home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Широкий світ поза нею

– Я б ніколи не вбралася в жовте, ви мене хоч убийте, а це такий колір – що тільки у селі на стайню вдягати, – жіночка середнього віку в шкірянці стоїть перед під’їздом із кішкою. Кішка в її руках голосно сичить на маленьке біле щеня, якого тримає на ланцюгу товстий чоловік у спортивному костюмі та плетеній шапці. Щеня залюбки побавилося б котячим хвостом.

– А я б… Мама каже йти на роботу, а я ніяк не доберу – куди? Куди йти? – запитує чоловік із собакою. – Якщо мені допомога з безробіття покриває заробітну плату, а таки покриває, бо я – кандидат, то нащо йти? Я книжку пишу… А про жовтий – це ви правильно, я б теж не вдягнув.

– Дитячий колір… Мені й підписів ніхто б не дав, аби я таке вбрала. Та й куди б я так одягнулася? Не смішіть… – втручається у розмову Ганна Василівна, яка підійшла до гурту людей, щоб зібрати підписи проти автозаправки, яку почали будувати неподалік. – Жовтий! Та хіба ж то колір для одягу? Мій зять он будинок пофарбував у жовтий, та й то я кажу йому, що – не солідно. Ти ж дорослий мужчина, у тебе сім’я, фарбуй у персиковий чи блідо-коричневий, а не в жовтий, – Ганна Василівна жестикулює текою і випадково плескає чоловіка по щоці. – А я все ходжу, підписи збираю. Треба, щоб нам начальника ЖЕКу змінили, бо то така сволота, що вже й працювати не можна! Нічим не допоможе. Усе палки в колеса…

– Кажуть, мільйон вкрав, – втручається автор книжки.

– Кажуть, два, – перебиває пані з кішкою. – Мені знайома, яка знає одну жіночку з облдержадміністрації, сказала. А ви чули, що Єля із сьомого поверху собі наркомана знайшла?

– Ми не лише чули, а й нюхали, – продовжує розмову кандидат, – у мене на балконі щоранку шмаллю смердить.

– А ваша мама каже, що то ви конопельками бавитеся… – Ганна Василівна не може втриматися, щоб не вкольнути.

– Я ні… Я… та ви що??? Це Єля. А може, Надія Павлівна… У неї рак, а кажуть, конопля допомагає.

– Не красиво, коли доросла людина ходить у жовтому.

– Ні, не красиво…

У цей момент до під’їзду підходить Надька в жовтому пальті. Усміхається, десь там, глибоко в роті блискає старомодний золотий зуб, і дзвінким голосом, занадто дзвінким як на присутніх, каже: «Доброго ранку».

Усі замовкають, хтось вітається, хтось тільки головою киває. Кофлікт Надьки зі світом так і не розв’язався. Конфлікт загострився. Бо вони всі, групка чорно-сірих пліткарів, не могли зрозуміти – із чого вона радіє? Що в цьому світі є такого, що могло б примусити її усміхнутися? І чому вона в жовтому? Хіба ж не мають усі порядні люди нарікати на гірку долю і носити чорне?


Коли Надька зовні стала схожою на решту старших жіночок, вичавлених дрібними клопотами і сточених хворобами, вона вийшла до них на лавочку – побазікати. Тепер вони на рівних.

Жіночки поставилися до цього схвально – правильно, так і слід поводитися. Так і треба. Її розпитали про опромінення, про те, як гоїлися шви, ще про щось. Надьчині відповіді всіх потішили, бо довели – вона така сама людина, як і вони, із тими же проблемами. Та ось настав травень, а з ним – розмови про політику.

Найдужче кумась дратувало Надьчине ставлення до війни. Дратувало геть усіх. Скажімо, героїчний партизанський рух, що й діти знають, який він героїчний, Надька вважала збіговиськом злочинців. Спершу кожне угрупування жіночок – тих, що з медалями, і тих, що – без, намагалося перетягти Надьку на свій бік.

– Так, бандерівці були злочинцями, але ж – не героїчні радянські партизани! – пафосно казали ті, що з медалями.

– Ти, Надю, правду кажеш, радянські партизани справді були ґвалтівниками й убивцями. Є багато свідчень про це, – переконували її ті, що без медалей. – Але українські націоналісти захищали наш народ.

А Надька і тим, і тим відповідала:

– Якщо на фронті танк виступає проти танка, вояк проти вояка, гармата проти гармати і бомба проти бомби, то в партизанській війні – озброєні до зубів люди виступають проти мирного населення, жінок і дітей. То хіба не байдуже, заради якої ідей цих жінок і дітей розстрілюють, відбирають їжу та підривають їхні мости – єдиний шлях дістатися до міста. І ці жінки мають прогодувати не лише своїх дітей, а й кожну партизанську армію. Бо права вибору вони не мали – або годуєш, або вмираєш. Будь-яка партизанська війна – це смерть без правил, без аргументів і без права на адвоката. Бо якщо сьогодні в тебе заберуть їжу вояки однієї партизанської армії, завтра зґвалтують вояки іншої партизанської армії, а вояки третьої післязавтра тебе розстріляють за те, що одних ворогів годуєш, а іншим – даєш…

Тому в часі травневих свят увесь будинок квартир-малосімейок, заселений пенсіонерами, відчайдушно ненавидів Надьку. Це була люта, глибока і дика ненависть людей до того, хто наважився порушити їхні правила.

– Вона така дурна, що навіть своєї політичної позиції не має! – обурювалися жіночки.

– Треба їй було хоч трохи літератури читати, преси, а не за хлопами бігати, – казали інші.

– Та про що ви, яка література! Надька, мабуть, і читати не вміє! Усе життя думала, що раз вона гарна, то нічого їй не треба ні знати, ні вміти, що хлопи замість неї шию гнутимуть. А тепер постаріла, і дурість вилізла на поверхню.

А Надька більше до них на лавочку не виходила.


Восени Надька по-старечому ховалася від протягів. Вона роздратовано ступала на мокре облетіле листя і з усієї сили копала ногами каштани. Осінній дутий плащ, яскраво-жовтий, який вона купила в секонд-хенді на вагу, називався «осінка». Надька дуже-дуже не любила осені. І дуже не любила маленького провінційного містечка, в якому жила. Вона не любила його розбитих тротуарів, «сталінок», «хрущовок», старовинних храмів і пам’ятників жертвам репресій.

– Це огидне місто, – казала Надька.

Це місто завжди когось оплакувало. Його люди вічно скиглили і мітингували. Ця стіна плачу та голосінь здавалася Надьці непробивною, нездоланною. Тому люди в її житті знову поділилися на дві категорії – мертві та живі. З мертвими їй було простіше. Вона любила ходити восени на цвинтар. Пам’ятник, на якому вибите ім’я Анатолій Лук’янович Шистачок, Надька обсадила хризантемами, обставила лавочками і приходила в неділю після церкви подумати, помолитись і поплакати. Осінній цвинтар, спокійний і сумний, зачаровував її жовтогарячими горобинами, темними соснами і свіжими могилами з синтетичним капроновим запахом поховальних вінків.

Толічка помер невдовзі після того, як перебрався до неї жити. У травні. Помер випадково, дорогою в магазин. Зірвалась атеросклеротична бляшка.

Надька боялася протягів. Вони – як срібне волокно, як білі спіралі дощу, з усієї сили своїх повітряних м’язів билися об її парасолю. Надька любила туман. Густий, кисільний, він поглинав звуки і силуети, ніжно впираючись у небо і плавно розчиняючись у світлі несподіваного пообіднього сонця. Під сонцем трава на кладовищі м’яко хрумтіла засохлими кінцівками, між старими глиняними хрестиками «могилок» Надька забувала про свою старість, бо почувалася вічною. Тут її старість здавалась логічною, закономірним розв’язком життєвих негараздів, як і має бути. Наступним етапом повинна стати смерть.

Від цвинтаря до її будинку вело кілька вулиць, вимощених старою бруківкою, з напіврозваленими особняками обабіч. Вона йшла вздовж цих вулиць, топтала черевичками стиглу горобину, білі ягоди «тріскухи», роздивлялася клени… Вона ніколи нічого, крім себе не бачила, – аж раптом цей світ розкрився перед нею, як каталог краєвидів, подій, людей. І тепер їй здавалося – у цьому світі жити і жити. Ніхто не вбиває, не засилає в Сибір, ніхто не голодує… Щоправда, усі чомусь стогнуть.

Одного разу Надька прокинулася від болю в суглобах. Їй порадили більше рухатись, але рух стимулював думки, а думати не було про що, тому вона вирішила – краще вже спати і мати хворі суглоби. І вона спала. Що їй тільки не снилося. І колишній чоловік із розкритим записником на кріслі біля вікна – він планував свої будні, і їй варто було підійти кілька кроків, щоб відчути тепло його шорсткого підборіддя. І бронзові дерева з майстерно відлитими металевими пташками, емальованими, кольоровими, і вона ходила поміж тими деревами і хотіла сфотографувати це диво, та не було під рукою фотоапарата. І якісь горища з розкиданими матрацами, на яких її чекав хтось безмежно жаданий, але вона так і не зрозуміла – хто, а коли вона сідала поруч, її огортала солодка патока збудження, та вона все одно не знала, хто це, навіть торкаючись до його потилиці, – не знала, лише відчувала його присутність. Їй снилися подорожі у прекрасні, небачені досі міста і дороги, і лелеки, і батьки, і її ненароджені діти. Усе, чого вона хотіла, та чого не змогла зазнати.

Окрім протягів, Надька боялася думок. Тому вона всіляко намагалася не думати. Щоб не думати, теж треба було спати. І вона спала. Іноді поралася на кухні, читала газету, пригадувала минуле. На ніч мастила обличчя дитячим кремом, зав’язувала очі й поринала у значно цікавіше життя з тривалими подорожами, коханням. І у тому житті Надька була молода й здорова. Та якось їй наснилося, що її поховали живцем, тому вона перестала зав’язувати на ніч очі.

Але потім до Надьки прийшло ще одне прокляття старості – безсоння. Вона лежала під ковдрою, готова поринути в якусь чарівну сонну пригоду, але відчувала лише білі вістря осінніх протягів, які проривалися крізь щілини у віконних рамах, крізь вату, смужки паперу, якими вона утеплювала вікна. Ці вістря кололи її між лопатками, у суглоби і м’язи. Тому Надька намащувалася каштановою та перцевою настоянкою, і її кімната починала пахнути гірко і перчено, мов соус із голубцями, хоча вона ніколи не їла гірчичного соусу з голубцями.

Надька любила гаряче глибоке літо зі стиглими паперівками, з розмореними спекою, аж напівдохлими собаками на тротуарах. Пізнього літа, коли тіні ставали теплі і темні, а ночі – карамельно-м’які і солодко пахли передчуттям диму, Надька збиралася в село до діда копати картоплю. Вона пакувала у валізи халатики та сукні, жасминовий одеколон. І їхала.

У Надьки було дві пари окулярів. Одні – для людей, у красивій, та незручній оправі. Інші – старі, на резиночці, щоб не спадали, коли вона занадто низько нахилиться над книжкою. Красиві лежали в твердому незручному футлярі, старі – у пошитій зі старої сорочки торбинці, яка стягувалася бузковою стрічечкою і її можна було повісити на груди чи на руку.

У село на картоплю вона брала обидві пари. Увечері, у промінні призахідного сонця Надька молилася за курником у старих окулярах. Вона сиділа на дровах, підмостивши під дупу подушечку, напхану капроновими шкарпетками і колготами, і пошепки читала молитви, низько нагнувшись над книжкою. Іноді плакала, а коли хтось підходив, похапцем витирала сльози і казала, що це від червоного сонця очі сльозяться. Чи від запаху матіоли.

Про людське око Надька здавалася незручною, у твердому футлярі, обтягнутому золотистою свинячою шкірою. Але вдома, у побуті, Надька була стара і комфортна, на резиночці.

Вона прала на світанку свою білизну і розвішувала на горищі, щоб присутні чоловіки (себто, дід) не бачили, які просторі в неї панталони, теплі та байкові зсередини, і які негожі ліфчики, вилинялі від хлорки, з дошиваними щороку шнурочками для збільшення об’єму. Надька носила некрасиву білизну, хоча здавалося – навпаки. Вона здавалася жінкою у красивій вишуканій білизні. Надька соромилася своєї білизни і свого тіла. Вона хотіла бути безтілесною, не мати людського запаху, бути привидом. Вона хотіла б залишитися у спогадах тією далекою красунечкою з фотографії.

Надька здавалася людиною з піску, яку поволі розмиває прибережна морська хвиля, закидає водоростями і порожніми мушлями. Потім пісок висихає. Чиїсь голі слизькі ступні проникають в обличчя піскової людини, і лише чайки розпізнають людський силует у стоптаній брилі.

У нових окулярах Надька читала в поїзді газети. Струнко, впевнено, по-молодечому сиділа вона в поїзді, пахуча і життєрадісна, геть не схожа на Надьку за курником. Іноді заплющувала під новими окулярами очі, й неможливо було вгадати, спить вона чи читає. Лише обличчя змінювалося і старіло, не контрольоване, м’яке, сірувате. А коли підняти догори волосся за вухами, то можна було побачити червоний слід від тісної резиночки її хатніх старих окулярів.


Мокрий, як хлющ, квітень доводив діда Макарчука до розпачу. Жодна тварина не хотіла ступити у поле своїми копитами і жоден тракторист не наважувався в’їхати в дідову багнюку. Дідове село розташувалося на перехресті всіх посух. Але Макарчук шістдесят років тому звів свою першу хату у видолинку, найродючішій у всьому селі місцині. Навесні сюди стікалися снігові потічки і в промінні відчайдушно-жагучого першого сонця всмоктувались у ґрунт, тому кожна насінина, яка знаходила на цьому полі свою маленьку теплу нірку, мала багато поживи та вологи і проростала особливо розкішно. Але того року в квітні сонцем навіть не пахло.

Дощі сунули за дощами. Від вологи розбухали дошки дідової хати, гнили засіки сухого листя навколо стін, яким він з осені втеплював своє помешкання. Проснувшись уранці і просунувши вимережену бабиними руками фіранку, дід бачив дощ. Потім він услизав у темно-зелені гумові чоботи, які сягали йому аж до стегон і використовувалися переважно для риболовлі. Але дід у цих чоботах тієї весни ходив по подвір’ю. Він виповзав із хати, як сонний зелений рак, ішов за курник «до вітру» і дивився крізь велетенські щілини між дошками вбиральні, як гнеться під дощем його конюшина. Макарчук сіяв конюшину з осені, щоб було, де випасати корову, коли на луках іще тільки лускаються зимові пухирці криги і пастухи – такі ж зелені блискучі раки, як і він, у велетенських дощовиках і гумаках, із собацюрами змішаної породи, намагаються втримати корів на чубочку пагорба – єдиному сухому зеленому моріжку серед блискучих морів повені.

Кішка Муха, мокра і брудна, з вухом, по вінця повним білого гною, приповзала на світанку до хати. Дід мив їй лапи та вухо відцідженою теплою юшкою з картоплі, потім годував умоченим в смалець хлібом, а вже потім розпалював піч. Це був єдиний спосіб боротися з вологістю. Щоранку знову виявлялося, що і цей день мине намарно під потоками квітневої зливи, що поле і далі стоятиме не розоране, що не проїде автобус по тутешньому бездоріжжю, який міг би відвезти діда в місто, щоб навідати Надьку – як вона там, його небога? Він би заодно купив іще й виводок каченяток. Макарчук вмикав радіоприймач, вилазив до кішки на піч і думав. Він гладив маленьку котячу голівку, намагаючись не зачепити хворого вуха, дивився, як снується на стелі благенька невиразна павутина якогось недолугого павука – виплодка квітневої вільготи. На стіні бубнів радіоприймач, розповідаючи крізь шелест фольги про війни і катаклізми. А дід у напівсні думав – про господарство, яке зухвало занапастив цей квітневий дощ, про свою теплу муркотливу Муху, що запхнувши голову йому під пахву, солодко пригадувала ніч на сусідському горищі з молодим рудошерстим коцуром, із яким вони виспівували своїх довгих котячих пісень аж до ранку. Думав про Надьку, до якої давно вже не міг вибратись через весняне бездоріжжя, а вона теж загубилася – за важкими сірими фіранками квітневих злив.

Одного ранку він прокинувся раніше, ніж завжди, бо гостра голка сонячного промінця вперлася йому в повіку. Розплющив око і спросоння навіть не зрозумів, що це з ним таке. А зрозумівши, вибіг босий надвір і, перестрибуючи з ноги на ногу по ще холодній землі, помчав навстіж відчиняти хліви та клуні, щоб просихали.

Макарчук дочекався сонця!

І от біжить він босий двором, а перед ним – Надька. Тільки це вже не колишня Надька – у неї на голові хустка, а плечі звисають худими підбитими крилами. У неї в сумці повно одягу і пліток.

– Я до вас назавжди, жити.

Дід Макарчук муркає щось собі під носа, мовляв, пробувала вона вже в селі жити, і що? Базікає щось про Надьчину непристосованість, непрактичність, бо приїхати картоплю копати – це одне, а жити – зовсім інше. Чеше свого довгого носяку – мабуть, буде, що випити… І раптом помічає, що попри все – попри старість, яка сіла їй на плечі, не скинути, попри хустку, попри все, Надька таки гарна.

Такою гарною Надька ще ніколи досі не була. Навіть на портретах та в спогадах давно померлого чоловіка. Гарна глибокою чистою і прозорою красою. Такими гарними бувають мохи на дні найглибшого висохлого лісового болота. Такими глибокими бувають відображення хмар у гірських потічках. Такими чистими бувають дитячі сни.

Надьці личить старість, подумав Макарчук.

А Надька милувалася рожевим сонцем, яке мерехтіло в кожній калюжі інше і засліплювало очі.

Вона привезла з собою дві розваги – велосипед і фотоапарат. Бо у Надьки прокинулася гостра потреба все навколо фіксувати. Наче розпрощавшись зі своєю красою, вона раптом зауважила красу світу.

Надька їздила щодня до лісу вузькою болотистою стежкою. Спершу фотографувала бруньки, болота, що розлилися від талого снігу, птахів, які щойно прилетіли з вирію висиджувати яйця. Потім у лісі – сезон суниць, лисичок і безсмертника. Далі – малини. А потім, у вересні – глід, і нарешті – осінь… Вона ледь ворушила педалями, а колеса застрягали в багнюці. Внизу був повнісінький рів води – занедбаний кусень радянської меліорації, який уже нічого не осушував, а слугував розплідником гусей для місцевого фермера, який заганяв своє птаство плавати і ловити жаб далеко за садибу, щоб воно не запаскуджувало йому дворів і доріг.

Надька їхала тією стрункою стежинкою, милуючись зеленим лісом, просторими вологими полями, що пахли грецьким салатом і свіжим огірком. Її тінь лягала на дзеркальні брижики води, а стежина прогиналась під нею, мов гума. Вона ліниво крутила педалі, роздивлялася краєвиди свого дитинства, вдихала пахощі лісу і думала – от воно, широкий світ поза нею… Навколо лежали поля – вільні, сповнені пташиного щебету. Жити б і жити, думала Надька, стільки місця, стільки свободи, а життя вже от-от закінчиться. От-от…


Восени дощі ставали затяжні та холодні. Надька сиділа в своїй напівтемній кімнатці біля маленького квадратного віконця – зі ставнями, як у старовину – і в’язала, а поруч Макарчук змотував у клубок нитки, намагаючись зігріти біля печі ноги. Іноді вона перечитувала старі листи, книжки, Шекспіра, що подарував їй Толічка. Або перекладала речі у важезній шафі з цільного дерева. Там пахло пліснявою, і Надька виймала речі, щоб пересушити біля вогню. Вночі залазила у вологу холодну постіль і намагалась уявити, що насправді її тут нема, а постіль лежить порожня в темряві – волога у вологій темряві, а вона сидить у теплій затишній кав’ярні, огорнута запахом кави і парфумів, легковажна і нагріта, молода – і слухає, слухає, слухає, як мелодійно жебонить розмова, тягуча й осіння. Вона шурхала капцями по голій старій підлозі, кожна дошка якої рипіла власним скрипом. Макарчук казав, що дошки з різної деревини, тому й риплять по-різному. Надька навмисне не дивилася вгору, щоб не бачити чорного павутиння сирості на чорній стелі – піч кадила, а дах протікав. Під час грози порвалися дроти і зникла електрика, тому певний час вони жили при світлі гасової лампи, бо ніхто не міг до них доїхати, щоб поремонувати. Вони жили у мокрому напівмороці, ледве розпізнаючи свої тіні на голій підлозі. Восени в їхній хаті пахло квашеними помідорами і капустою. Запах пробивається з-під низу, із льоху, крізь щілини в підлозі, і Макарчук задоволено каже, що цього року був добрий врожай помідорів.

Надька в’яже чи гачкує. Сидить рівненько, у капцях і в облізлому голубому халаті, під який вона навдягала светрів, щоб тепліше, і тихенько щось розповідає чи співає постових пісень. Гачкує серветки, плете светри. Іноді вона плаче у своїй вологій постелі – через дощ. Життя просочене дощем, немов на дні озера, – навколо вода, де не глянь, скрізь вода, холодна, струмлива.

Потім – сніг. Вона знову пробувала заїхати в ліс – не вдалося. Вона йшла пішки крізь заметіль, а поруч із нею їхав ровер. Вони вдвох сунули крізь хурделицю, і вона пригадала свій перший поцілунок.

Надьку вперше поцілував хлопчик, коли їй було дванадцять. Це був маленький полячок Мар’янек, двічі на рік вони разом ходили колядувати – на польське Різдво і на православне. Польське Різдво відколядували дуже добре. Надька виміняла для своєї бабусі в циганки салісоху, яку потім усі носили по черзі – Надька, мама і бабуся.

На православне Різдво Надька пішла в новій салісосі колядувати, а після колядування вони з Мар’янеком довго ковзалися на замерзлому озері. А втомившись, посідали на снігу і їли наколядовані пироги з салом. З неба на них дивився великий білий місяць, холодний і чистий, як зимова ополонка, в якій жінки перед Різдвом прали білизну. І от якось так сталося – спершу вони хукали разом на замерзлу Надьчину руку. А потім Мар’янек потягнув на себе клини салісохи, і вона з несподіванки повалилась вперед, просто на Мар’янекові губи. Спершу їхні губи позастрягали між собою і не могли зрушити з місця. А потім заворушились, заметалися з переляку та несподіванки. Було дуже приємно і ніжно. Надька почувалась так, наче зловила в долоню метелика, а потім нахилилась, щоб його поцілувати. Метелик тріпав крильцями, вони черкалися об її губи, на губах осідав пилок, і було трохи лоскотно, свіжо і тепло. Наче влітку. А потім їй стало соромно, і з сорому вона побігла додому, забувши забрати свою частину наколядованих пирогів і грошей.

Снігу Надька не фотографувала – занадто ясно. Фотографувала сіру напівоблетілу кульбабку Макарчукової голови, яка читала газету біля вікна, до половини заваленого снігом. Фотографувала довжелезні товсті бурульки, що звисали з даху їхньої хати.

Весна в місті – це відлига, чорний гумовий дим від спаленого сміття, неприбрані парки, в яких крізь розбиті пляшки й упаковки з-під чіпсів пробивається перша трава. У селі весна – це земля. Нагріта першим березневим сонцем рілля, чорна і волога, готова до насіння, саджанців, трави і будяків. Глибоко всередині у Надьки щось тремтіло, солодко і боляче, коли вона садила під вікном весняні квіти і жоржини. Надька відчувала землю порами своєї шкіри. Вдихала глибоко, до мозку, гіркувато-попелястий запах землі й думала – туди, в її темні глинисті надра Надьці дорога.

А поки вона тут, на поверхні, треба дивитися, вдихати, вбирати, пити цей широкий і красивий світ поза нею.


Зупинитися і подумати, що далі. Обернутися і побачити, що було. Його зламали, чи він сам зламався, добровільно? На дворі шаленіло гірке і пекуче літо, сухе, пекуче літо. Місто скидалося на пустелю, безлюддя било в очі – де вони всі? Здавалося, от-от настане армагеддон. Гречка вийшов із тюрми. Зсутулений, розбитий, мерз у спеку і кутався в теплу куртку. Морозило його від хвилювання. Батька поруч не було – не зустрів. Сказав – ти зганьбив нашу сім’ю. І мами не було – тихо спивалася на закамарках життя, бо бабуся вигнала її з дому, щоб не крала грошей. Була бабуся. Він їй подзвонив – чекає.

І от Гречка йшов гарячим містом, мерзнучи від хвилювання, бо невідомо, як воно все обернеться з бабусею.

Зайшов у під’їзд, сонце посушило вазони, сухе листя звисає з горщиків. Колись ті вазони поливала його бабуся – активістка. А тепер, видно, не поливає. Чомусь.

Двері замкнені. Раніше Ганна Василівна весь час чатувала біля вічка, пильнуючи за сходовим майданчиком, щоб не проґавити важливих подій. Тепер він ледве до неї додзвонився. Причовгала – маленька, скручена.

– Заходь, мій хороший хлопчику. Як же ти виріс, – погладила його по голові і притиснула до грудей. – Як же ти виріс. Увесь у дідуся, такий красунчик.

Гречка здивовано на неї подивився – він що, у тюрмі підріс?

– Як навчання? Ти вчися, вчися, – заспокійливо плескала його по руці стара. – Наука – світло. Як я колись хотіла вчитися! Але тільки курси машиністок закінчила.

«Вона вже геть стара і зовсім вижила з розуму», – подумав Гречка. Ганна Василівна совала капцями по підлозі. Насилу піднімала ноги, такі худі, що капці здавалися лижами…

– Бабусю, а що з твоїми ногами? – запитав Гречка.

– Це в мене… Тут сусідка молода поселилася. Відьма така, що їй вистачить тільки глянути. То вона мене врекла. Я активістка, маю вплив, збираю збори, щоб вирішувати… – бабуся хитро усміхнулась. – Але я їй знаєш, що зроблю? Я знаю, що їй зробити. Капусти квашеної підкину під вікна. Знаєш, що тоді буде? Мені шептуха з Білорусії казала…

Бабуся посадила Гречку на диван, а сама пішла на кухню по їжу, на ходу розповідаючи про заздрісну сусідку. За тумбочку зачепився край її спідниці, і Гречка побачив рани на ногах по лінії вен. Варикоз, цукор підвищений.

Принесла йому з кухні млинців. На брудній тарілці. Гречка дивився, як бруд повлазив у візерунок – які ж це були колись вишукані тарілки, подумав.

– Ти їж, їж… То от, я тобі кажу, страшна річ – заздрість. Страшна.

Двері сусідньої квартири стукнули, і бабуся посунула туди, махаючи Гречці йти за нею. Гречка пішов.

– Поглянь, – прошепотіла бабуся, – це вона. Відьма.

Із сусідньої квартири виходила молода вродлива білявка з білим пухнастим песиком.

– Заздрить мені, що аж страшно, – умиротворено прошепотіла бабуся, а що не мала сили повернутися в кімнату, то впала в крісло і щасливо всміхнулася.

«Геть божевільна, – думав Гречка, – але думка, що молода гарна білявка може їй заздрити, здається, робить бабусю щасливою». Тому він промовчав. Потім допоміг їй дійти до дивана.

– У мене отут, – загадково всміхнулася Ганна Василівна, – компромат.

Взяла старовинний фотоальбом і поклала Гречці на коліна. Гречка його розгорнув – він уже це бачив. Фотоальбом Надії Павлівни.

– Коли наші знову прийдуть до влади, це буде доказом, що вона – ворог народу, – бабуся знову загадково усміхнулася, – я знаю, я тепер добре знаю, хто ця лярва… Надька квартиру продала і випадково забула цей альбом. А я знайшла, я завжди все знаходжу. Така вже я людина.

Вона на мить заплющила очі, й здавалося – задрімала. Гречка розглядав її геть старе лице, кругле, як під циркуль, із темними колами під очима. Її рука час до часу смикалась і скидалася на скручений засохлий листок, що шелестить на протязі. Визула вкриті ранами ноги і поставила згори на капці.

– Тобі, бабусю, до лікаря треба. Поглянь, що з твоїми ногами.

– Нащо мені лікар? Я тепер стала така сильна, що сама себе лікую. Якби не ця фарбована хвойда, то й з ногами нічого не сталося б. Але я тепер сильна, ти й гадки не маєш – яка, – бабусин голос задзвенів гордо, але очей вона не розплющила. Потім пояснила, – печуть очі…

Гречка досі тримав у руках тарілку з млинцями. Йому було гидко з неї їсти, але потім він поглянув на бабусині ноги, подумав, що їй, мабуть, уже дуже важко стояти біля плити, й буде образливо, якщо він не з’їсть млинців.

– Ти тут посидь, а я на кухню… У тебе там є соус якийсь?

– Майонез є.

– Добре, нехай буде майонез.

– Моя мама до тебе заходить?

Але бабуся не відповіла. Коли він доїв млинці і зазирнув у кімнату, бабуся спала.

Гречка вимив після себе тарілку. Потім пішов у душ, але душу не було. Стара ванна текла. Доводилося митися над мискою, а воду потім зливати в унітаз.

Наступного дня, коли він прокинувся, бабуся шаткувала капусту, щоб підкинути сусідці під вікна.

– У тебе зараз канікули? – запитала.

Гречці не хотілося розчаровувати бабусю і пояснювати, що його щойно випустили з тюрми. Тому перевів розмову на інше.

– А чому ти ванну нову не поставиш? Твоя тече.

– Я гроші збираю, у мене зайвих немає, щоб ванну нову ставити.

– На що ж ти збираєш гроші?

– Поїду до Джуни. Знаєш, є така цілителька…

– Ти ліпше до лікаря піди…

– А що мені твій лікар допоможе, якщо в мене вроки?

– Бабусю, які вроки… У тебе цукор підвищений, склероз, тобі скоро вісімдесят…

– Нічого, деякі жінки у моєму віці прекрасно почуваються, як дівчатка. А я чим гірша? Ця біла пройда мені сказала якось – ви геть не виглядаєте на свій вік. Ви така молода й активна. І що ти думаєш? Зурочила. Можеш скільки завгодно мене ображати, а я знаю, що роблю. Вік прожила…

– А снідати щось є?

– Хіба не бачиш, я зайнята? Який сніданок може бути?

Гречка вдягнувся і пішов геть. День був іще гарячіший за вчорашній, а в нього – жодного літнього одягу. Нічого не було. Тому зайшов до батька в офіс по гроші – батько ж усе-таки. Гречка-старший.

Осипа не пропустили на прохідній. Подзвонили батькові. Він вийшов, глянув на сина, потер собі очі – може, сльози накотилися, та він не хотів цього показувати.

– Ти… Ти в такому вигляді не ходи по місту. Ось тобі гроші, купи путній костюм. Знаєш, мені вчора друг казав – посада для тебе в Києві є. Керівна. То менше тут перед народом з’являйся, тебе тут знають. Поїдеш?

Гречка справді відчув, що в нього дивний вигляд – тепла куртка, шапка на очі, спортивні штани, черевики квадратні – колись це були наймодніші черевики в околиці, а тепер – наче з минулого життя.

– Поїду.

– І правильно. Поживеш у Ганни Василівни поки що. Вона трохи маразматична, але нічого. Терпимо. Приходила до мене кілька днів тому просити, щоб я виселив її сусідку з квартири, бо вона відьма… Треба ж… Ну нічого, потерпиш. До нас, це… не дуже ходи, – батько зніяковів. Він соромився Гречки. – Даремно ти тоді той цирк улаштував… Ну збив хлопця, ну то й що? Збив то й збив. Ніхто не вічний. А ти… Стидно тепер за тебе. Йди.

– Зідзвонимося?

– Зідзвонимося.

Гречка пішов у торговий центр. «Світ змінився, – думав Гречка, – тепер стільки красивого одягу, і дівчат, і всього… Не надивишся».

Коли переодягнувся і поснідав, пішов перед від’їздом відвідати Ніну. Ледве впізнав будинок – поремонтували дорогу, поклали новий тротуар, на дверях під’їзду – домофон. Не міг пригадати номер квартири. Зайти – вмів, а номера не пам’ятав. Порахував – від найменшого, який у цьому під’їзді, до четвертого поверху. На четвертому – чотири квартири, тому дзвонив на всі чотири номери. Думав – хто відгукнеться, Ніна чи її мама? І нарешті полегшено – Нінин свіжий яблучний голос:

– Хто там?

Відчиняє йому двері. Стоїть на порозі і широко розплющеними очима дивиться на Гречку. Впізнає і не впізнає. У неї біле пофарбоване коротке волосся. Зморшки. Відвислі груди теліпаються під халатом. Убрана в трикотажний халат, не довгий і не короткий, а саме такий, що наполовину вкорочує їй ноги. Гречка спершу подумав – то це заради цієї жінки я зруйнував собі життя? А потім вона простягнула руки і обійняла. Мокре обличчя біля його непоголеної щоки – сльози? Невже чекала? Простила? Любила? Дурман її запаху, тепло її тіла – усе попливло в тумані ніжності. Усе попливло, тільки й думав – жінка, кращих за яку не буває.


Мефодій Опінія народився в мами один. І саме вже від народження почалися його проблеми. Було б їх двоє або четверо, Мефодієва матуся прала б пелюшки і жила б так само, як і решта жінок з їхнього двору – плітками, чарівницями та голубцями.

Мефодій Опінія народився в мами один. Після цього мама пана Опінії завітала в перукарню і зробила собі наймоднішу в світі зачіску – її волосся поставили над головою кучерявим дибом – і було воно таке, відколи пан Опінія її знав. А знав пан Опінія свою матусю з колиски. Одного разу видався хороший сонячний день. Пан Опінія смоктав пустушку і милувався комашками на вікні. І ось на нього посунула велетенська кудлата тінь із гострими нігтями і різким запахом парфумів. Тінь схопила пазурами малі ніжненькі щічки і червоною помадою поцілувала Опінію в рот. Відтоді так і повелося в їхній сім’ї – коли пан Опінія чимось чи кимось милувався, з’являлася кудлата матусина тінь, цілувала його в рот, і пан Мефодій відчував смак матусиної помади і гостроту її кігтів.

Матуся пана Опінії була жінкою з вищого світу. Її батько був одним із найкомуністичніших комуністів країни, забезпечив матусю всіма доступними тоді благами – машиною, дачею, квартирою і женихом із дрібних перспективних підлабузників. Матуся пана Опінії вже в дитинстві збагнула, що в її жилах тече особлива елітарна кров, тому щойно тато пана Опінії намагався кудись устромити свого носа, вона притискала його до стінки своїми кігтями і пояснювала, хто вдома господар. Аж раптом він, солодко напарфумлений, затримався на роботі за північ. А потім одного разу зібрав валізи і пішов від них назавжди. Радянська доба закінчувалася, у людей з’являлися нові пріоритети, і тато пана Опінії чудово знав, що донька директора заводу, який потім той завод приватизує, перспективніша за доньку запеклого комуніста, партія якого банкрутує.

В Опініїєвої матусі було ще кілька залицяльників – сантехнік, який вряди-годи ремонтував їхні крани і щоразу, коли матуся пересувалася по квартирі, затискав її в кутку, і вона вдихала солоний запах волосся на його грудях. Згодом до матусі пана Опінії почав заходити сусід із першого поверху – переляканий знавець ядерної фізики. Він позичав у неї гречку, горох, хліб і сірники. А одного разу прийшов у яскравій краватці, що сяяла барвистими хризантемами і мальвами найнесамовитіших кольорів, і червоніючи навколо носа, промуркотів:

– Я подумав, що ми вже з вами заприятелювали…

– Що-що? – недочула Опінієва матуся, яка, на біду сором’язливого гостя, була вбрана в легкий халатик, що відкривав зорові принишклого фізика всю її красу – великі драглисті груди, які тремтіли від кожного подиху, і худі, вузлуваті в колінах ноги.

– Я подумав, що ми заприятелювали і, може б, якось… у той, у театр, чи… – мурмотів, ковтаючи склади, фізик.

– Що ви собі під носа муркочете? Голосніше! – рознервувалася матуся, не в змозі розібрати жодного слова.

Тоді фізик перелякався і втік. Він так утікав, що зашпортався і впав своєю барвистою краваткою простісінько на сходи.

– Та що це з вами таке? – кричала вслід матуся пана Опінії, і цей її крик довів бідолашного фізика до такого відчаю, що він принишк за власними дверима і розплакався з розпачу.

Сантехнік Опінієвій мамі подобався. Проте вона вважала, що така розкішна жінка варта чоловіка, що посідав би вищий соціальний щабель. А фізик їй підходив, і якби ще раз наважився зайти, то матуся пана Опінії сама запросила б його до театру. Та він не наважувався більше з’явитися в них на порозі, а матуся не мала бажання за ним бігати. Тому вона панувала над єдиною людиною, що залишилася поруч – над паном Опінією.

Батьківської любові пан Опінія не зазнав. Його татусь, як і кожен справжній лакуза, досягнув у житті висот. Спершу він одружився з донькою директора заводу, потім – розлучився і одружився з донькою мера їхнього міста, потім і з нею розлучився і одружився з донькою третьої особи в країні, а вже ставши депутатом і очоливши власну партію, розлучився і з тією, а одружився з фотомоделлю. Одного разу пан Опінія написав батькові листа і попросив автограф його дружини. Батько повівся достоту по-батьківському – надіслав рекомендованим листом каталог спідньої білизни, в якому біля еротичної фотографії його дружини-фотомоделі стояв її автограф. На цьому їхнє спілкування припинилося.

Панові Опінії на той час було двадцять п’ять, тому каталог він використав із великою втіхою для себе, проте ще далі відійшов від основної мрії – позбутися цноти.

Цнота пана Опінії була його прокляттям. Він любив скромних тихих дівчат, які й знати не знали, що таке помада. Вони перевальцем рухалися коридорами у важких корсетах власної сором’язливості, носили за собою величезні ранці з книжками та конспектами, і пан Опінія думав: «Які чудові мовчазні дівчата». Іноді він уявляв, як би було прекрасно, якби котрась із них йому віддалася, або ще краще – якби вони одружилися і жили окремо від матусі. Але не на те матуся пана Опінії його народжувала, щоб так просто відпустити. Ні. Не на те.

Мама пана Опінії любила таких, як і сама – рішучих, самовпевнених, вкритих густим шаром фарби, аби відчувалося, що дівчина має гроші на косметику. Вона приводила таких дівчат до пана Опінії, і він ціпенів від погляду їхніх густо натушованих очей, ніяковів від їхнього досконало запломбованого білосніжного сміху. Він почувався безпорадним від передчасного збудження перед їхніми розкішними декольте і гладенькими ніжками в черевичках на шпильці. Він думав, що ніколи не зможе наважитися бодай пальцем доторкнутися до такої дівчини. Вони снились йому в еротичних снах, але він усе одно панічно їх боявся. Так само, як і матусі.

Тому пан Опінія, досягнувши солідного віку, залишився цнотливим і не мав на це жодної ради. Загравати зі скромницями, які йому подобалися, він не наважувався. Від загравань матусиних кандидаток у наречені він червонів і опускав очі. Одного разу підстаркувата сусідка, якій уже було під сорок, хоча вона вдавала двадцятип’ятилітню, спробувала пана Опінію схилити до шлюбу. І пан Опінія дуже зрадів. «Ось воно», – подумав пан Опінія і побіг до матусі хвалитися. Але матуся розсердилася не на жарт:

– От же ж стара повія. Мого хлопчика хоче на собі оженити! От я їй дам!

Після серйозної розмови сусідка оминала пана Опінію десятою дорогою, а коли він одного разу спробував заговорити з нею на трамвайній зупинці, втекла на інший бік вулиці.

Тому пан Опінія спивався.

Пан Опінія напивався щовечора до нестями. Спершу він думав – от, мовляв, розслаблюся після роботи, хильну келишок і все. Потім думав – вип’ю ще один келишок, погомоню з друзями та й піду собі додому. Потім він розумів, що не може примусити себе, пана Опінію, повертатися сьогодні до матусі, і напивався залпом, із завзяттям фанатика, напивався, щоб не вертатися додому. Потім заповзав під стіл і засинав.

Коли охоронці його викидали на тротуар, пан Опінія трохи приходив до тями і, похитуючись, наче танцюючи румбу, чеберяв додому. Його матуся вважала, що синів алкоголізм спричинив розпад Радянського Союзу, тому її дитинка так переживає, адже в ті славні часи вони мали все, а тепер йому, бідолашному, доводиться працювати у відділі доставки. Йому, художнику, який краще за всіх у школі малював Леніна.

Тому матуся дуже ніжно вкладала пана Опінію в ліжко, роздягала його, і він солодко засинав під її пильним поглядом, а вона ще певний час лаяла всіх, хто розвалив прекрасну країну, в якій матуся пана Опінії мала все. А потім скаржилася на лавочці сусідкам, що її дитина спивається через підступних американців, які розвалили СРСР. Бо через кого ж іще?

І все ж заповітна мрія пана Опінії, як і переважна більшість заповітних мрій, збулася.

Коли б хто сказав, що саме з цією жінкою він утратить цноту, пан Опінія наплював би тому брехунові в очі, дав би під дупу, а потім утік. Коли б після цієї екзекуції той брехуняка, зловмисник та базікало зловив тремтячого від страху пана Опінію в кущах та й додав до сказаного, що ця жінка народить від нього дитину, пан Опінія розреготався б тій брехливій заразі в очі, бо хіба ж таке можливо – щоб жінка її віку та її статусу спромоглася на дитину.

Бо не думав він і не гадав, що жінка, яка нещодавно вийшла з психлікарні й розмовляла з дзеркалами та уявними подругами, візьме його в свої руки і не відпустить.

Ніна взяла. Щоб вилікуватись, їй потрібна була ще одна дитина. Та матуся пана Опінії вигнала її з хати, захлопнула за нею двері й сказала синочкові:

– То хапужка без клепки в голові. Ти, мій маленький, вартий кращої.

Але клепку Ніна мала, просто її клепка відрізнялась від усіх звичних клепок. Якось вони з паном Опінією напилися. Вона сиділа біля нього при шинквасі, розмовляла з уявним співрозмовником – подругою Світланою, яку сама собі вигадала, коли не мала жодної реальної подруги, бо всі вважали, що Ніна – божевільна мама, яка задушила власну дитину, тому ніхто не хотів з нею мати нічого спільного. Відтоді вони зі Світланою нерозлучні. А пан Опінія, напившись, розглядав, які в цієї дівчини нічогенькі кінцівочки. Ніна ніколи не зауважила б його погляду, якби Світлана до неї не прошепотіла:

– Поглянь, як на тебе заглядається цей молодик.

Ніна подивилася, прикинула, що вагітніти від нього можна, і прибрала все в свої руки. Пан Опінія спершу подумав – які ніжні руки в цієї божевільної, а потім його охопив тріумф – мрія збулася…

Ніна, недовго думаючи, викрала пана Опінію з бару, де він випивав, замкнула у себе в квартирі й не випускала півтора місяці. До них надзвонювала перелякана матуся, навідувалася міліція, та Ніна виявилася спритною, впертою і наполегливою, тому певний час утримувала його біля себе. Але ж назавжди в хаті не замкнеш. Варто було панові Опінії піти по хліб, як його матуся – тут як тут… Схопила синочка в обійми, зацілувала, запестила, заніжила, за руку – і додому.

– Ти повинен зрозуміти, що я хочу для тебе лише найкращого. А ця божевільна дівуля – не найкраще. Ти вартий хорошої нареченої, ти в мене розумний, талановитий, забезпечений… Кожна дівчина слиною сходить, коли бачить тебе. А ця… Для неї ти – останній шанс, розумієш?

Пан Опінія зібрав валізи і пішов до мами – роздивлятися журнали з голими жінками і безнадійно мріяти про ту, що її врешті схвалить його мама.


Нінин син спав у сусідній кімнаті. Йому нещодавно виповнилося вісім, це був здоровий, гарний і трохи рудуватий хлопчик. За дивним збігом обставин, пан Опінія теж був рудий.

Ніна лежала поруч із Гречкою, обпершись йому на плече щокою, і думала – мій ніжний, мій наймиліший, єдиний, хто мене любив, хто заради мене був здатен на все.

– Ага, і дитину твою вбив, – докинула Світлана, що саме розхитувалася на кріслі біля ліжка.

«Любий мій Гречка», – думала Ніна.

– Але дитину таки вбив. Ти йому вже казала, що маєш сина від іншого?

Вона йому не встигла сказати – прийшов пізно, та й емоції обох їх охопили… Немов колись, коли вони були щасливими студентами.

– А як скажеш, що буде? Може, твого хлопчика машина зіб’є, як вертатиметься зі школи? – тягнула своєї Світлана. – Чи як?

Ніна дивилася на теплий вигин його підборіддя – схуд хлопчина, змарнів. Уже не нагадував дикої тваринки з джунглів, уже не мав гострої посмішки, лютого погляду. Скидався на побиту собаку, що повернулася в буду. Але як довідається, що в неї дитина від іншого – то хтозна, що тоді…

– Собака, ага, надійся… Знаєш приказку – скільки вовка не годуй, однак у ліс побіжить, – видно, Світлана вирішила її дістати.

Гречка солодко спав на спині, розкинувши руки і ноги, – стільки простору… Вона дивилася на нього – жінка, яка пройшла через все – через психіатричну лікарню, через довгу й холодну самотність, що скалками льоду дряпала їй серце… Через депресію, під час якої разів зо п’ять пробувала померти, – не дали. Через сивину – посивіла, мов перекотиполе. А він спокійно і солодко спав у її ліжку, досі гарний. Вік наче не зачепив його обличчя, жорстокого і твердого. Він, такий колись коханий, спав, як немовля… На полиці стояли синові іграшки – солдатики і машинки. Синові малюнки. Як добре, що Гречка ще цього не зауважив. Як добре…

Ніна взяла в руки подушку, підбила її та ніжно схилилась над Гречкою…


Любов | Краса, що не рятує | Півні



Loading...