home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Молоденький півник у винному соусі

Колись, коли на Сибіру доктор Бау підібрав юну і хвору Надьку, то першою стравою, якою її пригостив, був молоденький півник у винному соусі. Дівчину витягли з шахти із розбитою головою, вона лежала на дошках, безтямно водила поглядом, а тіло здригалося в конвульсіях. І якби не Марк Альфредович Бау – вона називала його татусем, аж поки «татусь» не спробував залізти донечці в панталончики – Надька вже була б на тому світі, а якщо й ні, то лишилася б розумово неповносправною. Тоді, після тривалої хвороби, під час якої вона лише цукор смоктала та молоко пила, доктор Бау приготував диво-страву, таку духмяну і ніжну, що Надьці у голові паморочилося від самого запаху.

– Моя маленька Вероно, запам’ятай – саме соус робить із тієї синьої здохлої тварини, яку я приніс, оцей нектар у тебе на тарілці.

Соус – ось що у страві найголовніше. Так думала Надька. От, наприклад, вона – стара, втомлена життям, трохи підтоптана дама, але якщо подати під смачним соусом – то ще нічогенька. Тепер усі перетворилися на дам, чи то пак сеньйор, через латино-американські серіали, що гіпнотизували з телеекранів. Спершу «Рабиня Ізаура», потім «Багаті теж плачуть», тому зрештою Надька не втрималась і закохалася в Луїса Альберто. Сусідська дівчина, закохана в того красеня, спізнившись одного разу на серіал, із розпачу наковталася снодійних таблеток. Потім іще довго пила воду з марганцівкою, щоб добре проблюватися. Усі ті жінки, які працювали на заводах і оспівували тріумф пролетаріату, раптом перетворилися на синьйор, і Надька з ними, – під соусом одягу, викроєного з журналу «Бурда-мода».

Соус – головне, що має навчитися готувати жінка, думала Надька. У полумиску синюватими лапами вгору розмерзався півник. На серці в Надьки шкреблися кішки. Крізь відчинену кватирку деренчав зяблик. Увечері має прийти Гречка. Увечері вона впіймає час за хвіст.

Упіймати час за хвіст – значить замаскувати старість, розтерти до червоного зап’ястки трояндовою олійкою, вбратися в найкращу спідницю, яка вилискуватиме діагональними нейлоновими нитками, і посидіти навпроти Гречки під барвистою парасолькою ілюзії кохання. Попивати з фігурної склянки каву-глясе і зманіжено про щось муркотіти, мляво рухаючи язиком.

Бо в Надьки була ілюзія, що цей юнак із холодними тремтячими руками – бідолашненьке, таке молоде, а вже із судинами проблеми – трішки закоханий у неї, і ця ілюзія солодко озивалась у глибині її нутра музикою улюбленого композитора Огінського. Огінського грав доктор Бау на чорному фортеп’яні в своїй обжитій тарганами квартирі у Кемерові – таргани виповзали з-під темно-зелених шпалер, щоб послухати його гру, ворушили від задоволення вусами, і Надька пам’ятає, що після їхнього барака докторська квартира, хай навіть із тарганами, нехай немилосердно по-солдатському прокурена, здавалась їй найзатишнішим місцем у світі, бо, по-перше, тут було, що їсти, тут було тепло, і вона, переїхавши сюди, здобула авторитет у родичів. Вони, хоч і хитаючи скрушно головами – повіялася повія, – а таки приходили до неї по харчі, і вона завжди ділилася, великодушно прощаючи зневажливі посмішки. Доктор Бау працював у лікарні, і чого-чого, а їжі в них не бракувало.

Їй тепер здавалося, що вона трохи схожа на покійного доктора Бау – ось, рятує хлопця. І можливо, він ставиться до неї, як до матері чи як до бабусі. Але ж… «Ні!» – подумки аж кричала Надька, такого бути не може! Та все одно не виключала цієї версії. Аж раптом упіймала себе на думці, що геть не проти зазирнути юнаку в панталончики…

А колись – Боже милий, як же вона страждала, коли доктор Бау спробував до неї позалицятися. Несміливо, ніби жартома, усміхаючись своєю довгою кінською усмішкою, червоніючи – залицяння повоєнного інтелігента. Він тоді заліз до неї на диван і медичними термінами описав, чого йому від Надьки хотілося б. Так і не стягнув із неї панталонів, бо вона зіскочила і притьма відбігла до чорного серванта. Зіщулилася в кутку, червона-червона, і мовчала. Бабуся її колись навчила, що коли чоловіки так поводитимуться, то не можна ні плакати, ні кричати. Нізащо не плакати і не кричати, бо зґвалтують. Це було увечері перед від’їздом. Як зараз пам’ятала – сидять за порожнім столом, бо їсти нема чого. Бабуся раптово постаріла, згорбилась – її викликали на допит. До допиту вона плювалася слиною, коли говорила. А після допиту – кров’ю.

– Вони бояться сильних, бо самі боягузи. Мужністю, тільки мужністю захищайся, – вчить бабуся Надьку, – вони хотітимуть, щоб ти плакала і кричала, а ти усміхайся і мовчи. Вони хотітимуть, щоб ти просила про милосердя, а ти вмирай, а не проси. Бо якби вони були милосердні, ти жила б із татом і мамою, ткала б полотно, пасла вівці, ходила б до школи. Бо якби вони були милосердні, такого б ніколи не сталося…

І бабуся махнула рукою на вікно, а за вікном висів на грушці Надьчин тато. Вже стемніло, вони балакали в хаті при свічці, і бабуся була така хороша, мирна, не сварилася на Надьку, лозою не била, лише іноді під час розмови з рота летіли бризки слини і крові, і Надьці було гидко.

– Не плюйтеся, бабо, – сердито каже Надька. Їй хотілося і від себе додати щось про те милосердя, яке баба з татом виявляли до її мамусі, коли він бив, а бабуся дорікала, тільки не синові, а невістці, мовляв, якщо не вміє з чоловіком поводитися, то мусить бути бита. Але Надька промовчала, побоялася лози.

За вікном було вже темно і не видно, що тато там висить, тільки Надька все одно відчувала, що висить. Відчувала і все. Навіть відчувала, як вітер колише гілкою, грушкою і ним. Наче його за шию прив’язали до грушки, а за ноги до Надьчиних нутрощів, десь їй у грудях чи у животі віддавало кожне те колихання. Тільки вона заспокоювала себе – от поїду звідси, і все буде добре. І не відчуватиму, як він на грушці колишеться. Так і не заснула тієї ночі, бо все в ній колихалося – і грушка, і тато, і нутрощі.

Тоді, з доктором Бау, вона зробила так, як казала бабуся. Не просила, не кричала. Стала обличчям у куток, закусила губу, а потім, коли доктор Бау підійшов до неї зі спини, збуджено дихаючи у вухо, розвернулася – усмішка, як лілія, усмішка, як сонце… Де тільки поділася юна недосвідчена дівчинка?

– Не зараз, докторе Бау. Я ще не одужала. Пізніше, як стану здорова, наберуся сил, щоб вам не було соромно, що вилікували сирітку… Може, чаю?

Наче нічого між ними й не сталося, запалила гасову лампу. Витягнула з буфета хліб, розм’якле домашнє масло, яке докторові Бау приносили родичі пацієнтів. Приносили, звісно ж, щоб нагодувати своїх рідних, а не доктора. Але він був хазяїном у своїй лікарні, тому сам вирішував, кому те масло їсти.

Поки доктор Бау розгублено стояв серед кімнати – голий і смішний, худий, як тріска, із розставленими для обіймів руками, Надька вдягла сукню, роздмухала самовар і наказала:

– Одягніться!

І він послухався, наче маленький хлопчик маму.

Бабуся застерігала від ворогів, від солдатні, від тих, хто хоче Надьці зла. А доктора Бау вона вважала другом і батьком. І цей друг, виявляється, зовсім не друг, а такий само ворог, як і всі решта. І з ним треба боротися так само, як з усіма. Надька тоді подумала, що ніхто з чоловіків не може бути другом, лише ворогом. А від ворогів треба захищатися. Тільки ночами більше не спала, прокидалася від кожного шурхоту, кожного скрипу, болісно усвідомлюючи – той, кого вона вже встигла по-своєму, по-дитячому полюбити – один із її ворогів.

Надька натерла півника сіллю – на голові в неї з боку на бік перекидалися бігуді, на обличчі лисніла маска зі свіжої солодкої сільської сметани. Півника теж помастила сметаною, присипала куркумою для золотавості. У живіт напхала йому почищених яблук, вмостила на зелені листочки базиліку і запхнула в духовку, а себе у ванну – змивати сметану, розкручувати бігуді, пахтитися новими дорогими духами.

Колись, коли вона мешкала в доктора Бау, їй здавалося, що майбутнє широке і пишне, як павичевий хвіст. Тепер воно більше нагадувало бульдожий – куций і обрубаний. І її мрії, сяйливі та веселкові, як весняні райдуги над розцвілими луками, змінила буденна і темна, як довжелезні підземні тунелі в горах, дійсність. Але тепер вона вміє готувати півника у винному соусі, а також геть непогані соуси для своєї потьмянілої вроди.

Готово. Жінка вбрана в свою найкращу спідницю, зачесана, напарфумлена, кінчиками пальців ледь торкається кухонного начиння, щоб не вимаститися і не зіпсувати своєї вроди.

Гречка приносить їй подарунок і вино.

– Не знаю, як вам і дякувати, Надіє Павлівно. Якби не ви, сидів би я зараз у тюрмі й чекав суду. – Осип Гречка цілує Надьці руку, ледь торкнувшись губами до її пересохлої шкіри.

Вони знову стоять у коридорі – він спиною до стіни, вона поруч, і могла б Надька ще раз довести малого до шалу якоюсь несподіваною витівкою, але її серце чомусь калатає занадто голосно, а рука пече так, наче це оса вкусила, а не Гречка поцілував. Тому вона щодуху біжить на кухню, щоб малий бува не помітив її емоцій. Похапцем розгортає пакунок, а в ньому лежать червоні вишиті пантофлі.

«Червоні пантофлі», – думає солодко Надька.

Потім вони їдять півника, п’ють вино, на столі пізні жоржини… Гречка думає про те, що Надьчина квартира пахне ваніллю, корвалолом, пліснявою, трохи лимонним печивом і молоком, але пліснявою найдужче, і йому хочеться вийти з її кімнати на сонце, на вітер, якнайдалі. Але він хлопець ввічливий – послуга за послугу. Надька хмільним поглядом дивиться на білі жоржини, що звисають із вази, уже трохи прив’ялі. Повітря після гарячого літа й погожого жовтня таке сухе, наче пелюстка троянди, якою переклали книжку, читану востаннє сто років тому. Напівсонно і легко точиться розмова про щось неважливе, збуджуючи, як наркотик, бо ніщо так не збуджує, як люди, з якими можна говорити про несуттєве. «Тук, – каже Надьчине серце, – тук», – і підстрибує, як молода кізочка чи дівчинка. Стрибає вітер із гілки на гілку, легкий, як потічок вина, що цюркоче із пляшки в келих. Але Надька носом вдихає згущений вечірній пил свого міста і знає, що десь вітри збираються в зграю, щоб ламати дерева, зносити дахи, руйнувати світ.

Вона намагається уявити, яке чудове враження справила на малого, і ця думка розслабляє, їй стає легко, і вона довірливо починає довгу розповідь про те, важливішого за що немає в її житті.

– Навіть коли дощі розмивали дорогу до нашого містечка, я взувалась у величезні чоловікові гумові чоботи і виглядала його перед будинком під сірою колючою мжичкою, він приходив до мене з дощу, холодний і вологий. І я любила його дужче за всіх. Навіть більше за себе, – розповідає Надька, мрійливо вигладжуючи пучками пальців серветку.

– Навіть коли вранці не було чим поснідати, а на вечерю доводилося варити пісну кашу без солі, ми були найбагатшими людьми на світі, бо ми мали відчуття власної сили. Ти й гадки не маєш, голубчику, яке це п’янке відчуття. Коли ти понад обставинами. Коли ти розумієш, що здатен пережити все, і ніщо не змінить твого Я, – філософствує вона. – У нас могло бути прекрасне майбутнє.

«Чого тільки не наслухаєшся від підпилої старої жінки», – думає тим часом Осип Гречка. Він не розуміє, як люди вірять у майбутнє, якщо в будь-який момент може розвалитися на льоту літак, у якому ти летиш, або вибухнути атомна станція, що постачає тебе електрикою. Він, хоч убий, не розуміє краси майбутнього, з якого боку не дивись.

– Я вас чудово розумію, Надіє Павлівно, – ввічливо відповідає їй Гречка. – Усе було дуже смачно, але мені вже час.

Він затягнувся цигаркою, яку по-жіночому запхав у різьблений мундштук, і встав з-за столу. Але Надька садить його назад, повиснувши на лікті, а потім іще якийсь час ковзає своїми сухими старечими руками по його светрі. «Він, мабуть, не тямиться від щастя поруч зі мною», – думає Надька.

– Ми ще не доїли півника, – нагадує йому.

Півник Гречці теж не дуже подобається. Наче й смачний, але смак здається якимось старомодним, наче з вечірок, які влаштовувала його бабуся для колишніх однопартійців, – дрібно порізаний олів’є, пересолоджений мокрий торт, котлети в тертих сухарях та інші м’ясні страви, що їх подавали зазвичай із гарніром – відвареною картоплею, рисом чи ще з чимось.

Після півника йому доводиться їсти огидне варення із фейхоа. «Хто тільки вигадав робити варення з цього фрукта?» – дивується Гречка. Потім вони п’ють каву з морозивом, тільки Надька приготувала не шарами, як це роблять зараз, а перемішала ложечкою гарячу каву і холодне морозиво, тому вийшло чортзна-що. Знову не смачно. Гречка робить іще одну спробу піти, але йому втелющено фотоальбоми. «Але ж гарнюсінька вона колись була, – думає Гречка, – мабуть, крутила гарячі чоловічі голови, як волосся – на бігуді. А тепер не може змиритися з тим, що постаріла».

Щойно переступив поріг її квартири, Гречка весь час хотів негайно звідси втекти.

– Роки, прожиті разом зі своїм чоловіком, були справжнім щастям, тільки я того не розуміла, – тривають Надьчині одкровення. Вона зачарована тим, як уважно Гречка її слухає.

Щастя – транжирити гроші, переходити з кав’ярні в кав’ярню розлінованим містом, іноді відпочивати в якійсь екзотичній країні, красти вранці в батька машину і розповідати дівчатам на трасах, що ти продюсер і зробиш із них кінозірок за маленький розкішний інтим на задньому сидінні. Оце щастя. І Осип Гречка майже співчутливо дивиться на Надьку, адже вона ніколи такого не зазнала. «Вона була колись гарна, – думає Осип, – гарнюсінька. З її темпераментом можна було б мати увесь світ біля ніг. А вона, замість пробивати собі шлях у Москві, переїхала в це занедбане українське провінційне містечко, замість крутити романи з багатіями, обрала пересічного чоловіка, який її покинув. Дивачка, – зневажливо думає Гречка. – Тільки як же тепер від неї вирватися?»

Нарешті – відпустила. Він стоїть у коридорі, взувається, а вона, добряче захмеліла баба, намагається повторити свою витівку зі стіною. Знову підпирає його грудьми, але цього разу Гречку так просто не візьмеш – він не нахиляється, не ніяковіє, а спокійно чекає, коли ж їй набридне його підпирати. Надька, зачарована своєю ілюзією кохання, думає – який солодкий зніяковілий півник у винному соусі. І наступна думка – вона би залюбки його скуштувала…

Уночі падав дощ. Одяг, вивішений за балкон сушитися, довгими вологими тінями метлявся на мотузках, зсовуючись до купи, щоб було не так мокро та холодно. А потім зірвався і полетів пластом на землю, у багнюку, у розмоклі квітники. Вранці, накинувши халат, Надька продиралася крізь мокрі хащі посаджених іще навесні хризантем, щоб позбирати лахи, а потім пила багато гарячого чаю, щоб зігрітись і не захворіти.

А після чаю зручно вмостилася в м’якому кріслі коло вікна, поклала ноги в червоних пантофлях на журнальний столик і замилувалася їхньою зухвалою червінню, відчуваючи, як у її серце гарячим потічком ніжності тече пізня і нереальна віра в те, що все ще зміниться у її долі, а вкарбовані в її серце маленькі кришталики льоду, які іноді завдавали такого болю, що хотілося проковтнути власний кулак, почали танути, аж їй захотілося видихнути власну душу.

Вона вкрала у Ганни Василівни його фотографію – юного ще хлопчиська-випускника зі школи такої-то, мокрого від шампанського, що вибухнуло в чиїхось руках. «Молоденький півник», – надписала на звороті Надька.


…Матері він соромився. Вона подалася в столицю «прожигать жизнь» навздогін за місцевим опецькуватим бізнесменом, який не дуже її і кликав, але ж мама – це особливий випадок. Її кликати не треба. Вона вирвалася з села і дуже пишалася, що така хвацька, вперта, наполеглива. Бабуся, та, що мамина мама, працювала колись секретаркою у місцевому відділі КДБ і теж дуже тим пишалася. Покинула чоловіка з дитиною та й поїхала «робити кар’єру».

Отак і мама. Та після активного десятирічного «прожигання» повернулася обдерта і спита. Від неї за кілометр смерділо сечею, і щоб не чути цього смороду, батько час до часу давав їй трохи грошей. Вона думала, що житиме з «мамулькою», та бабусі незадовго до того шептуха сказала, що як прийде до неї людина і попроситься жити – треба цю людину вигнати, бо в неї погана енергетика. Чого-чого, а поганої енергетики бабуся боялась. Тому й вигнала. І мама знову пішла «жити для себе», але вже – під мостом, на вокзалі та у притулку для бідних.

Іноді він її бачив – на ринку, на вулиці, намагався оминути, і не міг. Наче прикипав до землі і терпляче ждав, поки вона підійде. Як це буває уві сні – хочеться втекти від якоїсь загрози, а не можеш. Ноги ватяні, руки мляві, тебе накриває щось страшне, і ти падаєш. Уві сні загрозою зазвичай був скажений пилосос, у житті – мама. Він стояв і бурчав щось на її запитання, а коли вона гладила його руку своїми холодними тонкими твердими пальцями, він відскакував, наче його струмом било. Пхав їй у кишені гроші, вона йому – гостинці, забувала, мабуть, що він уже великий, тому приносила якісь цукерки, – пом’яті, розталі, у брудних обгортках, цукерки, які він гидував їсти, але складав у коробку з-під взуття. Хтозна, нащо він їх колекціонував. Мати завдавала йому болю – одутлістю, занедбаністю, самотністю, своїм розпатланим сивим волоссям, збайдужілим поглядом. Він почувався хворим, коли її зустрічав. Він мав би її ненавидіти – за самотнє дитинство, за непрочитані казки, недозволених друзів, за те, що на десять років просто собі зникла… Або – любити, бо вона таки мама, а у людей заведено любити мамів. Він не знав, як ставитися до цієї жінки, і щоразу його роздирали два контрастних почуття – одне скидалося на любов, друге – на ненависть…

Мачухою він пишався. Іноді підвозив її до крамниці на своєму авто, і тоді його друзі, двоє самовдоволених бичків із «хороших родин», прицмокували, присвистували і покрикували: «Кицюню, озирнись», – услід мачушиним чорним панчохам, які можна було розглядати аж до мережаного патенту, за який чіплявся тонкими лапками спеціальний пояс.

Шлюб його батьків тривав найдовше з усіх шлюбів – десять років. Шлюб корисливості й ненависті виявився сильніший за шлюб любові, що прийшов потому, – із субтильною білявкою, яка згодом розбила йому серце, гайнувши до Києва, нової столиці відродженої держави, із продавцем чобіт.

А потім батько привів гарну і запальну мачуху. Це була найпрекрасніша жінка їхнього містечка, лялечка, цяцька, цукрова статуетка. Вона вбиралася так шалено, що від її одягу навіть бездомні собаки непритомніли. Вона писала довгі сумні вірші про втрачене кохання, які зчиняли фурор на їхніх провінційних літвечорах. Він довго лаштувався у неї закохатися, та несподівано закохався в Ніну – невиразну і негарну, як сам вважав.

Коли вони зустрілися, він міркував приблизно так: треба набратися досвіду, дівчина мрії – недосяжна, прищі на обличчі зійдуть не скоро, тіло ніколи не набуде прекрасних форм кіногероя, хочеться сексу, адже він з’явився у їхній країні лише в дев’яностих, тому досі був бажаний…

Ніна гризла нігті, й він ніяк не міг остаточно вирішити – огидно це чи чарівно у своїй безпосередності. Вільний час вона проводила на іподромі – підробляла тренером верхової їзди. А ще вона нітрохи не намагалася бути гарною, і це мало невимушений і чарівливий вигляд – гладеньке личко без макіяжу, великі зуби і тонкі зморшки у кутиках рота від сміху. У Ніни були великі безбарвні очі, як у риби, і трохи риб’яча форма рота. Була відчайдушна – часом здавалося, що вона геть нічого не боїться, і від цього ставало страшно. Люди, які нічого не бояться і не намагаються бути красивими і добропристойними, завжди лякають. Та безбарвною вона видавалася лише з першого погляду, – попелясте волосся, вибалушені світлі риб’ячі очі й бліда шкіра. Але хлопець незчувся, як вона стала для нього найкольоровішою дівчиною на світі.

Потім – бабуся йому відкрила очі, батько натякнув, навіть мама застерегла, що Ця швидесенько завагітніє, бо такі, як вона (таким лише під церквою побиратися), хочуть лише заарканити порядного хлопця і мерщій вискочити за нього заміж, а далі – норкові шубки, золоті персні… Тому одного темного густого надвечір’я він її покинув, відводячи очі, щоб випадково не втопитися в трясовині безбарвного, світлого витрішкуватого погляду. Пробурмотів, що нічого зазіхати на нього зі своєю любов’ю і планами про заміжжя. Аргументи були тверді й незаперечні: він іще не нагулявся, а коли навколо всі хлопці зустрічаються з блондинками-фотомоделями, безглуздо зустрічатись із такою, як вона.

А кляте дівчисько заміть того, щоб чекати його любові, якою він колись, нагулявшись, таки планував її обдарувати, взяла і вийшла за іншого.


Фотографія в газеті | Краса, що не рятує | Антуанетта



Loading...