home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Нова стара баба

Нова стара баба

Так склалося, що на похоронах я не була. Ні на своїх, ні на чужих, «своїх» мається на увазі, якщо ховаєш рідних. Бо моїх рідних ховала не я. Батько загинув, коли я ще маленькою була, навіть фотокарток по собі не залишив. Кажуть, що у мене – його очі, я у дитинстві роздивлялася свої оченята в люстро та й віталася з ним: «Привіт, тату». І сама собі підморгувала – відповідала. Думаю, очі кращі, ніж фотокартки.

Мама моя загинула пізніше, під час окупації міста нацистами, я уже підлітком була. Її розстріляли, бо впіймали з політичними листівками. Знаю, що некоректно про таке навіть думати, але нині набагато гірші за змістом листівки мені підкидають до поштової скрині, нав’язують у метро, пропонують у наметах. Ніхто за них нікого не стріляє, навпаки – на цьому можна заробити. Зойка, наприклад, заробила собі на новий електрочайник, розрахувалася з консьєржем на рік уперед, заплатила за зуби двірника Тарасовича і ще щось поклала в подушку – Зойчин персональний банк.

Чоловіка мого поховала вітчизняна пенітенціарна система, як каже Зойка: «Не реви. Хоть тут сэкономила. Тратиться не довелось даже на гвозди от гроба, и за это большое спасибо коммунистической партии и нашему героическому трудовому народу».

Я роздивлялася невеличку групу близьких людей, що прощалися з моєю колишньою свахою (завжди у цьому плутаюся, не знаю, ким мені доводиться колишня свекруха моєї доньки).

Узагалі на цей похорон мене ніхто не запрошував, запрошували Наталю, але вона не змогла (можливо, й так) і не схотіла (100 відсотків) на цей похорон приїздити. Тому пішли я та Славік, мій онук. Хоча він якраз був і онуком померлої, хіба що ні вона, ні він про це ніколи не згадували, думаю, вони якби зустрілися, ні за що не впізнали б одне одного.

Наталя виписала нам одну рознарядку на двох. Мабуть, хотіла таки переконатися, що старенька не тільки померла – її глибоко зарили. Ще вона просила переписати номер дільниці та могили. Навіщо то було її практичній душі, я не відаю (хоча підозру маю), але доньчину настанову виконала.

Наш Славік вдався на зріст, тому серед інших чоловіків ніс труну своєї бабусі, котра була для нього незнайомкою, і це сприймалося мною як абсурд. Ніхто не представляв його онуком, я розумію, чому саме, забагато б тоді довелося пояснювати.

«Наконец-то этот трутень подставил плечо бабе. Правда, старой и мёртвой», – шепотіла Зойка. Славік скидався на людину, котра не розуміє, як і навіщо вона тут опинилася, утім, Славік часто мав подібний вираз обличчя. Моє ж ти курчатко!

Зойка стояла поруч зі мною, їй було надто нудно сидіти вдома, тому зі словами «шо-то я засиделася» вона почалапала на цвинтар. «Когда хоронят какую-то старуху, на ещё каких-то старух не обращают внимание. Может, я по пути к своей могилке – зашла, дай, думаю, посмотрю, а шо там и как там оно у людей». Зойку цікавив батюшка, котрий відспівував покійницю. Вона його уважно розглядала й усміхалася. «Ты глянь, какой красивый. Румяный да гладкий, как Масленица. На боярыню похож. Мне такого тоже пригласи, запиши, как его звать и с какого он прихода. Ещё и голос приятный».

Я сказала, що хочу швидко піти, нервуюся, не варто старим так зблизька дивитися на те, чим традиційно завершується старість. «Избалованная ты, смерти не нюхала. Это я тебя уберегла от разных дедов развратных. Не то пошла бы ты по рукам, как брехня селом, а потом по кладбищам, мужики – слабачьё, не успеваешь наораться на них, как раз и померли. Каждый год ходила бы хоронить: то одного, то другого. Гробовщики б на тя смотрели и переговаривались: гля, откудова мы её знаем, закапывали или выкапывали?» – Було ясно, що Зойка знудилася. Я гмикнула й потерлася об рукав її старенького пальта. «Если бы ты, сучка, об него не тёрлась, меня б в нём, как в новом, могли схоронить!»

Славік сказав, що на поминки не залишиться, бо поспішає. Зойка фиркнула й мовила, що також не залишиться, бо терпіти не може солодкий рис, та й борщ завжди подають рідкий, і котлети – хлібні. Не знала, що вона така обізнана в поминальних меню.

Я вже звикла до того, що зі мною мало хто рахується, тому попросила Славіка, щоб той супроводив Зойку додому. «Я тьоті Зої таксі викличу, я не додому», – буркотнув він і почав тикатися у свій мобільний, викликати машину. Зойка підвела брови. «Шо, даже пожрать не забежит? Ёп-папало-ногу! У него появилась новая баба, помяни моё слово, Варка. Всё, пришла нам пора – мучиться. Шо за жизнь? И не канонизируют же, суки, за эти мучения». Славік беззахисно усміхнувся і сказав, що машина буде на центральному вході за п’ятнадцять хвилин. «Машина, может, и будет, а я что, пятерых покойников запрягать должна, шоб успеть? Бестолочь ты тыквенная». Зойка зітхнула, поправила хустку, пнула мене кулаком – попрощалася, та й попленталася на вихід. Котлети дійсно були неймовірно жахливими.


Передмова Літературні забавки не для забави | Нова стара баба | * * *