home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Баржа «Стокгольм»

Що ближче підходили українці, то більше зростала впевненість: оселяться вони саме на цій баржі. З відкритих ілюмінаторів лунали уривки фраз невідомими мовами, по трапу снували чорношкірі чоловіки, всміхалися широкими білозубими усмішками Людочці й Миколі, підзивали їх руками. Новоспечені біженці не наважувалися ступати на дерев’яний хиткий трап.

– А може, це якась діаспора гуляє? – Людочка звернулася до Колі, який присів на валізу навпроти човна з промовистою назвою «Стокгольм» і ще раз уважно занурився у мапу.

– Хіа, хіа! – кричали африканці, закликаючи подружжя заходити.

«Хіа» мало означати «сюди».

– Реф’юджі? – почули Бабенки знайоме слово, що в перекладі з англійської означало «біженець».

– Єс! – відповіли одночасно й уже впевнено рвонули з речами на баркас, який погойдувався на воді.

Натовп із кількох десятків людей пропхав українців коридором судна до дверей із табличкою «Адміністрація». У кімнаті за столом, хаотично закладеним паперами, сиділа неймовірно гарна жінка. Красуня з казок. Міфічна істота. Богиня. Людочка й Микола остовпіли, побачивши її. На обличчі, густо всипаному рудими великими веснянками, блищали, мов два озерця, яскраві волошково-фіолетові очі, чисті, без будь-яких цяток. На додачу до цього дива жінка небезпідставно могла хизуватися невблаганно кучерявим волоссям червонясто-рудого кольору. Адміністраторка завуркотіла й ще більше заворожила прибульців. Красуня-шведка висловлювалася повільно, використовуючи прості слова та короткі речення. Люся зрозуміла її промову від першого до останнього слова й була неабияк задоволена собою: «Ти ба, лише кілька годин за кордоном, а вже знаюся на англійській». Біженцям у по-ліційному відділку видали тимчасові посвідчення навзамін конфіскованих радянських паспортів. Рудоволоса переписала дані з посвідчень до товстого журналу, заламінувала їх, аби ті не пошкодилися, й передала власникам разом із кольоровими папірцями.

– Йо мані![2] – Простягла кожному по двадцять крон, вказала, де розписатися. – Фор вік,[3] – додала. – Рум севентін,[4] – дзенькнула в повітрі двома ключами в зв’язці. – О, тайм-тейбл![5] – згадала наостанок.

Підняла вказівний палець угору, що мало символізувати щось на кшталт: «Хвилиночку!», пошукала в паперовому мотлоху потрібний аркуш.

– Раша! – подала віддрукований російською текст.

У розкладі зазначалося, що об одинадцятій вечора відбій, а о восьмій ранку потрібно бути на ногах, якщо не бажаєш залишитися без сніданку. Інформація про дати отримання грошової допомоги завершувала скупий перелік правил внутрішнього розпорядку. Нав’ючені торбами Бабенки подалися шукати свою кімнату-каюту.

– Розклад придумали. Як у піонерському таборі, – згадала дитинство Люся й усміхнулася.

– Радше, у концтаборі, – Миколі було не до жартів, бо він уже зайшов до каюти, яка скидалася на купе поїзда.

Дві полиці – верхня та нижня, невеличкий столик на кшталт вагонних, два пригвинчених до підлоги залізних ослінчики і жодного вікна.

– Боже! – простогнала Людочка, приречено гепнувшись на нижню полицю.

– Вибач! – Коля вмостився біля дружини, обняв її за плечі, сховав обличчя у її волоссі й беззвучно заплакав. – Вибач! – повторив і з силою штовхнув ногою двері, які, зачинившись, ще кілька хвилин за інерцією гули.

У каюті стало зовсім темно, а ці двоє сиділи й не наважувалися поворухнутися…

… Зненацька в темній кімнаті заволав гучномовець: спочатку прогавкав щось англійською, тоді по черзі кількома незнайомими українцям мовами.

– Що це? – жахнулася спросоння Людочка.

Коля схопився, довго намацував вимикач. Віднайшовши, клацнув, у очі врізалось неприємне блакитне світло.

– Котра година? – мляво запитала.

– Восьма, – відповів чоловік, дивлячись на наручний годинник «Польот».

– Восьма вечора? – не розуміла Людочка.

– А біс його знає, – Коля визирнув у коридор. – Усі сновигають, – повідомив дружині й, недовго думаючи, вийшов на розвідку.

За п’ятнадцять хвилин уже запрошував до своєї оселі незнайомця. Людочка підвелася з нар, даючи місце юнакові з сережкою в носі та збіса дивною зачіскою-начісом, влаштованою зі знебарвленого волосся. Вузькі смугасті штани обтягували його тоненькі ніжки – ця річ у гардеробі хлопця прикувала увагу Люсі. Увесь інший прикид губився на фоні рейтузів.

– Салют! – пробасив тонконогий. Голос не в’язався до його зовнішнього вигляду. – Ігор! – подав дівчині вузеньку, майже жіночу долоньку.

– Люся! – відрекомендувалася вона й звернулася до чоловіка: – Зараз восьма вечора?

– Уяви собі, ранок, – Микола засміявся, за ним слідом Людочка й наостанок Ігор. – Ігор нам усе розповість, – зробив спробу зручно влаштуватися на маленькому ослінчику. Йому кортіло підсунути стілець, але той не рухався.

– Витончені знущання, – вказав Ігор на пригвинчені до підлоги стільці. – Я свої повідбивав.

– Як? – зацікавився Микола.

– Шведи не сварилися? – перелякалася Людочка.

– Та вони до нас не заходять ніколи, – Ігор манірно махнув рукою. Тоді враз перевтілився, став більш схожим на чоловіка, посуворішав. – Я принесу один інструмент, підколупнете й видерете шурупи.

Із гучномовця знову залунали фрази. Ігор прислухався.

– Що це? – наполохався Коля.

– Вичитують прізвища, кому зайти до адміна.

– Навіщо?

– О! – вигукнув Ігор, почувши своє ім’я. – Мені треба бігти. Згодом зайду. Увечері.

– Навіщо до адміна? – Микола вийшов за новим знайомим.

Людочка до болю в голові вслухалася в слова, що линули з гучномовця. Несподівано почула своє прізвище та ім’я, а потім і чоловікове, вибігла на закриту палубу, якою тинялися чоловіки – молоді й не дуже. Мужчини активно цікавилися Людочкою. Один чорнявий, схожий на цигана молодик підійшов і запитав: «Скільки?», дивлячись, як здалося Люсі, на її живіт. Жінка подумала, що він питає про строк вагітності, й випалила з сором’язливою посмішкою: «Сім». Щоправда, вона сама не вірила, що її вагітність сягнула аж такого поважного строку. Бо живота, принаймні такого, як у звичайних вагітних жінок, у Люсі не спостерігалося. Ще як була вдома, одна знайома лікарка казала, що в Жужі чи то плід недорозвинений, чи то прес надто міцний. Люся вибрала друге, а про перше не хотіла й думати. Незнайомець здивовано обдивився жінку, обійшовши її, перепитав: «Крон чи доларів?» Зрозумівши, за кого її мають, розгублено зиркнула навколо. Любитель продажного кохання, витираючи спітнілі долоні об штани, чекав, коли «м’ясо» складе собі ціну. На щастя, жінка угледіла в одному з коридорів, що йшли від центрального холу, свого чоловіка, який розмовляв із Ігорем.

– Коля! Ігор! – намагалася перекричати гучномовець, який на цю хвилину транслював веселу музику в стилі диско.

Микола відповів дружині блискавичною усмішкою й повернувся до розмови з Ігорем, який, у свою чергу, лиш зиркнувши на співрозмовника Люсі, відразу попростував до неї.

– Наші імена оголосили, – залопотіла Жужа, вказуючи на стелю, звідки стирчав гучномовець.

– Не треба говорити з цими покидьками, – звернувся до жінки смугастоштанник і показав «фак» її смаглявому візаві. – До адміна підете після сніданку, – й подався до їдальні, підхопивши жінку під руку. Микола плентався слідом.

– А навіщо до адміна? – не вгавала Людочка.

– Перевірка. Галочку поставлять, що ви за ніч не втекли, – відповів новий знайомець. – Коротше, їжте, пийте, згодом побачимося. Придивляйся за дружиною, йолопе, – звернувся до Миколи. – Тутешня публіка подовгу без жінок. Здичавіли.

Їдальня у біженському притулку була влаштована на кшталт шведського столу – набирай скільки влізе всього, чого душа забажає.

– Смачно! – прихвалювала Люся, похрумуючи небаченим до цього делікатесом – корнфлексом[6] із молоком.

– Дуже смачно! – Коля намащував тоненьку скибку білого хліба м’яким сиром, який виколупав ножем зі щойно відкритої маленької пластикової коробочки. – Головне – стерильно!

За сніданком Коля поділився з дружиною інформацією, яку випитав у Ігоря. Для сімей цей табір-човен вважається тимчасовим пристанищем, пересильним пунктом. Постійним (якщо бодай щось може бути постійним для біженців) помешканням він є переважно для самотніх осіб чоловічої статі чи умовно чоловічої, якщо зважати на Ігоря, який ніщо інше, як гей. Рік тому юнак косив під нетрадиційного, тоді всі свято вірили, що представникам секс-меншин найшвидше дають дозвіл на проживання у Швеції. Мовляв, тут лояльно ставляться до сексуальних збочень, як то шведська сім’я або колективний шлюб, шлюби між одностатевими громадянами, скотолозтво, садо-мазо й таке інше. За цей час Ігор так увійшов у роль, що перевтілився остаточно й безповоротно. Настільки, що заробляє на своїй нетрадиційності, виходячи на нічні вулиці Стокгольма або й не сходячи з борту пришвартованого «Стокгольма».

– Сам мені про це розповів, – не приховуючи відрази, повідомив Коля. – Навіть пропонував секс за невелику платню.

– Ти далі розповідай, – Люсі не терпілося почути щось новеньке про місце їхнього теперішнього перебування. – Сподіваюся, ти відмовився від його послуг? – іронічно додала, примруживши очі.

Коля не оцінив жарту й вів далі, пхаючи до рота щораз нові й нові порції бутербродів:

– Так от, сімейні очікують щонайбільше місяць-два, далі їх перевозять до табору, більш придатного для проживання. Одиноким доводиться чекати на кращий табір до півроку.

Ігор і ще з десяток постійних мешканців самі відмовлялися від переїздів, бо інші табори надто далеко від столиці. Відмовники через власний інтерес чіплялися саме за центр, за столицю, за велелюдний та багатонаціональний Стокгольм. Раз на тиждень кожному біженцю видавалося по двадцять крон на потреби, до яких зазвичай входили цигарки та солодощі. Біженець міг розраховувати на безкоштовну медичну допомогу, як то замастити рану зеленкою та заліпити пластиром. До найнеобхіднішого належали презервативи, що у великих поліетиленових мішках виставлялися в медпункті – заходь, бери, ніхто слова не скаже. Один заточений під великий бізнес білорус торгував цими отриманими на дурняк протизаплідними засобами з-під поли в підземному переході станції метро Багармоссен. Продавав удвічі дешевше за роздрібну ціну, яку пропонували магазини, супермаркети й аптеки. Сутенери та незаможні шведи купували кондоми великими партіями й просили ще. Бізнес процвітав. Цигарки й алкоголь, які привозили новенькі реф’юджі, також «збагрювалися» у тому ж переході. Хто не мав хисту до спекуляцій, міг трохи дешевше продати привезене з дому просто тут, на човні, біженцям-дилерам.

Потихеньку Бабенки входили в суть біженської справи з усіма її підводними течіями та наріжним камінням.

Два тижні життя на плавбазі не могли принести користі вагітній жінці, яка дичавіла від клаустрофобії, викликаної близькістю темних стін. Люся у прямому й переносному значенні задихалася від нестачі повітря. Неодноразові її спроби зійти на берег і трохи погуляти наражалися на фіаско: жінці паморочилося в голові, вона втрачала рівновагу, відтак поверталася до своєї нори, вкладалася на полицю й приречено лежала, споглядаючи каюту. Жартувала, мовляв, тіло звикло до легкого покачування й не сприймає стабільну твердь. Попри це Микола був націлений витягти некомунікабельну дружину на екскурсію містом.

– Я тебе триматиму, – обіцяв. – Подихаєш, та й повернемося.

Теренкур 1 обірвався на автобусній зупинці. Чоловікові випала ганебна місія волокти непритомну кохану назад під прицільними поглядами місцевих, що викликало в нього напад неприхованого сорому, який, у свою чергу, спричинив повну капітуляцію перед будь-якими моціонами чи бодай розмовами про прогулянки.

Дуже швидко настав той час, коли українці, котрі ще зовсім недавно захоплювалися новими продуктами харчування, не могли без відрази заходити до їдальні. Розгалужена одноманітність доводила їх до внутрішнього колапсу; корнфлекс, масло, запакований сир, хліб, овочі, фрукти викликали нудоту. Жужа потай мріяла про солоні огірки, часник, сало з чорним хлібом і смажений свіжоморожений хек. Згадувала занедбаний овочевий магазин поблизу свого дому, неохайну бочку в кутку, потріскані, місцями вкриті пліснявою квашені помідори, які плавали в розсолі між якимись лопухами, – й у божевільному темпоритмі працювало її слиновиділення, й хотілося гризти ніжки прикручених до підлоги стільців.

У день, коли Люся зрозуміла, що навряд чи підведеться з нар самотужки, вблагала Миколу віднести звернення «SOS» до бортового медпункту. Коля довго вагався, допоки дозволив себе вмовити. Привів до хворої фіолетовооку красуню. Адміністраторка прискіпливо обдивилася Людочку, тоді всілася на краєчок ліжка, взяла її за худу руку й поцікавилася, що в неї болить.

– Я задихаюся, – по-риб’ячому хапаючи повітря, мовила Жужа й погладила невеличкого живота.

– Розумію. Але у нас мало кают із ілюмінаторами, – пояснила шведка. – Точніше, вас надто багато, з кожним днем дедалі більше, – додала.

Люда вийняла свою руку з її гарячих гладеньких долонь, підняла синього вовняного светра, ніби хотіла, щоб її послухали стетоскопом. Погляд шведки впав на Люсин живіт, очі її збільшилися в об’ємі та потемнішали.


Метод санаторно-курортного лікування, що передбачає дозовані фізичні навантаження у вигляді пішохідних прогулянок, сходжень у гористій місцевості; тут – прогулянка.

– Що це? – злякано запитала, не відводячи погляду від Людочки.

– Дитина, – вичавила з себе усмішку біженка.

Усі люди знають, що животи бувають великі й малі, пласкі й круглі. Але, коли ти бачиш перед собою квадратний живіт, спадають на думку найкращі взірці фільмів жахів. Жужина дитина витяглася впоперек, спричинивши таку аномалію, як живіт у вигляді неправильного паралелепіпеда. Рудоволоса кулею вилетіла з каюти, так само блискавично повернулася, припрошуючи до кімнатки медсестру – довгоносу пристаркувату шведку. Руда щось пробелькотіла на вухо медичці. Та схвально метельнула й заходилася уважно обдивлятися майбутню породіллю.

– Може, в мене уже пологи? – Люся не відводила погляду від чоловіка.

– Рано ще! – наказово вимовив він.

– Восьмий місяць, може статися й таке, – припустила Жужа.

– Народжуватиме вже? – тремтячим голосом питав Коля, заглядаючи в обличчя членкиням консиліуму.

Його нервування зрозуміла медсестра й, усміхнувшись, сказала, що зарано для пологів. «Малюкові чогось не вистачає», – припустила, використовуючи англійську.

– Що ж робити? – в один голос поцікавилися майбутні батьки.

– Я знайшла вам кімнату з вікном, – виголосила руда таким тоном, ніби повідомляла, що ці біженці отримали дозвіл на вільне проживання в країні їхньої мрії.

Люсі, як виняток із правил, безкоштовно видали вітаміни у величезній розмальованій веселками коробці та записали на прийом до лікаря-гінеколога на наступний тиждень. А до того часу суворо наказали не перевтомлюватися, більше лежати та дихати свіжим повітрям. Жінка зраділа, що принаймні зможе, не сходячи з триклятої баржі, втягнути ніздрями річкову вологу. Мріяла про це, переносячи свої речі до нової оселі на нижню палубу. Насолодитися вповні свіжістю ранкового бризу українці так і не вдалося. Ілюмінатор відкривався на акуратні жовто-блакитні сміттєві баки. Хоч вони і були щільно закриті, та сморідний дух нісся прямою стежкою до Жужиної каюти. У прекрасній безпроблемній бюргерській Швеції вирувала весна, був місяць квітень, і мухи, відчувши тепло, попрокидалися від перших промінчиків теплого сонечка та неодмінно хотіли залетіти до Людочки у гості.


* * * | Заплакана Європа | Уламки минулого