home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Початок тернистого шляху

Москва тоді зустрічала потенційних утікачів холодно. На початку листопада 1987 року в Першопристольній накрапав дрібний дощ, морозяний вітер розвівав на Люсі поли бавовняного жовтогарячого плаща, що його орендував у друзів Микола. Дівчині було занадто зимно, аби невимушено спілкуватися з супутником. А той не припиняв патякати. «Авжеж, нацупив на себе зимові речі, як то кажуть, хоч комусь пощастило», – міркувала Люда. На додачу до світло-блакитних джинсів-бананів, широчезних у колінах і завузьких в області гомілок, – смугастий синтетичний светр із величезним розчепіреним орлом на грудях і грубий бушлат нарозпаш, бо у пальті була поламана блискавка. Пара виглядала нетипово для совєтського громадянина кінця вісімдесятих, чого й домагалися Бабенки. На них раз по раз оглядалися столичні мешканці та гості Білокам’яної.

– Куди? – запитав Микола.

– До посольства, куди ж іще? – відповіла Люся, у якої цокотіли зуби.

– Ти боїшся? – здивувався хлопець.

– А ти?

– Чого тут боятися? – ледь чутне тремоло в голосі дисонувало з виголошеною фразою.

«Боїться! – підсумувала Люся. – Я просто змерзла, а він боїться».

– Пішли до Австралійського, – витягла з наплічника заздалегідь куплену карту Москви з усіма вказівниками й, відкривши на потрібній сторінці, закладеній чотирикопієчним тролейбусним талоном, тицьнула пальцем в адресу.

Дісталися потрібної вулиці більш-менш швидко, спеціально для конспірації вийшли з підземки на одну зупинку раніше й рушили до об’єкта пішки. Будівля з зірковим прапором на даху знаходилася в тихому провулку. «Дисиденти» спинилися, коли до амбасади залишалося сто кроків, здалеку уздрівши біля вхідних дверей міліціонера. Представник силових структур стрімко розвернувся до них обличчям, чатуючи на небезпеку. Дівчина несподівано голосно засміялася, так що луна понесла її сміх безлюдною вуличкою, й чітко виголосила рафінованою вимовою:

– Ай сей йес! Ай сей йес!

Обхопила розгубленого Миколу обома руками за шию й притислася до нього в палкому закордонному поцілункові. Міліціонер перевів погляд на двох чоловіків у сірих однакових пальтах, що рухалися до будівлі з іншого боку вулиці.

– Усміхайся, телепню! – прошепотіла Люся до свого хлопця.

Микола підкорився наказу, зареготав на всі зуби, обнімаючи Люду, театрально заграючи із нею, що мало означати західноєвропейську розкутість і плювання на загальноприйняту радянську мораль.

До дверей двадцять кроків… Ті двоє у пальтах приблизно на такій самій відстані. Люся помічає, що міліціонер добряче нервує, переступаючи з ноги на ногу, глипає поперемінно то на них, то на тих двох.

– Хай! – весело кидає Жужа охоронцю й без вагань хапається за ручку дверей.

Міліціонер чемно всміхається і просить показати документи… у тих двох «сірих», які також щойно підійшли. Бабенки, дякуючи роздвоєнню уваги охоронця, опиняються всередині посольства. Хлопець голосно видихає з легенів повітря й гепається на м’який шкіряний диван у невеличкому холі. Люда тамує прискорене серцебиття, оглядається навсібіч, помічає східці, що ведуть до скляних загородок. За склом стоїть кілька чоловіків і жінка. Вони уважно роздивляються відвідувачів. У них на грудях, на білосніжних сорочках, пришпилені бетлики, люди дивляться ясними, не зацькованими поглядами, всміхаються невимушено й привітно. Микола не помічає їх, бо сидить спиною до східців. Від вхідних дверей долинає лайка, міліціонер намагається стримати двох молодиків у пальтах. З підсобного приміщення вискакують ще троє в цивільному. Вони, не звертаючи уваги на псевдо-іноземців Люду і Колю, мчать на допомогу «метрдотелю». За кілька хвилин боротьби біля дверей силовикам вдається відтіснити непроханих гостей надвір. Звідти чуються погрози міліціонерів і поодинокі вигуки про допомогу, ймовірно, не міліціонерів. Людочка переводить погляд на Миколу, аби сказати йому, що треба йти сходами нагору до працівників за склом. Здригається, бо бачить велетня-коханого з закинутою назад головою – з його носа юшить кров, Микола прикладає картату хустинку до обличчя й колоритно шморгає. «Не витримали нерви», – монотонно підсумовує Люся й вирішує йти сама.

– Чи можу я вам допомогти? – зненацька лунає за спиною у Людочки ніжний жіночий голосок.

Це говорить граціозна шатенка у блакитній накрохмаленій сорочці, синій завузькій спідниці середньої довжини та елегантних черевичках на підборах. Вона схожа на стюардесу. Її зовнішній вигляд викликає довіру. Жужа інтуїтивно відчуває, що потрібно тікати від красуні, бігти східцями догори. Дівчина має намір відмовитися від допомоги, але Микола фальцетом вигукує:

– Ми просимо політичного притулку!!!

Жінка в уніформі емоційно ніяк не реагує на заяву, на її обличчі не здригається жоден м’яз. Без зайвих слів вона підхоплює Миколу під лікоть й, люб’язно щебечучи та гіпнотично всміхаючись, веде вузьким затемненим коридором. До ошелешеної Людочки стрімголов підлітає особіст у штатському одязі таких самих кольорів, як і в красуні, оперативно хапає Жужу за барки й безцеремонно волоче слідом. За скляною перетинкою зчиняється метушня, австралійці голосно обурюються і стукають долонями у шибку. Що далі дивний квартет просувається коридором, то меншою стає гучність.

Людмила Олегівна Жужелиця бачить, як її коханий разом із красунею розчиняється у напівтемряві. Сама опиняється в тісній кімнаті з заґратованим залізним мереживом вікном. Кадебіст безапеляційно штовхає дівчину на стілець навпроти себе, сам умощується на краєчок письмового столу. Жужа миттєво згадала старі художні фільми про чекістів. Там слідчі полюбляли сидіти саме так, на краєчку стола, звісивши одну ногу. Ляшка офіцера виглядає неприродно товстою, бо притислася до деревини. «Зовсім м’язів немає», – Люсі бозна про що думається в цей історичний момент. З-під синіх штанів чоловіка біліють шкарпетки з написом «Adidas». «Ого! – прикидає Людочка. – Такі у форців півзарплати коштують».

– Ти, що, падло, сісти хочеш!? – зверхньо запитує поціновувач речей фірми «Аdidas».

– Та ні, дякую, я вже сиджу, – жартує Людочка. Кидає зухвалий погляд на сіре обличчя «начальника» – й одразу перепрошує за недоречні зауваги.

Чоловік, важко дихаючи, нахиляється над Люсею, його голова опиняється за кілька сантиметрів од її обличчя. Зазирає у вічі й випалює:

– Ти, блін, хочеш, аби мої діти по світу з торбами пішли?

– Ні! – відказує чесно, бо дійсно нічого не має проти його дітей.

– Мовчати! – вигукує, різко грюкнувши рукою по столу. Людмилі робиться лячно, але на мить. Зненацька згадує статтю у «Літературці», вирівнює спину, для годиться втягує щоки, закидає одну ногу на іншу, метляє головою, аби відкинути волосся з лоба, й зухвало вимовляє:

– Я протестую проти свавілля. Я знаходжуся на території Австралії, тому розмовлятиму лише з австралійським послом.

– У дупі ти знаходишся, а не в Австралії… – чоловік промовляє кожне слово, тамуючи напади сміху. – Твоя Австралія – там, – показує на вихід і праворуч. – Там, за склом… А тут, любцю, наша територія, радянська…

Поки він веселився, Людочка все розклала по полицях: «У посольствах влаштовані засідки, аби жоден совєтікус не зміг потрапити на терени іншої держави. Ясно. Прокол».

– Ви хотіли підірвати посольство? – цілком серйозно запитує кадебіст, різко припинивши гиготіти.

Людочка, без зайвих передмов, лаконічно викладає план своїх дій, згідно з яким вона та її бойфренд готувалися лиш до того, аби попросити в Австралійському посольстві притулку.

– Навіть не те, щоб політичного, а… ну, ви самі розумієте, скрутне економічне становище, те-се… – пояснювала.

Особіст нічого не записував, слухав, милуючись візерунчатими ґратами. Вислухавши розповідь затриманої, потягнувся до зеленого телефонного апарата без диска набору й зняв надтріснуту рурку. Сказав лише:

– Так. У мене також, – й легенько поклав слухавку на місце.

За кілька хвилин до кімнати втелющився Микола зі «стюардесою». Навколо його носа лишилася засохла кров, і тепер він виглядав як жертва тортур. Тендітна жінка аристократичної зовнішності та небезпечної професії, затягнувшись цигаркою, прошипіла фразу, що починалася матючинням, аналоги якого Людочці доводилося чути лише двічі у житті від п’янючих люмпенів. Ошелешивши українців, повела далі:

– Зараз, не відкриваючи пельок… Так, своїх смердючих пельок, ви, придурки, виходите з посольства, не оглядаючись, зі щасливими мордами, чалапаєте чимдалі та якнайшвидше. Якщо після того, як ми виведемо вас, ви почнете самодіяльність… – подивилася на напарника, який із захватом слухав, а після паузи колеги підхопив промову, як собака кістку, та по-підлабузницькому продовжив:

– Буде складено рапорт, що ви хотіли вчинити теракт у приміщенні посольства.

На підтвердження своїх намірів перегнувся через стіл, на якому сидів так само, як і на початку розмови, рукою відкрив шухляду й, крекчучи, витяг звідти темно-зелену (такий колір іще називають пляшковим) закорковану пляшку. Утікачіне-вдахи Коля й Люда в унісон ствердно хилитнули головами.

Шатенка взяла під руку Миколу й, усміхаючись, повела його до виходу, муркочучи про переваги соціалістичного устрою життя. Жужа волоклася слідом, відчувала міцне стискання на передпліччі. Її супроводжувач вишкірявся, зображаючи безтурботність. Дівчина розуміла, що ці особісти-кадебісти перелякалися не на жарт, бо ж навіть не запитали в них документів чи паспортних даних.

Коли опинилися надворі, молодий міліціонер, що охороняв вхід до посольства, і собі гаркнув на них:

– Козли смердючі, через ваші вибрики відпустки позбудуся, – кулаком штовхнув Людочку в спину.

Микола, не звертаючи уваги на потурання коханої, подався геть, запхавши руки до кишень та згорбившись у три погибелі. Йшов надто швидко, Люсі доводилося бігти підтюпцем за ним, аби втриматися поруч. Відійшовши далеченько від посольства, Микола почав дорікати Люді за невдачу, але насолодитися цим заняттям вповні завадило таксі, яке наздогнало пару. Зупинилося та випустило австралійку, ту, яку вони бачили у посольстві. Іноземка передала грубезний жовтий конверт і заскочила назад до авто. Микола вихопив пакунок, запхав під светра та пришвидшив ходу.

Роздивлялися папери в потязі. Вирішили повертатися додому, відкинути ідею штурму інших амбасад як нездійсненну. Висоталися морально, й плани йти до кінця здохли самі по собі, причому чоловік відмовився від них першим. Зачинилися у вбиральні через півгодини після того, як потяг рушив із місця, похапцем розірвали конверт й витягли стос різноколірних папірців, віддрукованих латиною.

– Це анкети.

Людочка з інтересом вдивлялася в документи, намагалася перекласти написане. Вона ж бо трохи знала англійську, принаймні у школі мала тверду п’ятірку, але про що йдеться, достеменно зрозуміти не могла.

– Що тут написано? – питав Микола, водячи пальцем по реченнях.

Дівчина вихопила один аркуш, перевернула його і виявила текст російською: «Анкета на проживання в Австралії». Серед п’ятдесяти двох пунктів віднайшли такий: «Репатріант повинен п’ять років прожити у незаселених районах Австралії». Остання сторінка угоди закінчувалася тезою: «Заяву про надання виду на проживання в Австралії буде розглянуто протягом трьох-п’яти років». Микола знавіснів, хотів жбурнути папери до унітаза, але у двері загрюкали й Людочка запхала їх до наплічника.

Додому Люся повернулася виснаженою як ніколи.

– Як відрядження? – запитали домашні, які були впевнені, що їхня дочка їздила саме у відрядження.

– Добре! – кинула. – Піду спати, бо втомилася. – Поцілувала батьків й, на ходу роздягаючись, побрела до своєї кімнати.

– А їсти? – навздогін запитала Ірина Романівна.

– Вона ж просила не турбувати… – став на захист дочки тато.


Найкоротша тимчасовість | Заплакана Європа | * * *