home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Пропозиція

На побачення Коля, всупереч своїм сталим переконанням, припхався з однією червоною трояндою на довгій ніжці, яка волочилася мало не по землі. «До чого ця квітка?» – міркувала Жужа. Микола втулив троянду коханій і незграбно поцілував її у щоку, низько зігнувшись.

– За що? – запитала, прикладаючи носа до квітки.

Без попередження відломила півстебла й жбурнула зайве в кущі. Миколу такий вчинок образив.

– Це ж спеціально таке довге, для краси.

Людочка натомість підхопила його під руку.

– У мене є дуже важливе повідомлення…

Розповіла про вранішню розмову з татом.

– Розумієш, він плакав, і я не знала, як його заспокоїти, – пояснювала, махаючи квіткою.

– Не поламай, – раз у раз просив Коля, вказуючи Люсі на троянду.

– І я сказала… Розумієш, це вийшло якось спонтанно… Я сказала…

– Обережно! – підхопив троянду, що мало не випала з рук збудженої дівчини.

– Я йому сказала, що ми з тобою… вирішили… одружитися.

Хлопець перевів погляд із рук Людочки на її обличчя. Дівчина очікувала бурхливої негативної реакції, тому була готова до відсічі.

– Потім ми скажемо, що передумали. Ну, коли усе вляжеться, – всміхнулася трохи невпевнено.

– От і добре! – напрочуд радісно вимовив Микола, вихопив троянду, став на одне коліно й виголосив, як народний артист:

– Жужелице Людмило Олегівно, будьте моєю дружиною! – ще й уклонився.

Людочка засміялася, плекаючи надію, що все це жарт, що Микола в такий спосіб переводить усю банальність ситуації в русло гумору й сатири. Вона довго гиготіла, ляскаючи себе по стегнах, а новоспечений наречений так і лишався стояти на одному коліні з високо піднятою квіткою у руці.

– Я серйозно, Людочко, – голосно мовив, а коли дівчина затихла, повторив іще раз: – Жужелице Людмило Олегівно, чи станете ви моєю дружиною?

Дівчина остовпіла. Вона зовсім не бажала ставати його дружиною. Ситуація, що склалася, підштовхувала її до хибного кроку…

І… вона його зробила.

– Згодна! – погодилася й пустила скупу, вимушену сльозу.

Кавалер думав, що від щастя, Люся плакала від безвиході, від того, що не змогла вчасно спинитися, сказати «ні», не змогла озвучити правду, нехай навіть для когось і неприємну.

– Згодна? – перепитав для годиться Микола.

«От, тепер, тепер і більш ніколи у тебе є шанс сказати щось на кшталт «Я пожартувала», – подумки звернулася до себе, але тієї ж миті почула власний голос: «Звичайно, згодна!»

Микола, як завжди, коли був у гарному гуморі, заходився розповідати про майбутнє. Розповідь нечутно перейшла на його минуле – фрагменти з біографії, які Люся не знала до цього часу. Говорив поспіхом, намагався вкластися у якомога коротший термін.

– Ми не повинні мати один від одного таємниць, – торохкотів. – Коли я ходив у море, то пробував наркотики… – спинився, даючи Людочці перетравити інформацію.

Дівчину, як і очікував, вразило почуте. Після короткої паузи повів далі. Його обраниця лише дивувалася з того, що вона зовсім не знає цього мужчину, у житті якого безліч чорних плям, як, власне, й білих, нічим не заповнених.

– …коли вколов ефедрин недезинфікованою голкою, то у мене сталося зараження, – з захопленням розповідав колишній моряк. – Відкачували довго, але, як бачиш, змогли врятувати мені життя. Після того я не колюся…

– Я дуже задоволена, – хотіла надати фразі іронії, та слова проголосилися з радістю, голос бринів схваленням.

«Що це зі мною робиться?» – злякалася повної втрати самоконтролю.

– …Чоловіком мене зробила наша піонервожата. Мені було тринадцять, а їй двадцять п’ять…

Зізнання виливалися відрами. Микола довго мовчав, і тут його прорвало на одкровення. Жужа втомилася вислуховувати нескінченну «сагу», тому запропонувала піти у кіно.

– Давай почнемо усе це з понеділка чи хоча б від завтра.

Цього дня вони дивилися дурнувате кіно, їли несмачне морозиво, каталися на холодних гойдалках у дворах, Микола носив Люду на руках, сміявся, був веселим і невимушеним. Людочка навіть почала радіти, що усе так складається. «Колись доведеться виходити заміж. То чому й не за нього? Ми вже так довго разом. Я усе про нього знаю… Стоп!!! Я зовсім нічого про нього не знаю… Ну, і добре», – такими були думки майбутньої дружини Миколи Васильовича Бабенка.

– Стоп! – вигукнула Люся, чим злякала Колю. – То це я буду Людмилою Бабенко?

– Аякже! – гордо повів.

– Ні, я не згодна… – подумала й навідліг махнула долонею. – Хоча чому б і ні?

Це був останній сумнів щодо одруження. Далі пішли суцільні приготування до весілля та майбутнього сімейного життя.

У неділю вранці-рано наречений з’явився на очі батькам своєї обраниці. Ірина Романівна та Олег Тимофійович стояли посеред кімнати, не знаючи, як правильно поводитися, що казати, врешті-решт – куди подіти руки. Микола вручив скромного букетика з трьох гвоздик мамі й потис руку татові. Людочка припросила всіх сідати.

– Та навіщо ті церемонії, – перехопила вона ініціативу. – Ми прийшли офіційно повідомити, що вирішили одружитися. Я піду поставлю чайник, а ви поговоріть.

Перед виходом із кімнати заявила:

– Ніяких розмов про роботу, лише про щось відсторонене, – давала сигнал Миколі, аби той не почав розповідати про свої «плавання», жінок, що були в нього на суднах, наркотики й таке інше.

Він-бо міг і таке втнути. Швидко впоралася з чайником та прислухалася до розмови. Хоч як вона стовбурчила вуха, нічого не чула, з вітальні не долинало жодного звуку. Вирішила негайно розбурхати компанію.

– Миколко, йди мені допоможи, – гукнула з кухні солодко-ласкаво.

– Вони дивляться на мене, як на бидло, – набундючившись, поскаржився пошепки, як тільки підійшов до Люсі. – Вони мене не люблять.

– Вони тебе не знають.

– То я їм розповім…

– Не треба…

– Що з того, що я не дуже гарна людина? Що з того?

– Тихо, Колю. Не починай.

– Я нервовий. У мене нервова система ні к бісу… А вони на мене дивляться. У мене здоров’я підірване довготривалими рейсами… наркоти…

– Бери чайник й уперед, – прошипіла.

Закохані випливли на очі батькам з відчайдушними усмішками.

– Як думаєте святкувати-відзначати? – запитав тато, й від напруги на лобі виросла велика краплина поту. Ірина Романівна миттєво передала чоловікові хустинку. Він із усмішкою й дякою витерся.

– Зараз нічого не дістати… – додала мама.

– Ми не прагнемо робити гучне весілля. Лише розпишемося, – Людочка зиркала то на батьків, то на майбутнього чоловіка, намагаючись зрозуміти, що вони думають з цього приводу.

– Так це ж добре! – вигукнули водночас чаювальники, щоправда, з різними інтонаціями.

На цьому й порішили – ніякого весілля, краще гроші… Дядя Олег та тьотя Іра (так тепер називав їх Микола, попри те, що їм бажалося, аби той звертався на ім’я та по батькові) намагалися до кінця аудієнції зберігати статус-кво. Та, коли Микола нарешті залишив їхню оселю, разом накинулися на свою дівчинку з питаннями щодо його сім’ї, освіти, місця роботи.

– А він не зек якийсь? – запитав стурбовано тато.

– Чи не п’яниця? – це вже мама.

– Ти бачила його батьків? – обоє.

– А який у нього зріст?

Після цього безглуздого маминого питання Жужелиці почали сміятися й скакати, схопившись за руки, як у старі добрі часи Люсиного дитинства. Тато цілував Людочку, мама гладила її по голові. За п’ять хвилин, міцно обнявшись, вони плакали, стиха схлипуючи. Кожен тужив за своїм. Тато за тим, що дочка йде з-під його крила, мама, що скоро будуть онуки, й вона стане, о Боже, бабусею, Людочка плакала за втраченою свободою, за неможливістю щось змінити, а також від страшного відчуття, що нічого більше не залежить від неї, лише від долі, лише від фатуму…


* * * | Заплакана Європа | Нова родина