home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Нова родина

З предками Миколи домовитися було значно складніше. До того ж лише зараз Люся дізналась, що вся родина нареченого живе не в Мурманську, як він стверджував до цього, а в одному із сіл Вінницької області. Коля не поспішав показувати нареченій своїх родичів. Через чотири дні після того, як молодята подали заяву до РАЦСу, наважився запросити Люсю до квартири сестри. З пам’яті Жужі ще не вивітрилася згадка про першу їхню зустріч. То було невдовзі після Люсиного з Миколою знайомства, коли парі доводилося блукати по чужих квартирах-кімнатах-дачах для вдоволення сексуальних потреб. Якось Коля запропонував піти до Олени. Мовляв, вона з дітьми поїхала до родичів – можна повеселитися в порожній квартирі. На лихо, сестра повернулася додому раніше (карма незапланованих повернень висіла над головами закоханих повсякчасно). Коротше, шукачі пригод були застукані на гарячому. Олена, яка перебувала в стані постійного емоційного виснаження через проблеми з власним чоловіком та його численними коханками, вилила баняк злості на Люсю. При цьому Микола у проголошених прокльонах не згадувався. Дівчині дісталися майже всі знані нецензурні епітети – синоніми слова «сука», деякі занадто хаотичні словотворення з використанням лайки предків-татар і фізичні потурання, як то штурхання у груди й спину. Микола вдавав, що нічого не відбувається, нахиливши голову додолу, пропонував Люсі швиденько вдягатися і не звертати уваги на скажену сестру. Людочка намагалася натягти білизну, але Олена смикала за спіднє, наказуючи дітям хапати вбрання «сучки» й викидати на подвір’я з балкона. Малі, галасуючи й розмазуючи шмарклі по мармизах, виконували накази істеричної матінки. Врешті-решт, «прошмандовку» виштовхали до під’їзду в пальті на голе тіло та одному черевикові, другий полетів за Жужею, мало не влучивши їй у голову. Кавалерові вдалося вдягнутись і вийти з квартири неушкодженим. Він люб’язно запропонував Людочці позбирати її речі у дворі. З балкона на них продовжували сипатися прокльони від жінки та горіхи-квасоля від її дітлахів. Після інциденту ні Микола, ані тим більше Люся не згадували про те, що у когось є сестра. І ось тепер вони повинні йти до неї на оглядини.

– Може, ти якось сам? – запитала Жужа, увійшовши до будинку Олени.

– Пішли. Спочатку ти постоїш під дверима, – помітно нервував наречений.

– Ти боїшся її? – Люсі ввижалося, що сестра от-от накинеться на них з-за кутка.

– До чого тут Олена? – скривився, як середа на п’ятницю. – Там мої старі приїхали…

– То й що?

– Вони не такі, як твої.

– То й що?

Микола залишив Люсю біля запльованого й розписаного матюками сміттєпроводу, перехрестившись, увійшов до незамкнених, лише прочинених, оббитих брунатним дерматином дверей. Людочка, затамувавши подих, прислухалася до того, що робиться всередині. Вирішила підійти ближче до дверей і навіть наважилася прикласти вухо до шпаринки, аби добре розчути, про що йтиметься.

– Колька! Миколо! Коляша! – заволали, ніби з гучномовця, відразу кілька жіночих голосів.

Людочка відсахнулася, ніби отримала 220 вольт, прожогом кинулася на місце біля сморідної труби, звідки доволі чітко сприймалася трансляція з квартири. «Боже, він там оглухне!» Враз, як Люся це подумала, почула, що і її коханий спілкується на таких самих децибелах, що й усі. Спочатку говорили про поросят, картоплю, бабу Марину, якогось кривого Гєну. Тоді один із пронизливих бабських голосів раптово прорізав ефір:

– Лєнка каже, що воно мале, худе… Ти що, Колю, взяв би собі таку, як сам, – гарну, здорову. Оксанка за тобою плаче…

– Мамо! – гаркнув Коля.

– То хоча би огрядна була, га? – почувся інший голос, схожий на попередній бабський, але трохи хриплий.

– Тьотю Галю! – знесилено закричав Микола, мовляв, ще й ви тявкаєте.

– Чого ви до нього причепилися? – цей тембр Люся впізнала – на захист брата стала Олена. – Нехай бере, кого хоче. Уже давно я на весіллі не гуляла, – весело додала.

– І не погуляєш. Ніякого весілля не буде! – виголосив Микола, чмакаючи.

– Як це – без весілля?! Ми що, гірші за людей, чи що? – кричала мама Миколи.

– Чи вона вже животата, то встидно? – підхоплювала якась, але не Олена й не тьотя Галя.

– Ну, у вас, тітко Віро, фантазія! – погрозливо заговорив Людин обранець.

«Ага, ще й тітка Віра є», – Люсі ставало дедалі цікавіше.

– То чого ж без весілля, Миколко? – мама Миколи збавила крик, але голосову подачу залишила незмінною. – Дивися, пройдемося селом до сільради. Тобі треба шапку пижикову купити.

– Яку шапку? – волав Микола. Люся відчувала: йому там непереливки.

– А як без шапки під шлюб? – втрутився чоловічий голос.

– Тату, ви б помовчали, – розлютився Микола, і Люся відзначила, що він міг би звертатися до своїх батьків менш агресивно. – Мова взагалі не йде про весілля. А про весілля у селі – ви б краще не починали. Знаєте, як я ставлюся до вашого села й до ваших задрипаних родичів, до ваших смердючих свиней і темних односельчан…

– Колю, але ж… – крізь сльози, як на поминках, заскиглили всі жіночки.

– Ніякого весілля, я сказав, – пробасив Микола.

– А-а-а-а, Колічка, синоч-о-ок!!! – заголосила мати.

– Та що ж ти з нами робиш? – питали обидві тітки розтяжно-реквіємно.

– Пожалій матір, – сухо промовляв батько.

– Та пішли ви всі!

На цих словах Микола, сильно грюкнувши дверима, вийшов до Люсі.

– Йдемо швидко, – кинув їй.

Помчали сходами донизу. Їм на голови сипалися ті самі слова: «А-а-а-а, Колічка, синочок», «Та що ж ти робиш», «Пожалій матір», перемішані з криками та улюлюканням дітей. Людочці здалося, що усі родичі Миколи висипали на сходовий майданчик. Вона подивилася вгору, але нікого не побачила.

– Ну й голоси у твоїх! – саркастично промовила. – З-за зачинених дверей чути, як…

– Задовбали! – Коля був сам не свій, він так нервував, що вилиці ходили ходором.

– Та заспокойся. Вони ж твої рідні.

– Я їх ненавиджу! – дикий погляд молодика не міг не злякати.

На тролейбусній зупинці пару наздогнала Олена, тицьнула Миколі набиту харчами торбу й суворо сказала до Люсі:

– Ми завтра прийдемо знайомитися з твоїми батьками, – тоді подумала й додала: – О шостій.

Під’їхав тролейбус, Микола вклав до рук дівчини торбу і впхав наречену до салону. У заднє скло тролейбуса вона споглядала, як Коля сперечався з сестрою, розмахуючи руками й тупаючи ногою. З віддаленням від брата й сестри Люсі ставало легше на душі. Зазирнула в торбину, звідти визирало свиняче рильце, замотане в тоненьку марлю. Люсі стало зле, вона мало не впустила на брудну підлогу дефіцитний натур-продукт.


Пропозиція | Заплакана Європа | Знайомство