home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Знайомство

– Із цього роблять холодець, – вдавалася до теорії Ірина Романівна.

Вона вдягла окуляри, які використовувала лише для перегляду телевізора, й через скельця вдивлялася в напівзаплющені поросячі очі. Жінка зітхала й не мала жодного уявлення, що його робити з тою свинячою головою.

– Віддамо Василівні з третього поверху. Я бачила, як вона колись щось подібне несла з базару, – мама акуратно прикрила свинячий писок гаптованою серветочкою.

Тато у цей час нюхав сало, загорнене в жовтувату марлю.

– Гарне! – констатував. – Такого не дістанеш ні на яких базах. Це добре, що вони не з Мурманська. – Посміхнувся. – У них власне господарство?

– Звідки я знаю? Завтра прийдуть – запитаєте, – Люся упіймала себе на тому, що відповідає своїм батькам занадто різко, проектуючи на родину стиль спілкування нових родичів.

Жужелицям нарешті випала нагода познайомитися зі старшими Бабенками. І не тільки з батьками, а і з тітками, маминими сестрами, що усі разом ввалилися до затісного як для такої отари коридору. Почали скидати черевики, кацавейки та хустки. Микола топтався в кутку й не знав, куди подітися від сорому. Люсині мама й тато, вкрай збиті з пантелику, також не відали, з чого починати бесіду. Тато Люсі простягнув руку до високого з сивим густим чубом чоловіка, єдиного у цій жіночій компанії.

– Олег… – заплутався, забув своє по батькові, тоді осміхнувся нервово й додав: – Тимофійович.

– Ну, здоров був, свате, – Миколин батько обхопив Олега Тимофійовича здоровенними руками, підняв його двічі й розцілував три рази у щоки. – Василь Бабенко, – сказав поспіхом і подався до Ірини Романівни, випроставши вперед руки.

Людина мама відступила на крок назад й ніжно промовила:

– Ірина.

Маневри не мали належного успіху, бо Василь Бабенко те саме проробив і з її тілом. Тоді до мами й тата Людочки по черзі підходили мама, тітки та сестра нареченого й прикладалися до них у триразових поцілунках. Людочці було смішно дивитися на своїх розгублених батьків, але водночас було дуже шкода їх. Бо, коли черга на цілування й знайомство дійшла до неї, зрозуміла, що це скоріше негігієнічно, ніж смішно. Мама Миколи, Катерина Степанівна, обслинивши Люсю, роздивилася її з усіх боків, демонстративно зітхнула й витерла хустинкою зволожнілі очі.

– Нічого-нічого, – заспокоїли її сестри, не дуже переймаючись, що їх чують. – Яку вибрав, така й буде.

Людочка побачила, що її тато подався уперед, аби щось зауважити, тому, рятуючи ситуацію, запросила всіх до вітальні. Гості розсілися по кріслах та стільцях.

– Я кажу, треба йому шапку купити, – ні сіло ні впало почала Миколчина мама.

– Яку шапку? – разом поцікавилися Олег Тимофійович та Ірина Романівна.

– Пижикову, – відказала тітка Віра. – У нас так: як йдеш до шлюбу – маєш усім показати, що ти не босота яка, що гроші водяться.

– А у вас гроші водяться? – всміхнувся тато Людочки.

– Так щоб дуже, то ні, – пояснив інший тато. – Але нема чого нам дорікати, що ми бідні. Правда? – попросив підтримки у міських батьків.

– Так. Так! – заспокоїли вони.

– Ніякої шапки не буде, – вклинився Микола.

– Ой, патку мій, патку! – з півоберту заголосила його мати.

– Ну, не буде, то й не буде, – штурхнула її під бік Олена. – Але гуляння у селі ви в нас не відберете, – войовничо зиркнула на Люсиних батьків, що принишкли в куточку дивана. – Чули, ви не хочете весілля?

– Чому ж ми не хочемо? – почав виправдовуватися Олег Тимофійович. – Вони самі не хочуть, – вказав долонею на Миколу.

– У них ніхто не питає, – втрутилася тітка Галя.

– Але розпишемося в місті, – вставила свої п’ять копійок наречена.

– Та де хочете, там і пишіться, – помітно зневажливо кинула тітка Галя до Людочки. – Але селом пройти треба.

– До того ж у мене не буде білої сукні… Я не хочу, – намагалася пояснити Жужа.

– От дурна! – хором промовили сільські, як по писаному.

– Вибачте… – почав захищати дочку тато, але не зміг пробитися крізь стіну гучних обговорень, що вони почалися відразу після слів «от дурна».

Врешті-решт, здоровий глузд був переможений силою голосу й тиском традицій. Вирішили пройтися селом, імітуючи весілля. Хоч як Людочка опиралася щодо весільної сукні, Миколчині родичі зробили висновок, що міщани шкодують грошей на сукню, тому викликалися купити на свої.

– Самі й виберемо, – додала сестра нареченого.

Опір було зламано, Людочка ні фізично, ні морально не могла пручатися, погоджувалася на все, як, власне, й Микола, і Олег Тимофійович, і бідолашна Ірина Романівна.

– Ти бачиш, що то за люди? – запитав Коля, як процесія сватів покинула міські апартаменти.

Люся не бажала відповідати, була знеструмлена. Співчутливо обняла Миколу й розпрощалася з ним до наступного дня. До весілля залишалося два місяці.


Нова родина | Заплакана Європа | Весілля