home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Валкеала – новий притулок

Валкеала – фінська комуна за тридцять хвилин їзди від містечка Куоволо. Місцина вельми охайна й первісно-дика. Біженський табір складався з завуальованих у лісових насадженнях невеличких бунгало на березі прудкої річечки з дещо схожою на японську назвою – Кімійоккі та триповерхового мотелю, що примостився у тридцяти кроках від швидкісної траси. Поряд із мотелем – автозаправна станція з придорожнім кафе. От і вся Валкеала.

Нових прибульців прийняли на диво гостинно. Тут, на відміну від попередніх біженських пунктів, царювала атмосфера спокою, розміреного, не обтяженого урбаністикою життя. У холі мотелю, оздобленому в сучасному стилі, новеньким вказали на зручні крісла та запропонували подивитися рекламні проспекти, які залишилися з часів, коли ця база приймала туристів, а не біженців. Невдовзі Людочці й Миколі на столик поставили термос і два пластикові келишки, які жінка наповнила запашною кавою.

– Добре! – мовила Жужа, відсьорбуючи напій.

– У вас кава? – почула рідну мову від мовчазного чоловіка, що їхав із ними в бусику. – Бо нам поставили чай, – вказав на іранців за сусіднім журнальним столом. – А мені закортіло кави. Засинаю.

– Звичайно, сідай, друже, – Микола зрадів співвітчизнику. – А ми й не зрозуміли, що ти також із Союзу, – випалив із ентузіазмом.

– То й не дивно, що не зрозуміли, бо я з України, побратиме, – продекламував новий знайомець, налив кави й відійшов до адміністраторської стійки.

Коля почвалав за ним, допиваючи на ходу. Повернувшись до Людочки, виклав стислий переказ:

– Він із Тернополя. Каже, що не розуміє російської, лише українську.

– Дивно! – У Союзі неможливо було жити й не знати офіційної мови. – Це його легенда, – прошепотіла Люся.

Подружжю на вибір дали два номери. Один у мотелі, інший із тих, що заховані в густому чагарнику. Микола схилявся до міського життя, тож вибирав мотель, а Людочці кортіло ближче до природи, тому наполягла на бунгало. Чоловік взявся був сперечатися, але тернополянин Віталій порадив брати житло подалі від, як він висловився, «кодла».

– Тут гуртожиток, а там – воля, земля близенько.

– А чому ти туди не йдеш? – засумнівався Коля в щирості «побратима».

– Бо у мене немає такої чарівної дружини, – Віталій поцілував Люсі ручку, а потім пояснив: – Туди селять лише сімейних. А таких, як я, одинаків, клеять до якихось папуасів. Он, бачиш, уже повистрибували, дивляться, хто приїхав, – вказав на сходи, де стояло з десяток чорношкірих реф’юджі.

Бунгало не розчарувало: невеличке приміщення з двоспальним ліжком, яке займало чи не увесь простір, крісло, телевізор на триногій підставці, вмонтована шафа у вузенькому коридорчику, охайна туалетна кімната з ультрасучасною душовою кабіною, яких Людочці й Миколі ще не доводилося бачити.

Вікно до часу було запнуте важкими темними шторами під колір килима на підлозі. Коли Люся відсунула тканину, їм крізь суцільну скляну стіну відкрився пречудовий краєвид. Через засклені двері можна було вийти на терасу, де стояв столик і два зручні плетені стільці. Українці випхалися на терасу, не випускаючи з рук свого багажу. Усілися й прикипіли поглядами до зеленої безодні незайманих суомських лісів.

– Мені тут подобається, – ніжно сказала Людочка після півгодинного споглядання.

– Навіть боюся щось казати, – Коля згадав, що йому попереднє житло також подобалося, хоча воно не надавалося до порівняння з цим.

– Ось ви де? – Віталій завітав до них у гості. – Оце так! Краса! А я йшов повз, думаю, піду усе роздивлюся. А ви тут…

– Дивися, тут є вихід, – Люда хизувалася помешканням. – Божественно, скажеш ні?! Набагато краще… – мала на увазі, «ніж у мотелі над дорогою».

– Ніж у Швеції, – вставив Микола.

– То ви вже були у Швеції? А я чекаю на дозвіл виїхати до Канади.

Він не оглядаючись пішов галявиною, аж до схилу, тоді східцями вниз до річки. Уже звідти почулася пісня: «Чому я не сокіл» у практично професійному виконанні.

Бабенки з цього дня почали жити на теренах благодатної, екологічно чистої, віддаленої від цивілізації місцевості. Виявилося, що у Валкеалі, окрім біженців, мешкають фіни. Щоправда, недієздатні. У кількох кілометрах від готельного комплексу на захід, у глибині лісових нетрів, жила власним життям божевільня, де тримали особливо буйних фінів – маніяків і збоченців. Дехто з біженців наважувався там підробляти, хоча працювати іноземцям, які очікували на підтвердження свого статусу, суворо заборонялося.

Бабенки-реф’юджі активно знайомилися з братами по нещастю, чи то пак по очікуванню щастя. Найбільше вподобали двадцятисемирічного Олега з Чебоксар та Васю з Кемерово – чоловіка, який активно приховував свій вік. Олег – колишній хокеїст, широкоплечий і вольовий, Вася – фізик-лірик, також плечистий, але худорлявий. Вони вдавали, що косять під гомосексуалістів, але неозброєним оком було видно, що ці двоє справді небайдужі один одному.

– Вас скоро повезуть до Куоволо на перший допит, – поділилися досвідом.

Самі вже пройшли цю процедуру.

– На перший? – Люді хотілося знати, скільки їх буде загалом, цих допитів.

У світлій, чистій просторій їдальні за загальний стіл вони сідали поруч, щоб поспілкуватися, обмінятися думками. Меню не відрізнялося від шведського – стандартний набір необхідних мікроелементів, жирів, білків і вуглеводів. Щоправда, тут насипали-наливали фіни, ніяких шведських столів. І справді, це ж не якась Швеція, де мешкають самі лосі, це наївна мати-Фінляндія, де також мешкають самі лосі, якщо вірити шведам. Споконвічна війна щодо того, хто ж таки зі скандинавів більший лось, точилася і тут, у їдальні. Головними захисниками фінських інтересів були національно виважені волонтери, які, накладаючи страву, не забували запитувати: «Вам багато, середньо чи зовсім трошки?», й додавати: «Це вам не Швеція!»

– На перший? – Люся вдруге поцікавилася інформацією щодо допиту.

– Угу! – відповів Вася, відправляючи до рота тоненько порізану шинку. – Тоді, в разі відмови, а вона обов’язково буде, очікуватимете на другий допит.

– І так до трьох разів, – Олег наситився й сидів, склавши руки на грудях. – Он, бачите чорнявку з апетитними сідницями? – Вказав поглядом на струнку африканку. – Летиція! – Набрав повітря у груди. – З Нігерії. У неї дві відмови.

– А третьої не буде, – це вже Вася. – Бо коли їй давали перші дві, у Нігерії було все спокійно, а місяць тому почалося.

– Що? – Люда занепокоїлася.

– Війна якась чи кланові розборки. З її родини всіх перерізали. Сюди приїжджали представники посольства, повідомили їй, – він трохи помовчав, а тоді повів далі: – У нас, совєтікусів, шанси дорівнюють нулю. Ще не чув, аби хтось отримав дозвіл на проживання.

– А як же? – Людочка розгубилася.

– А отак же, – передражнив Олег. – Треба щось придумувати.

Олег демонстративно склав губи трубочкою та відправив поцілунок Васі. На останніх словах чолов’яги Люда, закотивши під лоба очі, почала сповзати на підлогу.

– Ой, що ти? – в один голос закричали друзі-росіяни.

– Нічого, нічого, – заспокоїв їх Микола, який встиг підхопити дружину. – З нею це трапляється. У її стані це нормально.

Хлопці перезирнулися.

– Вона хвора? – на обличчях з’явилася посмішка. – Це шанс!

– Вона вагітна, – озвалася, оклигавши, Люся.

– І це шанс, – зраділи.

– Ви так думаєте? – очі в Миколи зволожніли.

– Звичайно! Хто насмілиться вас видворити звідси з дитинкою на руках, – Олег обдивився Людочку. – Щоправда, допоки ти народиш, можете отримати принаймні одну відмову. Вони там до шести місяців це розглядають.

– Мені народжувати у травні.

– За місяць? – здивувалися. – Куди ти все ховаєш? – запитав Вася й неболяче вщипнув занадто худорляву, як для вагітної жінки, Людочку за передпліччя.

Вона кинула в бешкетника недоїдений шматочок сиру, Вася відповів хлібною кулькою. Почалася весела перестрілка, якій поклали край суворі офіціанти-червонохрестівці.


* * * | Заплакана Європа | * * *