home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Нове життя

Небесного кольору пологовий будинок у Куусанкоскі цнотливо німував. Гучний стогін розбудив чергову, яка неквапно, з мрійливим виразом на обличчі прийняла породіллю до лікарні. Микола задумав потинятися лісом, поки усе скінчиться, але його покликали, видали синій, подібний до піжами, медичний костюм, бахіли та кумедну бавовняну шапочку, схожу на ті, у яких підстаркуваті леді приймають душ. Він приєднався до дружини у передпологовій палаті. Колі дозволили брати участь у народженні первістка. Чоловік, почуваючись збентеженим, переляканим і гордим одночасно, тримав Люду за руку й кліпав очима. У палаті лежала ще одна вагітна, яку від українки відгороджував ряд порожніх ліжок. Фінка раз по раз зиркала у їхній бік, здивовано реагуючи на крики й стогони Людочки. Ліжка були однаково чудно оснащені безліччю дротів, під’єднаних до моніторів, що займали місця на приліжкових тумбах. Невдовзі навідався непримітної зовнішності лікар і дав розпорядження медсестрі приєднати до Людочки дроти. Жужа, пересилюючи біль, усміхалася від лоскоту, що його спричиняли гумові кілечка-присоски. Гінеколог повільно розтлумачував Миколі, що цей апарат для того, аби спостерігати за частотою переймів, а отже, за моментом, коли почнуться пологи. Перед тим як піти, вказав на екран монітора й попросив покликати його, коли синя лінія, схожа на кардіограмну, стане червоною.

– Людочко, Людочко, – шепотів спітнілий Коля під час чергових переймів. – Дивись, яка техніка. Чи ж було б до тебе таке ставлення вдома?

– Я б там здохла, – знесилено жартувала, хапаючи чоловіка за шию й тягнучи до себе.

Він, як міг, чинив опір. «Звідки в малої взялося стільки сили?» – думав у хвилини затишшя, коли Люся, відкинувшись на подушку, безтямно дивилася у стелю. А потім починалося знову… й знову робилося тихо…

– Чому вона не кричить? – запитала Люда, легенько метельнувши голівкою у бік фінки.

– Мабуть, іще не час, – припустив Микола.

Сусідка, уздрівши увагу до своєї персони, показово натиснула на червону пимпочку, вмонтовану в стіну на рівні голови. За мить із ординаторської до неї підтюпцем підбігли двоє, зиркнули на показники, від’єднали від комп’ютера й повезли на ліжкові геть. Люся автоматично кинула погляд на таку саму пимпочку біля свого ліжка, тоді зазирнула під нього, аби впевнитися, що її меблі також обладнані колесами. Микола перехопив погляд дружини, простягнув руку до стіни. На виклик прийшов лікар власною персоною, ще здалеку подивився на екран, підійшовши, пощупав Людиного живота й виніс вердикт: «Зарано!» Погрозив вказівним пальцем:

– Викликати, коли «ред лайн».

По обіді Жужа настільки висоталася болем і невідомістю, що заплакала, не ховаючись. Микола скидався на сновиду – щоки запали, очі блищали, руки тремтіли. Для нього це божевілля тривало надто довго. Червона лінія все не з’являлася. Навіть лікар втомився чекати, приходив без виклику, був суворий і задумливий, приводив із собою ще кількох, вони радилися, сперечалися, але так і не знаходили спільної думки й покидали породіллю та її знервованого чоловіка на самоті. О шостій вечора Людочці стало напрочуд добре. Перейми припинилися. Вона могла вільно дихати, залишився лише страх, що ось-ось почнеться знову. Пролежавши півгодини без болю, дозволила собі сміятися та жартувати. Цього разу гінеколог не прийшов, а прибіг, звелів відчепити дроти й примусив Людочку ходити, ба навіть бігати коридором.

– Не розумію навіщо? – запитала щаслива Люся.

– Треба покликати перекладача, – повідомили Миколі, коли жінка підтюпцем трусилася коридором.

Коля наздогнав її, підстраховуючи, пішов поряд.

– Вони послали по перекладача.

– Навіщо? – відсапуючись, вдивлялась у темний силует, що з’явився в глибині коридору.

– Не знаю.

Назустріч Людочці наближалася Мар’ют Карі. Використовуючи есперанто, відповіла на усі запитання, що турбували біженку. Виявляється, перейми з невідомих причин припинилися й тепер стоїть завдання їх відновити. Якщо не вдасться це зробити природним шляхом, як от ходінням-біганням-штов-ханням, тоді доведеться використовувати медичні препарати. Людочка, проходжаючись лікарнею, розповіла Мар’ют про сусідку з передродової, яка жодного разу не зойкнула.

– Знеболююче, зне-бо-лююче, – повторила Мар’ют декілька разів, тоді витягла з сумки маленький словничок.

– Знеболююче! – прочитала Жужа й знову запитала: – Чому мені не дали?

Мар’ют показала жест пальцями, як та румунка, коли домовлялася про продаж шампанського. «Гроші», – зрозуміла Людочка.

– Авжеж, адже тут медицина платна, – доповів Микола, ніби досконало знав закони країни. Він віднайшов у словнику потрібні слова й запитав у Мар’ют: – Медицина платна?

Виявилося, що ні. Для фінів – безкоштовна, але громадяни сплачують зависокі податки, тому, можна сказати, живуть у країні розвиненого соціалізму. Замість біженців на охорону здоров’я вивертає кишені Червоний Хрест, і, коли трапляються непередбачувані, незаплановані витрати, ніхто не знає, як чинити.

Перейми все не поверталися, а тим часом до лікарні привезли перекладачку – високу незграбну тітку, у якої передні зуби нагадували кролячі.

– Здрасті! – звернулася вона до Жужі. – Зараз вас поведуть у родовий зал, – подивилася на Миколу. – Вам можна йти в родовий зал, – звернулася до Мар’ют, перейшовши на рідну мову. – І вам, – тоді звернулася до Люсі смішною мішанкою. – Вам введуть лікарства, після яких усе начнецця знову. Не валнуйтесь, – перекладачка обняла Людочку за плечі й відчула несамовите тремоло її тіла.

Микола побрів за процесією, що вервечкою розтяглася чи не на увесь коридор, а тоді влилася до великої світлої пологової, де Людмилу роздягнули догола, вклали на приємно прохолодну кушетку й вліпили внутрішньовенну ін’єкцію. Почалися пекельні болі, жінка дряпала змученого Миколу за оголені руки, кричала «Мама!», звертаючись до Мар’ют. Використовувала здебільшого ненормативну лексику, яка збивала перекладачку з пантелику. Мар’ют та акушерки перепитували у знавчині російської мови, що кричить породілля, а та не могла дослівно передати смисл почутого. Людочці запропонували маску з «веселим газом», так переклала тітонька. Час від часу, коли Люся вже зовсім розходилася, Микола прикладав їй до носа маску й казав, що зараз буде краще. Краще не ставало.

– У вас не відходять води! – кричала перекладачка, як на полі бою. – У вас не відходять води!

Люда розуміла її, але що могла зробити з тими клятими водами?… Медичний персонал (та й лікар) виглядали спантеличеними. Після невеличкого консиліуму, який вагітна споглядала, скніючи від болю, перекладачка переказала рішення Миколі, який передав почуте Людочці, низько схилившись над її виснаженим тілом.

– Вони будуть тобі пробивати якийсь міхур. Тоді, можливо, почнуться пологи.

– Я вас ненавиджу! – волала Жужа на всю лікарню.

– Що вона сказала? – питав лікар.

– Що вона вас… нас… – намагалася знайти потрібне слово перекладачка.

– Не перекладайте цього! – наказував Микола.

– Мама! – кричала Людочка, хапаючись поперемінно то за Миколу, то за Мар’ют, яка стояла поруч. – Я більше не хочу. Я хочу додому. Мамочко! Відпустіть мене додому!

Після істеричного нападу, на мить заспокоївшись, боковим зором уздріла незнайомця, який щойно впірнув до зали. Жінці він здався схожим на м’ясника з базару: чолов’яга у зеленкуватому гумовому фартуху, накинутому поверх медичної спецівки, у руках тримав довгеньку шпичку з гачком на кінці. Цей інструмент був подібний до знаряддя для катувань. «Як та шпичка, якою мама дістає огірки з трилітрових слоїків», – подумала Жужа, придивившись. Якби спеціаліст не ставився до залізячки так легковажно, можливо, Люся запанікувала б знов. «М’ясник», широко всміхаючись, кокетливо розмахував дротиком, наче це був ціпок, а він сам – неперевершений стиля-га. Коли з Люсі витекла зайва рідина – прийшло довгоочікуване полегшення. Вщент знесилена жінка не бешкетувала, не дряпалася, не совала ногами, не кричала, не звивалася. Їй самій здалося, що такої жінки – Людмили Бабенко – вже немає…

… Почула шум у голові, який ставав дедалі гучнішим. Тоді невідома сила підкинула її вгору, навіть у животі лоскотнуло, як на гойдалках. «Ого!» – подумала, відчуваючи невагомість і втупившись поглядом у самісіньку стелю настільки близько, що невеличкі тріщинки та горбочки на ній скидалися на рівчаки й пагорби. Наважилася повернути голову й подивитися вниз, бо куди ж іще дивитися? За головою подалося та повернулося тіло. Дивно, але там, внизу, лежала розпластана, бліда й гола ВОНА на брунатній кушетці. Навколо НЕЇ всі безперервно рухалися. Он беззвучно кричить до лікаря Микола, широко відкриваючи рота та бризкаючи слиною. Махають руками перекладачка й акушерка зі скорботними виразами на обличчях. Мар’ют здмухує волосся зі зволожнілого чола й тримає голу ЇЇ за плече. Сміх, та й годі, Миколу виводять на ватяних ногах із кімнати. Будь-які звуки відсутні, фоном лине лише легенький шум…

«Га-а!» – увірвалося раптом до тиші. І знову замовкло. Тоді голосовий вакуум різонуло ланцюгом звуків: тріснуло, наче порвалася тонка нитка, людський голос промовив іноземне слово, схоже на «диван», тоді металево дзенькнуло. Знову звукова діра… А після неї Людочку, ту, що висіла під стелею, з реактивним ревінням і з такою ж швидкістю метельнуло донизу. Відчула біль від удару об твердь. Застогнала. Через силу ледь-ледь відкрила очі, здивувалася, чому їй розривають золотий ланцюжок на шиї. «Ось звідки той перший звук», – усвідомила, що вже чула все, що зараз із нею відбуватиметься. Лікар сказав коротко: «Діпріван». «Ага! Діпріван. Точно, не диван, а діпріван», – аналізувала Люся, коли їй робили ін’єкцію. «Наступним буде дзенькіт», – почала чекати. Відповідь не забарилася. На залізну тацю впала використана голка: «Дзень!» «Дивно», – подумала Людочка, коли її на рахунок «три» перекладали на каталку.

Здалося, нескінченно довго везуть темним коридором, зрозуміла слово «операція», яке надто розтягнено промовила перекладачка, побачила наостанок переляканий, повний сліз погляд коханого й поринула у цілковиту темряву…


* * * | Заплакана Європа | * * *