home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Біженські будні

За місяць новонароджена Женечка вже мало чим нагадувала прибулицю з космосу: округлилися щічки, зникло волоссячко зі спинки, змінився колір шкіри, який при народженні був занадто темним.

Вирішилося питання щодо придбання потрібних дитячих речей. У місцевій газеті активісти-волонтери надрукували невеличку статтю-оголошення, зміст якої зводився до того, що у таборі біженців народилася українська дитина. Замітка закликала привозити все, з чого діти читачів повиростали. Після виходу у світ багатотиражки до притулку полилися потоки яскравих одежин, взуття та іншого краму (не лише дитячого). Раз по раз Людочку телефоном викликали до центрального офісу, аби вона забрала чергову передачу. Червневого прохолодного дня на неї чекали не лише гуманітарна допомога, а й троє усміхнених людей – мама, тато та маленька дівчинка.

Аста та Кюйості довгий час не могли мати дітей, але дуже прагли цього. Аста була вдвічі молодшою за свого чоловіка, хоча виглядали вони майже однолітками. І неможливо було зрозуміти, чи то Кюйості так добре зберігся у свої за п’ятдесят, чи то його дружина здається дещо старшою. Завдяки новітнім технологіям сучасної скандинавської медицини на світ з’явилася чудова дівчинка на ймення Пінья, що в перекладі з фінської означає «сосна». Півроку тому в неї несподівано виявили важку хворобу серця. А наприкінці квітня дитині було зроблено операцію.

– Нам нічого не лишалося, як молитися, – розповідала Аста й у неї тремтіла нижня губа. – Ми просили у Бога, аби той зберіг нам дитину, – їй було важко згадувати недавнє минуле. – І ми з Кюйості сказали, що обов’язково допоможемо іншій дитині. – Жінка всміхнулася, погладила по біленькій голівці янголятко Пінью, що тихенько сиділа на руках у татка.

– Ми прочитали газету й сказали: «Дякуємо, Боже, що ти нам вказав ту дитину, якою ми маємо опікуватися». – Це вже Кюйості не втримався, щоб і собі не додати.

Спілкувалися, користуючись послугами перекладача-волонтера Йогана, що працював у таборі. Українка, не стримуючи емоцій та не дозуючи любові, міцно обняла нових знайомих, які були такими високими, що під час обіймів Люсин ніс опинився на рівні грудей фінів. Кюйості щиро посміявся з цього приводу, відсторонив малявку й широким жестом вказав на привезені подарунки. У центрі холу стояв пречудовий візок, плетене ліжко на високих ніжках, ущент завантажене речами у поліетиленових пакетах. Фіни сором’язливо повідомили, що привезли з собою вечерю, аби надовго закарбувати доленосне знайомство. Вирішили відзначити подію на задньому дворі бунгало Бабенків. Подружжя Санолайненів мешкало в Куоволо. Приїхали звідти до Валкеали на чудовій машині марки «БМВ».

– Багаті, стопудово, – пошепки кинув дружині Коля, коли всі (окрім Йогана, який відмовився від вечері, зберігаючи субординацію) сиділи на природі, куштуючи смачнючий пиріг з лососиною, що його приготувала Аста.

– До чого тут це? – незадоволено, але з усмішкою на обличчі (аби не зрозуміли гості) відказала Жужа.

– Класний візок. Скільки він коштує? – Микола англійською поставив нетактовне питання фінам.

Декілька разів повторив, тоді притаскав підручника фінської й, знайшовши слово «гроші» й «скільки», домігся, аби його зрозуміли. Кюйості нашкрябав паличкою на землі цифру, від якої у Колі відняло дар мови.

Після кількох годин, проведених в умовах розумового навантаження та душевного відпочинку, фінська сім’я почала збиратися додому. Довго прощалися, тиснули один одному руки, обнімалися та усміхаючись казали: «Дякуємо, до побачення, дякуємо, дуже спасибі, на все добре, дякуємо, дякуємо…»

– У мене болить усмішка, – зізнався Микола, коли червоний «БМВ» рвонув по трасі у бік Куоволо.

– Навіщо ти ставив такі дурні питання? Мені було соромно, – сердилася на чоловіка Людочка. – Люди до нас зі щирими намірами. Привезли подарунків, пригостили вечерею. Ти ж навіть не поцікавився їхньою історією.

– Навіщо мені їхня історія, коли у мене є своя. Вони повинні нам це надати. У них усього повно. Можна й поділитися.

Жінці заціпило, вирішила на знак протесту не говорити з чоловіком стільки, скільки зможе. Але за хвилину, а саме після його слів: «Ми цього візка продамо», скипіла:

– Продамо? Подарунок для Жені? На що ти перетворився?

Попри бунт дружини, за досить короткий час Миколі вдалося переконати її в доцільності продажу візка, адже за таку річ можна виручити чималі гроші, які знадобляться у подальшому їхньому житті. Жінка нізащо не погодилася б, якби у неї не було альтернативи. Бо ж, хоча подружжя Бабенків впакувалося дитячим приданим під зав’язку, передачі з «великої землі» не припинялися. Поміж усім були і дитячі візочки, щоправда, не нові і часто не цілі. Людочка зверталася до працівників притулку, аби вони доправили крам до інших таборів, де є діти.

– Яка нам різниця, в якому візку возити Джейн? – щиро цікавився Коля, стоячи над старомодною розвалюхою, яку лише умовно можна було назвати дитячим візком. Він щойно приволік це одоробало з ресепшена. – Хіба ми кудись ходимо? А як не подобається цей доволі… е-е-е… гарний візок, то можеш носити дитину на руках.

– По-перше, Женя стає дедалі важчою, мені обриваються кінцівки, – відчувала, що в неї не руки, а саме кінцівки. – По-друге, Мар’ют сказала, що весь час на руках не можна, по-третє, може, ми таки колись вийдемо поміж люди. По-четверте, ми сюди приїхали, щоб краще жити? То навіщо ти мені пропонуєш покласти нашу дочку в такий візок, які навіть у Союзі не використовують з часів Другої світової війни? Подивися лишень на цей жахливий колір. Помаранчевий, ніби роба в дорожнього працівника. На мене будуть оглядатися, ще й пальцями тицяти. І правильно робитимуть, бо я дурепа з дуреп… – випалила на одному подиху.

Поведінка чоловіка щодалі більше дратувала, хоча Жужа й виправдовувала свій стан емоційно-фізичним перевантаженням, що спричинилося появою дитини, а відтак і купою нових турбот. Женя ночами не спала, плакала, молока у грудях було більше ніж достатньо, але мала відмовлялася його споживати. Спеціалісти запевняли, що це тимчасово, і Людочці нічого іншого не лишалося, як повірити й чекати на покращення. Тим часом нервовість накопичувалася та генерувалася в тілі, даючи про себе знати безсонням та істеричними з’ясуваннями стосунків із чоловіком.

– Нічого з тобою не станеться, не розсиплешся, як поносиш. Свої роги оленю не важкі, – зневажливо-різко відповів Нік, на якому також позначався післяпологовий синдром. – А візок ми продамо! І крапка… Ще не знаємо, що на нас чекає.


* * * | Заплакана Європа | Налагодження втрачених зв’язків