home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Налагодження втрачених зв’язків

Улітку до табору якимось вітром завіяло кореспондентів відомої на увесь світ газети «Нью-Йорк Таймс». Їх цікавило життя біженців загалом і біженців із Раші зокрема. Для повноти картинки та гостроти й драматичності сюжету журналісти обрали сім’ю Бабенків, яка надто довго знаходилася в очікуванні першого інтерв’ю (власне, бесіди з представниками комітету у справах біженців, а не з американськими писаками). Фотограф нескінченно довго всаджувала Колю, Люду й Женечку під великою сосною, шукаючи ракурс, який зміг би передати весь трагізм ситуації. Питання, поставлені професіоналами, були занадто штампованими, як то: «Чи вам тут подобається?», «Чи всім ви забезпечені?», «Що ви думаєте про Фінляндію?» й така інша дурня. Насамкінець, коли диктофон було вимкнено, американка звернулася до Люсі, її голос набрав природних обертонів, ніби журналістка зняла з себе робочий костюм разом зі штампованою інтонацією.

– Можливо, вам що-небудь треба? Я можу допомогти.

– Та ні, ніби все добре, – почала Жужа, але її перебив Микола:

– Нас тримають у невідомості три місяці. Ми б хотіли пришвидшити розгляд справи…

Узявся бідкатися, розмахуючи руками, відтісняючи Людочку, яка не надто прагнула продовжувати бесіду, а потихеньку попрямувала до лісової річечки, притискаючи до грудей дитину й стримуючи черговий напад істерики. Відійшовши подалі від людського ока, жінка голосно заревіла. Не плакала, а ревіла, як звір. Її не могли чути люди, бо шум стрімкого потоку нівелював цей крик. І волала вона не через бесіду з журналістами. Цей вибух був викликаний банальною ностальгією, яку тут, у цьому таборі, та й у багатьох інших, засуджували, як анахронізм. «Як там мама й тато?» – думала, здригаючись усім тілом у такт водяним сплескам. Раптом затихла, щось згадавши, й блискавично помчала вгору стежкою, міцно тримаючи дитя.

Побачила, що Коля уже сидить сам-один на терасі, а фотограф і кореспондент віддаляються у бік траси, де на них чекає машина. Людочка щодуху побігла за ними.

– Ви можете передати моїй мамі мою теперішню адресу? – говорила Люся, важко дихаючи. – Мою теперішню адресу. Мамі!

– А ви не хочете подзвонити додому? – не розуміючи суті прохання, уточнила американка.

– Подзвонити? – перепитала Людочка. – А це можна?

Американка повела Жужу до готелю, вийнявши купюру, попросила дозволу адміністраторки на міжнародну розмову. Їй дозволили подзвонити, оформили замовлення та видали квитанцію.

П’ять місяців батьки нічого не знали про долю дочки. Майже півроку хвилювань. Перед від’їздом із дому Люся, без погодження з чоловіком, кинула до власної поштової скриньки пояснювального листа, мовляв, не чекайте й не хвилюйтесь, наша подорож не тимчасова, а постійна. Що тепер вона скаже? Коля забороняв налагоджувати будь-який контакт із родичами, боячись, що це може завадити рішенню по їхній справі. У слухавці лунали нервові гудки.

– Алло! – мамин голос. Людочка не може перебороти заціпеніння, яке пронизує тіло. – Алло, – повторює мама, а тоді, здогадавшись, питає: – Люся? Люся! Люся!!! – втретє жінка кричить щосили.

– Мамо, – це все, що може вимовити дочка.

– Люся, Людочко, дитинко. Як ти? Що ти? Кажи, не мовчи. Усе так погано? Де ти? Тато приїде, забере тебе. Що з дитиною? Ти її втратила? – Ірина Романівна намагається почути бодай одну відповідь. Женечка на руках у Жужі відчуває хвилювання й пхинькає. – Чую, чую, – радіє Люсина мама, не приховуючи схлипувань.

Тим часом американка показує на наручний годинник, натякаючи, що час не гумовий. Людочці нічого іншого не лишається, як запхати емоції якнайдалі й скорочено повідомити матері про своє життя.

– У нас усе добре. Дуже добре. Ми живемо у Валкеалі. Це Фінляндія. Ні, зі Швецією не вийшло. Але це на краще. У вас є онучка. Женя. Їй три місяці. Чуєш, яка голосиста.

– Женею звали твою прапрабабцю, – повідомила мама звістку, яка Люсі була до цього часу невідома. – Коли вона народилася? У кінці травня, виходить… прабаба Женя тридцятого…

– Двадцять восьмого травня. Мамо, не перебивай, бо час закінчується. Ми тут тимчасово. Можливо, нас невдовзі перекинуть… перевезуть до іншого табору… е-е-е… квартири, тому не казатиму тобі адреси й поки що не писатиму. Як тільки влаштуємося конкретніше, обов’язково дам знати.

– Людочко! – лагідно промовляє мама.

– Не хвилюйся, мамочко, у мене все добре. Дуже добре. Уяви, тут машини пральні – автоматичні, – ковтає сльози Жужа. – Кинув, за годину прийшов – усе сухе. Для дитинки все дали безкоштовно.

– А як минулося? Пологи…

Люда не відповідає.

– Людочко, ти там?

– Так, мамо. Усе добре пройшло. Мені робили кесарів розтин.

Мама плаче.

– Мамо, не турбуйся, знай, що в нас усе добре. От бачиш, налагодився зв’язок, – у слухавці загуло, але крізь гудки маму ще було чути. – Мамо, час закінчується. Я тебе люблю. Таточкові привіт. Мамо, мамо…

…Піднесено повідомила Колі, що змогла подзвонити додому. Той слухав, заглибившись у філософські розмірковування.

– Чого так довго не перевозять нас звідси? Що робиться? Он, із пітерцями вирішили, а вони ж просто євреї. А ми стирчимо тут, як експонати в музеї. Нас тримають, аби всім показувати. Ми макаки. Гірші за якихось євреїв.


Біженські будні | Заплакана Європа | Євреї