home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


До Міккелі

До Міккелі двома машинами від’їжджав чималий кагал. На фургон складали пожитки, а до авто запрошували людей. Разом із Бабенками до мікроавтобуса всілися Олег і Вася, Віталій, який увесь час, що вони жили у Валкеалі, так ні з ким не зблизився, двоє африканців, худих і високих, як жердини, і з блискучими очима. Один такий чорний, аж синій, звався Кофі – веселий і кмітливий балакун-сомалієць. Хлопець розповідав, що у нього на голодній батьківщині семеро братів-сестер, а наймолодшому стільки ж, як і Джейн. Ось тільки народився він, той молодший, коли Кофі був далеко від дому.

– Я його не бачив, – говорив, усміхаючись. – Джейн – то мій сестра, – так і казав «мій сестра».

– Що ти з цими чорними спілкуєшся? – дорікав Коля дружині. – Та ще й Джейн до них принаджуєш.

– Ніку, ми такі самі чорні, як і вони. Невже ти не розумієш, не відчуваєш? А Кофі гарний хлопець. Ти знаєш, що його двоє братів померли від голоду?

– Мене це не обходить, – відмахувався Микола й лишався при своїй думці щодо бр'eхнів (був упевнений) реф’юджі з Африки.

Коли Жужа слухала історії людей із інших країн, а особливо з Чорного континенту, розуміла, що вона, Бабенко Людмила Олегівна, у дівоцтві Жужелиця, її чоловік, Бабенко Микола Васильович, та їхня донька, Бабенко Євгенія Миколаївна, не мають жодного морального права просити притулку, займаючи місця тих, кому він дійсно потрібний. Адже люди, які чесно виборювали право вважатися політичними біженцями, жили раніше в умовах війни чи голоду, відчували постійну загрозу своєму життю чи здоров’ю. А яку реальну загрозу відчували вони, українці, росіяни, естонці, латиші, молдовани? Такі думки дедалі частіше навідувалися до Людочки. Щоправда, жінка ні з ким не могла поділитися переконаннями, що зароджувалися в її свідомості. Уживалася в придуману легенду, обдурюючи людей, що її оточують, – іноземців та одноплемінників, і, врешті-решт, себе, що було найнестерпнішим.

Дорогою до Міккелі в салоні мікроавтобуса кружляли уривки розповідей про табір, до якого везуть біженців. Одні божилися, що чули від друзів та знайомих про прекрасні умови, про невеличкі приватні будиночки на території живописного парку, у яких і поселяють знедолених. У будиночку, мовляв, є все, чого душа забажає, – кухня, вітальня, окрема спальня.

– Ага, ще й прислуга, – кепкувала Люда з тих, хто про таке патякав.

– Я також не вірю, бо мій кузен уже три тижні у Міккелі. Присилав фотки. Звичайний готель, як ото наш. Лише розташований на березі озера. Там спільні кухні й окремі кімнати на трьох із ванною та туалетом, – намагався довести Кофі прихильникам легенди про рай.

– Боже! Нарешті ми самі готуватимемо. Як я хочу чогось такого… Вареників чи борщу, – Микола хитро подивився на дружину.

«Починається!» – невдоволено подумала вона, а вголос енергійно промовила:

– Буде тобі і борщ, і вареники.

– О, борщ! – Кофі почув знайоме слово й, прицмокнувши, повторив його ще раз.

– Борщ – він і в Африці борщ, – пожартувала Люся.

– Не надумай лишень цих до мого борщу запрошувати, – насмішкувато погрозив Микола.

Удав, що жартує, але дружина вловила підтекст.

– Ще не зварився ні твій, ні мій борщ. Може, ніякої кухні там немає. Можливо, ми знову будемо харчуватися, як у Валкеалі.

Ще довго чимала компанія обговорювала перспективи приготування нових страв, проживання у комфортабельних фантастичних помешканнях та найголовніше – отримання дозволів на постійне проживання.

– Якщо за час перегляду моєї справи війна закінчиться, мене відішлють назад, – розповідав Замба з Конго. – А у нас навіть коли мир – різанина не припиняється.

– Страшно? – запитала Жужа, якій хотілося пригорнути хлопця, адже він іще зовсім дитина.

Вони з Кофі однолітки – вісімнадцятирічні. Микола неприховано скептично ставився до них та до їхніх розповідей.

– Та це ж лише легенди, – запевняв дружину. – Такі самі легенди, як і в декого з наших.

– У декого? – перепитувала, посміхаючись, Жужа. – Це ж у кого? Я їх знаю?

– Та тут, здається, лише наша історія правдива, – відповідав і сам щиро вірив у сказане.

– Варсавуорі! – оголосив водій, коли автобус спинився. Оповідка про прекрасні умови в окремих будиночках виявилися дезінформацією, бо, коли делегація валкеалських біженців опинилася в таборі поблизу міста Міккелі, вони побачили перед собою готель, докладно описаний Кофі. У той час, коли усі виходили з мікроавтобуса, до сомалійця підбіг дуже схожий на нього юнак, почав підіймати його, обнімати й плескати по голеному черепу.

– Це мій кузен, – весело повідомив щасливий Кофі, закинув на плече маленьку спортивну торбину й пішов за родичем у нетрі готелю.

Інші подивилися на фіна, який супроводжував їх. Той як міг розповів, що робити, куди йти й чого чекати від життя у таборі з ліричною назвою – «Варсавуорі».

– А мені тут подобається, – оптимістично випалила Жужа. – Он і майданчик для Же… – з острахом зиркнула на Миколу. – Для Джейн.

– Найголовніше, що платитимуть пристойні гроші, можна заощаджувати та назбирати чималу суму.

– Заощаджувати? – перепитала, й уявні борщі-вареники розсіялися, як дим.

– Авжеж! Ми ж не на курорті.

«А коли жити? Весь час чекати та заощаджувати?» – подумала. Останнім часом вона дедалі більше думала і дедалі менше говорила. Причому думки були прямо протилежні озвученим фразам.

Табір виявився більш велелюдним, ніж у Валкеалі. Людочку примусив усміхнутися гурт чоловіків на березі озера. Вони трималися за саморобні вудочки та відкрито матюкалися на англо-російському суржику, коли риба зривалася з гачка.

У самому готелі табірний організм різонув підвищеною галасливістю, Людочці в носа вдарило різнобарвними запахами, як гарними, так і не надто. Найбільше пахтіло приправою карі та смаженою картоплею, невипраними шкарпетками й перегаром. Усі запахи нанизувалися на гострий смачний кавовий. На кожному з чотирьох поверхів готелю – по дві кухні у різних сторонах коридорів. Вузькими коридорами повсякчас вешталися напіводягнені чоловіки й жінки, закутані у хіджаб, бігали зашмаркані діти у запраних, вилинялих одежинах. Старожили уважно обдивлялися новоприбулих, дехто наважувався питати про «водка, сігарєта», думаючи, що ці реф’юджі щойно з-за кордону. Час від часу лунала знайома мова. Людочка й Микола віталися з такими людьми. Ті з цікавістю розпитували, звідки, коли втекли, що там на батьківщині й таке інше. Обіцяли навідатися в гості, коли українці будуть знати, до якої кімнати їх вселили.

– Мені тут не дуже, – змінила думку Людочка через вавилонську суєту притулку.

– Та-а-а-к! – протягнув Микола.

Невдовзі новеньких зібрали на ресепшені, кожному по черзі давали ключ від кімнати, говорили добрі слова й тиснули руки. До Бабенків усе не доходила черга.

– Давайте нам уже ті кляті ключі, – не втрималася Жужа, показуючи на дитину, яка заснула в неї на руках. – Мені важко, трясця вашій матері, – гнівалася, була ладна ввернути слівце із нецензурного лексикону.

– Почекайте, – лагідно зверталися до неї фіни.

– Бля… – випалив Микола. – Якщо мені ще хоч один раз скажуть це слово, я їх повбиваю. – У Колі виробилася стійка фобія на слова «чекати», «почекати», «заждіть», «очікуйте».

Зібравши волю в кулак, Людочка та її знервований чоловік чекали. Нарешті у холі лишилися тільки вони, єдині, кому не дали дозволу вселитися у нову чортову оселю. Побачивши спотворені нервовою судомою обличчя українців, супроводжувач усміхнувся, клацнув язиком і поманив їх, розгублених, назад до мікроавтобуса. Коля встиг перелякатися, крокуючи за дружиною, пошепки промовив:

– Давай не будемо за ним іти. Їй-бо, нас збираються депортувати.

– Може, через те, що я лаялася? – іронічно-в’їдливо запитала.

Безпідставні страхи минулися, коли українців наздогнала адміністраторка готелю, яка володіла російською, й пояснила:

– Ви їдете далі, до іншого табору, – побачила, як опустилися руки в чоловіка, й швиденько додала: – Це тут, неподалік. Також район Міккелі. Але з іншого боку, – почала показувати руками на північ. – Там набагато краще, – заспокоювала, поклавши теплу долоню Людочці на костисте плече. – Не хвилюйтеся. Там краще. Вісулахті називається.

– Куди вже краще, – бубонів Микола усі п’ятнадцять хвилин, що вони діставалися до сусіднього табірного містечка.

Жужа мовчала, ні про що не думала, просто їхала та й годі. Жінка втомилася від переїзду, від того, що Женя стала важка й не хотіла сидіти на руках у татка, а висла на її шиї. Хотілося вкластися на будь-яку лежанку й глибоко заснути, притискаючи до грудей дитятко. «І щоб коли прокинуся, відкрию очі – а я вже вдома», – зрадливо по відношенню до чоловіка, який забороняв це робити, мріяла про дім.

– Вау! – вивів її з оціпеніння радісний зойк.

Не відразу зрозуміла, чому коханий так радіє. А той втиснувся обличчям у шибку автомобіля й зацікавлено розглядав нове місце їхнього проживання. І справді, місцина була гідна того, аби, побачивши її, вигукувати «Вау!» або більш притаманне тим, хто зростав на мультиках «Ну, постривай!», словосполучення «Ух, ти!»

На гектарі абсолютно вільної від цивілізації фінської землі мирно повиростали, як грибочки, казкові сіро-блакитні величенькі дерев’яні котеджі групами по чотири на семи сотках землі, утворюючи невеликі подвір’я всередині. Таких дворів було зо два десятки. На кожному будинку білів номер і червонів хрест. Доріжки між будинками були акуратно посипані дрібним рожевим камінням, на клумбах росли квіти, попри те, що вже випадав дрібний вересневий перший сніг. У цій північній країні зима тривала з середини вересня аж до кінця травня. У серпні, гуляючи Валкеалським лісом, під купою опалого листя Люся натрапила на торішній сніг, чорний від пилу, що його притрусив. «Це тому, – пояснювала Мар’ют, – що Фінляндія – країна кришталево чистих і таких же холодних озер. Незважаючи на літню спеку, деякі кучугури не встигають розтанути за коротке спекотне літо, бо земля лишається мерзлою».

– Оце так! – дивувалася Людочка. – Невже ми будемо тут жити? – щасливо зиркнула на чоловіка.

Він, не тямлячи себе від радості, рвонув до робітника табору, який щойно покликав його. Після розмови з фіном Микола, інфантильно підстрибуючи на одній нозі, наблизився до дружини.

– Це наш будинок, – вказав на двері під номером один та подивився на гори майна, яке вивантажили з фургона під стіни будинку.

Ледве стримуючись, аби не закричати від приємного шоку, тамуючи серцебиття, тремтливими пальцями Люся вставила ключ у замок. Двері не відчинялися, бо щось не спрацювало у механізмі, ключ не хотів прокручуватися у шпарині. Микола озирнувся, шукаючи допомоги.

– Що за чорт! – лиш встиг вилаятися, як двері рипнули.

На порозі виросла молода чорнявка, котра не приховувала зневаги до гостей, які потурбували її спокій. Стояла на заваді, тримаючи двері напівзачиненими.

– Ми тут будемо жити, – повідомив Микола, використовуючи англійську як міжнародну.

Жінка заметляла головою, мовляв, нічого подібного.

– Ось наш ключ, – показав Коля й, запалюючись, легенько натиснув на двері.

Жінка ворожо крикнула до нього. Відразу після того на порозі з’явився чоловік. А між ними – дівчинка років п’яти. Людочка наділа на обличчя усмішку й дипломатично пояснила, використовуючи мову есперанто:

– Ми щойно приїхали. Нам дали ці ключі. Ми будемо вашими сусідами, – казала тим, що в хаті. І визвірялася на свого чоловіка, шепочучи вбік: – Я думала, ми будемо самі жити…

Смаглявці стояли, не поворухнувшись. Несподівано Жужа перетворилася на відьму. Женька почала пхинькати через втому, й це додало її матері нахабства.

– Та що, бляха-муха, з ними панькатись? Ану, відійди, – гаркнула й з силою штурхонула двері. Трійця відскочила. Люда зрозуміла, що тут доведеться виживати, показуючи ікла. – Це албанці, сто відсотків, – мовила до Колі, а потім кинула новим сусідам: – Албанія?

– Тірана, – чемно відповів албанець.

– Молдовани, значить, – додала зверхньо Люся, по-хазяйськи розглядаючи апартаменти.

Усередині будинок був затишним та комфортабельним. Жужа повернулася до дверей, щоб добре розгледіти невеличку веранду, через яку вони щойно проскочили прямо до вітальні. На чотирьох квадратних метрах знаходилися потрібні у хазяйстві речі: драбина, пластмасовий синій полумисок, дерев’яний ослінчик, полиця для взуття й ще багато дрібниць, роздивитися докладніше які Людочка вирішила згодом. Повносили-повтягали до хати рухомість і пішли оцінювати нерухомість.

Посеред вітальні стирчав вбудований чималий камін, який відділяв зону кухні від диванно-відпочинкової з м’яким куточком, величеньким чорним журнальним столом, письмовим бюро, трьома гарними стільцями та телевізором на тендітній підставці з коліщатками. Підлогу вкривав бавовняний жовтуватий килим із національними скандинавськими орнаментами. Під час оглядин албанці невідступно дихали новеньким у спини.

– Можете бути вільні, – кинула до них Жужа, вказала на відчинені двері до однієї з двох спалень, які були розташовані по обидва боки від кухні.

Українка бачила, що саме до цієї кімнати заскочила дитина албанців, тому була впевнена, що правильно вказала напрямок. Подружжя з Тірани почало сперечатися між собою. «Молдованин», підтримуючи дружину за спину, ніжно підштовхував її, хоча вона, вочевидь, була проти. Конфлікт, що назрівав, таким чином було вичерпано, албанці відступили під спопеляючим поглядом Людочки.

– Ну, ти даєш! – прошепотів Микола й умостився на сірий модерновий диван. – Люсіндо, ти поглянь на ці хороми. Джейн, Джейн! – звернувся до дочки, яка пускала цівкою слину на шикарну (порівняно з попередніми) оббивку дивана. – Тобі подобається? Оце так! – зірвався з місця. – Подивися, – з цікавості зрушив верхню напівкруглу кришку дерев’яного сірого бюро й виявив під нею шухлядки для канцтоварів та стільницю, що висувалася вперед на шарнірах. Людочка знала про любов Миколи до всілякого канцелярського приладдя. Ще в дитинстві (сам про це неодноразово розповідав) не міг пройти повз такі магазини, обов’язково купував ручки чи блокноти, а час від часу крав, коли не ставало грошей на річ, що сколихнула уяву підлітка.

«Має забавку, це добре», – подумала про чоловіка й бюро та, підхопивши Женьку, пішла обдивлятися кухню. Окрім електричної плити з чудернацькою духовкою, тут був іще й досить великий холодильник, безліч поличок, шаф і вмонтованих у стіну тумбочок.

– Ти лише поглянь, яка сантехніка! – Жінка почувалася печерною людиною, бо ж начиння будинку вражало її цнотливу соціалістичну уяву.

На двох стінах у вітальні висіли репродукції картин невідомих біженцям фінських живописців.

– Ходімо до спальні, – покликала Колю, який саме розвів писанину.

Спальня, на відміну від великої вітальні, не надто вразила. Чи могло справити бодай якесь враження на подружжя двоярусне ліжко? Тут було відведено місце дитині у вигляді дитячого ліжечка, що припнулося в кутку.

– Це нам що, отак і спати? – ображено запитав Коля.

– Навіщо так? – жінка відчула прилив енергії, відкинула думки про тимчасовість свого перебування будь-де. Спонтанно вирішила ставитися до помешкання, як до власного. Тому, посадовивши дитину до ліжечка-манежу, підійшла до дорослого ложа, уважно роздивляючись конструкцію. – Вони стоять одне на одному. Можна просто зняти оце й поставити поряд із нижнім, – взявшись у боки, командувала Люда. – Мені таке важке не підняти. Йди до офісу, клич когось на допомогу. А я приготую Джейн пляшечку. Вона зголодніла.

– Я також зголоднів, – вистрибуючи з хати, прокричав Коля.

– Зараз щось придумаємо, – мовила й відчинила холодильник.

З сусідніх дверей визирнула албанка.

– Це наше, – крізь зуби пояснила ситуацію щодо продуктів. Жужа переставила усе на одну з полиць, звільнивши іншу.

Тоді витягла із торби запаковані йогурти, які набрала в дорогу з Валкеалської їдальні, шматочки сиру, шинки та ковбаси, загорнуті у серветку, та декілька банок із дитячим харчуванням.

– А це наше, – відповіла впевнено, тоді простягнула руку для знайомства. – Люсіль.

– Анна, – відповіла сусідка.

– Нік, – показала на двері Люда, маючи на увазі чоловіка.

– Георг, – метельнула головою у бік своєї спальні Анна.

– Джейн, – Людочка зобразила жестом дитину.

– Глорія, – нічого не показуючи додала албанка й, прихопивши з холодильника їдло, зникла за дверима власної спальні.

Люся затамувала подих, потягнулася головою до дверей сусідів, але, хоч як прислухалася, звідти не долинало жодного звуку.

Уночі біженці з Української РСР насолоджувалися відчуттям повнокровного життя, лежачи на двоспальному ліжку. За вікном відкривалися мальовничі краєвиди вічнозелених фінських лісів. Бабенки стали володарями вітальні з каміном, вишуканим килимом на підлозі та репродукціями у гарних рамах; кухні з блискучими кранами та суперовою духовкою; трохи затісного туалету з душем та невеличкої світлої веранди, на яку можна скидати побутовий непотріб та мотлох. Єдиним, що виявлялося краплею дьогтю у цій діжі меду, були албанці, які спали за стіною. Бабенки намагалися про них не згадувати, ніби їх зовсім не існує, ніби увесь цей будинок, увесь цей фінський дерев’яний, вмебльований, зі всіма зручностями, теплий будинок уже належав їм. Ніби уже живуть вони повнокровним фінським заможним життям. У цю першу ніч Людочка дійшла висновку, що її чоловік мав рацію, і вона тепер не Людочка, а Люсіль, і він не Микола, а Нік, а їхня красунечка-донечка дійсно ніяка не Женька, а Джейн, Джені – майбутня спадкоємиця батьківської нерухомості.

На цій чудовій оптимістичній ноті сіро-блакитний будинок разом із його щасливими мешканцями поринув у солодкий сон.


* * * | Заплакана Європа | * * *