home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Допит

– Встати! – почула гучний наказ, який заглушався скреготом залізяччя.

Інерційно схопилася на ноги й, побачивши інтер’єр, згадала, де перебуває.

До камери увійшли по черзі троє. Перший – молодий, чемний і з гарною поставою, всівся за стіл на принесений із собою стілець, вийняв із теки папір, ручку і, наче першокласник, приготувався записувати. Людочка перевела погляд на інших, які похапцем запихали її пожитки до мішка.

– Що сталося? – звернулася до збирачів, але ті не відповіли.

Натомість писарчук спокійно мовив:

– Зараз вас допитають.

– Допитають? – здивувалася. – З приводу чого?

Офіцер за столом проковтнув язика. Після десятихвилинного очікування до камери зайшло двоє набундючених, підстаркуватих, обтяжених величезними животами чоловіків у військовій формі. Відрізнялися один від одного лише погонами, які свідчили, що це не прості смертні.

«Що воно таке?» – встигла подумати Людочка.

– Ім’я, прізвище, по батькові, – наказово вимовив один із пузанів.

Інший, старший за званням, сидів, склавши руки на грудях. Впритул дивився на Люсю, примруживши одне око.

– Бабенко Людмила Олегівна, – всередині Жужі захололо.

– Це ваше справжнє ім’я? – запитав той, що вів допит.

– Так! – не подумавши відказала, потім схаменулася, подивилася на писаря, який швидко рухав ручкою, додала: – Ні! Я Жужелиця.

Усі троє задоволено перезирнулися.

– Добре! Де, коли народилися…

За годину допиту Людочка відійшла від страху. Ці люди видалися їй звичайними й такими, що не несуть загрози. Вони питали про батьків, про чоловіка, про рідне місто й ті місцини, в яких проживала у Фінляндії. Людочка з радістю розповіла історію перебування на чужині, сповістила про рішення повернутися додому. Військові слухали уважно, не пропускаючи жодного слова. Людочка звеселіла: «Ось, розповім їм усе. Мене відпустять. Чого мене тримати?»

Після низки звичайних питань, на які Люся відповідала відверто й щиросердо, почалися провокативні.

– То в якій спецшколі ви навчалися? – запитали.

Люда не розпізнала заковику, відверто розреготалася та наївно додала:

– Це була не спецшкола, а звичайна середня загальноосвітня у місті Міккелі. Я ж вам казала, ми там вивчали мову…

– Скільки вас там було? – обірвав Жужу офіцер.

– Ну… – Людочка намагалася порахувати. – Двадцять-тридцять, якщо рахувати всіх, хто потім долучився.

– Нас цікавлять вихідці з СРСР.

– Тоді п’ятеро, ні, шестеро, – виголошуючи початкові літери імен, загинала пальці.

– Повні імена, прізвища, місця народження, добре було б адреси осіб, які разом із вами навчалися підривній діяльності у фінській спецшколі.

Людочку заціпило. Вона не вірила своїм вухам. Якій діяльності? У якій спецшколі? Відчула, як слідкують за нею дві пари очей.

– Я не вчилась… – плуталася в показах. – Точніше, навчалася.

– Що заносити? – запитав писарчук у старшого.

– Вчилась, вчилась, – ствердно мовив той.

– Тепер, скажи нам, любонько, коли тебе завербували, хто, за яких обставин?

– Та що ви верзете? – вихопилось у «шпигунки», вона обурилася та скочила на ноги. – Я жила, як і всі біженці у таборі…

– Табори охороняються? – пролунало чергове питання.

– Ну, є якась охорона, напевно.

– Зі зброєю.

«Та вони божевільні», – подумала.

– Кого ви хочете з мене зробити? Я не шпигунка, – вп’ялася поглядом у головного.

– Усі так кажуть, – відповів він рипучим голосом.

Люся потрапила до лап спрута. Їй шиють політичну справу. Жінка пожалкувала, що поїхала з по-дитячому наївної Фінляндії. «Повернутися б зараз назад, тоді вже не потрібно буде складати недолугих легенд, бо є своя правда про ув’язнення», – думала. Жужа картала себе за те, що повірила змінам у цій країні. Тепер вона втратить не лише дитину, рідних, Батьківщину, але й свободу. «Моя рідна Україна!» – подумки мовила з сумом. Тоді подивилася на типів, що ліпили з неї шпигунку. «Російські офіцери, – пронісся здогад. – А я українка». Відчула, що намацала тонку ниточку, за допомогою якої вилізе звідси.

– Я відмовляюся давати будь-які свідчення, – помітила, як посміхнулися всі, включаючи писарчука. – Я громадянка України. Тому вимагаю повідомити про себе послу моєї держави у вашій країні, – на словах «моєї» та «вашій» Люся зробила особливий наголос.

Першим устав і вийшов із камери найстарший за званням, за ним подріботів той, що допитував, попередньо прошепотівши на вухо секретарю. Коли писар залишився наодинці з Люсею, жалісно попросив її підписати нашкрябаного ним папера. Людочка пробігла очима три списані аркуші, впевнилася, що у протоколі зазначено її останні слова та швидко поставила підпис.

Після цього всі заворушилися. До кімнати вбігли ті двоє, що учора знімали її з електрички, стрімголов підхопили речі, впхали до рук паспорт і підтюпцем погнали спочатку вузькими коридорами, тоді східцями та холом вокзалу, потім підземним переходом до однієї з платформ. Людочка, захекавшись, наздоганяла солдатів.

– Давай, доганяй! – незадоволено кричали вони, повертаючи голови до жінки, яка переслідувала військових. – Електричка рушає!

Здоровані закинули лантухи до останнього вагона обшарпаного приміського електропоїзда. Двері мали от-от зачинитися, юнаки, підпираючи їх плечима, втримували, скільки могли. Коли Люся вскочила до вагона, хлопці вистрибнули на платформу й махнули рукою машиністові, мовляв, уперед.

Потяг рушив. Жужа озирнулася довкола. Жінку ніби хто каменюкою вдарив по потилиці, настільки була ошелешена тим, що побачила. До неї зверталися сірі обличчя, перекошені від злості. Спочатку Жужа припустила, що люди сердяться через затримку відправлення. Але за п’ять хвилин заспокоїлася, згадавши картинки колишнього життя вдома.

«Тут так виглядають пересічні громадяни», – запевнила себе, віднайшла порожнє місце і вклалася на жорстке сидіння. Поруч вліпила мішки.

– На Заході в такі сміття збирають, – озвався беззубий дядько в зачовганому дранті, обкладений картатими торбами. – А в нас із дачі припаси на базар возять, – щербато вишкірився.

Старигань дав хід розмові, яку підтримали мало не всі пасажири. Годину обговорювали мішки, їхню міцність і потрібність у хазяйстві. Людочка боялася говорити з незнайомцями, тому лише співчутливо всміхалася.

Невдовзі електропоїзд виплюнув Жужу на приміському вокзалі Пітера. Відразу подумала про тата. Запевнила себе, що він, не дочекавшись, поїхав додому. Жужа переносила один мішок на двадцять кроків, потім підтягувала інший. З неймовірно низькою швидкістю дісталася будівлі центрального вокзалу. Зайшовши всередину, роздивилася навкруги, вирішуючи, до якої каси підійти, аби попросити продати квиток до Вінниці чи до Києва за двадцять фінських марок, прихованих про всяк випадок. Не готувалася до самостійної поїздки додому, бо мала надію, що тато купить квиток.

Людочка ковзнула поглядом по людях, які вовтузилися в приміщенні. Один чоловік, що стояв до неї спиною на відстані півсотні метрів, примусив здригнутися. «Такий схожий», – подумала, й думка ця зірвалася в ефір і понеслася великою залою очікування. Дійшовши до чоловіка, пірнула йому в серце, наказала озирнутися та вп’ястися поглядом у Людочку. «Тато!» – калатнуло жінці всередині, бо то був дійсно він – виснажений і втомлений. Чоловічок виглядав спантеличеним, у нього дрібно затрусився старий капелюх на голові, очі наповнилися слізьми, коли він перевів погляд кудись униз від Людочки. А вже коли підняв обличчя, зволожнілі щоки блищали. Посунув до дочки, простягаючи руки вперед, дорогою загубив капелюха. За ним шлейфом дріботіла купка людей, які знали, вочевидь, його історію про дочку. Тато нарешті схопив у обійми свою улюбленицю, спинившись посеред вокзалу. Людочка, не стримуючи емоцій, голосно по-бабськи ревіла. Почула репліки, які неслися з натовпу, що згуртувався навколо:

– Два роки не бачились!

– Це батько зустрів дочку.

– Він тут другу добу чергує.

– Шкода чоловіка.

– Казав, що дочка з дитиною приїде.

– Видно, щось сталося.

Коли Люся й тато виплакалися, народ навколо них поаплодував і почав розходитись у своїх справах. Лише тепер дідусь запитав про Женю.

– Тату, мене тримали в буцегарні… Дякувати Богові, що не поїхала з Женькою. Уяви лишень… У буцегарню заґратували, – зиркнула спідлоба на Олега Тимофійовича. – Вони з Миколою згодом приїдуть… за місяць. А може, й раніше, – пояснила не надто впевнено.


* * * | Заплакана Європа | * * *