home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


У кожного свої плани

Зранку наступного дня, після дзвінка Люсі, Микола прокинувся надто рано. Похапцем вдягнувся, визирнув у коридор, гукнув що є сили: «Стелло!»

Стелла не ставила зайвих питань, із розумінням подивилася на друга, увійшовши. Коля показав жінці знак «ОК» – скручений із великого і вказівного пальців бублик. Вона хитнула головою й, цвірінькаючи з дитиною, подалася на свою територію.

За годину Микола сидів у поліцейському кабінеті, де нещодавно Жужа вчинила істерику. На нього задумливо дивився той самий офіцер, що заспокоював українку, – пан Катонен. Вони довго мовчали. Нарешті, фін розтулив рота:

– Навіть не знаю, що з вами робити, – подивився недвозначно на іншого поліцейського, з яким ділив кабінет. Той відразу згадав, що йому потрібно забрати якісь документи з архіву.

– Не треба з нами нічого робити, – швидко пошепки промовив Микола, коли вони лишилися сам на сам. – Вона покинула дитину, пане офіцере… А ви пропонуєте мені повернутися до цієї стерви?

– Я нічого не пропоную. Але не маю повноважень віддати тобі твій паспорт. До того ж у дитини немає документів.

– Я про все потурбуюся. Мені потрібно буде з’їздити до Гельсінкі, у російське посольство, там випишуть свідоцтво про народження.

– А далі? – офіцерові кортіло дізнатися про плани Миколи.

– Не буду від вас критися, далі про мене ніхто не дізнається. Я не піду ні до Норвегії, ні до Швеції.

– Куди ж? – спокійно запитав фін.

Йому конче було необхідно володіти такими відомостями, бо мав уже деякі плани щодо просування кар’єрною драбиною.

– Штати.

– Далеко. Грошей вистачить?

– Вистачить, – зухвало відповів біженець.

– А-а-а, так-так, дружина твоя бідкалася, що ти усі грошики пригріб… – Микола хотів щось додати, але пан Катонен зупинив його: – Це правильно… бо як моя тікала, то мене з голим задом залишила, – офіцер занурився у спогади, а Микола тихенько сидів, аби не здмухнути удачу, яка, відчував, уже в кишені.

Поліцейський дістав із сейфа червоний паспорт, перед тим перебравши з десяток інших – шукав потрібний. Та віддавати його Миколі не наважувався, усе крутив книжечку в руках та позирав на двері. Не мав права вільно розпоряджатися ксивою.

– Але… Ти відразу їдеш до Гельсінкі… Відразу… Зрозумів? – прошепотів змовницьки.

– Авжеж! Завтра зранку і поїду, – зрадів Коля. – Там за день впораюся з метрикою дитячою і ще за кілька днів – із візою.

Офіцер перервав потік радісних зізнань.

– Скажи ще, хто навів тебе на продавця, – він з-під лоба подивився на Миколу. – Я також хочу мати з цієї справи якийсь зиск.

– Ви його арештуєте?

– Це вже не твоя справа.

Микола викрив інформацію, яка цікавила поліцейського. За останні місяці, поки Жужа купалася у новому коханні, табором носилися вісті про щойно відкритий спосіб дременути якнайдалі. Один ділок (а може, й група) штампували фіктивні візи до Венесуели. Коштувало це чималих грошей, але заради мрії біженці йшли на витрати. Літак, що прямував до цієї латиноамериканської країни, сідав на дозаправку в Нью-Йорку. Ті, що торгували візами, радили летіти до США, бо там будь-кому сам чорт не брат, навіть притулку просити не треба, живи собі та тішся.

Офіцер вислухав Миколу, але нічого не занотовував, намагався закарбувати у пам’яті, повторював прізвище ділка вголос.

До кабінету увійшов колега з височенним стосом паперів, Миколчин візаві кинувся допомагати йому, ніби необачно залишивши паспорт на столі. Микола все ще сидів, не наважуючись брати до рук свій документ. Катонен нишком зиркнув на стіл, потім на Колю й легенько метельнув головою. Українець вмить схопив те, за чим прийшов, та вибіг стрімголов за двері, навіть не попрощавшись.

– От лосі, – сказав Катонену напарник. – Не вчать їх ввічливості у цих таборах.

– Вони тут лише красти понавчалися, – відповів фін, багатозначно дивлячись на порожній стіл.

Коля всю ніч не зімкнув очей. «А що, – думав, – як мене обдурять? Що, як віза настільки фіктивна, що з нею навіть до літака не дозволять зайти?»

Він мав проходити ще ніким не торованим шляхом, ніхто з біженців, що жили поруч, не приміряли на себе цей спосіб втечі від депортації. Ховалися в сусідній Руотсі – Швецїї та Нор’ї – Норвегії. Або просили прихистку в країнах старої Європи, звідки їх дуже швидко транспортували назад до Суомі, а вже звідси – у в’язницю чи додому.

З дилером Миколу звів один крутий албанець із тих, що були при пістолетах. Ще влітку Микола знічев’я пішов на консультацію до албанця. Той, тримаючи руку на зброї, запитав вишкірно:

– Будеш брати товар чи так цікавишся, аби настукати?

У запитанні вчувалася погроза, тому Микола примусив себе самого повірити у те, що він хоче «брати товар», про що відразу й повідомив. Голос українця звучав правдиво, і бандит видав йому ім’я, номер телефону та кошторис. За консультацію Микола вивалив сто фінських марок. Хоч і не хотілося, але що поробиш – життя дорожче.

Щойно Люся зізналася Миколі в зраді, коли почала патякати про повернення додому, мозок зрадженого чоловіка налаштувався на потрібну хвилю й запрацював навколо теми, підкинутої нещодавно албанцем.

Маючи на руках паспорт, Коля, оглядаючись навсібіч, відійшов далеченько від поліційного відділку й зателефонував із найближчого телефону-автомата. За коротку мить там взяли слухавку, але Микола чув лише німоту.

– Алло! – вимовив він тремтливим голосом, тоді прокашлявся і вже більш впевнено повторив: – Алло!

Мовчанка тривала, хоча було чути, що там дихають.

– Я щодо візи, – наважився вимовити Микола.

– Коли? – запитали приглушено, здалося, що до слухавки приклали ганчірку.

– Чимскоріш. Завтра, – не витрачав зайвих слів.

– О другій дня біля пам’ятника Сібеліусу. Знайдеш?

– Скільки того Гельсінкі, – пожартував Микола.

Жарт сприйнявся на «ура», чоловік відняв від слухавки хустинку, звук відразу став чистим.

– Як я тебе впізнаю? – запитав незнайомець.

– Я буду з дитиною на руках.

– То й віза потрібна на двох?

– Так!

– Удвічі дорожче.

– Може, скинеш?

– Або так, або ні.

– Так!

– Окей.

На цьому перемовини були закінчені.

Сон не йшов, Коля виліз із ліжка й почав збирати валізу. «Треба буде викликати таксі, – розмірковував, – швиденько вийти з готелю, аби ніхто не встиг нічого запитати. Бо почнуть тут проводи влаштовувати, кагалами ходити та увагу привертати». Коля знав, що електричка на столицю йде о сьомій, тож міг не хвилюватися, що хтось о цій порі побачить його. Табір глибоко спить до десятої. Так рано в коридорах можна зустріти хіба що тих, хто повертається з нічних гулянок.

Таксі було викликано, валіза знесена донизу, і Коля з дочкою майже не помічені змогли вибратися з «Варсавуорі». Від’їжджаючи, він показав спересердя «фак» у заднє скло автомобіля. Женя спокійно куняла у татка на руках.

Візовий дилер не обдурив, прийшов вчасно, довго вдивлявся в Миколу, який, тримаючи на руках Джейн, роззирався на всі боки. Зранку панові Бабенкові вдалося безперешкодно виканючити в російському посольстві свідоцтво про народження. Брехав, що хоче повернутися на батьківщину, але житиме в Росії, не вабить його Україна, тож, аби не було ніяких проблем із документами, вирішив, мовляв, усе оформити офіційно. Показав довідку про народження на ім’я Бабенко Жені Миколаївни. У посольстві здивувалися, бо в довідці було зазначено саме Женя, а не Євгенія. До того ж на фінський манер слово виглядало так: «Senja», але над літерою «S» стирчав маленький апостроф, що автоматично мало означати, що це вже не «ес», а «же». Ну, немає у фінів літери «ж»! Росіяни не вигадали нічого кращого, ніж перенести ім’я, змінивши лише латинські літери на кирилицю. Апостроф у процесі загубився і вийшло «Сенья». Микола довго роздивлявся фіолетове (на відміну від радянських зелених) свідоцтво про народження з дивакуватим іменем власної дитини.

– Сенья, то Сенья, хай вам чорт! – вимовив. – Усе одно ти Джейн.

Дівчинка раділа, що вони з татусем кудись мандрують, їй було весело й приємно отримати купу цукерок, іграшку та обіцянку купити морозива.

– За три дні буде віза. Але летіти потрібно відразу, – повідомив продавець добре зроблених фальшивок, сівши на порожню лавку.

– Я й не баритимуся. Погано, що три дні чекати. Мене можуть почати шукати.

Незнайомець почухав неголену щоку, поводив язиком у роті, ніби шукаючи залишки сніданку, тоді сказав: «Зажди тут», – та відійшов убік. Дзвонив по радіотелефону. Такі Микола бачив у фільмах. Ймовірно, коштував він ого-го. Не встиг українець насолодитися розмірковуванням із приводу такої цінної штуки, як Стефан, а саме так представився незнайомець, повернувся до нього.

– Можу зробити, що полетиш іще сьогодні вночі, – почав і спинився. Микола вже хотів був кидатися на нього з обіймами, але той відсік такі прояви вдячності. – На штуку більше.

– За мене півтори, за малу – півтори, та ще штука зверху? А квитки?

– Якщо братимеш за три години до відльоту – стануть тобі вдвічі дешевше. От ти й заощадиш цю штуку.

Микола довго думав, підраховував. Дійсно, те на те й виходило. Він не мав іншого виходу, як погодитися. Віддав документи Стефану й почав чекати. Незнайомець пообіцяв повернутися за кілька годин. Домовилися зустрітись у кафе неподалік. Туди Микола й подався, бо дуже зголоднів, як, зрештою, і мала.

О десятій тридцять п’ять вечора Микола Бабенко з дочкою Сеньєю Бабенко сиділи у залі очікування аеропорту Вантаа. Рейс на Каракас уже було оголошено. Учорашній біженець, а тепер вільний мешканець світу, разом із малою безперешкодно минув пункт контролю й тепер із завмиранням серця чекав, коли відчиняться двері до літака, який занесе його до чорта на роги, в далеку далечінь, подалі від зрадливої дружини. «Усе, вона мене ніколи не знайде. Нехай живе, як знає. Я її, суку, викреслив із життя», – силувався розбурхати у собі ненависть. Джейн підхопила ниточку його роздумів і запитала, кривлячи ротик: «А мама?» Миколі так кортіло сказати: «Мама – шльондра, кинула тебе», але стримався й відповів: – Мама… приїде… Потім… Колись… Може…


* * * | Заплакана Європа | * * *