home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Подорож

«Ікарус», підстрибуючи й випускаючи сморідний запах усередину салону, повільно мчав розбитими українськими дорогами. Поїхав швидше й плавніше, коли вітчизняний асфальт змінився на польський. Кордон між сусідніми державами перетнули хвацько, документи перевірили на подив стрімко. Пасажири-туристи майже не розмовляли між собою, напружено дивилися у вікна. Люда вибрала місце в порожній хвостовій частині автобуса. Ніч мандрівники провели у мотелі, на ранок вирушили далі, аби порівняти гарні польські дороги з ідеальними німецькими. Подорож була вельми незручною, але дуже повчальною з огляду на те, що вдалося побачити крізь вікна «Ікаруса». Зміна декорацій Україна-Польща-Німеччина за дві доби примусила по-філософськи задуматися про переваги «правих» політичних ідей над «лівими». Пасажири розгомонілися з сусідами по місцях. Людочка тішилася, що сидить сама й до неї не чіпляються з питаннями. Вхоплювала, про що говорять інші, і це її неабияк звеселяло.

– Завжди хотіла побувати у Великобританії, – вдавала з себе леді огрядна жінка попереду Людочки. – Просто мріяла!

– І я, і я, – підхоплювала розмову молодичка поряд із нею. – Цих три дні в Лондоні – це просто… – вона не знайшла, що сказати, лише розвела руками. Тоді прискіпливо подивилася на сусідку й підозріло запитала: – Ви ж на три дні?

– Що за запитання? – образилася огрядна пані. – У путівці ж зазначено. Я законів не порушую.

Люся засміялася навіть не подумки, бо її ніхто не міг бачити. До кожної групи туристів приставлялися особісти, які винюхували, чи, бува, хто не має на меті залишитися за кордоном. Про таку таємницю здогадувалися всі, тому небезпідставно остерігалися бовкнути зайве.

До Лондона з великої землі діставалися поромом, на який запхався роздовбаний «Ікарус» після годинних дебатів керівника туристичної групи з капітаном порома. Той навідріз відмовлявся впускати на борт допотопне страховисько.

– У вас є дозвіл використовувати цей транспорт на теренах нашої держави? – питав розлючений капітан.

Врешті-решт, за допомогою гуртових сліз і благань туристів автобус поставили в трюмі, а українці повалили на палуби. На ранок перед ними з туману потихеньку випливла країна-острів.

Серце билось на найвищому градусі, коли Жужа підійшла до стійки британського прикордонника-паспортиста. Він ставив жінці безліч питань, на кшталт: «Чи довго плануєте перебувати в Об’єднаному Королівстві?», «Чи не маєте тут родичів?», «Чи не депортували вас із інших країн?», «Чи не просили ви політичного притулку в Об’єднаному Королівстві чи в інших країнах?» Офіцер, очікуючи кожну відповідь, свердлив Люсю поглядом, а вона, брешучи, думала лише про те, аби не видати брехню. Тому вдавала з себе пані, невдоволену такою кількістю дурних запитань. Коли питання закінчилися, прикордонник потягся до грубого журналу. Товариші Жужі по автобусу чекали на неї по інший бік загорожі. «Перевіримо», – сказав офіцер, і це одкровення рознеслося вибухом по нутрощах Людочки. Англієць тягнув до себе талмуд, на якому був наклеєний папірець із написом «Реф’юджі».

«Перевіримо», – ще раз повторив високий британець і зиркнув мимохідь на Люсю. На її обличчі не ворухнувся жоден м’яз. «Бі», – прочитав першу літеру прізвища й почав шукати ту «Бі» у журналі. «Бабенкофф» – знайшов нарешті. «Бабенко» – прочитав у Людиному паспорті. Звірив по літерах. Люда вже бачила, як її з закрученими за спину руками ведуть кудись убік, але натомість прикордонник відклав журнал, несподівано швидко поставив на візі печатку, черкнув щось від руки, віддав українці документ, козирнув і вказав рукою на гурт співвітчизників. Люда не відразу зрозуміла, що їй дозволено проходити, була впевнена, що отой «Бабенкофф» і є Микола. Можливо, так воно й було. Але… Звідки англійцям знати, що Бабенко й Бабенкофф – одне й те саме прізвище? Тепер, коли туристи з України опинилися в безпеці, вони стали поводитися по-іншому, відверто розповідаючи, задля чого власне приперлися до Британії.

– Та в мене тут дочка працює. Я також влаштуюся. Спочатку по-чорному, а там видно буде, – сповідалася огрядна пані без будь-якого натяку на аристократичність манер.

– А я думаю просити притулку. Мені знайомі порадили, – відповіла її сусідка.

До них долучилися інші й почали голосно обговорювати, що краще – «по-чорному» чи «політичний». Відразу стало зрозуміло, хто на службі. Двоє чоловіків, що займали місця посередині автобуса (аякже, щоб усе добре чути) перезиралися й не тямили, що їм робити.

Люся, відійшовши від шоку з проходженням паспортного контролю, вдивлялася у вулички великого Лондона, якими проїжджав їхній зачуханий автобус. На транспортний засіб витріщалися, тицяли пальцями, бо з вихлопної труби валив чорний дим. «Диво, та й годі, – дивувалася. – Як таку розвалюху взагалі могли пропустити через кордон?» Не могла, хоч ти трісни, змусити себе думати про Женю. Не уявляла зустріч із нею.

Під’їхали до готелю. Люся взяла свою невеличку спортивну сумку й вийшла надвір у пошуках телефонної будки.

– Алло?! – тремтливим голосом промовила, почувши у слухавці заспаний невдоволений баритон Миколи. Потім радісно додала, намагаючись стриматися від сліз: – Я вже тут. Ми на… – Люся продиктувала адресу готелю, у якому їх розмістили.

– Чекай. Скоро приїдемо, – у чоловіковому голосі не промайнуло жодної світлої нотки. Ніби Люся набридлива покоївка, яка тричі на день приходить прибирати оселю і вже остогидла хазяїнові.

Очікування почалося тієї ж хвилини. Закінчилося через вісім із хвостиком годин. Люда диким, загнаним звіром бездумно вешталася навколишніми вулицями, не відходячи далеко від готелю, не випускаючи з поля зору підходів до нього. Під вечір, вкрай вимотавшись, попленталася до кімнати, аби на хвильку прилягти. Підіймаючись на другий поверх, почула голос Миколи. Стрімголов кинулася донизу. Там у вхідних дверях побачила ангела. Женю було не впізнати – виросла, стала справжньою красунею. Дитина дивилася на дивну захекану жінку широко відкритими очима, всміхалася назустріч матері, яка не тямила себе від щастя, що ось зараз притулить до серця своє дитя.

– Привіт! – між Люсею й Женькою став Нік. Намагався всміхатися, але усмішка виходила надто натягнутою та вимушеною. – З приїздом, – вдавано монотонно мовив та холодно поцілував Людочку у щоку.

– Мамі! – закричала Женечка й, оббігши татуся, кинулася Люсі на шию. Дівчинка була така велика, що Люда ледь не впала з нею на підлогу. Мала щебетала чистою англійською мовою. Мати звернулася до неї українською, потім російською, плекаючи надію, що дитина її зрозуміє.

– Вона не знає цієї жлобської мови. І не намагайся, – Людочка схаменулася, що занадто багато уваги приділяє дитині й зовсім ігнорує чоловіка. Тому, не переймаючись наслідками свого вчинку, впала на коліна перед Миколою на очах у здивованих англійців. Міцно обняла його за ноги й тихо заговорила, аби чув лише він:

– Пробач мені… Пробач мені… – А думала інше: «Хотів мильної опери – отримуй».

Миколі сподобалося таке до нього ставлення, він гордовито посміхнувся, озираючись довкола, взяв на руки Женьку й кинув дружині:

– Поїхали додо… – хотів сказати «додому», але схаменувся й закінчив: – До нас у гості.


* * * | Заплакана Європа | * * *