home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Робота

– Зміни взуття, – просив дружину Микола. Соромився, що Люда ходить у «козаках», які купила у секонд-хенді. – Та приведи до ладу волосся, – наказував, але грошей на такі делікатні справи не виділяв. Задля того, аби не перейматися зачіскою, Жужа пов’язувала хустину на хіпівський манер. На руках мала безліч різноманітних прикрас, що їх сама зробила ще вдома, коли, щоб не збожеволіти в розлуці з дитиною, займалася виготовленням браслетів, підвісок та іншого нікому не потрібного барахла власними руками. Багато чого роздала подругам та знайомим. А декілька витворів повісила на себе. Микола щораз сміявся з її зовнішнього вигляду. Казав: «Виглядаєш, як дурна біженка». Люся не брала зауваги чоловіка близько до серця. Її турбували інші речі.

Майкл – так звали викладача з коледжу, який, за збігом обставин, побачив у Людочці споріднену душу, бо сам був хіпі з неабияким стажем, – відразу вихопив українку з усієї маси слухачів. Викладав курс роботи з персональним комп’ютером. На другому уроці Люся не змогла дати раду комп’ютерній мишці разом із курсором. Майкл допоміг їй на додатковому занятті, яке сам призначив. Спочатку Жужа здивувалася, що викладач запрошує її на екстра-клас, як він висловився. Але згодом зрозуміла, що англієць радше намагається поговорити з нею, ніж заволокти до ліжка. У Майкла була дружина й четверо дітей. До того ж він годився Людочці в батьки, хоча молодився. Люся, довірившись йому, розповіла свою складну історію стосунків із чоловіком і важкий шлях до дочки. Майкл сумно дивився на неї, кліпаючи білими віями. Тоді запитав:

– І що ти думаєш робити?

– Поки що непогано було б знайти роботу, – сказала, смакуючи хот-догом, яким пригостив англієць.

– Розраховуй на мою допомогу, – поплескав жінку по плечу.

За тиждень Майкл підійшов до протеже після уроку.

– Люсі, я знайшов тобі роботу, – сказав.

– Яку? – українка була розчулена, що хтось переймається її проблемами.

– Телесейл, – пролунало слово, яке нічогісінько не пояснювало. – Продаж по телефону, – розшифрував Майкл. – Компанія називається «Стерлінг Паблікейшинз». Ось номер, подзвониш, про все довідаєшся. Лише не кажи, хто тобі порадив, – прискіпливо подивився на Люсю. – У тебе є дозвіл на роботу? – запитав й захитав головою, що мало означати «Ні».

– Є! – збрехала, але так, що Майкл зрозумів це.

Той посміхнувся.

– От так і кажи.

– Так у мене ж англійська погана.

– А у кого в Лондоні гарна англійська? – натякав, що столицю Великобританії населяють здебільшого вихідці з Індії й представники англійського люмпен-пролетаріату. Корінні столичні мешканці не надто переймаються чистотою мови. Заможні англійці чи ті, що вважають себе такими, уже давно попереселялися ближче до передмість або й не виїжджали звідти ще з часів Середньовіччя.

Людочка згадала розповідь викладача про його перебування в Арабських Еміратах. Цей більш-менш законослухняний громадянин Великобританії поїхав волонтером до казкової країни за програмою обміну. Був тоді молодим і зеленим, тому не надто зважав на перестороги, які лунали звідусіль від небайдужих співвітчизників-друзів і стосувалися законів мусульманського світу. Хлопець, відмахуючись від надокучливих хвилювань, обіцяв рідним і знайомим носити притаманний арабам одяг, що, до речі, було однією з умов контракту. Прожив, наче сир у маслі, декілька місяців в Абу-Дабі, добре заробляючи й гарно облаштувавши свій побут. Згодом його перекинули у невеличке містечко на півдні країни. Одного погідного дня, як зазвичай, ішов вулицею до школи, де працював учителем англійської. Йшов повільно, всміхався теплому сонечку й перехожим, яких зустрічав на своєму шляху, та за хвилину відчув, що з ним щось не так. Місцеві чоловіки голосно обурювалися, а жінки, закутані в паранджу, закривали хустинками сітчасті отвори для очей. Майкл, мало що розуміючи, дійшов до школи, де на нього чекали, аби заарештувати. Виявилося, що того дня було велике мусульманське свято, коли обов’язково мали бути прикриті долоні, тобто у цей світлий день потрібно було вдягти сорочку з довжелезними рукавами, які б закривали пальці. Майкл на це не зважив, вважаючи невеликою бідою вдягтися, як зазвичай. Необачність вартувала б довгого строку ув’язнення. І якби його не витягли зі Сходу рідні та друзі, сплативши величезний штраф, хтозна, чи почув би хтось історію цього чоловіка. Чи правда те, що розповідав про себе Майкл, а чи це вигадка – не має значення. Проте лондонець знав, що означає бути чужим у чужій країні.

Це був поки що єдиний Люсин друг. У Миколи, навпаки, їх водилося вдосталь. Та чоловікові знайомі не підпускали Людочку близько до себе, воліли не спілкуватися з нею, звертаючись здебільшого до Колі. Коли родина Бабенків ішла до когось із англійців у гості, а таке траплялося мало не щонеділі, Женечка перетворювалася на маленького монстра. Демонстративно зневажала матір, у всіх на очах показувала їй язика, заповзала до якоїсь тітки на руки, починала її обнімати, цілувати та розповідати про свою любов до неї.

– Я більше не піду в гості, – казала Люда після таких посиденьок, але йшла наступного разу, плекаючи надію, що дівчинка, яка вдома горнулася до неї, колись зробить це на людях.

– Мені Майкл знайшов роботу, – повідомила за вечерею. – Може, й ти підеш? Майкл казав, що це ніде не фіксується, якщо ти не бажатимеш…

– Ти цьому хіпі віриш? Ти знаєш, як до таких ставляться справжні англійці?

– Справжні – це які? Ті, що настроюють Джейн проти мене? – не стрималася Люда.

– Оце так! Вона сидить на моїй шиї і моїх же друзів поносить, – Микола був близький до істерики, але почати завадила Женя, яка покликала зі своєї кімнати. Люся зайшла до неї й остовпіла від побаченого. Дитина лежала оголена, звабливо всміхалася, дивлячись на тата, тоді, облизавши губи, сказала: «Поцілуй мене», – й тицьнула долонькою в низ животика. Микола помітно захилитався, мало не впав, дружині довелося його підхопити й допомогти сісти в крісло. Люся, ніби нічого незвичайного не сталося, підійшла до маленької спокусниці, вдягла її, пригорнувши, пояснила:

– Цілувати потрібно личко, носик, ручки, – промовляла, цілуючи.

– А Марк казав: «Роби так!», – дівчинка дивилася на тата.

– Марк – дванадцятирічний син няньки, до якої ходить Джейн, – Коля позеленів. – Я його вдушу!

– Не потрібно на цьому зациклюватися. Нехай вона не думає, що зробила щось погане, – прошепотіла Миколі.

– Я її батько й сам вирішуватиму, що треба, а що не треба. Поки ти мало не два роки сиділа там, шльондралася бозна-де, я тут виховував дитину. Сам! Один! – кричав, мов навіжений.

Женя злякалася, що тато лається на неї, й заховала личко на грудях у матері, перед цим заплющивши очі. Коля від побаченого розверещався ще більше, розмахуючи руками й тупаючи ногою.

– Давай, давай, пригортайся, а вона тебе знову кине! От побачиш, кине, кине, кине!

– Спинися! – зашипіла Люся. – По-перше, мене не було з дитиною, бо ти усе для цього зробив, по-друге, я не кину свою дитину, як і не кидала її, по-третє, припини себе накручувати, як баба…

На подив дружини, Микола замовк, хвилину постояв, тоді вийшов із кімнати, з силою зачинивши за собою двері. Почула, що він кудись дзвонить й верещить уже у вітальні. «Мабуть, розбирається з розбещеним підлітком», – подумала, розповідаючи Женьці казку, від якої та заснула. Уклала малу в ліжечко, вкрила ковдрою й навшпиньках вийшла з кімнати.

– Вибач, що кричала! – перепросила.

Микола сидів у темній кімнаті й про щось думав.

– Марк божиться, що нічого не робив.

– А ти думав, скаже, що навчав малу дитину поганого?

– Ми не будемо її більше туди водити. Ти сидітимеш із малою. Думаю, що навчання тобі ні до чого, – Люда, незважаючи на темряву, побачила, як чоловік скривився, обмірковуючи наступну фразу. – Бо ще в цього хіпіка Майкла втюришся, ти ж у нас велелюбна.

Проковтнула образу й перейшла до справи.

– Я ж тобі кажу, що знайшла роботу. Навіть не знаю, що тепер робити. Я б, звичайно, краще була з Женькою… – Виправилася: – З Джейн.


* * * | Заплакана Європа | * * *