home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


* * *

У «Стерлінг Паблікейшинз», куди українка подзвонила зранку, після низки простих питань почула одне неприємне про дозвіл на роботу. «Маю!» – не вагаючись, досить переконливо збрехала.

– Хто вам дав наш номер? – питання.

– Знайомий, – відповідь.

– Його перше ім’я? – вимога.

– Не пам’ятаю, – досить впевнено.

– Ви іноземка? – питання.

– Так! – відповідь.

– Якими мовами володієте?

– Українською, російською.

– Подзвоніть у російський офіс, там потрібні люди, – жіночий голос диктує Людочці інший номер.

– У вас є досвід роботи? – питають там російською.

– Є! – зухвало бреше Люся, хоча навіть не уявляє, що то за робота.

– Можете працювати вночі? – питають люб’язно.

– Так! – зраділа, бо ж тепер цілий день віддаватиме дочці, а вночі працюватиме.

– Пишіть адресу. Сьогодні о двадцять третій вас чекатимуть. Скажете своє прізвище на прохідній, аби пропустили.

Ще попросили принести фотографію, аби вклеїти її до перепустки, та… дозвіл на роботу…

У «Стерлінг Паблікейшнз» Люду зустрів керівник російськомовного офісу – Бєзгін Анатолій Іванович. Просив називати себе містер Бєзгін, із наголосом на останньому складі. Тут працювало близько двох десятків людей, чоловіків і жінок. Вони повитріщалися з-за своїх перегородок на новеньку.

– До роботи! – наказав начальник, розтягуючи слова й піднявши брови.

– То ти кажеш, що працювала у цьому бізнесі? – вдруге запитав Анатолій Іванович, скануючи Люсю поглядом.

Жінка здивувалася своїй зухвалості, коли випалила:

– Два роки в Фінляндії, а тоді ще рік в Україні.

– У тебе є дозвіл на проживання? – з недовірою.

– Я одружена з англійцем, – Людочка зовсім не готувалася до такого допиту й була вражена власною кмітливістю.

– А дозвіл на роботу? – запитав Бєзгін, на хвильку задумався й перевів розмову в інше русло: – Хоча, яке це має значення… Ось твоє місце. Сідай… Входь у курс справи. Тобі допоможуть колеги, – начальник звернувся до худорлявого молодика: – Серж, розкажи Люсі, що й до чого, – голосно до всіх: – У нас нова людина! Люсі! А тепер до роботи, – заплескав у долоні, зупиняючи шепіт, що хвилею рознісся приміщенням.

Необтяжлива робота полягала у тому, аби дзвонити на Сахалін, в Якутію та республіку Саха і втуляти на продаж рекламний непотріб. «Стерлінг Паблікейшнз» займався формуванням і видавництвом товстого рекламного журналу, на кшталт телефонного довідника «Жовті сторінки». Від тих, хто бажав (під легким тиском працівників телесейлу) вписати своє підприємство до каталогу, вимагалося переслати факсом підписану, завірену печаткою угоду на проплату сторінки, а це – 1000 фунтів. Якщо робітник офісу вмовляв керівника підприємства взяти собі сторінку, то отримував п’ятнадцять відсотків, тобто з кожної угоди – сто п’ятдесят фунтів. Розкрутити скупих і підозрілих російських директорів-товстосумів на таку сумнівну аферу вдавалося далеко не кожному. Людочка стала свідком того, як виходив із себе грузин Коте. Запальний хлопець мало не верещав у слухавку, вкотре пояснюючи, що це за часопис, для чого існує і взагалі, який зиск із такої публікації матиме замовник.

– Про вас знатимуть на Заході. Розумієте? Про вас знатимуть… А це інвестиції, – з останніх сил тримався Коте й шкірив гримаси, відвертаючись від слухавки в бік Людочки. За сусідніми столами робилися ставки на те, хто отримає перемогу – грузин чи його опонент. Котик, як його називали колеги, довго слухав, що йому тарабанила рурка, тоді почав червоніти, вкриватися гусячою шкірою. Врешті вигукував, але так, аби його слова не дійшли до столу Бєзгіна на іншому боці офісу: – Сам пішов, мудак кацапський! – Півторагодинна розмова завершувалася повною поразкою працівника «Стерлінг Паблікейшинз». – Злетіло, бляха-муха, півтори сотні паундів через якогось довбодзьоба. Півзміни на нього витратив, – далі, використовуючи суто грузинську лексику, невпинно бубонів аж до наступного дзвінка.

Людочка бачила, як Бєзгін посміхається про себе, як інші колеги віддають один одному дрібні гроші. «Вірогідно, ті, що віддають, були впевнені, що Коте переможе», – резюмувала новенька. За цю ніч їй не вдалося нікуди подзвонити. Підготувала базу потенційних клієнтів, користуючись телефонною книгою, запопадливо розвісила підказки у форматі А-4 на перегородці, яка відділяла її робоче місце від сусідніх, підкреслила жовтим маркером найцікавіші тези, виписала потрібні телефони й назви підприємств. Завтра мала розпочати телефонний штурм. Перша безсонна ніч далася взнаки, Люда ледве дотягла до світанку. О шостій робітників випускали з офісу. Щоправда, дехто йшов і серед ночі. Це ті, хто мав власне авто. Людочка не знала цього і близько третьої, побачивши, що двоє готуються відчалювати, звернулася до начальника:

– Можна й мені йти? Сьогодні я вже нічого не зроблю.

– Ти на авто? – запитав, почув негативну відповідь і продовжив: – Куди йти, курочко? Знаєш, скільки в цьому районі маніяків? Сиди вже. Можеш піти на кушетку, полежати, – вказав напрямок.

Люся не скористалася лежаком, бо потрапила до гурту, в якому обмінювалися розповідями. Двоє молодих чоловіків та одна дівчина курили й, прислухаючись час від часу, чи не кличе начальник, вели розмову.

– … такий дебіл, – Люся, підійшовши до трійці, почула останні слова дівчини, яка, не звертаючи уваги на нову слухачку, продовжувала, глибоко затягуючись. – Я на Падінгтоні в метро лише глипнула на нього раз. А воно, падло, до мене причепилося… Йде і йде слідом. Коли вже забрела у наш провулок, ні, думаю, треба дьору давати… Ніч надворі… Аби ви бачили, як я бігла до офісу, мало підбори не повідкидала… Лондон кишить маніяками… Я вам кажу, – дівчина побачила, що Люся знітилася, й підбадьорила її: – Не соромся, сідай.

Про що йшлося далі, Люда не з’ясовувала, сиділа й слухала, як ллється мова, аби не заснути… аж до гудіння в голові.


Робота | Заплакана Європа | * * *