home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


«Визнання за дорогу ціну»

(Андрій Миколайович Лівицький)


Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Визначний український громадсько-політичний та державний діяч, правник народився 9 (21) квітня 1879 р. в с. Липлява Золотоніського повіту Полтавської губернії.

Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії П. Ґалаґана у Києві, після закінчення якої 1896 р. вступив до Київського університету. Навчався на математичному та юридичному факультетах. Очолював студентську громаду у Києві. За участь у студентському політичному русі 1897 та 1899 pp. був ув'язнений до Лук'янівської тюрми. 1899 р. виключений із університету та висланий на Полтавщину під гласний нагляд як учасник загального студентського страйку. З 1901 р. – член Революційної української партії (РУП), керівник відділу партії в Лубнах. Після закінчення університетського курсу з 1903 р. служив у Лубенському окружному суді, у листопаді 1905 р. став присяжним повіреним Харківської судової палати. 1913 р. обраний мировим суддею Золотоніського повіту і на цій посаді залишався до 1917 р.

Під час революції 1905 р. А. Лівицький був головою Коаліційного комітету українських, російських і єврейських організацій у Лубнах, а також очолював загін самооборони, який складався із шести бойових дружин, виступав на численних мітингах. З січня 1906 р. був заарештований у справі так званої Лубенської республіки та Громадської самооборони. Після втечі з-під варти 7 жовтня 1907 р. заарештований удруге в Лубнах і півтора року відбував ув'язнення.

У 1905—1920 pp. А. Лівицький – один з провідних членів Української соціал-демократичної робітничої партії. 16 березня 1917 р. А. Лівицького було обрано Золотоніським повітовим комісаром, а 1 серпня 1917 р. Полтавський губернський комітет Тимчасового уряду затвердив його губернським комісаром Полтавщини.

Як делегат І Всеукраїнського селянського з'їзду від Золотоніського повіту був обраний до складу ЦК Селянської спілки і став членом Української Центральної Ради. В серпні 1917 р. – травні 1918 р. був гласним Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств, головою Золотоніських повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесним мировим суддею Золотоніського повіту. Очолював Золотоніський повітовий комітет і був членом Полтавського губернського комітету УСДРП.

Усунутий з посади губернського комісара гетьманською владою 4 травня 1918 р. Працював юрисконсультом Центрального українського кооперативного комітету. З серпня 1918 р. входив до складу опозиційного владі П. Скоропадського Українського національного союзу. Під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 р. А. Лівицький виконував обов'язки повітового і губернського комісара на Полтавщині.

Після встановлення влади Директорії УНР був одним з організаторів та керівників Трудового Конгресу України.

Від січня 1919 р. А. Лівицький обіймав посади: тимчасово керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції; з 9 квітня 1919 р. він – міністр юстиції і заступник голови Ради Народних Міністрів у кабінеті Б. Мартоса, в червні 1919 р. – керуючий Міністерством закордонних справ і міністр юстиції УНР. У кабінеті І. Мазепи А. Лівицький обіймав посаду заступника голови Ради Міністрів. Водночас у жовтні 1919 р. був головою дипломатичної місії УНР у Польщі. Брав участь у виробленні умов українсько-польського договору (йому передувала Декларація від 2 грудня 1919 р.).

Здійснені українською дипломатією кроки (численні контакти, переговори) торували шлях до укладення широкомасштабної таємної угоди, підсумкового документа, що ввійшов в історію під назвою Варшавського договору. В концентрованому вигляді заключна фаза підготовки важливого акта віддзеркалюється у виступі А. Лівицького на нараді ЦК УСДРП у Вінниці 18 травня 1920 р.: «Я мусів підписати договір 22 квітня, хоч не мав на це дозволу ні Ради Міністрів, ні нашої партії. Бо коли я приїхав за остаточними директивами в Кам'янець, то там не було більшости Ц. К. соц. – дем. партії, ні кабінету міністрів. А тут поляки вимагали – негайно дати їм відповідь на їхній проект договору. Тоді я рішив звернутися до Української Національної Ради в Кам'янці, що останній місяць стала набувати все більшого авторитету. Національна Рада майже всіма своїми фракціями висловилася за необхідність підписання договору.

Поляки домагалися призначення в нашому уряді трьох міністрів-поляків. Але після протестів з нашого боку вони погодились на одного міністра і одного заступника міністра. Ця справа – давня, вона виникла підчас одної моєї розмови з Пілсудським. Річ в тому, що думку про порозуміння з нами серед поляків піддержували тільки польські соціялісти (Польська Партія Соціялістична) та деякі ліві групи. А більшість сойму, як напр. нац. – демократи та деякі інші партії, здебільшого правого напрямку, були проти «української авантюри». Вони бояться Самостійної України більше, ніж Совітської Росії.

Раз Пілсудський при розмові зо мною висловився, що, мовляв, у нас недостача інтелігенції і тому чи не могли б ми прийняти в свій уряд двох поляків і одного російського ліберала і такою ціною зацікавити польські ширші кола справою польсько-українського порозуміння. Правда, Пілсудський на цьому не дуже настоював, але все таки довелося числитися з його побажанням.

Щодо порозуміння з поляками в земельній справі, то за поспіхом ця справа залишилась невияснена. Мабуть, тут мала значіння ще й та обставина, що призначенням Стемповського міністром земельних справ заспокоїлись певні польські кола, і Пілсудський вже якось не став вимагати підписання окремого порозуміння в земельній справі.

Щодо військової конвенції, то текст її санкціонували наші військові фахівці – Сальський, Зелінський та інші. Взагалі з огляду на тяжкий стан нашої армії було неможливо одержати від поляків яку-будь допомогу без підписання військової конвенції».

Крім того, що польське керівництво намагалося забезпечити за український рахунок власні національні інтереси, воно виступало знаряддям країн Заходу, які робили все, щоб Польща стала «необхідною перепоною між російським більшовизмом – на весь час його існування – і всією Європою». С. Петлюра говорив І. Мазепі: «Наш договір з поляками підписаний при активній допомозі Франції».

Як і у випадку з декларацією від 2 грудня 1919 p., Андрій Миколайович добре розумів, що нова здача національних позицій на догоду польських домагань (історико-юридичне підтвердження прав Речі Посполитої на Східну Галичину і Західну Волинь) викличе величезне невдоволення у значної частини українства. Однак союз з Річчю Посполитою – «визнання за дорогу ціну» – він вважав єдино можливим за тих обставин варіантом продовження боротьби за Українську Народну Республіку. Принаймні, такий крок залишав бодай якісь надії на продовження розпочатої справи.

А. Лівицький користувався особливою довірою у голови Директорії УНР С. Петлюри, з яким зблизився за час перебування у Варшаві. Оскільки голова Ради Народних Міністрів І. Мазепа знаходився на окупованій території України, брав участь у Першому Зимовому поході, зв'язку з ним практично не було, уривчасті відомості через утруднене листування приходили рідко. За цих обставин дедалі більше функцій керівника уряду перебирав на себе офіційний заступник голови Ради Міністрів А. Лівицький. Зокрема, він підбирав виконуючих обов'язки міністрів замість тих, хто з різних причин не міг брати участі в державній роботі. Потреба в цьому особливо зросла після початку походу польської армії в Україну і поступового звільнення її території від більшовиків. Так паралельно з офіційним урядом І. Мазепи, який дійсно був малоспроможним (працювало більш-менш систематично лише 5—7 міністрів), на квітень-травень 1920 р. сформувався неофіційний, робочий «тіньовий» кабінет на чолі з А. Лівицьким. Потреба в заміні Ради Народних Міністрів на середину травня 1920 р. була абсолютно очевидною. Найімовірнішим її головою вважали А. Лівицького, який би й сформував кабінет відповідно до умов, що склалися, із врахуванням тогочасної розстановки політичних сил і міжнародного становища Української Народної Республіки.

Однак в той момент С. Петлюра вирішив не віддавати найвищу урядову посаду А. Лівицькому. В українських політичних колах виникла надзвичайно гостра опозиція Варшавському договору і тому далекому від демократизму способу, яким його було підписано – більшість членів уряду і навіть його голова нічого не знали про умови, які сприймались як образливі, національно-принизливі; а про керівництво політичних партій годі й говорити. С. Петлюрі, очевидно, навіть вигідно було каналізувати широке невдоволення в русло, яке полишало його – авторитарного провідника УНР – дещо осторонь небажаних пристрастей. Слід було турбуватися й про авторитет майбутнього голови уряду, якого обирав С. Петлюра. Тому А. Лівицького було доцільно залишати на попередніх ролях.

Його час настав, коли Українська Народна Республіка в черговий раз опинилась на краю прірви восени 1920 р. Навіть не всі міністри могли триматися вкупі, не встигали переміщатися за військами, що, зазнаючи відчутних втрат, стрімко відступали до західних кордонів республіки. Прийнявши 16 жовтня 1920 р. відставку В. Прокоповича, голова Директорії С Петлюра поклав виконання обов'язків голови Ради Народних Міністрів на А. Лівицького, що за три дні до цього вийшов із УСДРП. Осідком уряду з початку листопада 1920 р. став Кам'янець, куди зі Станіславова почали прибувати деякі з народних міністрів.

Спроба уряду вплинути на моральний стан вояків, підняти їх бойовий дух (інших можливостей в уряду практично не залишалось) перелому в ситуацію не внесла. Урядові установи УНР 14 листопада евакуювались до Галичини, а 21 листопада останні підрозділи Української армії залишили терени України і через Збруч переправились до Польщі. Уряд А. Лівицького опинився у вигнанні, ще певний час не усвідомлюючи, що повороту в Україну не станеться протягом дуже тривалого часу, що довгі десятиліття проводу УНР судитиметься працювати за межами рідної землі.

В 1920—1921 pp. та 1922—1926 pp. А. Лівицький очолював уряд УНР в екзилі. Після трагічної загибелі у травні 1926 р. С. Петлюри він став його наступником (згідно з Законом про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в УНР від 12 листопада 1920 p.). А. Лівицький очолював Директорію УНР та став головним отаманом військ УНР. З того часу і до своєї смерті він очолював Державний центр УНР в екзилі. Жив у Варшаві під постійним наглядом польської поліції. Був одним з ініціаторів створення та активним членом Прометеївського руху.

У роки Другої світової війни перебував на окупованій гітлерівцями території. В повоєнний час жив у Німеччині. З травня 1945 р. значно активізував роботу уряду. З метою консолідації політичних сил в еміграції та реорганізації Державного центру УНР в екзилі за ініціативою А. Лівицького та у співпраці з І. Мазепою 1948 р. було створено Українську Національну Раду в екзилі.

Помер в Карлсруе, був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені (Німеччина), згодом перепохований у С. Бавнд Бруку (Нью-Джерсі, США).


Література про М. В. Фрунзе | Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi | Література про А. М. Лівицького