home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Вступ

Найвище покликання науки – прагнути збагнути сутність світу, закономірності його розвитку в усьому нескінченному різноманітті проявів. Завдання гуманітарного сегмента перманентно нагромаджуваних наукових знань – намагатись максимально наближатися до реалізації означеної мети щодо сенсу і змісту суспільного життя. Особлива роль тут належить історичній науці, представники якої мають зосереджувати зусилля на вивченні, поясненні, оцінці суспільних явищ, тенденцій і процесів.

Своє призначення історична наука часом виконує ефективно і якісно, а часом – незадовільно, навіть деструктивно. Втім, останнє швидше стосується не науки як такої (у строгому розумінні слова), що просто не може нести в собі негативного заряду, а її корисливого використання на догоду певним інтересам і розрахункам. Тоді тінь сумнівів, недовіри падає на всю історичну галузь знання, на всі спродуковані в її «цеху» публікації – від документальних видань і серйозних монографій до газетних реплік. В емоційному запалі нерідко доходить до твердження, що історикам взагалі не під силу «докопатися» до справжньої істини, а відтак вони без кінця перелицьовують свої праці (з підручниками включно), вдаються до безсоромних маніпуляцій фактами, документами, тобто незмінно фальсифікують знання про минуле.

Гносеологія цього феномена сама по собі не надто складна. Кожне нове покоління істориків цілком виправдано «переписує історію», намагаючись з позиції найновітніших наукових досягнень і надбань досвіду переоцінювати вдіяне й пережите попередніми поколіннями. Однак до цього природного процесу незмінно долучаються сили (передусім – політичні), які прагнуть так препарувати, подавати наукові дані, не зупиняючись перед їх свідомим спотворенням, щоб одержати вигоду. В умовах розшарування суспільства в полі їх впливу опиняється чимало тих, хто фахово займається історією (у наукових закладах, вузах, школах, засобах масової інформації тощо), її пропагандою. В результаті грань між суто науковими дослідженнями і кон'юнктурними публікаціями на історичну проблематику істотно розмивається, породжуючи у пересічного читача обурливі рефлексії, однак не даючи йому скільки-небудь надійних, перспективних орієнтирів, деформуючи масову свідомість.

Одним із наочних прикладів тут можуть слугувати ставлення до таких іманентних природі людського суспільства проявів як революції. Якщо ще не так давно в працях радянських істориків революції поставали як невідворотна закономірність розвитку, як «локомотиви історії», як природний шлях кардинальних прогресивних якісних зрушень, то нині дедальшого поширення набувають зовсім протилежні висновки й оцінки. Революції зображуються, тлумачаться як зло, нещастя, невмотивована кара, криваві випробування, які випадають знедоленим народам, націям (передусім, звісно, українцям). «Списуючи» на їх рахунок практично всі попередні невдачі й наявні проблеми, політичні лідери наперебій запевняють електорат у тому, що вони більше революцій не допустять (не варто тут вдаватися у безпредметні дискусії з тими, хто не розуміє, що подібні феномени непідвладні суб'єктивним бажанням і впливам).

У подібного роду умоглядних конструкціях і схемах революціонери постають страхітливими монстрами, які начебто не мали ніякої іншої мети, як оманно заводити суспільство у глухі безвиході, супроводжувані ріками людських сліз і морями крові. Саме так узагальнююче виглядає домінантна точка зору сучасних істориків щодо натхненників, організаторів, провідників революцій середини XVII століття і 1917—1920 pp. в Україні. Як то не прикро констатувати, але на сьогодні не можна назвати жодної особистості, політичного, державного діяча означених періодів, які б не зазнали брутальних критичних нападок. Звісно, було б зовсім невиправдано намагатися зображати лідерів обох революцій лише в світлих тонах, з апріорі позитивними оцінками. Однак наукова об'єктивність вимагає підходити до кваліфікації вдіяного тією чи іншою мірою особистістю неупереджено, ретельно зважуючи кожен її крок, лінію поведінки з позицій інтересів нації, соціуму, перспектив суспільного прогресу. Надзвичайно важливо при цьому враховувати, наскільки реалістичними могли бути інші, альтернативні варіанти дій, не підміняти конкретно-історичні обставини і результати абстрактними, загальними міркуваннями. Для правильних історичних оцінок важливо мати на увазі не те, що той чи інший політичний, громадський діяч не зміг зробити, порівнюючи зі своїми наступниками, а на що він спромігся щодо попередників. Не зайве у ряді випадків вдаватися і до історичних паралелей, які здатні допомогти наочніше уявити рівень складності обставин, у яких доводилось приймати й проводити в життя конкретні рішення.

Пропонований збірник біографічних нарисів має на меті дати читачеві концентровану інформацію про реальний внесок найпомітніших діячів революційної доби 1917—1920 pp. у розвиток подій, їх реакцію на виклики часу. Всі вони залишили достатньо рельєфний слід у житті нації. Їх прізвища фігурували в сотнях і тисячах важливих, іноді – справді доленосних документів, а від позицій, вчинків і дій багато в чому залежав вектор розвитку великого європейського народу на одному з переламних рубежів вітчизняної історії.

У цій книзі подані короткі матеріали про когорту тих, хто стояв біля витоків відродження нації, розробляв платформу Української революції, керував її втіленням в життя, очолював політично-координаційний центр національної державності, – М. Грушевського, В. Винниченка, М. Махновського, Д. Дорошенка, П. Христюка, С. Голубовича, М. Порша. Серед тих, хто намагався протиставити республікансько-демократичному (народоправному) варіанту державотворення гетьманську альтернативу, особлива роль була відведена П. Скоропадському і Ф. Лизогубу, яким присвячено окремі розповіді.

Значне місце в подіях революційної доби посідає період Директорії УНР, коли, поряд з деякими вже названими особистостями, на перші ролі вийшли С. Петлюра, М. Шаповал, В. Чехівський, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Прокопович. Західноукраїнську Народну Республіку найбільш яскраво репрезентують К. Левицький і Є. Петрушевич.

Поряд із національно-визвольними і державотворчими процесами всі чотири означені роки у тісному зв'язку і взаємопереплетенні з ними розвивалася соціальна революція, на вістрі якої в Україні знаходились більшовики, націонал-комуністи Ю. Медведев, Є. Бош, В. Затонський, М. Скрипник, Ф. Сергеев, Г. П'ятаков, Е. Квірінг, С Косіор, X. Раковський, Г. Петровський. Без з'ясування їх ролі у тогочасних подіях особистісний зріз проблеми залишався б неповним.

І, зрештою, апогеї соціального і національного протиборства значною мірою віддзеркалилися в діях і долях воєначальників армійських формацій різних політичних таборів – А. Денікіна, Н. Махна, П. Врангеля, М. Фрунзе.

Об'єднані в одному виданні нариси про названих особистостей, гадається, дають змогу придметніше уявити сутність і динаміку тогочасних подій, максимально унаочнити тенденції, зміст, характер боротьби, одержати додаткові аргументи щодо історичних результатів буремного часу. Та найголовніше, є додатковий шанс ще раз неупереджено поглянути, а то й розібратися, у ролі суб'єктивного чинника – окремого індивіда у суспільному поступі.


Долі революціонерів і сучасна Україна | Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi | * * *