home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


«З'їзд рад викликав мене на Україну»

(Микола Олексійович Скрипник)


Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Народився майбутній професіональний революціонер, видатний діяч Комуністичної партії і Української радянської держави 13(25) січня 1872 р. у с Ясинувата Бахмутського повіту Катеринославської губернії в сім'ї залізничного службовця. Початкову освіту здобув у Барвінківській двокласній сільській школі, а далі в Ізюмському реальному училищі Харківської губернії та реальному училищі в м. Курську.

В 1900 р. вступив до Петербурзького технологічного інституту, де цілком поринув у революційний рух. Він активний учасник марксистського гуртка, член Петербурзької соціал-демократичної групи «Рабочее знамя». Своє «бойове хрещення» дістав у березні 1901 p., коли в Петербурзі, на Казанській площі відбулася політична демонстрація протесту проти віддачі в солдати за непокору владі 183-х студентів Київського університету. За участь у демонстрації Микола Скрипник був уперше заарештований і висланий до Катеринослава. За цим арештом слідували один за одним нові арешти і ув'язнення.

15 разів заарештовувався, 7 разів перебував у засланні. Загалом був засуджений на ув'язнення строком до 34 років і один раз до страти, 6 разів утікав з царських тюремних казематів.

Глассон, Петербуржець, Валер'ян, Г. Єрмолаєв, Щур, Щенський – такий далеко не повний перелік псевдонімів, до яких змушений був вдаватись М. Скрипник, який вів революційну роботу в Петербурзі, Катеринославі, Царицині, Саратові, Одесі, Ризі, на Уралі та в багатьох інших містах. Він був учасником легальних всеросійських з'їздів: кооперативних підприємств (1908 p.), фабрично-заводських лікарів і представників промисловості (1909 p.). Найактивнішою була його участь у більшості партійних видань – від «Искры» до «Правды». Він редагував у 1913 р. більшовицький легальний журнал «Вопросы страхования», а в 1914 p. входив до складу редколегії газети «Правда».

Повернувшись після Лютневої революції 1917 р. з м. Моршанська Тамбовської губернії, де він відбував своє чергове заслання, у Петроград, М. Скрипник був обраний секретарем Центральної ради фабрично-заводських комітетів. Під час Жовтневого збройного повстання був членом Військово-революційного комітету при Петроградській Раді робітничих і солдатських депутатів.

У післяжовтневий період життя і діяльність М. Скрипника пов'язані з Україною, куди він прибув у грудні 1917 р.

Щоправда, він деякий час вагався, не зважувався взяти на себе відповідальну роль у подіях на Батьківщині, від якої був відірваний протягом 12 років. Невпевненість породжувало і слабке знання української проблеми, заплутаність, суперечливість процесів в Україні, де на той час у гострий конфлікт увійшли соціальна і національна революції, дедалі загострювався конфлікт між Радою Народних Комісарів і Українською Центральною Радою.

У своїй автобіографії М. Скрипник так описав свій приїзд і перший рік роботи в Україні: «Перший Всеукраїнський з'їзд Рад викликав мене на Україну і обрав народним секретарем праці, а далі торгівлі й промисловості. Провів І Всеукраїнську конференцію селянських депутатів у січні 1918 р. в Харкові. Після того, як Київ узяли німецькі війська, конференція представників Рад в Полтаві обрала мене на голову Робітничо-селянського уряду України та народним секретарем закордонних справ, це затвердив і II Всеукраїнський з'їзд Рад у Катеринославі в березні 1918 р. На останньому засіданні ЦВК України в Таганрозі в квітні 1918 р. мене обрали до повстанського Народного Секретаріату, а на партійній нараді там також обрано на члена й секретаря Організаційного бюро по скликанню І з'їзду КП(б)У, що обрав мене кандидатом ЦК КП(б)У, а з грудня 1918 р. я ввійшов до ЦК. Того ж таки 1918 р. ЦК направив мене для роботи у ВЧК, де я був членом колегії та завідуючим відділом по боротьбі з контрреволюцією. В січні (1919 р.) знову ввійшов до складу робітничо-селянського уряду УСРР народним комісаром державного контролю».

Як голова Народного Секретаріату (а він обіймав цю посаду з 4 березня по 18 квітня 1918 p.), M. Скрипник наприкінці березня 1918 р. очолив Надзвичайне повноважне посольство ЦВК Рад України і Народного Секретаріату – урядову делегацію до Москви для інформації уряду Росії про рішення II Всеукраїнського з'їзду Рад (17—19 березня 1918 р.) для домовленості про форму взаємовідносин РРФСР з Радянською Україною у зв'язку з підписанням Брестського миру і початком окупації України німецько-австрійськими військами. У спеціальній статті і виступі 1 квітня 1918 р. на засіданні ЦВК Рад РРФСР М. Скрипник розкрив суть рішень II Всеукраїнського з'їзду Рад: проголошення незалежності України, незмінність дружнього ставлення до Росії (Брестський мирний договір лише «формально розкривав ті федеративні узи, які досі зв'язували Російську Федерацію з Україною»), рішимість боротись проти окупантів і Центральної Ради, за відновлення в Україні влади Рад і федеративних зв'язків з Росією.

Після оголошення декларації повноважного посольства РНК 3 квітня 1918 р. ухвалив резолюцію, в якій висловив своє «захоплене співчуття героїчній боротьбі трудящих і експлуатованих мас України».

Народному Секретаріату УСРР довелось працювати в екстремальних умовах воєнного часу, нестримного процесу втрати території України в міру її окупації іноземними військами. З різних обставин статус України як національно-державного утворення не усталився, постійно змінювався, нерідко втілював у собі в різних комбінаціях принципові підходи до розв'язання національної проблеми з факторами тимчасової дії, елементами політичного, дипломатичного характеру, зокрема – умовами Брестського миру. Таке поєднання часом було досить суперечливим. Постійна ж причетність М. Скрипника до пошуків розв'язання щонайскладніших проблем національно-державного будівництва, відносин з іншими державними утвореннями виробили в ньому своєрідну методу, якій він не зраджував і в подальшому, намагаючись іноді штучно поєднувати суперечливі елементи, хоч настійної потреби в цьому уже й не було. Це часом призводило до виникнення нових ускладнень, коштувало самому М. Скрипнику нелегких моральних переживань і збитків.

На весну 1918 р. великої актуальності набув процес об'єднання більшовицьких організацій у всеукраїнському масштабі, утворення партійного центру. М. Скрипник взяв на себе у цій справі одну з визначальних ролей. Він не пристав ні на платформу прихильників «лівих» поглядів, які відстоювали форсування повстання проти окупантів і створення з цією метою окремої Компартії України, ні на позицію прибічників правих поглядів, які виходили з того, що без допомоги з боку Росії повстання безперспективне, внутрішніх потенцій для нього недостатньо, а Компартія України має бути обов'язково складовою частиною РКП(б).

На Таганрозькій партійній нараді (19—20 квітня 1918 р.) М. Скрипник запропонував резолюцію, яка відкидала і «меншовицько-угодовські» пропозиції правих поглядів, і «есерівський чистий інсуррекціонізм» виразників «лівих» поглядів. Учасники наради у більшості згодилися з ним і визнали за необхідне організувати партизансько-повстанську боротьбу трудящих в тилу німецько-австрійських військ, визначили курс на підготовку повстання проти окупантів та їх пособників, підкресливши «залежність успіху цього повстання від збереження і зміцнення Радянської влади в Російській Федерації і від дальшого розвитку світової соціалістичної революції». Одним із найневідкладніших і найзначніших партійних завдань учасники наради визнали «відтворення класової партійної організації пролетаріату та її керівництво в справі організації і ведення повстання робітничого класу і селянства проти диктатури контрреволюційної буржуазії».

Проекту резолюції правих (автор Е. Квірінг) «Створити автономну партію з своїм Центральним Комітетом і з своїми з'їздами, але підпорядковану спільному Центральному Комітету і з'їздам Російської комуністичної партії» М. Скрипник протиставив свій: «Створити самостійну комуністичну партію, що має свій Центральний Комітет і свої партійні з'їзди і зв'язану з Російською комуністичною партією через міжнародну комісію (III Інтернаціонал)».

Учасники наради більшістю голосів знову підтримали М. Скрипника. Серед тих, хто голосував за запропоновану ним резолюцію, були і однодумці Г. П'ятакова, Г. Лапчинського – «ліві комуністи», прибічники утворення окремої комуністичної партії в Україні. Для підготовки з'їзду більшовицьких організацій України було призначено Організаційне бюро, до якого ввійшли А. Бубнов, Я. Гамарник, В. Затонський, С Косіор, І. Крейсберг та ін. Очолив Оргбюро (став його секретарем) М. Скрипник. На його ж пропозицію було ухвалено назвати майбутню республіканську партійну організацію Комуністичною партією (більшовиків) України. Нарада не прийняла пропозицію полтавської групи більшовиків і «лівих» українських соціал-демократів назвати партію «Українською комуністичною партією», оскільки це суперечило її інтернаціональному характерові, а також відхилила запропоновану Е. Квірінгом назву партії «РКП(б) – на Україні».

Однак на І з'їзді КП(б)У (5—12 липня 1918 p., Москва) М. Скрипник не зміг зміцнити своїх позицій, закріпити зароджені тенденції. Так, за наполяганням правих було вирішено розформувати Народний Секретаріат (М. Скрипник, що очолював тоді Всеукраїнське бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів, інакше – Повстанський народний секретаріат або Повстанська дев'ятка, – був проти). Не пройшли й інші проекти резолюцій М. Скрипника, зокрема принципова – про поточний момент.

Як і на Таганрозькій нараді, М. Скрипник запропонував з'їзду редакцію про утворення окремої, організаційно самостійної Компартії України. Однак в процесі дискусії з'ясувалося, що її автор не має аргументованої, переконливої, до кінця продуманої, всебічно теоретично опрацьованої, чітко вибудуваної логічної схеми, яка б органічно пов'язувала проблеми національно-державного і перспективи партійного будівництва. І хоч на з'їзді М. Скрипника підтримали прихильники Г. П'ятакова, Микола Олексійович у процесі обговорення резолюцій, що набуло пристрасної суперечки, зняв свій проект. Це передрішило прийняття пропозиції Е. Квірінга про утворення КП(б)У на правах обласної організації РКП(б).

Судячи з усього, зняття власної резолюції з голосування, схвалення іншої резолюції М. Скрипник не сприйняв як власну поразку. Перевагу, як і завжди, взяло уявлення про революційну доцільність, про найефективнішу форму життєдіяльності партійного організму. КП(б)У М. Скрипник завжди вважав своїм дітищем. Щоправда, доля склалася так, що йому ніколи не довелося очолювати КП(б)У, хоч, здавалось, підстав для цього у нього було не менше за інших і відповідні плани час від часу виникали. Досить поширена думка, що те пов'язано з помилковою позицією М. Скрипника у питанні про утворення партії на І з'їзді КП(б)У, яку начебто йому не могли вибачити ні В. Ленін, ні ЦК РКП(б), ні партійний актив України.

Однак переконливими і логічними такі міркування визнати не можна. Першими секретарями ЦК КП(б)У обирались Г. П'ятаков, Е. Квірінг, С. Косіор, які в багатьох принципових питаннях того нелегкого часу нерідко дотримувались, – як офіційно вважалось, оцінювалось у відповідних документах, – хибних поглядів, припускались досить серйозних помилок.

Очевидно, тут більшу роль грали інші мотиви. М. Скрипник, як правило, не долучався до жодної з течій, що тоді сформувалися і виявляли себе нерідко з полярних позицій. Він ніколи не прагнув до фракційності, до згуртування навколо себе якоїсь групи людей, завжди хотів бути вище за таку поведінку, сподівався, що завжди принципово відстоює загальнопартійний інтерес. І поки точилася боротьба між представниками «лівих» і правих, він, природно, не міг реально претендувати на першу роль у партії, за яку йшло нерідко відчайдушне суперництво.

В 1919 р. М. Скрипник перебував на фронтах громадянської війни. Був начальником політвідділу Гомельського укріпленого району, начальником особливого відділу Південно-Східного (Кавказького) фронту.

Повернувшись у 1920 р. в Україну, М. Скрипник працював народним комісаром робітничо-селянської інспекції (1920 p.), народним комісаром внутрішніх справ (1921—1922 pp.). Одночасно він очолював Всеукраїнську комісію з історії Жовтневої революції і КП(б)У (Істпарт) та Головне архівне управління при НКО, яке було створене у 1921 р. на базі Архівного відділу Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини (Вукопмису), що підпорядковувався Наркомосвіті. На Головне архівне управління покладалося загальне керівництво архівною справою в Україні, організація мережі архівних установ, проведення наукових досліджень в галузі архівної справи. З утворенням Головархіву склалися передумови для поліпшення загального стану архівної справи в Україні.

У 1922—1927 pp. M. Скрипник – народний комісар юстиції і Генеральний прокурор. Значним був його внесок у вирішення питань національно-державного і культурного будівництва, коли він з березня 1927-го по лютий 1933 р. очолював Народний комісаріат освіти. Паралельно з цим М. Скрипник займав пост директора Всеукраїнської асоціації марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), керував Асоціацією істориків, був секретарем фракції ВУАН, головним редактором Української Радянської Енциклопедії, завідуючим кафедрою національного питання. І всі свої можливості він намагався максимально використовувати для всебічного розвою рідної нації, для здійснення політики українізації. Було досягнуто значних успіхів у справі підготовки кадрів різного рівня кваліфікації з представників корінної національності, істотного розширення сфери вживання української мови, розвитку української культури, створення сприятливих можливостей для активізації національно-культурного життя за межами УРСР. Водночас багато робилося для забезпечення національно-культурного розвитку всіх національних меншин, що проживали в Україні. Зусиллями М. Скрипника, його оточення УРСР було перетворено на своєрідну лабораторію розв'язання національного питання. Однак демократична, гуманістична спрямованість цього процесу дедалі входила в непримиренну суперечність із зміцненням тоталітарної системи в СРСР Та й сам М. Скрипник не міг примирити, органічно поєднати два начала, які боролися в ньому, – прагнення якнайбільше прислужитися рідному народу, нації і бажання якнайпослідовніше здійснювати інтернаціональний курс, що на практиці ототожнювався з перетворенням СРСР з федеративної на унітарну державу, де все більше обмежувалися можливості національного розвою. Причетність до українізації почала кваліфікуватися як ворожі соціалізму, радянському ладу дії.

В лютому 1933 p. M. Скрипник був увільнений з посади наркома освіти і призначений на посади голови Держплану і заступника голови Ради Народних Комісарів УРСР.

Останній, 1933 р. в житті М. Скрипника став майже суціль ганебною кампанією проти нього. В його творах невпинно вишукувались «перекручення ленінізму», шкідництво у мовознавстві та діяльності НКО України.

Вістря останніх пленумів ЦК КП(б)У, на яких був присутній М. Скрипник (лютневий і червневий), в більшості своїй були спрямовані проти нього. Старому більшовикові висунуто вимогу скласти покаянний документ з визнанням своїх «помилок». Неодноразово це питання виносилось і на засідання Політбюро ЦК КП(б)У, на яких розглядались пояснення М. Скрипника, і всі вони визнавались незадовільними. Його прилюдно примушували каятись у різноманітних «гріхах».

7 липня 1933 р. на початку чергового засідання Політбюро М. Скрипник покинув зал засідань і заподіяв собі смерть у власному кабінеті. Похований у м. Харкові.

Ганебною була і посмертна кампанія навколо Скрипника на листопадовому (1933 р.) об'єднаному Пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, в резолюції якого йшлося про оформлення «нового націоналістичного ухилу в лавах партії, очолюваного М. О. Скрипником». 27 березня 1934 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло спеціальну постанову «Про вилучення творів М. Скрипника».

Тільки через три десятиліття, 1962 p., відповідно до постанови Президії ЦК Компартії України «Про 90-річчя з дня народження М. О. Скрипника» постало питання про видання його творів, проте виконання цього завдання розтягнулося ще майже на 30 років. Збірці його вибраних творів судилося побачити світ лише 1991 р.

М. Скрипнику 1917, 1923—1927 pp. обирався кандидатом у члени ЦК, а з грудня 1927—1933 pp. – членом ЦК ВКП(б). Делегат III, VI, VIII—XVI з'їздів ВКП(б).

У липні—грудні 1918 р. – кандидат у члени ЦК, у листопаді 1920 р. – член Контрольної комісії, а з грудня 1921-го по липень 1933 р. – член ЦК КП(б)У.

Квітень 1923 – грудень 1925 р. – кандидат у члени, а з грудня 1925-го по липень 1933 р. – член Політбюро ЦК КП(б)У Делегат І—III, IX—XI з'їздів, V—VIII конференцій КП(б)У (на правах з'їздів).

Делегат І—VI конгресів Комінтерну, на VI конгресі (1928 р.) обраний членом Виконкому Комінтерну.

Неодноразово М. Скрипник обирався членом ВЦВК і ЦВК СРСР та ЦВК Рад України і ВУЦВК.

За свою багаторічну державну і науково-публіцистичну діяльність М. Скрипник залишив велику літературну спадщину, яка визначається не тільки значною кількістю написаних ним праць (а їх понад 600), а й широтою їх тематики. Його увагу привертали проблеми з різних галузей науки і культури – історії, національного питання, теорії і практики державного і партійного будівництва, економіки, права, літератури і мистецтва, інших галузей знань.

Понад 160 назв творів М. Скрипника ввійшли у 1929—1931 pp. в зібрання його статей і промов у п'яти томах, яке не вдалося завершити. Зважаючи на внесок у розвиток вітчизняної науки, його було обрано академіком АН УРСР і АН БРСР


Література про М. В. Порша | Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi | Праці М. О. Скрипника