home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


«Ми знову будемо членами єдиної соціалістичної федерації»

(Володимир Петрович Затонський)


Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Відомий діяч Комуністичної партії України і Радянської держави народився 27 липня (8 серпня) 1888 р. у родині волосного писаря. Навчаючись у Кам'янець-Подільській гімназії, юнак долучився до громадської діяльності, зацікавився політичною літературою, разом з друзями створив гурток самоосвіти. Брав участь у політичних акціях під час збурення Першої російської революції. Був виключений з гімназії, однак клопотаннями батьків невдовзі відновлений.

Наприкінці 1905 р. учень восьмого класу вступив до соціал-демократичної організації меншовицького спрямування. Наступного року, після закінчення гімназії, Володимир вступив на фізико-математичний факультет Київського університету Св. Володимира, швидко познайомився з революційно налаштованими студентами, активно включився у протестно-демократичний рух і вже наприкінці 1907 р. був виключений з університету і висланий до Кам'янця-Подільського, де певний час вчителював. Через рік поновився у вузі і знову поринув у громадське життя, в 1911 р. знову був виключений з університету і висланий в рідне місто. Цього разу допомогли повернутися на студентську лаву відомі київські вчені О. Сперанський і С. Реформаторський, які помітили в В. Затонському неабиякі наукові здібності. Зрештою в 1912 р. було таки одержано диплом «по відділенню природничих наук, за спеціальністю хімія». Молодий дослідник подавав хороші надії, однак з не меншим ентузіазмом, ніж у науковій роботі, поринав у революційне життя.

В ті роки В. Затонський належав до течії меншовиків-партійців, а з початком імперіалістичної війни приєднався до меншовиків-інтернаціоналістів. Хоча імідж неблагонадійної особи дуже заважав із працевлаштуванням, науковці допомогли талановитому початківцю подолати перешкоди, і він з квітня 1915 р. став викладачем Київського політехнічного інституту, керівником хімічної лабораторії, блискуче зарекомендував себе як лектор і експериментатор-дослідник, зокрема працюючи хіміком у мережі дослідних полів товариства цукрозаводчиків. Наприкінці 1916 р. Володимиру Петровичу було присвоєно звання професора, однак він залишався на посаді приват-доцента політехнічного інституту. Колеги, серед них відомий вчений П. Холодний, вважали, що, щедро обдарований природою, В. Затонський робить злочин, не віддаючи себе повністю науці, пов'язуючи свою долю з революційною діяльністю. Очевидно, в останній сфері молодий інтелектуал активно шукав себе, долучившись у 1916 р. до Київської масонської ложі «Зоря».

Після перемоги Лютневої революції Володимир Петрович приєднався до більшовиків. Був обраний до Печерського районного комітету РСДРП(б), потім до Київського міського комітету партії, у травні став членом місцевої ради робітничих депутатів, делегувався більшовиками в критичних обставинах до Української Центральної Ради.

У жовтневі дні 1917 р. В. Затонський став однією з ключових особистостей, від позиції яких залежав перебіг подій у Києві. Після одержання повідомлення про повалення Тимчасового уряду з ініціативи Центральної Ради було утворено Крайовий комітет охорони революції, до складу якого ввійшли й більшовики Г. П'ятаков, В. Затонський і І. Крейсберг. Останні сподівалися, що їм вдасться переконати інші політичні сили стати на заваді перекиданню з Південно-Західного і Румунського фронтів військових частин у революційні центри Росії і тим допомогти зміцненню позицій Радянської влади.

Однак уже 26 жовтня Мала Рада ухвалила засудити повстання в Петербурзі і рішуче боротися зі спробами його підтримки в Україні. Тоді В. Затонський від імені більшовиків заявив: «Усі наші симпатії, само собою зрозуміло, на боці повсталого петроградського пролетаріату. І якщо ми ввійшли у Центральну Раду, то аж ніяк не для того, щоб відрікатися від своїх переконань». Оскільки Рада відмовилася від даних напередодні обіцянок не пропускати війська на придушення повстання в столицях, представник РСДРП(б) заявив про вихід разом з колегами зі складу коаліційного органу, закінчивши «недовгий роман з радою».

27 жовтня на об'єднаному засіданні Ради робітничих і Ради військових депутатів за участі представників військових частин, профспілок було прийнято більшовицьку резолюцію на підтримку Жовтневого перевороту в Петрограді, а також створений революційний комітет, до складу якого увійшли Г. П'ятаков, В. Затонський, І. Крейсберг, І. Кулик, А. Іванов, Я. Гамарник та ін. Цьому органу планувалося передати владу в Києві. Однак супротивники виявилися мобільнішими й оперативно заарештували членів ВРК, ув'язнили їх у Маріїнському палаці. На волі залишалися лише хворий А. Іванов та В. Затонський, що уник арешту через випадковість. Вони удвох і ініціювали створення нового ревкому, до якого, крім них, увійшли О. Горвіц, І. Кудрін, А. Карпенко та ін.

29 жовтня 1917 р. на заклик новоствореного ревкому розпочалося повстання, центром якого стали завод «Арсенал» і 3-й авіапарк. В. Затонський виконував відповідальні агітаційно-мобілізаційні доручення і водночас домагався від Центральної Ради звільнення заарештованих колег. Заручникам таки вдалося повернути свободу. А в результаті повстання сили штабу Київського військового округу, які найенергійніше протистояли прибічникам революції, зазнали поразки і почали залишати місто.

Проте ключові позиції Києва перейшли під контроль українізованих частин, вірних Центральній Раді, яка, тонко маневруючи, змогла скористатися з ситуації протистояння на власну користь, проголосила себе вищою владою в місті і в Україні в цілому. 7 листопада Третім Універсалом було проголошено створення Української Народної Республіки.

Витративши сили на боротьбу з військами штабу КВО, більшовики не змогли ефективно протистояти Центральній Раді, визнали її верховною владою в краї, хоча наполягали на тому, що на місцях влада має належати Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів.

У листопаді 1917 р. В. Затонський був обраний секретарем Київського комітету РСДРП(б), оскільки Г. П'ятаков був викликаний Центральним Комітетом більшовиків на роботу до Петрограда. Новообраному керівнику довелося відразу ж поринути у вир бурхливих подій, взятися за розв'язання низки проблем, які справді були новими, не мали ніяких прикладів для наслідування. Так, намагаючись знайти важелі протидії українським партіям, більшовики Києва задумалися над тим, чи не створити свою національну комуністичну організацію, об'єднати місцеві осередки в загальноукраїнському масштабі. Відтак В. Затонський разом з колегами, з відома міського комітету РСДРП(б) і від імені організаційного комітету соціал-демократії України (більшовиків українців) (чи створювався такий насправді, і якщо створювався, то ким – невідомо) видав українською мовою листівку «Соціал-демократія України (більшовики українці)». Листівка закликала до створення «нової партії українських більшовиків», запрошуючи до її лав також «соціалістичну частину існуючих українських партій». Автори документа висловлювали надію, що «російські, польські та інші більшовики, проживаючи на Україні», ввійдуть до її складу на правах фракцій. Направлена в різні місця України листівка не знайшла широкого відгуку в партійному середовищі. А обласний (крайовий) з'їзд РСДРП, який відбувся З – 5 грудня 1917 р., навіть знайшов за потрібне винести Київському комітету більшовиків осуд. Однак В. Затонський виявився однією з ключових постатей крайового з'їзду, робив доповіді з основних питань. Після дискусій на його пропозицію було ухвалено назвати новостворене партійне об'єднання —

«РСДРП(більшовиків) – соціал-демократія України». Володимира Петровича в числі 9 осіб було обрано до складу Головного комітету – керівного органу крайової організації.

Паралельно з партійним форумом у Києві було здійснено спробу проведення Всеукраїнського з'їзду Рад. В. Затонський, який очолював оргкомітет по скликанню з'їзду, мав відкрити зібрання. Але вже при перших словах більшовик був відсторонений силою, й ініціативу захопили адепти Центральної Ради, які на заклик її представників, на порушення модусу представництва, оголошеного комітетом, забезпечили собі чисельну перевагу, розчинили в масі терміново викликаних своїх прибічників делегатів від місцевих Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Останніх було менше 200 чоловік, тоді як з ближчих до Києва сіл і військових частин у приміщення будинку купецького зібрання прибуло близько 2 тисяч.

Тоді В. Затонський від імені делегатів, які вважали себе законно обраними (переважно більшовики і частина лівих елементів українських соціалістичних партій), заявивши протест, залишили з'їзд і групами переїхали до Харкова. Там вони об'єдналися з делегатами III з'їзду Рад Донецько-Криворізької області і конституювалися як І Всеукраїнський з'їзд Рад (11—12 грудня 1927 p.). З'їзд проголосив Україну республікою Рад, поширив на її територію дію декретів Радянської влади, заявив про неправомочність влади Центральної Ради та її законів.

Володимир Затонський залишився в Києві, де політична ситуація була вкрай напруженою. Однак, коли обраний з'їздом Рад Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад формував 14 грудня радянський уряд – Народний Секретаріат, В. Затонський був затверджений секретарем міжнаціональних справ, а вже через три дні перепризначений секретарем освіти.

30 грудня 1917 р. рішенням ВУЦВК В. Затонський разом з Ю. Медведєвим (Голова Президії ВУЦВК) і В. Шахраєм (народний секретар військових справ) був включений до складу делегації УСРР на мирну конференцію у Брест-Литовську. По дорозі на переговори за рекомендацією В. Леніна 1 січня 1918 р. залишений у Петрограді як представник Народного Секретаріату України при РНК. 6 січня 1918 р. уряд УСРР ухвалив рішення про запровадження посади народного секретаря України при робітничо-селянському уряді Радянської Росії і призначив на цю посаду (тимчасово, до затвердження ВУЦВК) В. Затонського. 8 січня 1918 р. на засіданні РНК було ухвалено включити його до складу уряду Радянської Росії з правом дорадчого голосу, а наступного дня він одержав право вирішального голосу в РНК з питань, які торкались України, і дорадчого голосу – з інших питань, став повноправним офіційним «членом РНК на посаді народного секретаря з українських справ». Володимир Петрович був делегатом III Всеросійського з'їзду Рад, який проголосив Росію федеративною республікою.

В. Затонський займав принципово-негативну позицію щодо спроби створення Донецько-Криворізької Радянської Республіки та її виділення зі складу України. Повернувшись в Україну 1 березня 1918 р., він був призначений за сумісництвом народним секретарем зовнішніх (закордонних) справ, однак уже 4 березня під час реорганізації уряду цю посаду обійняв новообраний голова Народного Секретаріату М. Скрипник. Очолюване В. Затонським відомство встигло вдатись лише до ряду дипломатично-пропагандистських демаршів, спрямованих на викриття австро-німецької окупації України.

II Всеукраїнський з'їзд Рад (17—19 березня 1918 p., Катеринослав) обрав В. Затонського головою ВУЦВК. Він підтримував ленінську лінію на завоювання мирного перепочинку, очолюючи делегацію Радянської України на IV надзвичайному Всеросійському з'їзді Рад, який ратифікував Брестський договір, виголосив декларацію про принципове схвалення комуністами, Радами України курсу РКП(б). Саме йому було доручено виголосити на IV Всеросійському з'їзді Рад у Москві декларацію про підтримку Україною курсу на мирний перепочинок. «Ви підписали мир, – говорилося в документі, – нехай нечувано важкий, але ж такий, який дає нам передишку для підготовки до нової боротьби із світовим капіталом… Умови мирного договору насильно відривають нас від загальноросійської федерації. Ми змушені попрощатися з вами, але не назавжди, сподіваємось, ненадовго. Настане час, коли внаслідок запеклої боротьби і неминучої, звичайно, перемоги українського, російського, світового пролетаріату ми знову будемо членами єдиної соціалістичної федерації».

Після розпуску ВУЦВК на сесії 18 квітня 1918 р. в Таганрозі і реорганізації Народного Секретаріату В. Затонський – член «Повстанської дев'ятки» – Всеукраїнського бюро по керівництву повстанською боротьбою в тилу ворога. Він один із членів Оргбюро по скликанню І з'їзду КП(б)У. Беручи участь в організації відсічі австро-німецьким окупантам, які перетнули межі України й захоплювали Таганрозький округ, розвивали наступ на Ростов, В. Затонський був одним із прихильників створення єдиного фронту радянських республік на Півдні. Однак його ініціативи могли бути витлумачені німецькою стороною як невиконання Радянською владою умов Брестського миру і тому одержали негативну реакцію з боку офіційної Москви, особливо наркома у справах національностей Й. Сталіна. Звісно, це не могло в майбутньому не позначитися на долі українського революціонера.

Людина емоційна, з високими благородними пориваннями, Володимир Петрович був виразником лівих поглядів на проблеми створення КП(б)У, ставлення до стихійного повстанського руху в Україні. З болем спостерігаючи криваві розправи над селянством, яке намагалося чинити опір окупаційним і гетьманським властям, В. Затонський доходив висновку, що одна з причин поразок у відсутності керівного штабу народною боротьбою. Таку роль могли виконувати комуністи. Однак вони були пов'язані умовами Брестського миру і ЦК РКП(б), найбільше піклуючись про збереження мирного перепочинку, уникаючи втручання у внутрішні справи України – як можливого приводу для розриву угод з австро-німецькою стороною. Тому В. Затонський вважав за необхідне якомога швидше об'єднати місцеві більшовицькі організації в загальноукраїнському масштабі. Новостворений організм, на його думку, мав отримати самостійний статус. Це б дозволило мати «свободу рук» і не давати підстав для звинувачень керівництва РСФРР у причетності до розвитку подій в Україні. Оскільки ж офіційна Москва побоювалася того, що розрахунки українських патріотів не будуть братися до уваги окупантами, Володимир Петрович дедалі активніше наполягав на необхідності створення самостійної Компартії України. Його виступи в газеті «Комуніст» – органі Оргбюро по скликанню конференції більшовицьких організацій України – відзначались особливою гостротою, пристрастю. Полишаючи дипломатичний етикет, В. Затонський називав ЦК РКП(б) «генералом без армії» і доводив невиправданість – навіть шкідливість – відсторонення під будь-якими приводами від боротьби, яка з неминучістю ширилася і викликалась об'єктивно нестерпним становищем українських селян і робітників.

І з'їзд КП(б)У, як відомо, після палких дискусій дійшов до того, що комуністична організація України має бути складовою частиною єдиної РКП(б), повністю підкорятися рішенням її з'їздів та керівних органів. А спроба організувати загальноукраїнське повстання проти окупантів, ініційована «лівими» (Г. П'ятаковим, А. Бубновим, В. Затонським та ін.), не мала успіху, завершилася прикрими поразками.

Надалі в долі Володимира Затонського зарясніли призначення на відповідальні воєнні посади, викликані ескалацією громадянської війни, превалювала участь в організації сил на закріплення завоювань соціалістичної революції, Радянської влади. Восени 1918 р. він серед керівників створення українських повстанських дивізій у нейтральній зоні, член Реввійськради групи військ Курського напрямку, невдовзі реорганізованої в РВР Армії Радянської України, а затим військ Українського фронту. Уже навесні—влітку 1919 р. В. Затонський знову на фронтах, бере участь в ліквідації заколоту М. Григор'єва, як член РВР 12-ї армії та Південної групи здійснює разом з її військами вражаючий шістсоткілометровий рейд тилами денікінців, петлюрівців, махновців з-під стін Одеси до Житомира. Не встигнувши як слід перепочити від війни, у травні 1920 р. В. Затонський знову змушений відправитися на фронт. Він член 13-ї та 14-ї армій під час боротьби з білопанською Польщею, у серпні-вересні очолює Галицький революційний комітет – тимчасовий вищий орган Радянської влади на території Східної Галичини. В березні 1921 р. він учасник придушення заколоту в Кронштадті. Після закінчення громадянської війни Володимир Петрович був членом Реввійськради групи військ України і Криму, в 1924—1925 pp. – начальником політичного управління Українського військового округу.

З березня 1927-го по лютий 1933 р. В. Затонський очолював Центральну Контрольну Комісію ЦК КП(б)У – Народний Комісаріат Робітничо-селянської інспекції Української СРР – головний орган тогочасного партійно-державного контролю. Проте раз за разом Володимира Петровича повертали на посаду наркома освіти в уряді УРСР 3 цієї посади він починав свою урядову діяльність ще в 1917 р. Потім, у момент звільнення України від ворожих сил і коротких мирних перепочинків – на початку і наприкінці 1919 р. знову двічі стає на чолі наркомату. В лютому 1933 р. він змінює на цьому посту М. Скрипника, який зробив колосальний внесок у справу українізації. Продовжити лінію попередника було надзвичайно важко, майже неможливо. І хоча душею В. Затонський завжди тяжів до справедливого розв'язання національного питання, щиро симпатизував українській ідеї, в умовах наростання тоталітарних тенденцій, дошкульних ударів по політиці українізації він часто змушений був дотримуватися позицій, з якими був вочевидь внутрішньо незгодним. Щоправда, мабуть, незайве буде висловити міркування, що Володимир Петрович не відзначався міцністю характеру, нерідко виявляв м'якість, що пояснювалась вродженою інтелігентністю. Зрештою, на справах, до яких він мав дотичність, це відбивалось не найкращим чином, викликало нарікання навіть близьких колег.

1929 року В. Затонського було обрано дійсним членом Академії наук УРСР по відділенню хімії. І хоча він продовжував наукові дослідження в цій галузі, був ініціатором будівництва підприємств хімічної промисловості в Україні, більше його часу і зусиль займала політика, передусім у гуманітарній сфері.

Володимир Петрович залишив чимало історичних праць. Як член Істпарту, він керував створенням однієї з перших узагальнюючих праць з історії Компартії України – «Нарисів історії Комуністичної партії (більшовиків) України», що вийшла друком 1923 р. Його перу належить цикл статей «Із спогадів про українську революцію», опублікованих наприкінці 1920-х – на початку 1930-х pp. у журналі «Літопис революції». Він написав низку історико-бібліографічних, публіцистичних праць, а також спогадів. Більшість з них присвячена революційній добі – 1917—1920 pp. Загалом публіцистична спадщина партійного і державного діяча сягає ста праць.

Окремим, маловивченим аспектом біографії Володимира Петровича залишаються його стосунки зі Й. Сталіним. В роки революції і громадянської війни вони час від часу зустрічалися, а то й працювали_разом. Людина пряма й відверта, В. Затонський іноді критикував Кобу за помилки. Досить згадати хоча б квітень 1918 р., коли нарком у справах національностей Радянської Росії дозволив собі брутальну репліку на адресу ЦВК Рад України: «Досить гратися в уряд і республіку, здається, вистачить, пора кинути гру». На X з'їзді РКП(б) у березні 1921 р. В. Затонський піддав критиці абстрактність положень доповіді Й. Сталіна з національного питання та обстоював позицію цілком у дусі ленінської настанови про неприпустимість поспіху при реалізації об'єднавчих тенденцій у відносинах між радянськими республіками (прибічником форсованих рішень у цій сфері, як відомо, був Й. Сталін): «Нам необхідно… витравити це уявлення про радянську федерацію як про федерацію доконечно «російську», оскільки справа не в тому, що вона російська, а в тому, що вона радянська».

Помилки Й. Сталіна в період громадянської війни В. Затонський аналізує і документально підтверджує в статті, написаній до десятих роковин Жовтневої революції. Але то був уже 1927 p., і така критика вже не могла минутися її авторові…

Одна з найтрагічніших сторінок життя Затонського, що бентежить думку сучасного дослідника, пов'язана з XVII з'їздом ВКП(б). На ньому Володимир Петрович був головою лічильної комісії по виборах керівних органів партії. Є дані мемуарних джерел (наприклад, спогади А. І. Мікояна), що вибори були сфальсифіковані. За свідченням сина В. Затонського, Дмитра Володимировича, батько казав, що, повідомивши Кагановича (той контролював роботу лічильної комісії від президії з'їзду) про наявність великої кількості бюлетенів проти членства Сталіна в Центральному Комітеті партії, він тим самим виніс собі смертний вирок. Далася взнаки і відсутність улесливості у взаємовідносинах зі Й. Сталіним. Щоправда, у промовах 1930-х років В. Затонський віддає данину уславленням «вождя». Але ці славослів'я звучать (що дуже відчутно в текстах) в устах В. Затонського не надто переконливо і викликають сумнів у щирості.

Один із найавторитетніших діячів республіканської партійної організації, В. Затонський у 1923—1924 pp. був кандидатом, а в 1925—1937 pp. – членом Політбюро ЦК КП(б)У.

Заарештований у листопаді 1937 р. і за звинуваченням у належності до «антирадянського націоналістичного центру» 29 липня 1938 р. офіційно засуджений до 10 років тюремного ув'язнення без права листування. Однак того ж дня – розстріляний. Реабілітований В. Затонський у березні 1956 р.


Література про Ф. А. Сергеева | Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi | Праці В. П. Затонського