home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


«Ми тісно пов'язані з Російською Комуністичною партією»

(Еммануїл Йонович Квірінг)


Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Майбутній партійний і державний діяч, господарник народився 1(13) вересня 1888 р. на Поволжі в сім'ї німецького колоніста. Навчався у земській школі та приватній прогімназії в Саратові, закінчив фармацевтичні курси. Формування його характеру і світогляду припадає на роки першої російської революції. Саме тоді, працюючи учнем в одній із саратовських аптек, Еммануїл у нелегальних гуртках вперше познайомився з марксистською літературою, почав виконувати доручення місцевої соціал-демократичної організації.

Прагнення бути в гущі революційних подій покликали юнака в центри пролетарської боротьби, і в 1912 р. він переїхав до Петербурга, де відвідував лекції комерційно-економічного відділення політехнічних курсів Петербурзького товариства професорів. Водночас встановив зв'язки з партійним осередком РСДРП, став професіональним революціонером. «Як більшовик, – писав Е. Й. Квірінг у автобіографії, – я належу до покоління «правдистів», вихованих не лише на боротьбі з царизмом та капіталізмом, а й на боротьбі з ліквідаторсько-меншовицьким буржуазним впливом на пролетаріат».

Діяльність у Петербурзькій організації РСДРП висунула Е. Квірінга в ряди активістів легальних робітничих організацій. Восени 1913 p. Петербурзький комітет РСДРП рекомендував Е. Квірінга секретарем більшовицької фракції IV Державної думи. Як пригадував згодом Г. І. Петровський, на цю посаду рекомендували лише тих, хто користувався абсолютною довірою керівного ядра партії.

Нове доручення вимагало не тільки великої працездатності і самовідданості, а й значно вищого рівня конспіративної роботи: адже на його плечі лягали відповідальні обов'язки зв'язкового між депутатами-більшовиками та групою довірених осіб ЦК РСДРП, яким доручили допомагати їм. На цей час припав також початок роботи Е. Квірінга у пресі, причому найважливішою школою для нього було співробітництво в «Правде».

З наростанням революційної кризи в Росії посилився поліцейський терор, по країні прокочується хвиля арештів. Еммануїл Квірінг на чотири місяці опинився в одиночній камері петербурзьких «Крестов». І хоча конкретних доказів його «вини» охранка назбирати не змогла, проте Еммануїла Йоновича висилають з Петербурга до Катеринослава. Так відбулося його перше знайомство з Україною.

Революційна робота на заводах Катеринослава і Кам'янського, авторитет у робітничому середовищі невдовзі принесли йому визнання лідера місцевого пролетаріату. На початку 1915 p. E. Квірінг разом з іншими партійцями відновили розгромлений на початку війни підпільний Катеринославський комітет РСДРП. Більшовицька організація зміцніла, розгорнула значну роботу на заводах, підготувала видання нелегальної газети «Южная правда», перший і єдиний номер якої з'явився у вересні 1915 р. Все це не пройшло повз увагу охранки. Її агенти відзначали у своїх донесеннях, що центральною постаттю, навколо якої групувалися місцеві соціал-демократи, був саме Е. Квірінг, котрий мав «великий вплив на робітничу масу». Тож не дивно, що 3 липня 1915 р. Квірінга заарештували, а у вересні – вислали до с Малинівка Іркутської губернії під гласний нагляд поліції.

Лютнева революція дала змогу повернутися із заслання: навесні 1917 p. E. Квірінг приїхав до Катеринослава, поринув у революційні події. Його – члена Катеринославського комітету РСДРП(б), представника більшовиків у виконкомі Ради робітничих депутатів, одного з керівників бойових дружин – можна було бачити на мітингах і робітничих зборах, у солдатських казармах і заводських цехах, у редакції більшовицької газети «Звезда». І скрізь полум'яне слово революціонера кликало трудящих до єднання під керівництвом більшовицької організованої боротьби за владу трудящих.

Наприкінці 1917 р. Е. Квірінг очолив Катеринославську Раду робітничих і солдатських депутатів, на заклик якої революційні загони встановили у місті Радянську владу. Перші її кроки у Катеринославі, як в країні в цілому, були надзвичайно важкими: промислові підприємства закривалися, різко зростало безробіття, підприємці зволікали з виплатою грошей робітникам, старі спеціалісти саботували рішення Ради, місту загрожувало повне припинення постачання продовольства. Представники угодовських партій, причетні до розрухи і розладу виробництва, намагалися дискредитувати Радянську владу, звинуватити її в усіх бідах.

На Е. Квірінга лягла відповідальність за нормалізацію справ у місті. Представники влади ознайомили населення зі своєю програмою ліквідації загрозливого становища: створення економічної ради для організації виробництва і розподілу, запровадження робітничого контролю, страхування від безробіття. Рада розробила заходи щодо реорганізації постачання продовольством, поліпшення житлових умов трудящих тощо. Але втілити всі задуми в життя не вдалося: навесні 1917 р. починається окупація України німецько-австрійськими військами.

Діючи в умовах підпілля, більшовики намагалися посилити вплив на трудящих, підготувати їх до боротьби за відновлення Радянської влади. Почалася і робота по практичному об'єднанню більшовицьких організацій України в єдину партію. Е. Квірінг був активним учасником процесу створення Комуністичної партії України. Він послідовно відстоював інтернаціоналістські засади у партійному будівництві, боровся з тенденцією федералізації РКП(б). Виступаючи у липні 1918 р. на I з'їзді КП(б)У з співдоповіддю у питанні про утворення КП(б)У (основним доповідачем був М. Скрипник), Е. Квірінг засуджував ідею утворення в Україні організаційно відособленої від РКП(б) Комуністичної партії. Об'єднуючи більшовицькі організації України в єдину партію, говорив він у своєму виступі, слід усвідомлювати, «що ми тісно пов'язані з Російською Комуністичною партією, що ми самостійні в питаннях місцевих, що для керівництва місцевою роботою ми можемо мати свій Центральний Комітет, але що в питаннях загальнопартійних, в питаннях програмних ми тільки частина Російської Комуністичної партії…» Після гарячих дебатів було прийнято запропоновану Еммануїлом Йоновичем резолюцію про створення Компартії України як складової, невід'ємної частини і бойового загону єдиної РКП(б).

Прізвище Квірінга називалося серед кандидатів у секретарі ЦК КП(б)У Але тоді ним став Г. П'ятаков – прибічник самостійної партії, прихильник ліворадикальних дій. Коли підняте за його ініціативи повстання проти австро-німецьких окупантів і гетьмана, виявившись недостатньо підготовленим, зазнало поразки, Г. П'ятакова на Пленумі ЦК КП(б)У 8—9 вересня 1918 р. було звільнено з посади секретаря ЦК. А обов'язки керівника партії було покладено на С. Гоппер – соратницю Е. Квірінга, який значно посилив свої позиції і вплив. А на Другому з'їзді КП(б)У (17—22 жовтня 1918 p., Москва), який засудив політичну лінію попереднього керівництва, Еммануїла Йоновича було обрано секретарем Центрального Комітету. І цю посаду він обіймав до березня 1919 р.

Першочерговим завданням парторганізацїї республіки в цей період була концентрація партійних сил у пролетарських центрах і великих містах України з метою створення військових підрозділів для боротьби з окупаційними військами та владою Директорії, що настала в Україні в результаті антигетьманського повстання. Сформовані у нейтральній зоні повстанські полки були підтримані регулярними частинами Червоної армії РСФРР, що вирішило результат боротьби на їх користь.

У березні 1919 p. E. Квірінг звітував III з'їзду КП(б)У про діяльність ЦК з жовтня 1918 р. по лютий 1919 р. У його ґрунтовній доповіді аналізувалася робота по організації трудящих мас України на боротьбу за відновлення Радянської влади, закріплення її завоювань, вироблення тактики щодо інших партій. Значне місце відводилося питанням кадрової політики КП(б)У, посилення її впливу на різні галузі соціалістичного будівництва в республіці. Разом з тим доповідач самокритично проаналізував недоліки і помилки в роботі ЦК КП(б)У.

Необхідно зазначити, що внутріпартійна обстановка в республіканській партійній організації у 1918—1919 pp. була досить складною. Це пов'язано насамперед з істотними розходженнями серед її діячів у оцінці перспектив та рушійних сил пролетарської революції в Україні, у питаннях тактики революційної боротьби, організаційно-партійної роботи. Серед керівного ядра КП(б)У все ще не згасли групові пристрасті, що позначалося на всій обстановці в партійній організації республіки. І досить було навіть незначного приводу, щоб внутріпартійна боротьба знову загострилася. На III з'їзді таким питанням стала оцінка діяльності ЦК КП(б)У «Ліві» відразу ж обрушилися на ЦК зі звинуваченнями, в яких домінували суб'єктивізм і емоції, бажання взяти реванш за негативну оцінку їх роботи у складі ЦК першого обрання. Не останню роль у цьому відіграло й те, що саме з ініціативи ЦК, у якому переважали прибічники правих поглядів, у січні 1919 р. Г. П'ятаков був замінений на посаді голови Тимчасового робітничо-селянського уряду України X. Раковським.

Обговорення звіту ЦК КП(б)У було дуже напруженим: принципова партійна критика почасти підмінялася різкими випадами, необ'єктивними оцінками. Багато хто з делегатів, особливо ті, що представляли підпільні організації, були необізнані з груповою боротьбою в КП(б)У і не зуміли відрізнити справедливі зауваження на адресу ЦК від необгрунтованих нападок на його політичну лінію і практичну роботу. Все це призвело до того, що лінія «лівих» на визнання тактики ЦК неправильною і звинувачення його у нездатності керувати партійними організаціями республіки в умовах «загострення громадянської війни» були підтримані незначною більшістю голосів (99 проти 92). Е. Квірінг залишив посаду секретаря ЦК КП(б)У. Проте навіть такий поворот подій не підірвав авторитету Еммануїла Йоновича у комуністів республіки. Про це, зокрема, свідчить обрання його в останній день роботи з'їзду членом ЦК КП(б)У а на організаційному засіданні ЦК – до складу Політбюро республіканської парторганізацїї.

У січні 1919 р. Е. Й. Квірінг був призначений головою Ради народного господарства України. Він входив також до складу Раднаркому УСРР За короткий час мирної передишки на фронтах громадянської війни в Україні Еммануїлу Йоновичу вдалося розгорнути велику роботу щодо створення раднаргоспів, націоналізації промисловості і транспорту, координації господарської політики РСФРР та УСРР.

З новим загостренням громадянської війни – наступом Денікіна – проблема міцного тилу висунулася на перший план. Де б Е. Квірінг не працював у 1919—1920 pp. – головою УРНГ, заступником голови ВРНГ РСФРР, заступником начальника політуправління 12-ї армії, головою Катеринославського ревкому, секретарем Катеринославського губкому партії, – він віддавав свої сили і знання організації нової влади, відбудові зруйнованого господарства.

Після завершення громадянської війни партія направила Квірінга на одну з найвідповідальніших і найскладніших ділянок мирної боротьби за соціалізм – на Донбас. У винятково важких умовах голоду і розрухи Донецькому губкому КП(б)У, котрий з квітня 1921 р. очолив Е. Квірінг, вдалося значно поліпшити економічне становище регіону. Одночасно губком дбав про зміцнення партійних організацій та їх зв'язків з трудящими, виховання нових, радянських кадрів. У полі зору Е. Квірінга незмінно перебували і питання агітаційно-пропагандистської роботи, поліпшення матеріального та побутового становища трудівників, перспектив розвитку Донецького басейну в цілому.

Е. Квірінг був активним прихильником ідеї добровільного об'єднання рівноправних національних республік у федеративну союзну державу. На III сесії ВУЦВК (жовтень 1922 р.) за дорученням делегацій Донецької, Київської та Харківської губерній він вніс відповідну пропозицію. Виступаючи на VII Всеукраїнському з'їзді Рад (грудень 1922 р.), Е. Квірінг підкреслив, що єдино вірний шлях – союз всіх визволених від капіталу і капіталістичного гноблення націй і народів. 30 грудня 1922 р. як делегат І Всесоюзного з'їзду Рад він голосував за прийняття Декларації про утворення і затвердження союзного договору Союзу РСР.

Навесні 1923 р. комуністи України виявили Е. Квірінгу високу довіру: у квітні, після VII Всеукраїнської партійної конференції, на організаційному Пленумі ЦК КП(б)У його обрали першим секретарем ЦК. Вдруге партія довірила Квірінгу керівництво одним з найбільших загонів РКП(б) – Компартією України. Понад два роки очолював Еммануїл Йонович республіканську парторганізацію, внісши помітний вклад у її зміцнення.

Незважаючи на величезну завантаженість практичною роботою, Е. Й. Квірінг не втрачав зв'язків з пресою. Тільки в органі ЦК КП(б)У – газеті «Комуніст» – з квітня 1923-го по квітень 1925 року він опублікував близько 80 статей, у яких роз'яснював найважливіші положення політики партії, рішуче виступав проти явищ, котрі гальмували рух країни до соціалізму, полемізував з поглядами різного роду опозиціонерів, зокрема троцькістів. Тільки тісний зв'язок парторганізацій з найширшими масами трудящих, знову і знову підкреслював Е. Квірінг, здатний привести в дію могутню силу соціалістичного творення.

Еммануїл Йонович виявляв постійну турботу про ідейне, організаційне зміцнення партійних лав, поповнення їх кращими представниками робітничого і трудового селянства, виступав проти лівацьких вимог приймати до партії всіх робітників.

Під керівництвом Е. Квірінга було розпочато роботу по коренізацїї партійного, державного, господарського, комсомольського апаратів, наближенню їх до трудящих мас республіки, по створенню належних умов для задоволення культурно-освітніх та інших потреб національних меншостей, що проживали на території України.

20 березня 1925 р. Еммануїл Йонович написав заяву до Політбюро ЦК КП(б)У з проханням звільнити його від обов'язків першого секретаря ЦК. Головною причиною цього вимушеного кроку були незгоди з Й. Сталіним, у приватній розмові з яким Е. Квірінг наважився підтримати пропозиції про звільнення Генерального секретаря ЦК ВКП(б), переміщення його на дещо нижчий політично-державний щабель. Й. Сталін, як відомо, подібних кроків, позиції не вибачав, а на той час він уже домігся абсолютного впливу на організаційні рішення в партії, жорстко контролював усі принципово важливі кадрові питання. Відтак квітневий (1925 р.) Пленум ЦК Компартії України задовольнив прохання Е. Квірінга, і він залишив посаду Генерального секретаря ЦК КП(б)У, як вона тоді іменувалася.

З травня 1925 p. E. Квірінг працював у Москві. На пропозицію Ф. Е. Дзержинського його призначили заступником голови ВРНГ СРСР. На цій посаді, як і заступника голови Держплану СРСР, наркома шляхів, голови Комітету товарних фондів і регулювання торгівлі при Раді праці і оборони, Еммануїл Йонович зарекомендував себе як господарський керівник, якому по силі розв'язання найважливіших і наймасштабніших народногосподарських проблем.

Важливим чинником розвитку виробництва, зміцнення союзу робітничого класу і селянства Е. Квірінг вважав правильну політику цін на промислові і сільськогосподарські товари, гостро критикував керівників, які намагалися завищити їх на промислові вироби.

Займаючись питаннями державної зовнішньої торгівлі, Е. Квірінг доводив, що вона має базуватися на активному балансі, тобто на переважанні експорту над імпортом. Одним із методів, який сприяв би успішному розвитку вітчизняної зовнішньої торгівлі, він вважав наближення рівня цін в СРСР до світових. Зазначав, що їх невідповідність дедалі більше позначалася на радянських експортних операціях, затримувала імпорт, а отже, і розширення внутрішнього виробництва.

Працюючи в Держплані СРСР, Е. Квірінг вчився сам і учив інших масштабному плануванню розвитку економіки в цілому та її окремих галузей. Під його безпосереднім керівництвом розглядалися і затверджувалися поточні плани будівництва нових і реконструкції старих заводів і фабрик, залізниць, збільшення виробництва кольорових металів, поліпшення роботи машинобудування і легкої промисловості, фінансування і зведення місцевих електростанцій і багато інших питань. Він брав участь у створенні першого єдиного кредитного плану у сільському господарстві, у розробці кредитної системи країни.

Величезну практичну діяльність Е. Квірінг поєднував з глибокою науковою розробкою вузлових проблем економічної науки, доклав чимало зусиль до підготовки перших п'ятирічних планів, активно виступав у обговоренні в середині 1930-х pp. концепції генерального плану розвитку народного господарства СРСР на 10—15 років. Одночасно Е. Квірінг очолював правління Дніпробуду, часто виїжджав на будівництво, зустрічався з іноземними спеціалістами, колективом будівельників, доповідав про хід робіт на засіданнях президії ВРНГ СРСР, у республіканських органах. Він відвідав Німеччину, Швецію, Норвегію, де вивчав досвід будівництва гідроелектростанцій, з'ясовував причини затримки поставок обладнання.

Не залишаючи відповідальної господарської роботи, Еммануїл Йонович у 1930—1932 pp. очолював Економічний інститут червоної професури, а з 1932 р. – Інститут економіки Комуністичної академії при ЦБК СРСР. У 1934 р. йому, одному з перших у країні, було присвоєно науковий ступінь доктора економічних наук.

Формуючись як господарський керівник у період зародження адміністративно-командної системи управління країною, Е. Квірінг поступово засвоював її закони, що, природно, відбивалося і на методах його роботи. Проте не помилки та прорахунки визначають особистість Е. Квірінга. Інтереси справи, партії, країни, як він їх розумів у той нелегкий час, завжди і в усьому лишалися для нього найважливішими. Як і тисячі інших комуністів, Е. Квірінг став жертвою свавілля в період культу особи Сталіна. 25 листопада 1937 р. життя Еммануїла Йоновича трагічно обірвалося.

Він обирався делегатом VIII, XI—XVII з'їздів партії, на п'яти з них, починаючи з XII – членом Центрального Комітету. В 1926—1927 pp. – членом Оргбюро ЦК ВКП(б). На I—III з'їздах і VI—VIII конференціях КП(б)У обирався до складу її ЦК. У 1919-му, 1923—1925 pp. він член Політбюро ЦК КП(б)У 3 1920 по 1937 рік входив до складу ВЦВК та ЦБК СРСР.


Література про С. М. Гербеля | Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi | Праці Е. Й. Квірінга