home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


«Є лише одна правда»

(Микита Юхимович Шаповал)


Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Активний учасник Української революції, громадський, державний діяч, вчений, публіцист народився 26 травня (8 червня) 1882 р. в с Сріблянка Бахмутського повіту Катеринославської губернії в селянській родині.

Початкову освіту здобув у народній та Комишуватській двокласній школах в Бахмутському повіті. В 1900 р. закінчив Ново-Глухівську лісову школу (Куп'янський повіт, Харківщина). Як лісовод, ніс службу на Полтавщині та Харківщині. У 1903 p. M. Шаповал вступив на військову службу, після закінчення в 1906 р. Чугуївського юнкерського училища одержав чин підпоручника. Вищої освіти не здобув, хоч навчався в 1907—1908 pp. у Харківському університеті, а в 1917 р. у Київському комерційному інституті.

Під час революції 1905—1907 pp. не залишався осторонь подій. Організував гурток і вів підбурливу пропаганду серед солдатів, за що був заарештований і 8 місяців знаходився у Варшавській цитаделі. Судом був виправданий за браком доказів, але з війська увільнений через «політичну неблагонадійність».

У 1908 p. M. Шаповал прибув до Києва, де до 1910 р. займався літературною працею: у різних виданнях з'являлись його вірші, статті. Разом з П. Богацьким у 1909 р. почав видавати журнал «Українська хата». З 1911 по 1917 рік він працював лісничим у маєтках М. Терещенка, не забуваючи й про літературно-публіцистичну діяльність. Остання була різнобарвною – книги «Про ліс» (елементарний курс лісоводства), «Лісова справа на Україні», збірки поезій «Сни віри» (1908), «Самотність» (1910), нарис «Жертви громадянської байдужості», «Становище нашої преси і письменників-художників» (1910).

Повалення самодержавства Микита Юхимович зустрів із величезним захопленням, вважаючи, як і більшість інтелігенції його покоління, що настав слушний момент для втілення в життя віковічних прагнень українського народу. З ентузіазмом поринув у громадські справи, серед яких не бачив другорядних, хоч більше тяжів до освітньої, політично-просвітницької, видавничої діяльності.

Відразу ж по організаційному оформленню Української партії соціалістів-революціонерів (квітень 1917 р.) ввійшов до її активу, був обраний до складу Центральної Ради та її Комітету (Малої Ради), входив до створеної Малою Радою комісії законодавчих внесень, а з 2 грудня 1917 р. до 16 січня 1918 р. був генеральним секретарем пошт та телеграфів українського уряду. Одночасно він виконував багато інших обов'язків: члена і товариша (заступника) голови Київської повітової земської управи і Київського повітового комісара Тимчасового уряду (з 28 березня до 1 жовтня 1917 p.), a потім – директора лісотехнічного економічного відділу і голови Крайового українського лісового департаменту. Неухильно зростає громадський авторитет М. Шаповала і вага в політичному житті українства: його обирають від Київського повіту до Київської губернської української ради, направляють для участі в Демократичній нараді в Петрограді і Передпарламенті. Він стає членом Всеросійських і Українських Установчих Зборів. Паралельно працює в Українському науковому товаристві в Києві. Наприкінці 1917 р. Генеральний Секретаріат доручає йому розробити проект видання свого друкованого органу – «Вісника Генерального Секретаріату», забезпечити редакційний та господарський бік справи. Влітку 1917 p. M. Шаповала було кооптовано до складу ЦК УПСР.

Не полишав Микита Юхимович і публіцистично-видавничу діяльність. У 1917 р. вийшла третя збірка його поезій «Лісові ритми», збірники статей «На біжучі теми» і «З біжучої хвилі», нариси «Шевченко і самостійність України». Наступного року вийшли друком брошури «Листки з лісу. Нариси», «Лісова промисловість на Вкраїні й кооперація», «Лісова справа на Україні (До аграрного питання)».

Щоправда, ділові і чисто людські якості М. Шаповала не дуже високо оцінював безсумнівний тодішній лідер М. Грушевський. У своїх мемуарах він присвятив молодшому колезі по Центральній Раді і Українській партії соціалістів-революціонерів такі рядки: «Наше тодішнє безлюддя – слабість нашого осередку – пробували використати різні люди, щоб вийти в генерали, між ними був і мій пізніший ворог і антагоніст Микита Шаповал. Він в сім часі дуже примилювався до мене, коли побачив, що плани його патрона пішли на бистру воду, а в київських кругах у нього приятелів взагалі не було. Підкреслював свою стару вдячність до мене за те, що я не цураюсь його, коли він був заївсь з компанією «Ради», видаючи «Українську хату», і підпав її анахтемі, – він писав тоді у мене в «ЛНВістнику» і в «Селі», і, мовляв, з вдячністю згадував про моральну підтримку, котру я сим йому давав. Про свої плани з Терещенком нічого не згадував (я ж потім дещо довідавсь про се від нього самого), і взагалі, не маючи в Києві опертя ніде, держав себе скромно і навіть «искательно». З свого боку, при малім виборі людей, які громадились коло Центральної Ради і виявляли охоту що-небудь робити її іменем, приходилось цінити те, що було, – я, правда, знав непослідовність і ексцентричність, «несподіваний спосіб мишлення» […] «Микити», – не знав тільки інтриганських талантів, повної аморальності і безмежної амбіції, котрі він розгорнув пізніше, не жартом хотячи стати українським Наполеоном. Тоді він ще доволі скромно носив свій маршальський жезл в своїм терністрі і не показував невтаємниченим. А підсипатися, приподобатись оборотністю, услужли[вістю] й облесністю він дійсно вмів. Тому, коли прийшло сь виконувати сей пункт наших резолюцій – посилати до Тимчасового уряду делегатів, щоб передати йому ухвали віча і взагалі українські домагання, – я не бачив когось відповіднішого, як Шаповала».

Пояснити не вельми приємні оцінки М. Грушевського можна, очевидно, його підвищеною емоційною реакцією після розриву, що стався між двома лідерами українських есерів в еміграції, у 1922 р.

Не виправдовуючи М. Шаповала, можна лише принагідно зауважити, що коли вважати його випадковою і навіть дещо сумнівною особистістю з обмеженими здібностями, якими ж треба було володіти якостями, щоб заслужити схвальне ставлення М. Грушевського?..

У 1917 р. М. Шаповал поділяв домінуючі у Центральній Раді, її найчисленішій (есерівській) фракції погляди на державність України, активно пропагував ідею широкої національно-територіальної автономії у федеративній демократичній Російській республіці. Так, у промові на Київському губернському українському з'їзді (17—18 червня 1917 р.) він наголошував: «Народ український повинен сам бути господарем свого краю і сам розпоряджатися тими грішми, які він збирає. Ми хочемо розпоряджатися самі своєю землею і тими багатствами, які є під землею. Це зветься автономія. Ми сказали, що цієї автономії хочемо, і від свого слова не відступимося».

Як і інші члени УПСР, М. Шаповал зайняв ліву позицію в момент обговорення Інструкції Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові, яка істотно обмежувала автономні права України.

На його доповідь з цього приводу збори Київської губернської Української Ради 9 серпня 1917 р. ухвалили резолюцію протесту проти цієї інструкції і висловилися на підтримку Центральної Ради та її Секретаріату «в боротьбі за проведення автономії України».

З великою радістю сприйняв М. Шаповал проголошення Української Народної Республіки, яку він розглядав як реалізацію прагнень багатьох поколінь патріотів України і як важливу перемогу курсу, що його здійснював разом з колегами з початку Української революції. Самі слова «Українська Республіка» проголошувались політиком з особливою пошаною і гордістю. «В цих двох словах, – підкреслював він, – виблискує брильянт української громадської думки і творчості в закінченій, досконалій, логічній формулі історичних стремлінь українського народу. Будучі покоління будуть коментувати ці слова, наповняти їх тим або іншим змістом, комбінуватимуть складники цього змісту, але вони не переживуть такої радості народження, яку вже пережили ми, їм не доведеться вимовити великі слова перший раз, бо вже їх вимовило наше покоління».

Республіку українського трудового народу М. Шаповал згодом вважав «великим твором нашого покоління».

Водночас, в міру наростання конфлікту з Радою Народних Комісарів, дедалі чіткішого усвідомлення невизначеності державного статусу України (автономія у складі неіснуючої федерації, неуспіхи ініціатив щодо творення останньої), М. Шаповал разом з іншими керівниками Української революції переходить на самостійницькі позиції, стає співавтором Четвертого Універсалу Центральної Ради.

Один з лідерів УПСР негативно поставився до закликання німців в Україну, виступив рішучим противником держави П. Скоропадського, висунувся на провідні позиції в опозиційному Українському національному союзі, став членом його президії і головою комісії з міжнародних питань, був одним з ініціаторів підготовки і здійснення повстання проти гетьманського режиму і окупантів.

Слід зазначити, що довгий час прибічники рішучих дій проти існуючої влади перебували у меншості. Виступи, тим більше збройні, проти П. Скоропадського, що опирався на австро-німецьку окупаційну машину, вважалися не лише фантастичними, безперспективними, але й авантюристичними, безумними, згубними. В настроях домінувало боязке очікування. «Єдиний чоловік з Н. союзу який так само як я, розумів необхідність інших методів боротьби з гетьманщиною й визнавав учасність їх, був М. Шаповал, – стверджував В. Винниченко. – І вся наша тайна організація складалась тоді з двох чоловік: М. Шаповала й мене».

Щоправда, сам М. Шаповал згадував, що план повстання було розроблено трьома членами ЦК УПСР (М. Шаповалом, Н. Григоріївим та І. Лизанівським), а потім втаємничено в нього і В. Винниченка. Природно, це істотно справи не міняло, і сміливцям довгий час довелося шукати спільників, що виявилось справою дуже нелегкою і небезпечною.

Був М. Шаповал і одним із найвірогідніших претендентів до Директорії – разом з В. Винниченком і С Петлюрою. Однак цього не сталося. Той же В. Винниченко так пояснював несподіваний поворот: «Тут не можу без великого жалю згадати, що М. Шаповал, який вклав так багато свого хисту й енергії в справу організації повстання, який так сміливо й самовіддано йшов на всі небезпеки цієї справи, й то тоді, коли більшість самого українського організованого громадянства була проти цієї справи, осуджувала її й навіть провокувала, що він в останній момент мусів одмовитись від дальшої участи в керівництві всією справою. Попереднє напруження нервів, ховання по конспіративних закутках, надзвичайна витрата сил, усе це підірвало на той момент здоров'я його й він мусів одмовитись».

У 1927 p. M. Шаповал вважав, що ще не прийшов час розкрити всю правду про те, чому він не ввійшов до складу Директорії, обмежившись, по суті, двома аргументами: фізичною перевтомою, погіршенням стану здоров'я і бажанням уникнути ймовірних конфліктів з С. Петлюрою, неприязні стосунки з яким тяглися ще з часу вимог М. Шаповала у Центральній Раді увільнити С. Петлюру з посади генерального секретаря військових справ у грудні 1917 р.

Хоча Микита Юхимович згоджувався на будь-яку іншу роль, окрім верховного проводу Української революції, важливі функції організатора багатьох конкретних справ підготовки і проведення повстання він здійснював по суті самотужки. Разом із В. Винниченком, якого він змінив 14 листопада 1919 р. на посаді голови Українського національного союзу, вважав, що у відновленій УНР влада повинна належати лише трудящим класам, «трудовій демократії» – селянству і робітництву і реалізуватися через трудові Ради. Ці ідеї він сповідував і в подальшому, вважаючи, що національна революція в Україні з неминучістю переростає в соціальну і лише незалежна Україна, повновладними господарями в якій стануть українські трудящі класи, може бути стратегічною метою визвольної боротьби. «Коли мої настрої тепер відповідають моїй програмі, – і через багато років писав М. Шаповал, – то це сталось тому, що коли я вивчив дійсність українську, то я собі сказав, що мушу йти з трудовим народом. Тим більше це було мені потрібне, що як мій батько до смерті був пролетарій, так і я своє життя молодше провів, як робітник в Донбасі. Я був серцем завжди з трудовою Україною, але після вивчення обставин життя і розумом став на революційну селянсько-робітничу програму, а щоб переводити цю програму в життя, щоб виявити свою волю, то я записався до партії соціалістів-революціонерів.

Щоб жити повним життям, треба, щоб воля, розум і серце були в згоді. Тоді й буде те щастя, за яким тужить кожна мисляча істота.

Я й щасливий, що належу до партії соціалістів-революціонерів, одверто стою під її прапором, як жовнір української соціальної революції. І коли ви мене питаєте, що робити, яким шляхом іти, то я вам можу сказати лиш ту правду, що сам маю, лиш той шлях, яким сам іду. Двох або різних правд нема: є лише одна правда і тому я закликаю вас стати під прапор революційного соціалізму і йти під ним до соціальної революції, котра одна приведе нас до великої мети: української соборної, самостійної, трудової, соціалістичної республіки». По суті тут викладена програма, якої М. Шаповал дотримувався все свідоме життя, прагнув послідовно реалізувати, якими б можливостями не володів.

За часів Директорії М. Шаповал входив до уряду В. Чехівського, займав винятково важливу для України, особливо з погляду на карколомні звиви аграрної політики у попередні два роки, посаду міністра земельних справ (26 грудня 1918 p. – лютий 1919 p.). Саме його перу належали закони Директорії про ліс і про землю, оголошені відповідно 7 і 8 січня 1919 р. Обидва закони набули нової ваги після затвердження Трудовим конгресом України. За цими законами в Українській Державі передбачалося скасувати приватну власність на всі землі без викупу, непорушною залишалась лише трудова селянська власність – не більше 15 десятин (16,5 гектара). Закон визнавав приватно-індивідуальне користування землею, але відкривав простір і для добровільної колективізації.

Як і В. Винниченко, М. Шаповал не поділяв ентузіазму тих політиків, які тріумфально оцінювали рішення про злуку українських земель 22 січня 1919 р. Не заперечуючи певного морально-політичного, навіть ідеологічного значення події, він водночас не міг не відзначити, що «ця злука була більш теоретично-юридичною, бо галицький Державний Секретаріат уперто стояв на тім, що лише на спільних Всеукраїнських Установчих Зборах буде остаточно установлено закон про форму включення західних земель в одну державну систему і організацію єдиної влади, а до того Західна область УНР мусила б бути цілком незалежною в своїм існуванні». М. Шаповал вважав, що те двовладдя, яке «злукою було фактично проголошено на одній українській землі», принесло «необчислимі нещастя для українського народу», бо не тільки не сприяло об'єднанню всіх сил народу в боротьбі проти російської експансії, а, навпаки, привело до посилення розколу через протистояння між С Петлюрою, що перебрав на себе повноваження голови Директорії, та Є. Петрушевичем – диктатором ЗОУНР.

Особливо вражали М. Шаповала – натуру цілісну, послідовну, самовіддану – численні факти обопільного зрадництва, що стали домінуючою рисою у поведінці як галичан, так і петлюрівців (а виправдовувалось усе, звичайно, скрутними обставинами). Цього він ніяк не міг вибачити політикам і навіть через багато років з великим обуренням відтворював тогочасні сторінки політичної історії України, не втримуючись на позиціях безстороннього реєстратора подій, а нещадно картаючи ганебні вчинки найнеприємнішими оцінками і гострими епітетами.

М. Шаповал розумів значення міцної армії для долі Української Держави. Коли під тиском більшовицьких військ Директорія відступила на Поділля і уряд В. Чехівського подав у відставку, він, уже знаходячись у Вінниці (лютий 1919 p.), представив українській владі проект організації земельної (селянської) армії. Вона мала базуватися на таких принципах: армія організується територіально (по селах, волостях, повітах), старшинство (офіцерство) формується з представників українських партій, селянської спілки, вчительства і дрібних селян-козаків. Російське старшинство, яке, за словами М. Шаповала, пасивно волоклося за українською владою і чекало Антанти і добровольців з Одеси, яке «саботувало, губило всю українську справу», повинно бути розпущене. Цей проект, за свідченням його автора, був прихильно зустрінутий, але в життя не проведений, бо керівництво Директорії взяло орієнтацію на Антанту, що згубно відбилося на подальшій долі і Директорії, і України.

В момент, коли принципові незгоди в керівних українських колах досягли апогею (лютий 1919 p.), M. Шаповал залишає Україну, через Галичину відправляється на дипломатичну службу за кордон – як аташе дипломатичної місії УНР у Швейцарії (щоправда, він прагнув вийти з уряду ще раніше, подавши 2 січня 1919 р. заяву голові Ради Міністрів з проханням звільнити його від обов'язків міністра земельних справ з «огляду на недугу»).

Після Швейцарії деякий час довелось попрацювати секретарем дипломатичної місії УНР в Угорщині, звідки в жовтні 1919 р. був відряджений до Праги радником Директорії з культурно-просвітницьких справ. Йому доручалося вести роботу серед військовополонених та біженців і всіх українських громадян, які перебували на території Чехословацької Республіки.

Поразка Директорії і утвердження в Україні влади більшовиків зробили неможливим повернення М. Шаповала на рідну землю. Він залишився в Празі, де розгорнув активну громадсько-політичну, просвітницьку та наукову діяльність. Він був головою Головного політичного комітету закордонної організації Української партії соціалістів-революціонерів, заснував Український громадський комітет і в 1921—1925 pp. очолював його. Ця громадська благодійницька організація за допомогою уряду Чехословаччини організувала Українську господарську академію в містечку Подебради поблизу Праги (1922 р.) та Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова у Празі (1923 p.). M. Шаповал був також організатором Всеукраїнського робітничого союзу в Чехословаччині, одним із засновників і членом наглядової ради Українського громадського видавничого фонду в Празі, видавцем і редактором журналу «Нова Україна» (1922—1928 pp.). Про цей період діяльності М. Шаповала Софія Русова у споминах писала, що він «своєю вдачею, творчою енергією, шляхетною великодушністю, своєю відданістю українській справі стояв головою вище від усієї української еміграції в Чехословаччині. Він не тільки сам неймовірно багато працював, але спонукав інших до праці, творив великі історичні факти – усі ті вищі школи, гімназії, виклади для робітників і багато інших культурних установ, що виникли з його ініціативи, це плоди його праці».

У 1924 р. Шаповал реалізує один із своїх найголовніших проектів – засновує Український соціологічний інститут у Празі (УСІ). Співробітниками інституту працювали професори С. Шелухін, Л. Білецький, С. Русова та інші. За участю М. Шаповала в 1925—1927 pp. виходили збірники УСІ «Суспільство».

За свою плідну організаційно-наукову, дослідницько-видавницьку, викладацько-просвітницьку діяльність М. Шаповал в 1929 р. був удостоєний вченого ступеня доктора соціології та вченого звання професора по кафедрі теоретичної соціології. Цей період у житті вченого виявився надзвичайно плідним. Його праці (значна частина з них опублікована під псевдонімом – М. Сріблянський) можна умовно розділити на кілька основних груп (за напрямками, предметом досліджень).

Безперечно, основним захопленням стала соціологія. Майже кожного року виходили нові й нові публікації з теоретичної і прикладної соціології: «Військо і революція (Соціологічний нарис)». – Прага – Львів, 1923; «Шлях визволення. Суспільно-політичні нариси». – Прага – Берлін, 1923; «Большевизм і Україна». – Прага, 1925; «Місто і село». – Зб. «Суспільство». – Прага, 1926; «Соціологія в Україні». – Кельн, 1926 (німецькою мовою); «Українська соціологія». – Прага, 1927 (два видання – українською і чеською мовами); «Загальна соціологія». Т. 1 (лекції). – Прага, 1930 (друге видання 1934); «Система політичних наук і соціографія (Народознавство)». – Прага, 1932; «Соціографія України – 1. Соціальна структура України». – Прага, 1933; «Суспільна будова». – Прага – Ужгород, 1936; «Соціологія українського відродження». – Прага, 1936 (перевидання – К., 1994) та ін.

М. Шаповал став і піонером української соціології, і вченим, чий внесок у вітчизняну соціологію вважається чи не найбільшим. Зробив він значний внесок в організацію досліджень в інших галузях знання і публікацій їх результатів.

Якщо М. Грушевський, за власним зізнанням, прийшов до політики через історію, то, можна сказати, перефразувавши визначного науковця, що М. Шаповал через політику прийшов до соціології. Його болісні роздуми в еміграції над причинами поразки Української революції, свідком і активним, свідомим бранцем якої він був, приводять непересічну особистість до висновків про необхідність ґрунтовного вивчення українського суспільства, системного соціологічного дослідження економічного, соціального, політичного та культурного розвитку України і на науковій основі формування програм дальшої національної боротьби.

Тому більшість його праць мають два обов'язкових моменти – виміри: органічний зв'язок з історією України (здебільшого революційної доби) і наукове, теоретичне обґрунтування визвольних програм. Дослідник вважав, що такий підхід має не просто незаперечні переваги, а й є єдино вірним, об'єктивним, виключає суб'єктивізм, вузький прагматизм тощо. Читаючи в Америці (було дві тривалих ділових поїздки) лекції про історію Української революції і програму боротьби українства, М. Шаповал щиро переконував своїх слухачів: «Наша програма і тактика, як бачите, вся збудована на даних з українського життя, на аналізу (розборі і розгляді) соціальної структури на Україні, і тому наша програма є об'єктивна, бо в ній ми показуємо правдиве освітлення життя. Ми не випихаємо наперед наших голих особистих бажань і не підганяємо програми під особисті інтереси: ми програму висновуємо з життя, а тактику висновуємо – з програми. Чи тобі подобається, чи не подобається, а мусиш робити так, як велить об'єктивно-наукова програма визволення. Чесно мислячий чоловік не може заперечити моєї відповіді на те, кого і від чого треба визволяти, бо моя відповідь основана лише на об'єктивних фактах життя, а не на моїх особистих настроях».

І тією мірою, якою історичний матеріал (саме з історії України) служив своєрідними «цеглинами» для соціологічних побудов, – такою ж мірою соціологічні дослідницькі елементи – підходи органічно входили у спеціальні праці з історії України, історії національного питання, історії Української революції. Власне в цьому, передусім, і полягав метод, «авторський почерк» М. Шаповала.

Такий висновок повною мірою стосується публікацій: «Україна і слов'яни». – Прага, 1920; «Революційний соціялізм на Україні». Кн. 1. – Відень, 1921; «Стара і нова Україна. Листи в Америку». – Нью-Йорк, 1925; «Західна Україна». – Прага, 1926; «Развитие и современное состояние украинского социалистического движения». – Прага, 1926; «Занепад УНР». – Прага. 1928; «Національна справа на Сході Європи». – Подебради, 1928; «Великий зрив. Нарис історії української революції 1917—1920 pp.». І частина: «Доба української Центральної Ради (з образками)». – Яворів, 1932 (У співавторстві з О. Слободичем); «Міжнародне становище українського народу». – Прага, 1935 та ін.

Серед історичних праць М. Шаповала на особливу увагу заслуговує досить значна за обсягом книга «Велика революція і українська визвольна програма». Це оброблені лекції, які М. Шаповал читав навесні 1927 р. в США на запрошення робітничої організації «Оборона України». Наступного року вони були випущені в Празі видавництвом «Вільна спілка».

В цій праці вчений чи не у найповнішому вигляді виклав соціологічні матеріали, передусім величезну статистику щодо становища в Україні на момент здійснення Української революції. Можна стверджувати, що у жодній з пізніших історичних праць, присвячених 1917—1920 pp. в Україні, статистика не використовувалась у такому обсязі, що само собою виокремлює книгу М. Шаповала серед інших, робить її актуальною і сьогодні.

Важливе й інше. Як відомо, М. Грушевський доводить свої історичні розвідки про Українську революцію лише до кінця квітня 1918 р., Д. Дорошенко – до середини грудня того ж року, а В. Винниченко і П. Христюк переважно зосередились на відтворенні подій доби Центральної Ради, порівняно менше уваги відвели історії УНР за часів Директорії, завершальному етапу Української революції.

М. Шаповал вчинив навпаки. Він лише побіжно, в узагальненому, укрупненому вигляді подав історію Української революції 1917—1918 pp. і, як ніхто інший, детально зупинився на перебігу подій, аналізі процесів в 1919—1920 pp. Відтворення досвіду тут досить предметне, здійснене із залученням значного обсягу документів і тому має особливу цінність.

Звичайно, згаданим не вичерпується творчий доробок вченого.

За недовге, 50-річне життя з-під його пера вийшло близько 400 праць: 36 книг і брошур, 3 збірки поезій, близько 350 статей, заміток. Виходили публікації, як видно з вищенаведеного, й по смерті автора, перевидають їх і в наші дні. Слід зауважити, що значна кількість неопублікованих праць у рукописних варіантах зберігається в особистому фонді М. Шаповала в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (фонд 3563).

Фонд цей надзвичайно багатий. Він нараховує 259 архівних одиниць зберігання. Крім рукописів опублікованих та неопублікованих праць Шаповала тут зберігаються його особисті документи, щоденники. Серед величезної кількості листів, адресованих М. Шаповалові, зустрічаються листи від Д. Антоновича, П. Богацького, В. Винниченка, М. Грушевського, Ольги Кобилянської, Є. Маланюка, І. Огієнка, С. Русової, П. Сорокіна, К. Станіславського, В. Чернова, С. Шелухіна та інших. Всі ці документи ще лише починають освоюватись науковцями.

Безперечно, не все, зроблене М. Шаповалом, рівноцінне, витримало випробування часом. Не у всьому бездоганні його праці з історії Української революції. Однак сучасний дослідник не має ніякого права проходити повз них, ризикуючи значно збіднити український історіографічний процес. У творчому спадку М. Шаповала – дійсно оригінальний, надзвичайно цікавий, серйозний науковий погляд на проблеми. Тому чималий і їх вплив на історіографію Української революції, інших суспільствознавчих наук, неминуча їх значущість.

Помер Микита Юхимович 25 лютого 1932 р. і похований у Празі.


Література про Е. Й. Квірінга | Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi | Праці М. Ю. Шаповала