home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


«Виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань»

(Євген Омелянович Петрушевич)


Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Визначний громадсько-політичний і державний діяч Західної України, один з фундаторів Західно-Української Народної Республіки народився 3(15) червня 1863 р. у м. Буськ на Львівщині в родині греко-католицького священика.

Виховувався Є. Петрушевич в атмосфері глибокої шани до української історії і культури, національних традицій і побуту. Закінчивши гімназію, вступив на правничий факультет Львівського університету. Швидко висунувся в число лідерів молодіжного руху, очолював «Академічне братство».

Отримавши ступінь доктора права, відкрив у м. Сокаль адвокатську канцелярію. Там же очолював повітову «Просвіту», з моменту створення був членом Української національно-демократичної партії.

В 1907—1908 pp. Євген Петрушевич обирався депутатом Австрійського парламенту, в 1910—1916 pp. був заступником, 1916—1918 pp. – головою Української парламентської репрезентації. У 1910—1914 pp. він незмінний депутат Галицького сейму. Критикував політику Віденського уряду відносно українців, нехтування інтересів бідноти, вимагав впровадження реформ, прийняття закону, який би збільшив представництво українців у місцевому сеймі. Відстоював ідею запровадження в Східній Галичині автономії у формі коронного краю.

В 1905 р. Є. Петрушевич переніс адвокатську канцелярію до м. Сколе і став посадником міста. Разом з колегами домігся в результаті тривалої боротьби ухвалення постанови про заснування у Львові українського університету.

Відстоюючи українські інтереси, багато зусиль докладав до того, щоб довести офіційному Відню право галичан на самовизначення, намагався протидіяти реалізації польських планів включення до відроджуваної Речі Посполитої Східної Галичини і Західної Волині.

Парламентську діяльність Є. Петрушевича високо оцінював його довголітній колега К. Левицький: «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань, – писав він у спогадах 1937 р. – Поміж послами належав до діячів гострішого тону».

Галицький політичний діяч долучився й до процесу прийняття Брестською мирною конференцією таємної ухвали про Східну Галичину. Однак цісарський уряд і Віденський парламент відмовилися ратифікувати Брестський мир, зірвавши реалізацію положень про запровадження на етнічно-українських землях коронного краю. Тоді Є. Петрушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини опрацював і вніс на розгляд цісаря Карла план перебудови Австро-Угорської імперії. За його концепцією, імперію необхідно було перетворити на федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. цісар оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, а її народи отримували право на державність.

Усвідомлюючи, що, зазнаючи поразки у Першій світовій війні, монархія Габсбургів опинилася на межі розвалу, 10 жовтня галицький політичний провід під керівництвом Є. Петрушевича прийняв рішення скликати 18 жовтня у Львові Українську конституанту, щоб визначити долю краю. Представницьке зібрання українських послів парламенту, Галицького й Буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств (близько 500 осіб) 19 жовтня 1918 р. проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави й обрало Українську Народну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Останній розробив план мирного переходу влади в краї до українців і поїхав з відповідними пропозиціями до Відня.

Проте події наприкінці жовтня 1918 р. розвивалися дуже швидкоплинно. Не досягши домовленості з австрійським намісником графом Гуйном і під безпосередньою загрозою приєднання Східної Галичини до Польщі, керівництво УНРади під началом К. Левицького й Військовий комітет на чолі з Д. Вітовським здійснили 1 листопада 1918р. повстання у Львові і вивісили на міській ратуші жовто-блакитний український прапор. 1 листопада було проголошено утворення Західно-Української Народної Республіки, а 9 листопада було сформовано її перший уряд. У краї розгорнулося національно-державне будівництво. Розв'язана поляками війна і запеклі бої за Львів не дали змоги Є. Петрушевичу повернутися додому. Він прибув до Станіславова, куди після втрати Львова перебралося керівництво ЗУНР, і вже 3 січня 1919 p., обраний президентом УНРади, провів першу сесію Ради, на якій ухвалено Закон про злуку з УНР Після урочистого проголошення і схвалення Акта злуки у Києві 22 січня Є. Петрушевич офіційно увійшов до складу Директорії.

Досвідчений парламентарій, Є. Петрушевич добре розумів сутність українських державотворчих устремлінь і вів виважену політичну лінію. Державницькі акти, ухвалені документи незмінно відзначалися високим професіоналізмом, правничою культурою. Однак обставини навколо ЗОУНР складалися вкрай несприятливо. Особливо невтішним був розвиток подій на фронті, де поляки мали дедалі більшу перевагу. Керівництво ЗОУНР гарячково шукало шляхів відвернення катастрофи, що, здавалося, невідворотно насувалася. Одним із заходів було вирішено оголосити Є. Петрушевича диктатором ЗОУНР, що ніяк не могло бути примирливо розцінено Директорією.

Крім принципового неприйняття наддніпрянськими демократами й соціалістами самої ідеї диктатури, провід УНР був вражений тим, що в даному разі навіть формально було знехтувано колективною думкою галицького центру, а «проголошення» вилилося у вкрай цинічні дії чотирьох осіб. Власне, ці дії також були дивним чином оформлені в Акті Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату від 9 червня 1919 р. в Заліщиках: «З огляду на вагу хвилі і на небезпеку, яка грозить вітчизні, для скріплення і одностайності державної влади Президія Виділу Української Національної Ради 3. О. У. Н. Р. і Державний Секретаріят постановляють отсим надати право виконувати всю військову і цивільну державну владу, яку досі на основі конституції виконував Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріят, Др. Євгенові Петрушевичеві. Ся повновласть важна до відкликання.

За Президію Виділу Української Національної Ради: Др. Є. Петрушевич. За Раду Державних Секретарів: Др. Із. Голубович, Др. І. Макух, Інж. Іван Мирон».

Дії Є. Петрушевича спричинили бурхливу реакцію у наддніпрянців. «Цей факт, що з членів Виділу Національної Ради ніхто не брав участи в проголошенні диктатури Петрушевича, крім його самого, пригадую, викликав серед членів нашого уряду й Директорії здивування й навіть обурення, – емоційно згадував І. Мазепа. – Ми ніяк не могли оправдати такого кроку з боку відповідальних представників галицького громадянства, що провадило свою національно-визвольну боротьбу під гаслами народоправства. Тому ми вважали, що акт 9 червня був незаконний. Іншими словами: Директорія й уряд побачили в акті проголошення диктатури державний переворот і тому не признавали диктатури Петрушевича правною установою. Вважалося, що через утворення диктатури Українська Національна Рада перестала виконувати владу, тому функції Національної Ради мусіли перейти на Директорію, яка, як суверенна влада обох з'єднаних республік, мала виконувати ті функції через окреме, створене для цього міністерство галицьких справ».

4 липня 1919 р. Директорія затвердила закон про утворення Міністерства в справах Західної області Української Народної Республіки. В цьому законі говорилося: «Відповідно до актів з 3-го та 22-го січня 1919 року про злуку Української Народної Республіки з Галичиною, в складі міністерств Української Народної Республіки утворити міністерство Західньої Области Республіки (Галичини), через яке відбуваються всі урядові зносини з Галичиною». Кандидатом на посаду міністра галицьких справ був намічений С. Вітик – заступник президента Української Національної Ради.

Отже, на проголошення диктатури Є. Петрушевича Директорія відповіла утворенням окремого міністерства для Галичини, а самого Є. Петрушевича вважала за такого, що вибув зі складу Директорії. Коли пізніше в Кам'янці відбувалися спільні засідання обох урядів, то Є. Петрушевич у них брав участь уже не як член Директорії, а лише як голова галицького уряду.

Для розуміння подальшого розвитку подій важливо звернути увагу і на примітні риси характеру Є. Петрушевича. «Це був поміркований демократ, без ширшого горизонту й без революційного темпераменту, – стверджує І. Мазепа, діяч, якому довелося близько знати галицького керівника. – Чоловік без твердої волі й без ясної думки, він зовсім не надавався на ролю провідника й диктатора та ще в часи великого революційного руху. В критичні моменти він вагався, уникав радикальних рішень, шукав виходу в компромісах. Вже з перших розмов з Петрушевичем я побачив, що він не мав свого власного погляду на справу, а тому легко піддавався впливам інших людей. Просто жах брав при думці, як це галицьке громадянство в найкритичніший момент своєї боротьби поклало всю відповідальність на плечі цієї одної людини, вже не молодої (Петрушевичеві було тоді коло 56 років, отже він був старший за Петлюру майже на 15 літ), а головно психологічно далекої від революційної стихії».

Очевидно, до такої оцінки варто поставитися з довірою, оскільки вона зроблена не тільки на підставі безпосереднього спілкування двох видатних фігур тогочасного українського руху, спостережень за поведінкою диктатора ЗОУНР, а й на основі ґрунтовного осмислення численних документів, аналізу багатьох вчинків Є. Петрушевича у різних ситуаціях.

Мабуть, до перелічених рис характеру галицького провідника з повною впевненістю можна додати ще одну – послідовність (навіть упертість) у відстоюванні регіональних інтересів.

Спроби вплинути на диктатора ЗОУНР, які пізніше змінилися на умовляння лояльніше ставитися до державних центрів УНР, навіть після залишення Є. Петрушевичем і УГА Східної Галичини, до позитивних зрушень не привели. Є. Петрушевич відверто заявляв, що мусить за будь-яку ціну відстоювати свою незалежність від наддніпрянського уряду.

Він твердив, що не вірить у справу відновлення державності Великої України і тому хоче мати «вільну руку» перед «великими державами» Антанти для відстоювання державності Галичини. Через це переговори закінчились компромісним рішенням. На домагання Є. Петрушевича уряд УНР дав згоду на такі умови співробітництва з ним:

1. Демократична політика без ухилів у бік радянства.

2. Зміна уряду Б. Мартоса.

3. Скасування міністерства для Галичини. Прийняттям цих умов наддніпрянський уряд фактично визнав диктатуру Є. Петрушевича. Але антагонізм між двома урядами залишився.

Неврегульованість відносин між владними структурами УНР і ЗОУНР дуже негативно позначилася на інтересах Української національно-демократичної революції. Тим більш були кроки певних сил, спрямовані на консервацію ненормальної ситуації. «…Які могли бути добрі відносини, коли уряд УНР вважався в колах галицької дрібної буржуазії і її уряду за большевицький і навіть с-деків і Петлюру націонал-демократи вважали за «большевиків», – обурюється М. Шаповал. – Що хоч трохи лівіше од буржуазної реакції, то вже отим «революціонерам» з Галичини здавалось большевізмом. На Великій Україні Петрушевич і його прихильники зайняли становище «держави в державі», залишаючи собі у всім «вільну руку».

З наддніпрянських партій «соціялісти-федералісти» винесли навіть постанову, щоб галицький уряд залишився цілком самостійним у всіх справах політики. Буржуазна партійка хотіла зберігати «цілість» галицької буржуазної організації – це для неї було краще, ніж «большевизм» уряду УНР. Зверніть увагу на поведінку людей в цій справі: «федералісти», що хочуть федерації цілого світу, орудують проти об'єднання двох українських урядів виключно з-за того, щоб це не було допомогою соціялістичному урядові УНР. Через те на Україні було дві українських армії, два уряди, два головних штаби, дві тактики, дві дипломатії, лише була одна земля і один народ як єдине джерело здобування харчів, коней, податків і т. п. Двоєвластя ніде на світі не толерується ніким, лише на Україні було допущено таку розкіш, як дві державні влади на одній території. Між урядами була глуха, але вперта боротьба. Галицька буржуазно-реакційна інтелігенція страшенно ненавиділа все наддніпрянське, особливо соціялістичний уряд і всю ідеологію революції. Лише жовніри обох армій ставились взаємно добре. Треба було знищити галицьку диктатуру і створити один соціялістичний уряд, одну армію – це урятувало б Українську революцію, але слабодухість політиків була на перешкоді».

Так чи інакше, однак як певні об'єктивні процеси, так і суб'єктивні (не найкращі відносини між двома лідерами соборного табору – С. Петлюрою і Є. Петрушевичем) з неминучістю вели до нових і нових ускладнень.

Дедалі виявлялася різниця в уявленнях про внутрішню і зовнішню політику номінально соб орної держави, в якій ЗУ НР продовжувала зберігати не лише широку автономію, а й фактичну непідвладність, мала всі паралельні структури влади з власною політикою. Якщо Є. Петрушевич орієнтувався на Антанту, підтримуваний нею білий рух на чолі з А. Денікіним, то С. Петлюра, зазнавши фіаско у стосунках з інтервенціоністським корпусом Антанти й командуванням Добровольчої армії, порятунок УНР вбачав у союзі з Річчю Посполитою, що ні за яких обставин не погоджувалася на збереження державності на західноукраїнських землях, вважаючи їх польськими.

Тим часом Українська Галицька армія потрапила у вкрай тяжку ситуацію. Вона зазнавала поразку за поразкою у битвах зі свіжими польськими частинами з'єднання генерала Ю. Галлера, яких озброїла і перекинула на український фронт Франція. Командування УГА намагалося укласти перемир'я з командуванням польської армії, але з того нічого не вийшло. Генерал Ю. Галлер вимагав від Галицької армії повної капітуляції, що, звичайно, не влаштовувало її командування і провід ЗУНР. Тому її становище набувало дедалі трагічніших рис. Для УГА залишалося два виходи – або відійти за річку Збруч, на території Великої України, або використати всі можливості для боротьби на теренах самої Галичини. Остання думка взяла гору – командування Галицької армії вирішило стягнути корпуси у трикутник між річками Збруч – Дністер приблизно на лінію Гусятин – Чортків – Бучач – Нижнів. Корпуси почали відступати, однак несподівано, 23 травня 1919 p., Румунія поставила Галицькій армії ультиматум, щоб остання вивела свої війська з району Снятин – Коломия – Хриплин, Десятин – Хриплин. Не маючи сил встрявати у війну ще і з Румунією, галицький уряд мусив погодитися на вимоги румунів. Без опору з боку УГА румунські війська протягом 24 і 25 травня захопили смугу, позначену вищезгаданими пунктами. Свій ультиматум румуни пояснили необхідністю зайняти залізничні шляхи в цьому районі для операцій проти угорських більшовиків.

Потрапивши у «лещата» між румунами й поляками, УГА, яка налічувала 30 тис. чоловік, зважилася на відчайдушний крок – наступ на польську армію по всьому фронту. І хоча на деяких ділянках це принесло короткочасний успіх, протягом 20 днів боїв (8—28 червня) Галицька армія настільки знесилилася, що змушена була відійти назад, у той самий трикутник, з якого починала наскільки сміливий, настільки ж і малоперспективний наступ. Тоді ж надійшло і повідомлення про рішення Вищої Ради Антанти від 25 червня 1919 p.: «Щоб охоронити особисту безпечність і маєток мирного населення Сх. Галичини перед звірствами большевицьких банд, Найвища Рада Антанти і її союзників вирішила уповноважити провідників Польської республіки продовжити свої операції аж по Збруч».

Це був дошкульний удар по розрахунках Є. Петрушевича та його оточення. Порозуміння з Польщею відпадало остаточно.

Залишалося дві можливості: перейти з армією на румунську територію або відійти на Збруч на Велику Україну.

Є. Петрушевич насамперед ужив заходів для з'ясування першої можливості – переходу на територію Румунії. «Нехіть до співпраці з Наддніпрянським урядом була у провідників Галицького уряду така велика, що вони навіть у цей критичний момент не думали про з'єднання українських сил, а шукали порозуміння з румунами для спільного наступу проти большевиків, – зауважує І. Мазепа. – Галицькі праві провідники все ще не тратили надії на Антанту. Вони казали: “Якщо підемо з румунами, то покажемо Антанті, що ми – не большевики. А якщо з'єднаємося з Наддніпрянською армією, то хто знає, чи не пошкодить це нам в очах Антанти?”» Лише після того, як румуни відмовилися пропустити УГА на свою територію, в Є. Петрушевича не залишалося іншого виходу, як шукати порятунку за Збручем.

Відразу галицькому керівництву слід було розв'язати й нове питання: кому віддати перевагу – Наддніпрянській армії чи більшовикам. Варіант згоди з останніми не просто не виключався, він певний час навіть серйозно обговорювався. Проте висунуті більшовиками умови виявилися неприйнятними: розрив з Наддніпрянською армією і вилучення з її рядів усіх галичан, проголошення УГА частиною радянських армій Росії, України, Угорщини й Словаччини (тобто її фактична ліквідація. – В. С). Тому командування Галицької армії надіслало 4 липня 1919 р. С. Петлюрі телеграму: «Під сильним напором польських сил, за браком амуніції й інших матеріалів, Галицька армія буде примушена перейти річку Збруч та шукати опори й охорони на широких ланах Великої України. З цих причин Начальна команда Галицької армії звертається з проханням до головного отамана призначити район виключно для Галицької армії…, де вона відпочила б та упорядкувалася б». Командування Наддніпрянської армії на це відповіло, що «приймає Галицьку Українську армію, як братню, і всім їй допоможе, що в її силах. Головний отаман дає розпорядження в цій справі належним установам і має тверду надію, що тимчасове лихо зиіниться й обидві армії, з'єднавшись в одне не розривне ціле, в скорому часі побачать кращі дні».

Щоправда, Є. Петрушевич ще тиждень вагався, не поспішаючи переводити через Збруч основні сили УГА. Тільки після численних переговорів, що відбувалися буквально кожного дня, він 14 липня нарешті схилився до остаточного рішення, яке наступного дня було через Начальну команду Галицької армії передане в штаб Наддніпрянської армії: «З огляду на несприятливі обставини, що склалися на фронті Галицької армії (перевага сил на боці поляків, а головне брак мушкетних і гарматних набоїв), вся Галицька армія і Галицький уряд, починаючи з 15 липня, переходять на східній берег Збруча, тобто на Наддніпрянщину, щоб усі сили використати для спільної боротьби з большевиками й звільнити від них Наддніпрянську Україну. Питання про долю Галичини має бути переданим на вирішення мирової конференції».

З огляду на вищезазначене не можна обминути увагою спроби правих сил, уособлюваних Є. Петрушевичем, захопити владу в УНР після переходу УГА на терени Великої України. Йдеться, зокрема, про організацію в Кам'янці Українського національно-державного союзу, який поставив перед собою завдання витиснути з керівництва УНР соціалістів і персонально С Петлюру.

Глибинну природу непорозумінь, що не дозволяли українцям досягти жаданої цілісності, П. Христюк убачав у перманентному зростанні напруженості й навіть проявах ворожості у відносинах між двома урядами, які «виростали на ґрунті неоднакової їх соціяльної структури. Галицький уряд був типовим міщанським, дрібнобуржуазним і через те навіть політику соц. – демократів і Петлюри вважав большевицькою».

Значною мірою на означеному ґрунті (хоча лише сказаним вичерпується складність ситуації) практично автоматично загострилася б проблема взаємостосунків між об'єднаним українським військом та Добровольчою армією, яка ввібрала в себе цілу низку не лише військових, але й зовнішньо– та внутрішньополітичних суперечностей.

Водночас у ній виразно проявилося різне бачення перспектив боротьби за українську державність. Галицький табір в особі Є. Петрушевича виступав за союз з А. Денікіним та вимагав створення уряду, здатного вести переговори у цьому напрямі. Така позиція, як слушно зауважив І. Мазепа, зумовлювалася не стільки вірою в перемогу А. Денікіна над більшовизмом та переконанням у недоцільності боротьби українських військ з Добровольчою армією, скільки вірою, що запобігання такому конфлікту збільшить шанси отримати допомогу від Антанти. Диктатор був переконаний, що вона «накаже Денікіну кооперувати з українською армією».

Регіоналістські інтереси галицького табору взяли зрештою гору, й Українська Галицька армія уклала восени 1919 р. союз з Білою армією.

Паралельно уряд УНР вирядив спеціальну делегацію до Варшави, щоб остаточно порозумітися з поляками, надавши делегації повну свободу дій у разі, якщо з'явиться можливість домовитися про спільні дії проти червоних. Перший етап переговорів проходив у не вельми сприятливій атмосфері, хоч уже тоді закладався ґрунт для подальших порозумінь з поляками.

Перехід УГА в табір денікінців не тільки не розрядив напруженість у відносинах між наддніпрянським і галицьким керівництвом, а, навпаки, дедалі більше активізував протиборство.

Керівництво ЗУНР вимагало, щоб негайно був призначений до Директорії один галичанин, щоб С. Петлюрі було залишено лише посаду головного отамана, але від оперативних справ його усунули б, щоб було змінено уряд і щоб міністром фінансів став галичанин. Коли С. Петлюрі стало відомо про ці домагання, він відповів: «Відійти завше легше, а відповідальність? Я її беру на себе і в слушний момент сам дам справоздання зі своєї роботи перед народом, представленим в організованому вигляді» і закінчив: «Я сьогодні так зроблю, я сам і відповім, коли цього буде треба, за свою діяльність».

12 листопада 1919 р. Рада Міністрів запропонувала Є. Петрушевичу, щоб він підпорядкував УГА Головній команді УНР, тобто С. Петлюрі. «Петрушевич лежав хворий, з двома револьверами біля себе, а будинок його був оточений вірними стрільцями з кулеметами і т. п., бо він боявся арешту, – повідомляє М. Шаповал. – Довгі розмови не довели ні до чого, бо Петрушевич відмовився категорично передати команду Петлюрі, кажучи, що він не може відважитись передати армію людям, які її до решти зруйнують, бо він їм не вірить і т. п. Скінчилось нічим».

На засіданні Ради Міністрів 14 листопада 1919 р. було вирішено здати Кам'янець полякам і пробиватися до Дніпра окремими частинами.

Більшість тогочасних політиків оцінили ситуацію категорично – катастрофа.

С. Петлюра, залишивши незначні рештки армії УНР, виїхав до Варшави, де здійснив кроки до зближення з Польщею, згоджуючись на територіальні поступки коштом Східної Галичини. Виїхавши до Відня, Є. Петрушевич зібрав 20 грудня 1919 р. наявних там членів УНРади й Державного Секретаріату та ініціював денонсацію Акта злуки.

Опинившись на еміграції, Є. Петрушевич продовжував боротьбу за відродження незалежності ЗУНР на міжнародній арені, апелював до Ліги Націй, учасників Ризької, Женевської й Генуезької конференцій з проханням демократичного розв'язання Східногалицького питання. Екзильний уряд виробив Конституцію Української Галицької Республіки. Однак Рада амбасадорів у Парижі 15 березня 1923 р. ухвалила рішення, за яким західноукраїнські землі беззастережно відходили до Польщі. Розпустивши уряд ЗУНР, Є. Петрушевич переїхав до Берліна, де продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу, розповсюджував ноти протесту проти діяльності польських окупаційних властей, здійснював інші демарші, надавав моральну підтримку інтернованим частинам Галицької армії у Чехословаччині, видавав газету «Український прапор». Виявляв непослідовність. З одного боку – пропагував радянофільські настрої, некритично сприймаючи національну політику керівництва СРСР. З іншого – зближався з колишнім гетьманом П. Скоропадським, прибічниками українського монархізму. Доклавши зусиль до розколу Української військової організації (1925 p.), співпрацював потім з Українським національним об'єднанням (УНО).

Помер Є. Петрушевич 29 серпня 1940 р. в Берліні, де був похований. В 2002 р. перезахоронений на Лиганівському кладовищі у Львові.


Література про К. А. Левицького | Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi | Література про Є. О. Петрушевича