home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


«Ми поляжем, щоб славу і волю і честь, Рідний краю, здобути Тобі!»

(Сидір Тимофійович Голубович)


Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Громадсько-політичний і державний діяч Галичини народився 1875 р. в с Товстеньке (тепер Чортківського району) на Тернопільщині. Походив із селянської родини. Після закінчення гімназії здобув фах адвоката на юридичному факультеті Львівського університету. Ще студентом прилучився до громадського руху, брав активну участь в акціях боротьби за український університет, став лідером «Академічної громади», членом Української національно-демократичної партії (УНДП).

Закінчивши університет, С. Голубович отримав ступінь доктора права, розпочав адвокатську практику у Тернополі. За короткий час зарекомендував себе вправним юристом і активним громадсько-політичним діячем. На виборах до Австро-Угорського парламенту в 1911 р. його було обрано послом. С. Голубович увійшов до складу національно-демократичного крила Української парламентської репрезентації. Спільно з іншими послами Галичини включився у гостру політичну боротьбу за реалізацію програми УНДП: розширення прав і свобод українського населення цісарської імперії, прийняття демократичного закону про вибори до Галицького сейму.

В роки Першої світової війни С. Голубович увійшов до складу міжпартійної Головної Української Ради, у складі Української парламентської репрезентації у Відні спільно з її керівниками К. Левицьким і Є. Петрушевичем відстоював автономістські інтереси Галичини й наполегливо боровся проти приєднання краю до Другої Речі Посполитої.

У момент розпаду Австро-Угорщини С. Голубович брав активну учать у визначенні долі Галичини, у створенні Західно-Української Народної Республіки.

9 листопада 1918 р. він увійшов до складу першого уряду Західно-Української Народної Республіки – Державного Секретаріату, одержав посаду секретаря судових справ. Спрямовував законодавчий процес ЗУНР, виступав активним прибічником об'єднання з Українською Народною Республікою.

Коли на середину грудня 1918 р. загострився конфлікт у проводі ЗУНР між Є. Петрушевичем і К. Левицьким, у результаті чого останній подав у відставку, С. Голубовичу було доручено виконувати обов'язки голови Державного Секретаріату і сформувати новий кабінет. 1—2 січня 1919 р. урядові установи ЗУНР через польський наступ змушені були евакуюватися до Станіславова. Тут на другій сесії Української Національної Ради 3 січня було прийнято ухвалу про злуку з Українською Народною Республікою, а наступного дня затверджено уряд ЗУНР, який було найменовано Радою Державних Секретарів. Президентом (головою) Ради став С. Голубович. Водночас він обійняв посади секретаря фінансів і торгівлі та промисловості.

С Голубович достатньо реалістично оцінював ситуацію в ЗУНР, її міжнародне становище, складність завдань, які поставали перед очолюваним ним урядом. З одного боку, в першій же промові після свого призначення на високий державний пост він з гордістю констатував: «Наша держава удержалась і дала доказ політичної зрілости і здатности до державного життя». З іншого – він добре усвідомлював усі ті проблеми, які випадало вирішувати, обмеженість потенційних можливостей для повноцінної державної роботи. «Переймаючи на себе в сій великій і над вираз тяжкій хвилі вложений на нас народний обов'язок, – наголошував голова Ради Державних Секретарів, – здаємо собі виразно справу з того, що сили наші малі в порівнянню до тих великих задач, які лежать перед нами. Коли ж мимо того переймаємо на себе той так відвічальний обов'язок, то робимо се лише в тім пересвідченню, що в таких великих хвилях не вільно жадному доброму синови свого народу ухилюватися від вложених на него обов'язків. І тому маємо повне право звернутися з горячим зазивом до цілого нашого народу, щоби кождий його син, оскілько се до нині не наступило, станув карно на визначенім йому місци і сповнив точно і без застережень вложений на него обов'язок. Лише така однодушна постава цілого народу надасть правительству і його зарядженням достаточну силу, та в значній мірі улегшить йому переведення тих задач, які бажає воно сповнити».

Підтриманий оплесками членів Української Національної Ради, С. Голубович продовжив: «Уважаємо в сій хвилині першим і найважливішим обов'язком правительства і Народу з'єдинити і підняти всі народні сили до оборони нашої землі, та до увільнення її від ворожого наїзду. Поки наша земля не буде освобождена від польського і румунського наїзду, та доки угро-українську землю не прилучимо до великої Української Держави, доти не вільно нікому з нас спочивати.

Сила нашого народу не вичерпана, його армія сильна і достаточна, так що можемо в нашу будучність глядіти сміло, без страху і з повною надією. Випружимо всі свої сили, щоби нашій Армії достарчити всего, що їй потреба, а жадати будемо від Народу, щоби він супокійно і помужеськи переніс всі ті невигоди, тягарі і жертви, які війна за собою потягає. Війни, ані розливу крови ми не хотіли, але заявляємо перед Богом і перед цілим світом, що земля тая, яку боронимо кров'ю найліпших своїх синів – ніколи не буде польською. Польща кинулася на нашу землю, як звичайний грабіжник, і бажає нею в супереч засадам, які нині приняв цілий світ, силою заволодіти, бо хоче з тої гарної і богатої землі тягнути соки для свого урядництва і для свого збіднілого населення. Той наїзд, на який цілий культурний світ дивиться з обмерзінням і відразою, маю надію, власними силами, невдовзі від опремо».

С. Голубович не часто виступав з промовами, навіть на засіданнях уряду. Судячи з усього, він не був публічним трибуном, самолюбство якого тішили б публічні акції. Однак він прагнув принципово відстоювати інтереси Західно-Української Народної Республіки, не пасував перед тиском могутніх сил, таких як місії Антанти, що здебільшого в суперечливих питаннях брали сторону Польщі. Зневажаючи політиканство, він, як і інші члени Державного Секретаріату, Української Національної Ради, готовий був роз'яснювати сутність поведінки, яку обирав і вважав відповідальною. Прикладом може бути підписане С. Голубовичем і його колегами звернення від 4 березня 1919 р. В ньому говорилося:


«Український Народе!

Державний Секретаріат мав перед собою ясну дорогу. Ми з усею рішучістю відмовилися сповнити домагання місії Антанти, – певні того, що за нами стоїш Ти, Український Народе, готов до останньої каплі крови оборонити рідну землю.

Тепер кличемо Тебе, Український Народе, до оборони рідної землі.

Нехай каждий з нас себе самого і все, що має, зложить на нашу жертву України.

Хто тільки може носити оружжя, нехай стає в ряди українського війська.

Хто богатий, нехай віддасть своє богатство на потреби Української Народної Републики.

Хто остане поза фронтом, нехай сповнює свої обов'язки, так, щоби скріпити силу української держави.

Український селянин нехай тямить, що коли він хоче здобути землю і бути господарем у своїй власній державі, мусить оборонити рідну землю від ворога. Инакше буде вічним рабом, засудженим працювати на своїх гнобителів.

Український міський робітник нехай тямить, що коли він хоче як вільний громадянин Української Народної Републики користати з плодів своєї праці, мусить разом з братом-селянином стати в рядах українського війська. Инакше остане на віки в такій поневірці, в якій був доси, – не тільки найбільш визискуваний польськими роботодавцями, але також понижуваний польськими робітниками.

Український священик, учитель, урядник, адвокат, лікар і вся українська інтелігенція нехай тямить, що тільки у вольній Українській Народній Републиці вона зможе працювати для добра, щастя і слави українського народу і сповняти ті високі задачі, які у кождім народі сповняє інтелігенція – мозок нації. Під чужим пануванням вона остане на віки поневолена, понижена, примушена працювати у чужих і йти навіть проти свого народу.

Український Народе!

Тепер в огні війни рішається Твоя будучність. Але оборонимо рідну землю і збудуємо велику й могучу Українську державу, – або останемо на віки рабами наших відвічних ворогів.

Тому всі – до оборони рідної землі!

Нехай затихнуть усі суперечки про те, як має бути уладжена Українська Народна Република.

Перше всего треба оборонити її спільними силами від ворогів.

А коли її границі й її будучність будуть забезпечені, тоді Ти, Український Народе, що вмів оборонити її, зумієш також уладити її по своїй волі.

Нехай живе Українська Народна Република!

Ми поляжем, щоб славу і волю і честь, Рідний краю, здобути Тобі!».


Опинившись на ключових ролях, С. Голубович в надскладних обставинах невщухаючої війни, політичної нестабільності домігся ритмічної, чіткої роботи уряду, прагнув здійснювати реалістичний економічний курс. З червня 1919 р. по липень 1920 р. він був головноуповноваженим диктатора ЗУНР у внутрішніх справах.

Після військових поразок ЗУНР С. Голубович виїхав в еміграцію. В 1924 р. очолив Українську народну трудову партію, брав участь у створенні та функціонуванні Українського національно-демократичного об'єднання (1925 p.). Помер 12 січня 1938 р. у Львові.


Література про Є. О. Петрушевича | Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi | Література про С. Голубовича