home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


«Виглянцьований європеєць»

(Християн Георгійович Раковський)


Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Майбутній професіональний революціонер, відомий діяч Комуністичної партії і Радянської держави, міжнародного революційного соціалістичного руху, дипломат, публіцист народився 1 (13) серпня 1873 р. у м. Котел, Болгарія. Походив він із сім'ї заможного болгарського підприємця і купця. По материнській лінії X. Раковський (Станчев Кристю Георгієв) належав до нащадків відомих болгарських діячів XIX ст. Георгія Мамарчева і Савви Раковського. Прізвище останнього Кристю за згодою батька перебрав ще в учнівські роки.

Коли хлопчику виповнилося 5 років, в умовах російсько-турецької війни сім'я емігрувала до Румунії в район Добруджі. Початкову освіту він здобув під керівництвом матері і в початковій школі у Варні. Навчався у гімназіях Варни і Габрово, однак через причетність до учнівських заворушень заарештовувався і виключався зі складу учнів.

В 1890 р. X. Раковський виїхав за кордон і до 1897 р. вивчав медицину на факультетах у вузах Швейцарії (Цюрих, Женева), Німеччини (Берлін), Франції (Нансі, Монпельє). В Монпельє захистив докторську дисертацію на тему «Причини злочинності і виродження». В наступні роки певний час навчався на юридичному факультеті в Парижі.

Формуванню політичної свідомості X. Раковського сприяло навчання в гімназії. За його словами, в 1888 р. він «оформив свої політичні погляди і став марксистом». З початку 90-х років XIX ст. він професіональний революціонер. Підпав під вплив Г. Плеханова, В. Засулич, П. Аксельрода, інших російських емігрантів-революціонерів, разом з Р. Люксембург керував марксистськими гуртками самоосвіти, товаришував з К. Лібкнехтом, деякий час листувався з Ф. Енгельсом, включився в міжнародний студентський рух, долучився до видання різних періодичних органів.

X. Раковський брав активну участь у діяльності соціал-демократів Швейцарії, Франції, Німеччини, Болгарії, Румунії. В 1905—1917 pp. був членом ЦК Румунської соціал-демократичної партії. Завжди особливо тягнувся до російських революціонерів, одружився з росіянкою-марксисткою О. Рябовою.

В роки Першої світової війни X. Раковський стояв на позиціях так званого соціал-шовінізму, тобто захисту вітчизни, за що в 1915 р. зазнав критики з боку В. Леніна. Останній висловив думку, що з такими людьми, як X. Раковський, більшовикам не по дорозі. За участь в революційному русі X. Раковський кілька разів заарештовувався румунською владою, висилався з країни. Останній раз арешт стався влітку 1916 р. Однак у травні 1917 р. революціонер був звільнений з тюрми російськими солдатами в румунському місті Ясси. Через Україну виїхав до Петрограда.

Почалася еволюція політичних поглядів X. Раковського від західноєвропейського соціал-демократизму до більшовизму. Ще в середині літа 1917 р. він поділяв недовір'я західних соціалістів щодо можливості соціалістичного устрою в Росії, не погоджувався з позицією більшовиків у ставленні до II Інтернаціоналу, в черговий раз поряд з іншими західними соціал-демократами став об'єктом ленінської критики.

Разом з тим більшовики цінували ділові якості і широкі зв'язки X. Раковського в міжнародному соціалістичному русі. Восени 1917 р. він направився до Стокгольма для участі в Міжнародній конференції ціммервальдців. Повернувся до Петрограда в грудні, а в січні 1918 р. поїхав як комісар-агітатор РНК РСФРР в Крим, сприяв організації відсічі румунській агресії в Бессарабїї. В Одесі очолив колегію по боротьбі з контрреволюцією в Румунії та Україні. Разом з радянськими військами відступав через Україну під натиском австро-німецьких окупантів, брав участь в Другому Всеукраїнському з'їзді Рад і врешті приїхав до Москви, де невдовзі був призначений головою делегації для переговорів з представниками Центральної Ради. Однак в Україні, в результаті державного перевороту, було встановлено гетьманський режим, і X. Раковський вів протягом більше як півроку переговори з представниками влади П. Скоропадського. Переговорний процес розвивався дуже складно, обидві сторони весь час висували взаємні претензії. Українська сторона досить гостро ставила питання про кордони, а російська – зволікала з визначеними відповідями, свідомо затягувала підготовку рішень, сподіваючись на зміну ситуації в Україні, на міжнародній арені. X. Раковський, Д. Мануїльський, інші члени делегації вступали в контакти з представниками опозиції – В. Винниченком, С. Мазуренком та ін., обіцяли допомогу у поваленні режиму П. Скоропадського.

Це викликало природне роздратування органів гетьманської влади, звинувачення X. Раковського в антиурядовій діяльності, несумісній з дипломатичним статусом. Та в результаті розпочатого антигетьманського повстання, очоленого Директорією, режим П. Скоропадського було повалено і відновлено Українську Народну Республіку.

Паралельно розпочався процес відродження в Україні Радянської влади, складовою частиною якого стало створення Тимчасового робітничо-селянського уряду. Однак в партійному і радянському керівництві досить швидко виникла чвара, яка тривала до зміщення 16 січня 1919 р. з поста голови уряду Г. П'ятакова.

Обраний на його місце Ф. Сергеев (Артем) розумів, що не в змозі подолати суперечності, які виникли в результаті патової розстановки сил, і тому став одним із ініціаторів звернення до В. Леніна з проханням про направлення в Україну X. Раковського. Останній був справді нейтральною особистістю в суперечках між «лівими» і правими в КП(б)У і, водночас, діячем, що впродовж останнього року так чи інакше був причетним до розвитку подій в Україні, в усякому разі, краще за інших знав ситуацію і проблеми, що їх поставило життя, користувався серед місцевих працівників дедалі зростаючим авторитетом. З новою силою це засвідчила участь X. Раковського в роботі II з'їзду КП(б)У (17—22 жовтня 1918 p.).

22 січня 1919 р. X. Раковський з'явився у Харкові, наступного дня був уперше присутнім на засіданні Тимчасового робітничо-селянського уряду України, а 24 січня, за участі обох попередників-суперників – Г. П'ятакова і Ф. Сергеева – одноголосно обраний його головою. Хоча, за словами відомого більшовицького діяча В. Затонського, «цей виглянцьований європеєць дивною плямою виділявся на нашому дикому тлі», він дуже швидко домігся стабілізації уряду, активізації його діяльності. Вже 25 січня з'явилась декларація Тимчасового робітничо-селянського уряду України з програмними завданнями повсюдного відновлення влади Рад, зміцнення інтернаціонального союзу радянських республік, підняття з руїн народного господарства, розвитку освіти і культури, забезпечення справжнього народовладдя. В іншому документі – «Зверненні Тимчасового робітничо-селянського уряду України до народів і урядів всіх країн поряд з інформацією про відновлення Радянської влади в Україні і склад уряду – містилась конкретна програма міждержавних відносин, зовнішньої політики УСРР

29 січня уряд ухвалив рішення про реорганізацію структури і назви уряду. Члени кабінету стали іменуватись народними комісарами, а орган в цілому – Радою Народних Комісарів. Поряд з посадою голови уряду X. Раковський став ще й наркомом закордонних справ. На цих посадах він був затверджений III Всеукраїнським з'їздом Рад (1—6 березня 1919 p.).

В березні 1919 р. РНК України переїхав до Києва, де перебував до серпня. Через загрозу з боку денікінців уряд тоді перебазувався до Чернігова, а невдовзі тимчасово припинив існування. Голова РНК X. Раковський став начальником Політичного управління Реввійськради РСФРР, а члени уряду направились на фронт і на роботу в тилу ворога. З розгромом військ А. Денікіна і звільненням української землі відновив діяльність і РНК УСРР на чолі з X. Раковським. На цій посаді він в цілому працював близько 4,5 року. Водночас X. Раковський був також наркомом закордонних справ України, головою створеної в квітні 1919 р. Ради робітничої і селянської оборони УСРР, членом Реввійськради Південно-Західного і Південного фронтів, керівником Політичної наради по боротьбі з бандитизмом, Надзвичайної санітарної комісії, Особливої комісії з палива і продовольства, Української економічної ради, заступником голови Української трудової армії.

В надзвичайно складних умовах громадянської війни та іноземних воєнних інтервенцій, відбудови народного господарства, пошуку нових шляхів господарювання, налагодження діяльності різних економічних, політичних, військових, просвітніх та інших структур X. Раковський діяв компетентно, ініціативно, енергійно, ефективно.

В площині національно-державного будівництва позиція X. Раковського була до певної міри суперечливою. Як революціонер-інтернаціоналіст він був ворогом будь-яких проявів націоналізму. На цьому ґрунті у голови Раднаркому УСРР в 1920 р. виник серйозний конфлікт з В. Винниченком, котрий повернувся з еміграції в Україну і прагнув взяти участь у радянському будівництві. X. Раковський вважав В. Винниченка «одним з представників українського націоналізму» і не бажав з цим миритися. В свою чергу, В. Винниченко розглядав можливість своєї роботи у Раднаркомі України за умов відкликання з України X. Раковського.

На III Всеукраїнському з'їзді Рад в березні 1919 р., коли приймалася перша конституція УСРР і виникло питання про державну мову, X. Раковський рішуче відкинув його як безпідставне, бо вважав, що всі мови є рівними. На його думку, надання українській мові статусу державної могло начебто призвести до передачі влади в Україні націоналістичним силам в особах П. Скоропадського або С Петлюри. З іншого боку, X. Раковський виступив проти будь-якого декретування тієї чи іншої мови, був противником насадження російської мови в установах пошти і телеграфів, закликав вчити українську мову, відстоював національну школу, хоч вимагав її «радянизацїї».

В ставленні до релігії і антирелігійної пропаганди він, хоч і стояв на атеїстичних позиціях, але був проти того, щоб переборювати релігійний світогляд шляхом закриття храмів, влаштування гучних антирелігійних демонстрацій.

X. Раковський поділяв погляди Л. Троцького на мілітаризацію країни, на введення 16-годинного робочого дня. Разом з тим, з його ініціативи в 1920—1921 pp. стали вводитись почесне звання Героя Праці, занесення на Дошку пошани, вручення червоних прапорів підприємствам і організаціям за успіхи на трудовому фронті. В умовах реалізації нової економічної політики X. Раковський виступав за розширення господарської ініціативи, за більшу господарську свободу окремим підприємствам, за раціоналізацію праці.

В галузі аграрної політики X. Раковський був прихильником державної власності на землю, колективних форм господарювання. В часи воєнного комунізму він підтримував курс на створення в Україні комітетів бідноти, а потім – комітетів незаможних селян. В грудні 1919 р. на VIII Всеросійській конференції РКП(б) голова Раднаркому України наполягав на збереженні радянських господарств у землезабезпечених районах України і лише внаслідок критики з боку В. Леніна погодився на те, щоб більша частина колишніх земель була передана у володіння селянам. Причини недосіву 1920 р. в Україні X. Раковський вбачав не в поведінці дрібного товаровиробника, в забороні вільної торгівлі, а в прихованому саботажі куркульства. Він активно підтримував розвиток всіх форм кооперативного руху.

Голова Раднаркому України, як і переважна більшість високопосадових діячів більшовицької партії, вважав, що для захисту завоювань соціалістичної революції мають застосовуватись найжорстокіші репресії, червоний терор. У боротьбі з селянсько-повстанським рухом, який часто набував антикомуністичної спрямованості, X. Раковський виступав прихильником введення колективної відповідальності на селі за всі антирадянські прояви, запровадження системи заручників з числа заможних верств населення. Він стояв на позиціях повної ліквідації махновського руху, разом з Ф. Дзержинським закликав до фізичного усунення Н. Махна, але й при цьому Л. Троцький звинувачував X. Раковського у «слабкості характеру».

X. Раковський користувався великим авторитетом у партійно-радянських владних структурах в Україні, мав підтримку в своїй діяльності з боку В. Леніна та Л. Троцького.

Як голова Раднаркому X. Раковський не був працівником кабінетного типу, він прагнув до особистого спілкування з керівниками всіх рівнів влади, постійно їздив по Україні, часто виступав на нарадах, мітингах, зборах.

Ще в роки громадянської війни X. Раковський виступив одним з ініціаторів об'єднання військових сил і матеріальних ресурсів радянських республік навколо РСФСРР Він був активним учасником подій, пов'язаних з утворенням СРСР Розширення й зміцнення господарських зв'язків у відбудовчий період, проблеми оборони, утворення єдиного дипломатичного фронту на Генуезькій конференції (квітень-травень 1922 p.), інші масштабні питання обумовлювали згуртування радянських республік. Взаємопов'язаний та взаємозалежний господарський механізм всіх республік, розвиток економічних та торгових зв'язків між ними вимагали введення єдиної грошової одиниці, відміни митних перепон, уніфікації законодавчих та юридичних актів. З іншого боку, необхідно було чітко розмежувати і визначити компетенції центру й республік. Ініціатором у вирішенні цього важливого питання виступила Україна. 11 березня 1922 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову про взаємовідносини між РСФСРР та УСРР У постанові говорилося про необхідність конкретизації взаємовідносин центральних і місцевих органів управління, уточнення їх прав та обов'язків. М. Фрунзе (командуючому Збройними силами України і Криму) та Д. Мануїльському (першому секретареві ЦК КП(б)У) доручалося домогтися в Москві створення спеціальної комісії із членів ЦК РКП(б) та ЦК КП(б)У, яка б виробила пропозиції щодо регулювання взаємовідносин між республіками.

11 травня 1922 p. Політбюро ЦК РКП(б) обговорило і підтримало пропозиції ЦК КП(б)У, а через три місяці Оргбюро ЦК РКП(б) створило комісію, якій доручалося до наступного Пленуму ЦК підготувати питання про взаємовідносини РСФРР та незалежних республік. До її складу увійшли: Й. Сталін, В. Куйбишев, Г. Орджонікідзе, Г. Сокольников, а також представники усіх республік. Україну в ній представляли Г. Петровський та X. Раковський. Розробка проекту цього важливого документа була покладена безпосередньо на наркома з міжнаціональних справ РСФРР Й. Сталіна, який на той час обійняв ще й посаду Генерального секретаря ЦК РКП(б). З цим завданням він впорався досить швидко і вже наприкінці серпня 1922 р. подав «план автономізації», згідно з яким передбачалося входження усіх республік до складу Російської Федерації, обмеження їх суверенітету, встановлення диктату центру тощо. Сприйнятий він був відразу неоднозначно, у тому числі й серед керівників республіканської парторганізацїї. Наприклад, Д. Мануїльський не лише активно підтримував проект, але й намагався аргументувати правильність та своєчасність сталінської постановки питання. Оскільки «український мужик “національним питанням не цікавиться”», резюмував він, а українська інтелігенція підтримки у суспільстві не отримає, тому і діяти треба у «напрямі ліквідації самостійних республік і заміни їх широкою реальною автономією».

Навпаки, голова Раднаркому УСРР X. Раковський був активним противником сталінського підходу. Свою систему аргументації він виклав у доповідній записці до ЦК РКП(б) 28 вересня 1922 р., наголошуючи на необхідності створити справжню федерацію, яка забезпечувала б для всіх однакові умови революційного будівництва, об'єднувала б робітничий клас усіх національностей Росії на засадах рівноправ'я.

В кінцевому результаті завдяки енергійному втручанню В. Леніна, який відкинув сталінський проект «автономізації», жовтневий (1922 р.) Пленум ЦК РКП(б) рекомендував утворити Союз РСР як «новий поверх, федерацію рівноправних республік».

Ідея добровільного союзу рівноправних республік була підтримана комуністичними партіями республік, в тому числі й Компартією України. Пленум ЦК КП(б)У, що відбувся 16—17 жовтня 1922 p., схвалив рішення Пленуму ЦК РКП(б) про шляхи утворення федеративного союзу радянських республік. Пленум зобов'язав Політбюро ЦК КП(б)У «при конкретному розробленні цієї схеми зважати на реальне забезпечення інтересів України в різних союзних органах».

Саме цю позицію X. Раковський принципово й послідовно відстоював на сесіях ВУЦВК, на VII Всеукраїнському з'їзді Рад (10—14 грудня 1922 р.), на І Всесоюзному з'їзді Рад (30—31 грудня 1921 р.), на засіданнях уряду, у численних виступах в пресі та різних колективах.

Особливої гостроти боротьба за відстоювання інтересів національних радянських республік від великодержавних тенденцій набрала в процесі конституційного оформлення союзної держави. Взявши на XII з'їзді РКП(б) участь в обговоренні доповіді Й. Сталіна «Національні моменти у партійному й державному будівництві», X. Раковський відверто заявив, «що союзне будівництво пішло неправильним шляхом. Як вам відомо, це не тільки моя думка, – це є думка Володимира Ілліча… Потрібно відняти у союзних комісаріатів 9/10 їх прав і передати національним республікам». Це був відвертий виклик генсеку, що набирав сили, і системі, що дедалі зміцнювалася.

Упродовж усього 1923 р. точилася запекла боротьба між X. Раковським та іншими партійними і державними керівниками, які його підтримували, і Й. Сталіним за форми і методи втілення в життя основних положень Союзного договору.

У травні 1923 р. в Україні почалося обговорення проекту союзної Конституції, підготовленої комісією ЦБК СРСР Очолювана X. Раковським Конституційна комісія РНК УРСР внесла до нього ряд змін, зокрема доповнила його розділом про гарантії прав союзних республік, і пізніше він перетворився в офіційні пропозиції від України для внесення до цього важливого союзного документа. Й. Сталін розпочав масовану атаку на голову уряду України X. Раковського та його однодумців, звинувачуючи їх у конфедералізмі. У Й. Сталіна було дуже багато прихильників як у центрі, так і в республіках. Пояснюється це тим, що будучи з 1917 по 1922 рік наркомом у справах національностей, він не лише добре знав стан у кожній з республік, але й мав значну підтримку серед їх керівників, увійшов у роль вождя. Тому не дивно, що своєрідний двобій з X. Раковським генсек виграв.

21 червня 1923 р. Пленум ЦК КП(б)У обговорив питання союзного будівництва, яке пройшло у гострій полеміці. Доповіді зробили X. Раковський, М. Фрунзе, М. Скрипник. Після тривалої та гострої дискусії проект резолюції вніс перший секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг, якого було обрано на цю посаду на квітневому (1923 р.) Пленумі ЦК КП(б)У Однак після заяви його попередника Д. Мануїльського про неможливість прийняття документа в цілому, його затвердження пішло по пунктах і надзвичайно швидко, по суті – формально.

Врешті-решт Пленум ЦК КП(б)У в своїй резолюції визнав федерацію, як єдино придатну на той час форму об'єднання радянських республік. Було засуджено ухили як у бік великодержавного централізму, так і конфедералізму. Пленум визнав, що Політбюро ЦК КП(б)У не розглядало і не затверджувало «український» проект Конституції СРСР, який дав би привід «звинуватити нас у конфедеративному ухилі».

Доля голови Раднаркому України X. Раковського, який не добився підтримки своєї позиції ні в Москві, ні в Харкові, фактично була вирішена. Прямо на пленумі він написав заяву про свою відставку. Незважаючи на те, що Пленум ЦК КП(б)У відмовився відразу її прийняти, через місяць X. Раковський був відкликаний з України, а посаду голови РНК обійняв В. Чубар.

X. Раковський зарекомендував себе як діяч з видатними дипломатичними здібностями. Він намагався добитися міжнародного визнання України державами Заходу, демонстрував доброзичливе ставлення до дипломатичних представників Вірменії, Грузії та Ірану, які навесні 1919 р. перебували в Києві. В 1921—1922 pp. він відіграв провідну роль в підготовці підписання мирних договорів УСРР з Австрією, Латвією, Литвою, Естонією, Туреччиною, виконував дипломатичні доручення уряду РСФРР в Німеччині і Чехословаччині, був учасником конференцій в Генуї та Лозанні, вважався «батьком Раппало» – німецько-російського мирного договору 1922 р.

Коли навесні 1923 р. Рада послів великих держав прийняла рішення віддати Польщі тимчасово окуповану нею ще в 1919 р. територію Східної Галичини, то 12 березня 1923 р. уряд УСРР заявив рішучий протест проти таких дій. Сам X. Раковський в одному зі своїх виступів у Харкові заявив, що долю цієї території мають вирішувати люди, які на ній проживають. Він назвав приєднання Східної Галичини до Польщі актом насильства.

Разом з тим в 1919 р. X. Раковський, вважаючи, що Україна не зможе приступити до мирної праці, коли в країнах, що з нею межують, не буде встановлена Радянська влада, був палким прихильником надання військової допомоги Угорській Радянській Республіці (1919 p.), мріяв організувати наступ на Румунію, щоб домогтися повалення існуючого там ладу.

Дипломатичні таланти X. Раковського, не дивлячись на його розбіжності з Й. Сталіним в площині радянського національно-державного будівництва, стали однією з основних причин призначення його в липні 1923 р. повноважним і торговельним представником СРСР в Лондоні. В жовтні 1925 р. він очолив радянське дипломатичне представництво у Франції. Перебуваючи на відповідальних посадах повноважного представника СРСР у Великій Британії та Франції, X. Раковський відіграв важливу роль у міжнародному визнанні цими провідними європейськими державами Союзу РСР

В 1927 р. X. Раковського відкликали з дипломатичної роботи, що в значній мірі пояснювалося його особистими зв'язками з Л. Троцьким та іншими діячами опозиції проти Й. Сталіна. Спроби X. Раковського знайти підтримку діям опозиції в Україні завершилися невдачею. На XIV з'їзді ВКП(б) в 1927 р. він в числі інших 75 активних діячів опозиції був виключений з партії.

У січні 1928 р. X. Раковського висилають до Астрахані, потім – Саратова і Барнаула. Але він не залишає боротьби проти «сталінської фракції» у ВКП(б), пише кілька полум'яних звернень до ЦК партії. В цих документах доводилась неможливість побудови соціалізму в одній країні, критикувалась практика колективізації сільського господарства в СРСР та ін.

Хоч в ті часи X. Раковський вважався одним з найвпертіших опозиціонерів, але на початку 1930-х pp. і він змирився з режимом. В 1934—1935 pp. працював начальником Управління навчальних закладів Наркомату охорони здоров'я РСФРР, головою Всесоюзного товариства Червоного Хреста, взяв участь у роботі XV міжнародного конгресу Червоного Хреста в Токіо (Японія). В 1935 р. X. Раковського було поновлено в членах ВКП(б). У серпні 1936 р. він виступив у газеті «Правда» з приводу судового процесу в справі троцькістсько-зінов'євського терористичного центру із заявою, в якій засудив своїх колишніх товаришів по опозиції.

Але доля X. Раковського вже була вирішена. Наприкінці січня 1937 р. його заарештовують, і в березні 1938 р. він став одним з обвинувачених на процесі «антирадянського правотроцькістського блоку». Лише звернення з-за кордону на ім'я Й. Сталіна врятували йому життя. X. Раковського засудили до 20 років тюремного ув'язнення.

Займаючи відповідальні партійно-державні посади, X. Раковський в 1919—1927 pp. був членом ЦК ВКП(б), делегатом VIII—XIV з'їздів ВКП(б). У 1919—1924 pp. він член ЦК КП(б)У, в 1919—1923 pp. – член Політбюро ЦК КП(б)У, делегат III з'їзду, IV—VII конференцій КП(б)У Обирався членом ЦВК СРСР, ЦВК РСФРР, ВУЦВК, Всеукрревкому.

Коли в перші місяці Великої Вітчизняної війни виникла загроза прориву німецьких військ в центральні райони СРСР, Державний комітет оборони прийняв рішення про негайну ліквідацію 170 політичних в'язнів Орловської в'язниці. 11 вересня 1941 р. X. Раковського в числі інших в'язнів було розстріляно в Медведівському лісі в десяти кілометрах від м. Орел.

4 лютого 1988 р. Пленум Верховного Суду СРСР відмінив вирок по процесу «антирадянського правотроцькістського блоку» (1938 p.), а Комітет партійного контролю при ЦК КПРС 21 червня 1988 р. поновив X. Раковського посмертно в членах партії.

Творча спадщина X. Раковського вивчена недостатньо. Відомо про величезну кількість публікацій в періодичній пресі, кілька книг і брошур російською, болгарською, румунською, німецькою і французькою мовами, якими автор вільно володів.


Література про В. М. Чехівського | Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi | Праці X. Г. Раковського