home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


«І залишиться одна чиста ідея» (Всеукраїнський староста)

(Григорій Іванович Петровсъкий)


Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Професіональний революціонер, радянський державний і партійний діяч, один з провідних керівників КП(б)У і УРСР народився 4(16) лютого 1878 р. в м. Харкові в родині робітника-кравця. 3 11 років почав працювати – учнем слюсаря, потім слюсарем і токарем на Брянському заводі в Катеринославі. В 1897 р. познайомився з І. Бабушкіним і під його впливом вступив до катеринославського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу». Керував нелегальними робітничими гуртками, друкував і поширював листівки. В 1899 р. Г. Петровський працював токарем і провадив революційну роботу на Харківському паровозобудівному і на Миколаївському суднобудівному заводах. У Миколаєві брав участь в організації страйків суднобудівників. Висланий поліцією, повернувся до Катеринослава, де продовжував революційну діяльність. Після арешту майже рік сидів у тюрмах Павлограда, Полтави. Звільнений 1901 p., зблизився з В. Шелгуновим, соратником В. Леніна по петербурзькому «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», брав участь у поширенні ленінської газети «Искра». У зв'язку з масовими арештами виїхав на Нелєпо-Щербинівський рудник (Донбас), де організував соціал-демократичний робітничий гурток. У 1903 р. його знову заарештували і півроку тримали в тюрмі. З 1904 р. працював у Катеринославській більшовицькій організації.

В 1905 р. Г. Петровський – один з організаторів Катеринославської Ради робітничих депутатів і Бойового страйкового комітету, який керував повстанням. Влітку 1906 р. емігрував до Німеччини. Повернувшись в Україну восени 1906 p., працював на різних заводах у Маріуполі і водночас вів роботу в нелегальних соціал-демократичних організаціях.

У 1912 р. Г. Петровського обрали депутатом Четвертої Державної думи від Катеринославської губернії по робітничій курії. Він виступав у Думі з викриттям політики самодержавства, октябристів і кадетів, захищаючи інтереси робітничого класу та селянства, тавруючи національні утиски, що їх терпів український народ.

Як голова більшовицької фракції Державної думи Г. Петровський брав участь у Краківській і Поронінській нарадах ЦК партії, був кооптований до складу ЦК РСДРП. Допомагав зміцнювати більшовицькі підпільні організації на місцях. Активно співробітничав у «Правде». З початку Першої світової війни він викривав її імперіалістичні антинародні цілі, пропагуючи лозунги більшовицької партії. В листопаді 1914 року разом з іншими більшовицькими депутатами був заарештований і засуджений на заслання до Східного Сибіру.

Під час Лютневої революції 1917 р. Г. Петровський був головою Комітету громадської безпеки і обласним комісаром Якутії. Надалі провадив партійну роботу в Петрограді. За завданням ЦК РСДРП(б) виїжджав у промислові центри України, викривав політику Тимчасового уряду, угодовство есерів і меншовиків, мобілізуючи робітників на боротьбу за перемогу соціалістичної революції. Як член Катеринославського комітету РСДРП(б) брав участь у боротьбі за встановлення влади Рад у Донбасі.

В листопаді 1917 р. – березні 1919 р. Г. Петровський був народним комісаром внутрішніх справ РСФРР, керував створенням органів Радянської влади на місцях.

У березні 1919 р. на III Всеукраїнському з'їзді Рад Г. Петровський був обраний головою вищого органу Радянської влади в Україні – Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад (ВУЦВК). На цьому посту він незмінно працював аж до 1938 р. Залишався простим, ввічливим, уважним, доступним, завжди йшов усім назустріч, чим тільки міг, намагався допомогти у всіх питаннях (і державних, і громадських, і особистих), з якими до нього безкінечно зверталися.

Григорій Іванович багато їздив по Україні і скрізь – у містах і селах, на підприємствах і в сільськогосподарських артілях, на новобудовах і в освітніх закладах – незмінно знаходив спільну мову, виявляв компетентність, діловитість. Його високо цінували у найвищих органах партійної і державної влади. Він мав велетенський авторитет, справжню любов у широких масах трударів, які шанобливо називали його «Всеукраїнський староста».

Не одержавши високої освіти, не схильний до теоретичних мудрощів, Г. Петровський за будь-яких обставин залишався вірним ще в юності обраній меті. Він не сумнівався у торжестві справи, якій віддано служив усе життя. Він був справжнім революціонером – романтиком, мрійником, якому бачилися обриси нового, справедливого суспільства. В грізні дні громадянської війни Григорій Іванович переконано заявляв: «Минуть віки, підуть від нас чорні тіні, і залишиться одна чиста ідея, за яку ми закликаємо всіх боротися – за комунізм, за братерство! Вперед, товариші! Хай живе комунізм!»

Г. Петровський зробив вагомий внесок у створення і зміцнення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. З моменту народження Союзу (1922 р.) і до 1938 р. Григорій Іванович був заступником голови ЦВК СРСР. Брав активну участь у соціалістичному будівництві.

Як голова Центрального комітету незаможних селян (1920—1933 pp.) Г. Петровський приділяв велику увагу політичній організації незаможного селянства, наданню йому економічної і культурної допомоги. Протягом багатьох років був головою Всеукраїнських добровільних товариств по організації допомоги дітям, по ліквідації неписьменності.

На IX з'їзді РКП(б) у 1920 р. Г. Петровський був обраний кандидатом у члени ЦК, а на X—XVII з'їздах (1921—1934 pp.) обирався членом ЦК партії. З 1926 по 1938 рік він – кандидат у члени Політбюро ЦК ВКП(б). З 1919 по 1938 рік Г. Петровський – член Політбюро ЦК КП(б)У. Починаючи з IV конференції КП(б)У (березень 1920 р.) і до XIII з'їзду партії (травень-червень 1937 р.) Григорію Івановичу незмінно довіряли відкривати форуми вступними промовами, вести перші засідання.

Г. Петровський критично оцінював порушення законності, пов'язані з культом особи Й. Сталіна. Він був незаслужено переведений на нижчі щаблі діяльності.

З 1939 р. він працював заступником директора Музею революції СРСР у Москві. Помер 9 січня 1958 р. Урна з його прахом встановлена у Кремлівській стіні. На честь Г. І. Петровського м. Катеринослав у 1926 р. було перейменовано на Дніпропетровськ.


Література про С. С Остапенка | Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi | Праці Г. І. Петровського