home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


«Вочевидь, над Україною висить якесь прокляття, яке не дає можливості злагоджено працювати»

(Станіслав Вікентійович Косіор)


Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Відомий професіональний революціонер, партійний і політичний діяч народився 6(18) листопада 1885 р. у селі Топча Старовеської гміни Венгуровського повіту Седлецької губернії (Польща) у родині селянина-бідняка. У пошуках матеріального забезпечення багатодітної сім'ї (п'ятеро синів і дочка) батьки переїхали на Донбас, де в м. Сулин (нині – Ростовської області) голова сімейства влаштувався робітником на металургійному заводі. Старший син Станіслав також пішов його дорогою. Після закінчення трирічного народного училища при заводі 14-річний підліток починає працювати посильним при конторі, а потім учнем слюсаря.

Допитливий, активний юнак з цікавістю спостерігає за політичним життям, в роки Першої російської революції поступово й сам починає брати участь у масових акціях. В червні 1907 р. він вступає до більшовицької партії. Невдовзі – перший арешт, а далі – доля професіонального революціонера – підпільна партійна робота (нерідко під прикриттям занять футболом, який він полюбив на все життя) в містах і селищах Донбасу, Харкова, Києва, Москви, переслідування поліції, арешти, заслання.

Саме в сибірському засланні, у верхів'ях ріки Лени, Станіслава Косіора застала звістка про повалення самодержавства. Разом з групою товаришів він поспішив до Петрограда, де встановив зв'язок з керівництвом Петербурзького комітету більшовиків і включився в партійну роботу.

З кінця березня 1917 р. С Косіор очолює Нарвсько-Петергофський районний комітет більшовиків Петрограда. Він готує маніфестації робітників, спрямовані проти політики Тимчасового уряду, виступає на заводах і у військових частинах, веде наполегливу пропагандистську роботу в масах. У серпні-вересні 1917 р. стає членом Петербурзького комітету РСДРП(б), докладає чимало зусиль для мобілізації трудящих на розгром заколоту генерала Корнілова.

25 жовтня С. Косіор бере участь у збройному повстанні, перебуває у гущі подій, зустрічається з В. Леніним, виконує його завдання по мобілізації робітників Нарвської застави на боротьбу з контрреволюцією, формуванню пролетарських загонів.

У лютому-березні 1918 р. С Косіор – член ЦБК РСФРР, примкнув до «лівих комуністів» і виступив проти ленінської позиції щодо Брестського миру. У березні 1918 р. ЦК партії направляє Косіора в Україну. Обстановка тут була вкрай напруженою. За Брест-Литовським договором німецько-австрійські війська окупували Україну.

У цих винятково складних умовах С. Косіор проявив себе як полум'яний революціонер, талановитий організатор боротьби трудящих проти іноземних окупантів і гетьманського режиму. Він входив до складу так званої «дев'ятки» – Бюро по керівництву підпільно-партизанською боротьбою в тилу ворога.

Обраний Таганрозькою партійною нарадою членом Оргбюро по підготовці з'їзду більшовицьких організацій України, проводив копітку роботу по створенню і зміцненню підпілля на окупованій території, формуванню партизанських загонів, підготовці І з'їзду КП(б)У Залишаючись прихильником «лівокомуністичних» поглядів, С. Косіор відстоював на з'їзді необхідність створення відособленої від РКП(б), самостійної Компартії України. Хоча ця позиція не перемогла, він усе ж був обраний членом ЦК КП(б)У. Станіслав Вікентійович працював у Закордонному бюро ЦК в Орлі, вів наполегливу роботу по розгортанню партійного підпілля і партизанського руху. У серпні 1918 р., виконуючи завдання ЦК КП(б)У, нелегально перейшов кордон і з метою подання практичної допомоги підпільним партійним комітетам у підготовці збройного повстання відвідав Київ, Полтаву, Харків.

Після того, як ЦК РКП(б) знайшов необхідним тимчасово відрядити на денікінський фронт, що став головною загрозою Радянській країні, першого секретаря ЦК КП(б)У Г. П'ятакова для мобілізаційно-масової роботи, тридцятирічний Станіслав Косіор рішенням Політбюро ЦК КП(б)У 30 травня 1919 р. призначається секретарем ЦК. Повсякденна допомога Південному фронту, мобілізація комуністів до лав Червоної армії, забезпечення продовольством міст і робітничих колективів, об'єднання зусиль радянських республік у боротьбі з контрреволюцією, керівництво місцевими комітетами КП(б)У – ці й десятки інших життєво важливих питань лягли на плечі С. Косіора. З частиною з них вдалося впоратися більш-менш успішно, хоча під білогвардійською навалою довелось пункт за пунктом залишати Україну. Разом з Я. Дробнісом і Р. Фарбманом С Косіор склав тоді Прифронтове (Зафронтове) бюро ЦК КП(б)У, яке залишалось у Новозибкові для налагодження підпільної роботи. На перебіг подій за таких обставин, звісно, було впливати важко. З більшістю місцевих організацій навіть було втрачено зв'язок, а про координацію дій не могло бути й мови.

Та все ж внесок місцевих комуністів у розгром денікінщини виявився вагомим. З 35 тис. членів, які на той час перебували в лавах КП(б)У, 20 тис. влилися в лави Червоної армії, решта брала участь у розгортанні підпільної партизанської боротьби у білому тилу. Зрештою денікінщина зазнала нищівної поразки, а відновлена радянська республіка стала на шлях налагодження мирного життя. Зробити це було також з багатьох причин непросто. А одним із серйозних чинників, з яким довелося рахуватися, стали внутрішні колізії в КП(б)У особливо в керівному ядрі.

На весну 1920 р. достатньо міцні позиції завоювала група «демократичного централізму». Вона виникла в РКП(б) на самому початку 1919 р. і відразу розвинула бурхливу, галасливу діяльність. В умовах загальної перевтоми (військові дії йшли вже шостий рік), зниження соціальної активності, розвитку дрібновласницьких настроїв «децисти» виступили проти впровадження строгої дисципліни, принципів єдиноначальності на виробництві, за безбережну колегіальність (по суті безконтрольність) у вирішенні господарських питань, відстоювали свободу створення груп і фракцій, домагались обмеження керівної ролі ЦК КП(б)У.

Частина платформи «децистів» була правильною за сутністю, абстрактно-теоретично навіть бездоганною (як втілення демократичних засад), однак не могла бути реалізованою в конкретних складних умовах громадянської війни, нагальної необхідності якнайоперативнішого одержання обов'язкового, гарантованого економічного ефекту.

Спроби групи «демократичного централізму» нав'язати свої погляди всій партії були засуджені VIII з'їздом (березень 1919 р.) і VIII Всеросійською конференцією (грудень 1919 р.) РКП(б). Але фракціонери не змирилися з поразкою і обрали плацдармом для розгортання нового етапу боротьби Комуністичну партію України (в республіці тоді працювали активні діячі «децистської опозиції» Т. Сапронов, В. Максимовський, Л. Сосновський, Я. Дробніс, Р. Фарбман (Рафаїл), О. Іванов та інші – частина з них прибула сюди в порядку партійної мобілізації у процесі боротьби з білогвардійцями).

Захопивши в свої руки Харківську і Полтавську організації, вдавшись до антипартійних кроків (підтасовки виборів делегатів на чергову, IV Всеукраїнську конференцію), «децисти» домоглися широкого представництва на форумі своїх прибічників. Вони прагнули прийняття конференцією виробленої ними платформи (через схвалення резолюцій з корінних питань становища і розвитку республіки), одержати більшість у ЦК КП(б)У і протиставити його, відтак всю республіканську партійну організацію, Центральному Комітету РКП(б), вступити з ним у конфронтацію і підготуватися до вирішального бою на IX з'їзді РКП(б), призначеному на 29 березня 1920 р.

С. Косіор на IV Всеукраїнській конференції КП(б)У (17—23 березня 1920 р.) виявився однією з ключових особистостей, послідовно боровся проти опозиціонерів. Останні ж вправно користувалися з поверховості, уривчастості звітів ЦК (політичний звіт робив X. Раковський, співдоповідь з організаційного питання – С. Косіор), які практично й не могли бути іншими в умовах громадянської війни, що розтерзала фронтами території, розірвала зв'язки між організаціями, посіяла різнобій у діях, зрештою просто фізично знищувала партійців, заважала навіть оперативно зібрати інформацію та ін. І С. Косіор щиро зізнався, що в діяльності Центрального Комітету місцевих організацій «жодної єдності не було і не відчувалось. Центральний Комітет не відчувався. Це викликало велике невдоволення. Такий же недолік був і в губернській роботі щодо повітів. Це загальне явище, за даних умов, коли було мало сил, коли їх майже не було, ми, товариші, лише циркулярними листами підкріплювали наших місцевих працівників. Як стосовно ЦК, так і губернії робота була дуже слабкою й ми змушені визнати її худосочні результати».

Водночас С. Косіор рішуче виступив проти тих, хто абсолютизував недоліки в діяльності комуністів України, ладен був взагалі перекреслити як марні, безрезультатні всі зусилля республіканської партійної організації. Він скрушно говорив: «Вочевидь, над Україною висить якесь прокляття, яке не дає можливості злагоджено працювати» і конструктивно додавав: «Здоровий елемент нашої партії має поставити питання, де кінчається критика і починається розклад… Справжні комуністи повинні згуртуватися і дати відсіч тим елементам… які виступають з певним протестом проти нашої політики і говорять, що ЦК не вартий тримати свого прапора. Це – загибель нашої партії. Якщо ми не скажемо, що подібна критика шкідлива, ми не втримаємо нашу партію від розпилення…Слід критикувати, але і не забувати меж цієї критики. Повинна бути справжня розумна межа».

Послідовно, принципово С. Косіор відстоював лінію партії у боротьбі з «децистами» і в інших питаннях, зокрема у визначенні політики щодо чергових питань господарського будівництва. Однак з більшості головних питань порядку денного представники групи «демократичного централізму» провели резолюції зі своїми оцінками і положеннями.

Дезорганізаторські дії «децистів» створювали на конференції дуже напружену обстановку. Делегати змушені були відволікатися на зовсім не продуктивні, схоластичні суперечки. Через усе це не вдалося розглянути такі важливі питання, як завдання партійного та радянського будівництва, звіти губкомів. По суті, лише позначеним, а не обговореним залишилось і земельне питання, що викликало справедливі нарікання ряду делегатів.

Одержавши чисельну перевагу у складі президії, «децисти» під кінець конференції почали дедалі більше користуватись цією обставиною для ефективнішого досягнення бажаних результатів. Не витримавши, X. Раковський і Ф. Кон після чергового інциденту під час вечірнього засідання 21 березня 1920 р. вирішили скласти з себе повноваження членів керівного органу конференції. Склока, в яку вилилося все ранкове засідання 22 березня, привела врешті до того, що більшістю голосів (за – 100, проти – 84, утрималися – 9) президії було висловлено недовіру. Останні засідання на прохання конфліктуючих сторін вів представник ЦК РКП(б) Й. Сталін, хоча й вдалося обрати новий склад президії: Й. Сталін, М. Дорогая, О. Шумський, Е. Квірінг, В. Чубар.

Найбільші колізії виникли на останньому засіданні, коли почалися вибори делегатів на IX з'їзд РКП(б) і Центрального Комітету КП(б)У. Фракційні тенденції вирвалися назовні, хоча вже 20 березня 1920 p., тобто ще в середині роботи форуму, під час чергового зіткнення на ґрунті маніпуляцій делегатами з метою забезпечення переваги «децистській» течії, заявлялося, що на конференції «гуляє два списки майбутніх членів ЦК».

За остаточними даними мандатної комісії, в конференції взяло участь 242 делегати з ухвальним голосом. Таке ж право, як зазначалося, одержали 18 представників від колишньої Української комуністичної партії (боротьбистів), які за рішенням власної конференції об'єдналися з форумом КП(б)У, заявили про саморозпуск своєї партії і бажання влитися до лав Комуністичної партії (більшовиків) України. Разом це становило 260 делегатів. Згідно з модулем представництва, на Всеросійський партійний з'їзд слід було обрати 26 посланців. Голосування здійснювалося списками: прибічники ЦК РКП(б) і «децисти».

В результаті обидва списки отримали рівну, або практично рівну, кількість голосів – по 113 (за даними одного з тих, хто здійснював підрахунок, за список «децистів» подали голоси 114 чоловік). Й. Сталін, як головуючий, заявив, що різниця у 1 голос, якщо й існує, настільки неістотна, що брати до уваги її не варто, і запропонував послати на з'їзд по 13 делегатів від обох сторін і затвердити по 5 кандидатів (у разі необхідності заміни). З цим погодилися.

Домовилися сформувати ЦК КП(б)У із 17 членів: по 5 осіб мали затим бути обраними до Політбюро і Оргбюро ЦК (один член мав одержати місце водночас в обох згаданих органах), а решта працювали б на місцях). 7 членів ЦК мали займатись роботою в столиці. Один раз на місяць мав скликатись пленум ЦК на сесійній основі.

При виборах ЦК КП(б)У «децисти» знову домоглися голосування списками. Зі всього попереднього ходу конференції було очевидним (принаймні, дуже ймовірним), що до майбутнього складу ЦК увійдуть переважно «децисти» та їх прихильники. За таких умов 83 делегати, від імені яких виступив Г. Петровський, зробили заяву. В ній наголошувалось, що вибори ЦК КП(б)У, за представництва на конференції, яке зовсім не відповідає складу республіканської організації (основні робітничі райони – Донбас, Катеринославщина, а також Червона армія мали порівняно з Харківською губернією незначну кількість голосів), «в обстановці, коли дві рівні частини конференції не знаходять спільної мови і особистий момент покриває всі принципові розбіжності, не можуть користуватися необхідним авторитетом ні перед партією і пролетаріатом України, ні перед ЦК РКП(б), ні перед Третім Інтернаціоналом». Тому вибори ЦК визнавалися абсолютно неможливими. До 83 згаданих делегатів продовжували приєднуватись інші учасники зібрання, відмовляючись брати участь у голосуванні і пропонуючи перенести розв'язання питання на розсуд ЦК РКП(б) і IX з'їзду партії. Природно, Г. Петровський зняв і свою кандидатуру, яка була внесена до списку «децистів».

В. Блакитний заявив, що «в ненормальних умовах, які утворилися на конференції», група колишніх боротьбистів також відмовилася брати участь у виборах. Про зняття своїх кандидатур зі списку, запропонованого «децистами», заявили також В. Чубар і О. Шумський.

Однак більшістю конференції була підтримана пропозиція про те, що висунуті до списків кандидатури не можуть за власним бажанням зніматися з голосування. За відсутності величезної кількості делегатів, вибори ЦК все ж були проведені. 112 голосами, при 8 тих, хто утримався, до ЦК КП(б)У були обрані: В. Блакитний, К. Ворошилов, Я. Гамарник, С. Гандзей, Я. Дробніс, В. Затонський, О. Іванов, Е. Квірінг, В. Косіор, С Мінін, Г. Петровський, Г. П'ятаков, Т. Сапронов, Р. Фарбман, Т. Харечко, В. Чубар, О. Шумський. Кандидатами – В. Аверін, Антонов, М. Безчетвертний, І. Бик, С. Діманштейн, Ю. Коцюбинський, А. Падерін, М. Рафес, О. Сербіченко.

Як видно, в голосуванні взяло участь менше половини присутніх на конференції делегатів з ухвальним голосом (120 із 260), що за будь-яких демократичних підходів автоматично робило результати виборів не лише проблематичними, а й апріорно нелегітимними.

Закрив короткою промовою конференцію Й. Сталін. Він розцінив як «велику, серйозну помилку» прийняття «децистської» резолюції з питань господарського будівництва, прозоро натякнувши на те, що це питання ще обговорюватиметься на загальнопартійному з'їзді, а відтак при ухвалі іншого варіанта може втратити своє значення ухвалений конференцією документ і для КПУ. Позитивної оцінки члена Політбюро ЦК РКП(б) заслужила резолюція конференції про роботу на селі.

З особливими почуттями говорив Й. Сталін про приєднання до Компартії України колишніх боротьбистів. «Я вважаю, – наголосив промовець, – що партія в цілому набула великого багатства. До цих пір наша робота на Україні кульгала, кульгала безумовно, бо вона цілком живилася міським пролетаріатом, на 9/10 носила характер роботи у містах… Боротьбисти – це така партія, яка живиться соками села… Тільки тепер, після злиття з нашою партією тов. боротьбистів, тільки тепер у нас буде могутній союз пролетаріату міста і села. Він може бути на ділі здійснений, а ви самі знаєте, що цей союз основа всієї могутності, всієї сили федеративної республіки і Української особливо. І ось із цим фактом я маю честь привітати вас. Ви одержали від долі бажане. Я б хотів, щоб конференція з гідністю оцінила наших товаришів і через них провела органічний нерозривний зв'язок з селом, об'єднала роботу пролетаріату міста і села».

Схоже, Й. Сталіна не дуже збентежив останній інцидент – відмова від голосування практично половини делегатів конференції і перемога «децистів» при виборах ЦК КП(б)У У всякому разі, він досить спокійно (і водночас – багатозначно) заявив: «…Я гадаю, що ЦК РКП зможе розібратися в цих питаннях і встановити порядок, або створивши новий ЦК шляхом комбінації з делегатів з обох сторін, або, можливо, що сам IX Всеросійський з'їзд займеться цим питанням. У всякому разі ясно, що питання так чи інакше буде розв'язане».

Вже наступного дня, тобто 24 березня 1920 p., Політбюро ЦК РКП(б) розглянуло становище, що склалося в КП(б)У, і прийняло постанову про розпуск обраного ЦК як неправомірного, та призначення тимчасового бюро ЦК КП(б)У До нього мали увійти по два представники від старого і нового складів ЦК та один боротьбист. Незабаром бюро було створено, і очолив його С. Косіор.

Лідери «децистів» не погодилися з таким рішенням. Напередодні IX з'їзду РКП(б) Т. Сапронов зустрівся з В. Леніним, вимагав розглянути на Пленумі ЦК РКП(б) постанову Політбюро про розпуск ЦК, обраного конференцією. 31 березня група «децистів» – делегатів України – звернулася до з'їзду з заявою про неправомірність дій Політбюро ЦК щодо «нового» ЦК КП(б)У.

IX з'їзд РКП(б) рішуче відкинув погляди «децистів», засудив їх фракційну діяльність. Зокрема, В. Ленін, критикуючи дії «децистів» в Україні, підкреслював: «…Ми знаємо, що донецькі та миколаївські робітники дали відсіч захистові напівдемагогічної колегіальності, в яку впадав т. Сапронов».

Відразу ж після закінчення з'їзду, 5 квітня 1920 p., новообраний ЦК РКП(б) розглянув питання про становище в КП(б)У Було підтверджено рішення Політбюро про розпуск ЦК, обраного на конференції, та затверджено тимчасовий ЦК КП(б)У у складі 13 чоловік: В. Блакитний, П. Залуцький, В. Затонський, Ф. Кон, С Косіор, Д. Мануїльський, С. Мінін, Г. Петровський, X. Раковський, Ф. Сергеев (Артем), В. Чубар, О. Шумський, Я. Яковлев (Епштейн).

З метою оздоровлення обстановки в КП(б)У ЦК РКП(б) відкликав з України активних «децистів» Т. Сапронова, С. Косіора, Р. Фарбмана та інших. ЦК партії схвалив лист «До всіх організацій Комуністичної партії України», у якому було доведено необхідність і обґрунтованість заходів, вжитих ЦК РКП(б) для припинення дезорганізаторської діяльності «децистів» в Україні, показано небезпечність їх фракційних дій.

У листі проведено ретельний аналіз соціально-політичних причин активізації «децистської» опозиції. Зокрема, відзначено свідоме порушення принципів прийому до партії в Харківській організації КП(б)У, що створило сприятливу базу для посилення впливу «децистів». Було вказано на необхідність якнайшвидшого очищення КП(б)У від випадкових, міщанських елементів, залучення до неї кращих представників робітничого класу та найбіднішого селянства. В листі висловлювалася впевненість, що комуністи України правильно зрозуміють і підтримають заходи ЦК РКП (б), спрямовані на організаційно-політичне зміцнення КП(б)У.

15 квітня 1920 р. відбувся Пленум ЦК КП(б)У на якому було утворено Політбюро ЦК (С. Косіор – секретар ЦК, Г. Петровський – голова ВУЦВК, X. Раковський – голова РНК УСРР,

О. Шумський – член РВР 12-ї армії, Я. Яковлев – секретар Харківського губкому КП(б)У і Оргбюро ЦК (С. Косіор, О. Шумський, Я. Яковлев).

Очоливши Комуністичну партію (більшовиків) України, С. Косіор докладав значних зусиль до того, щоб якомога згуртувати республіканську партійну організацію, подолати негативні наслідки діяльності «децистів», зосередився на мобілізації трудящих на відбудову народного господарства, поглиблення соціалістичних перетворень. На цей же час випала і організація відсічі білопанській Польщі, і завершення розгрому білогвардійщини на чолі з П. Врангелем і вирішальні акції щодо приборкання повстанської стихії, передусім махновщини.

На посаді першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслав Вікентійович перебував до V конференції КП(б)У (17—22 листопада 1920 p.). Згодом деякий час працював у Наркомпроді УСРР, входив до складу Центральної комісії по чистці партії. У грудні 1921 р. повертається в апарат ЦК КП(б)У обирається до складу Оргбюро, працює завідуючим організаційно-інструкторським відділом ЦК.

Після завершення громадянської війни зусилля С. Косіора, як і інших керівників партії та уряду Радянської України, були спрямовані на боротьбу з розрухою, на відбудову і розвиток народного господарства. Він бере активну участь у завершенні процесу націоналізації промисловості, відновленні залізниць і засобів зв'язку, налагодженні роботи шахт Донбасу і металургійних заводів Придніпров'я, в організації комнезамів і поданні допомоги голодуючим.

У жовтні 1922 р. ЦК партії затверджує С Косіора секретарем Сибірського бюро ЦК РКП(б).

У січні 1926 р. його обирають членом Оргбюро та секретарем ЦК ВКП(б). Він брав активну участь у підготовці до XV з'їзду партії (грудень 1927 р.), на якому виступив з Організаційним звітом ЦК і був обраний кандидатом у члени Політбюро, секретарем ЦК і членом Оргбюро ЦК ВКП(б).

У липні 1928 р. об'єднаний Пленум ЦК і ЦКК КП(б)У обрав С Косіора Генеральним секретарем Центрального Комітету КП(б)У, членом Політбюро і Оргбюро ЦК. З того часу майже 10 років він очолював парторганізацію України і, спираючись на сформований у двадцятих роках партійний актив, спрямовував комуністів, усіх трудящих республіки на розв'язання завдань соціалістичного будівництва. Індустріалізація, колективізація, культурна революція, проведені у стислі строки ціною величезного напруження сил, далися нелегко і народу, і керівникам республіки. І в будівництво Дніпрельстану, «Запоріжсталі», Харківського тракторного та інших велетнів п'ятирічки, і у кожен з десятків відкритих в Україні вузів та наукових закладів була вкладена частка праці й Станіслава Вікентійовича.

Щодо ролі С. Косіора у соціалістичній перебудові сільського господарства, його позиції в процесах колективізації однозначної оцінки бути не може. На першому етапі соціалістичних перетворень на селі він підтримував методи адміністративного тиску при організації колгоспів. Орієнтуючи партійні комітети на форсування цього процесу, Станіслав Вікентійович вважав, що Україна має всі дані для того, щоб іти попереду інших. Але такий «наступ» у «боротьбі з куркульством» призвів до того, що постраждала частина середняків. Натискні методи колективізації, обмеження господарської ініціативи селянства, репресії і зловживання владою вели справу колгоспного будівництва у глухий кут. Це засвідчили й партійні документи, опубліковані у березні-квітні 1930 р.

Косіор разом з керівництвом республіки рішуче взявся за нормалізацію становища на селі. Увага партійних організацій була зосереджена на практичній допомозі новоствореним артілям, їх організаційно-господарському зміцненні, створенні відповідної технічної бази. Виступаючи з доповіддю на VII Всеукраїнському з'їзді незаможних селян 28 березня 1930 р., С. В. Косіор застерігав від підміни масової роботи у здійсненні суцільної колективізації голим розкуркулюванням, вимагав покінчити з неподобствами і головотяпством у колгоспному будівництві. Зрозумівши свої помилки, Генеральний секретар ЦК КП(б)У та інші керівники республіки почали шукати нові форми і методи господарювання, матеріального стимулювання колгоспників.

Станіслав Вікентійович багато зробив для піднесення культури землеробства, організації і розвитку радгоспів і МТС, впровадження прогресивних методів господарювання. Турбувався він і про добробут колгоспів і колгоспників, прагнув, аби трудодень ставав вагомішим і оплачувався не лише зерном, а й грошовою винагородою. С. Косіор був противником «усуспільнення» корів, дрібної худоби, птиці.

Непростим залишається питання про персональну відповідальність Косіора за голод 1933 р. Звичайно, головним винуватцем серйозних деформацій кооперативного плану, політики союзу з селянством був Й. Сталін і його найближче оточення, які стали на шлях конфронтації з селянством, а індустріалізацію країни розраховували здійснити в першу чергу за рахунок села. Але це аж ніяк не значить, що слід скидати відповідальність керівних органів Української СРР і особисто С Косіора.

Як свідчать документи, на початку хлібозаготівель 1932—1933 pp. С. Косіор під тиском Й. Сталіна, Л. Кагановича і В. Молотова вимагав від обкомів КП(б)У, низових партійних осередків своєчасного виконання планів хлібоздачі, притягнення до суворої відповідальності місцевих керівників. Викликають подив і намагання С. Косіора у офіційних виступах стверджувати, ніби ніякого голоду в Україні не було. Керівництво країни і республіки боягузливо замовчувало масштаби катастрофи. Навпаки, у пропагандистських цілях усіляко прикрашалися «досягнення» колгоспного ладу, поширювалися гасла про «розгорнутий соціалістичний наступ», «рішучі перемоги» на селі тощо.

Водночас не можна не бачити й іншого боку партійної і державної діяльності С Косіора у 1932—1933 pp. В умовах поширення голоду Станіслав Вікентійович, а з його ініціативи й інші члени Політбюро, секретарі ЦК, керівні працівники республіканського апарату неодноразово виїздили у сільські райони й організовували заходи для порятунку селян, в першу чергу дітей, від голодної смерті.

С. Косіор багато разів порушував питання перед союзним урядом і особисто Й. Сталіним про надання допомоги республіці. «ЦК ВКП(б), тов. Сталіну… З 49 районів Дніпропетровської області тяжкими вважається 21 район, – повідомляв партійний лідер УСРР – На другому місці по кількості повідомлень про голод стоїть Київська область, в якій особливо тяжкими вважається 31 район… Вже на початку сівби, безумовно, буде потрібна додаткова продовольча допомога Київській області, Донбасу, AM СРР (Автономній Молдавській СРР. – В. С.)», а також Дніпропетровській, Харківській і Вінницькій. Цю допомогу визначаємо у розмірі не менше 2 000 000 пудів… З вказаної кількості ми просимо дати негайно 300 тисяч для Київської області. С Косіор. 15 березня 1933 року».

В іншому листі говорилося: «Москва, ЦК ВКП(б), Сталіну. Особливо тяжке продовольче становище, що створюється у червні місяці, вимагає продовольчої допомоги не лише Одеській, Дніпропетровській, Донецькій, але й Харківській, Вінницькій та Київській областям. Харківська область має близько 20 особливо тяжких районів, яким необхідно обов'язково допомогти, а ресурсів вже немає… Тому просимо дати додаткову продовольчу позику таким областям: Вінницькій – 150 тисяч пудів, Київській – 150 тисяч пудів, Харкову – 200 тисяч пудів, Чернігову – 30 тисяч пудів. С. Косіор, В. Чубар. 29 травня 1933 p.».

Настійні звертання керівництва республіки, численні листи з місць знаходили хоча б частковий відгук. 19 лютого 1933 р. у Харків надійшла урядова телеграма про дозвіл на використання частини наявних державних запасів хліба. Ще через шість днів – 25 лютого – РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили постанову про продовольчу і насіннєву позички – 20,3 млн пудів зерна. До кінця квітня Україна одержала з союзних фондів 33,9 млн пудів насіннєвої, фуражної і продовольчої позички і 400 тис. пудів продовольчої допомоги. Одночасно було створено Центральний фонд допомоги дітям. Звичайно, аби нагодувати всіх потерпілих, цього було дуже мало. Але певні кроки для врятування людей від голодної смерті все ж робилися.

Працюючи в Україні, С. Косіор надавав великого значення національно-культурному будівництву. За його активної участі партійна організація республіки успішно розв'язувала завдання ліквідації неписьменності, дальшого розвитку освіти, науки, літератури і мистецтва. Станіслав Вікентійович діяльно підтримував процес українізації, який супроводжувався підготовкою і висуванням місцевих кадрів, збільшенням кількості українських шкіл, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, широким впровадженням української мови в роботу партійного і радянського апарату.

С. Косіор чимало зробив для розвитку національної культури, широкого представництва всіх народів і народностей, що проживали в Україні, у державному апараті, партійних і радянських органах. У той же час він рішуче виступав проти національної обмеженості, національного егоїзму.

Гострій критиці піддавав і прояви великодержавного шовінізму в республіці. І все ж Станіслав Вікентійович допустив чималі прорахунки і навіть правопорушення, які призвели до серйозних деформацій у національній політиці. С. Косіор був одним з ініціаторів безпідставних звинувачень відданого більшовика, члена Політбюро ЦК КП(б)У М. Скрипника у «пособництві буржуазно-націоналістичним елементам» та «змиканні з інтервенціоністськими силами». Безпідставні звинувачення у націоналізмі висунув він і щодо окремих керівників Компартії Західної України, які на основі сфальсифікованих матеріалів про антирадянську діяльність і зв'язки з так званою Українською військовою організацією (УВО) та іноземними розвідками зазнали репресій.

Перебуваючи довгі роки в керівному складі партії, Станіслав Вікентійович був учасником багатьох найважливіших подій життя України, обирався делегатом VI, VII, XI, XIII, XV—XVII з'їздів партії, І—III з'їздів, IV, V конференцій і XI—XIII з'їздів КП(б)У.

С. Косіор залишив чималу творчу спадщину – понад 200 друкованих праць – доповідей, статей, промов тощо. Просякнуті духом часу та історичних подій, активним учасником яких був Станіслав Вікентійович, вони охоплюють широке коло питань політичного, економічного і культурного життя нашої країни. Разом з тим доробок С Косіора повною мірою віддзеркалює всі негативні моменти, складності і протиріччя, притаманні тоталітарній добі, панівні на той час догматичні уявлення про соціалізм. Для чималої кількості виступів і статей характерні некритичний підхід до роботи партійних організацій, захвалювання і перебільшення досягнень.

Епоха, в яку жив Станіслав Вікентійович, була дуже непростою, суперечливою, важкою.

Особливо тяжким для країни, партії і особисто С. Косіора виявився тридцять сьомий рік. За сфальсифікованими звинуваченнями було кинуто за ґрати і розстріляно багатьох членів ЦК КП(б)У, секретарів обкомів партії, воєначальників, радянських і комсомольських працівників – людей, з якими Станіслава Вікентійовича поєднували колишнє підпілля, громадянська війна, спільна багаторічна праця, особиста дружба. І він, поза сумнівом, відчував біль втрат, особисту відповідальність за розправи над чесними комуністами. Адже з ним, як з членом Політбюро ЦК ВКП(б), керівником республіканської парторганізації, погоджували чимало репресивних заходів. Мабуть уже на початку 1937 р. С Косіор зрозумів марність і безперспективність захисту товаришів від брутального свавілля. І водночас все ясніше відчував, що морок недовір'я і патологічної підозрілості насувається й на нього. Саме тоді, потрапивши у маховик репресивної машини і опинившись під тяжким пресом звинувачень з боку сталінсько-єжовської верхівки, С. Косіор, очевидно, вирішив рятувати себе і свою родину. Лише цим можна пояснити його відверто показове самобичування у зв'язку з «втратою пильності», заклики до посилення боротьби з «ворогами народу», «дворушниками», «агентами» іноземних розвідок, які зайняли провідне місце у звітній доповіді Косіора на XIII з'їзді КП(б)У (27 травня – 3 червня 1937 p.).

Однак вберегти себе, дружину, дочку, двох синів і трьох рідних братів, запобігти біді Станіслав Вікентійович так і не зміг. У січні 1938 р. його відкликали до Москви і призначили заступником голови Раднаркому СРСР, керівником Комісії радянського контролю. Але вже через три місяці – у травні – С. Косіора було кинуто за ґрати. Ні звитяжне революційне минуле, ні активна участь у будівництві основ соціалізму, ні, зрештою, діяльна роль у створенні культу Й. Сталіна не були взяті до уваги. Станіслава Вікентійовича безпідставно звинуватили у зв'язках з шпигунсько-диверсійними службами іноземних держав, у керівництві неіснуючою «Польською організацією військовою» (ПОВ), в інших «смертних гріхах». 29 лютого 1939 p. C. Косіора було розстріляно. Рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР від 14 березня 1956 р. вирок скасовано, С. Косіор повністю реабілітований.


Література про І. П. Мазепу | Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi | Праці С. В. Косіора