home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


«Відповідальність за те, до чого вони не можуть прикласти рук»

(В'ячеслав Костянтинович Прокопович)


Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Політичний і громадський діяч, педагог, учений-історик, публіцист народився в сім'ї священика 10 (22) квітня 1881 р. в м. Києві. Походив він зі старовинного козацького роду Чигиринського повіту на Київщині. Після закінчення історично-філологічного факультету Київського університету викладав історію в київських гімназіях, але за «українофільські» погляди та участь 1913 р. у роботі Всеросійського педагогічного з'їзду був звільнений з посад. Деякий час працював ученим бібліотекарем Київського міського музею. З 1905 р. належав до Української радикально-демократичної партії, з 1908 р. був членом Товариства українських поступовців (ТУП). У 1911—1914 pp. редагував педагогічний часопис «Світло», співпрацював в українській періодичній пресі, зокрема в газетах «Рада» і «Боротьба» під псевдонімом С. Волох.

Один із засновників Центральної Ради, якою був делегований гласним до губернської земської управи, а 15 березня 1917 р. рекомендований до складу Київського губернського виконавчого комітету Ради об'єднаних громадських організацій як представник Таращанського повіту. 25—26 березня 1917 р. В. Прокопович брав участь у з'їзді Товариства українських поступовців, перейменованого на Союз українських автономістів-федералістів, був обраний до Тимчасового Центрального Комітету. Всеукраїнським національним конгресом (6—8 квітня 1917 р.) був делегований до нового складу Української Центральної Ради як представник Союзу автономістів-федералістів, а 8 квітня на Перших Загальних зборах Ради – до її Комітету. На І реорганізаційному з'їзді партії, яка в червні перебрала назву Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), був обраний до її ЦК. Входив до складу комісії з реорганізації Комітету УЦР в Малу Раду, згодом представляв в останній фракцію УПСФ.

У січні—квітні 1918 р. обіймав посаду міністра народної освіти в уряді В. Голубовича. Після повернення Української Ради з Житомира доклав зусиль до українізації вищих шкіл, у зв'язку з чим міністерство виробило спеціальний план, який у березні 1918 р. затвердила Рада Народних Міністрів.

Напередодні гетьманського перевороту, 27 квітня 1918 p., разом з іншими членами УПСФ С. Шелухіним та І. Фещенком-Чопівським заявив про вихід зі складу уряду. «Через те, що досі уряд не опублікував своєї декларації, – наголошував В. Прокопович у заяві, – а отже, не виявив досі повного і ясного шляху та конкретної програми діяльності; через те, що нинішній Кабінет Міністрів не в силі стати на шлях реальної роботи і не виявляє високої здатності до праці; через те, що міністри – члени партії соціалістів-федералістів – не можуть стати до активної участі і впливу у загальній нашій політиці і тим приймають на себе відповідальність за те, до чого вони не можуть прикласти рук – ми… виходимо зі складу теперішнього кабінету».

Після гетьманського перевороту повернувся до педагогічної роботи. У травні—жовтні 1918 р. входив до складу політичної комісії української мирної делегації на переговорах із більшовицькою Росією.

В політичному житті України 1919-го – початку 1920 р. займав праву, радикально-демократичну позицію, послідовно виступав проти лівих орієнтацій Директорії, урядів В. Чехівського, Б. Мартоса, І. Мазепи.

26 травня 1920 р., під час перебування в Києві білополяків С. Петлюра призначив В. Прокоповича головою Ради Міністрів УНР. Сформований ним уряд, в якому переважали радикал-демократи, планував скликати в Україні парламент, обраний на підставі загального, рівного, безпосереднього, таємного, пропорційного голосування. Передбачалося створити регулярну армію. Для відбудови зруйнованої промисловості пропонувалось використати приватну ініціативу. Держава зобов'язувалась сприяти кооперативним установам ввести посильне оподаткування населення. Земля мала перебувати в користуванні селян до остаточного вирішення цього питання в парламенті. Українські есери й соціал-демократи перейшли в опозицію до уряду, постійно й рішуче засуджували практично всі його кроки. Зазнаючи поразки за поразкою, Українська армія нестримно втрачала контроль над територією, відкочувалась за польськими військами, що вже не в змозі були впливати на перебіг подій в Україні. Тотальна катастрофа УНР ставала невідворотною. 16 жовтня 1920 р. В. Прокопович подав у відставку, яка була прийнята головою Директорії С. Петлюрою.

Деякий час залишався міністром освіти в кабінеті А. Лівицького. З 1921 р. перебував у таборах для інтернованих у Польщі, займався просвітницькою справою, головним завданням якої була ліквідація неграмотності серед військовополонених.

У 1924 р. переїхав до Парижа, де тісно співробітничав з головою Директорії і головним отаманом військ УНР С. Петлюрою. Після його смерті згідно з законом «Про тимчасове Верховне Управління від 12 листопада 1920 р.» А. Лівицький, як голова Ради Народних Міністрів, перебрав на себе права і обов'язки голови Директорії УНР. В. Прокопович протягом 1926—1939 pp. обіймав посаду голови Ради Міністрів УНР. З жовтня 1939 р. до травня 1940 р. він – заступник голови Директорії та головного отамана УНР. Протягом 1925—1939 pp. редагував тижневик «Тризуб» у Парижі.

1927 р. заснував Бібліотеку ім. С. Петлюри в Парижі, яка вже 1934 р. налічувала понад 10 тис. томів літератури.

У вересні 1939 р. Уряд У HP в Парижі на чолі з В. Прокоповичем і О. Шульгіним задекларував свою солідарність із західними демократичними державами і засудив нацистський і комуністичний тоталітаризм. В той час це була єдина українська заява, в якій відкрито засуджено нацистську політику Німеччини.

Історичні праці стосуються переважно сфрагістики: «Сфрагістичні анекдоти» (1938), «Заповіт Орлика» (1939), «Під золотою хорогвою» (1943), «Печать Малороссийская» та «Сфрагістичні етюди» – обидві вміщені в «Записках НТШ» Т. CLXIII 1954 р. та ін.

Помер 7 червня 1942 р. й похований у м. Бесанкур, Франція.


Література про С. В. Косіора | Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi | Праці В. К. Прокоповича