home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Коло дев’яте: культура самознищення…


… На остаток сила ввела в храм обширный очень и красный, каков у богатих мъщан бывает, прихожан, гдъ будто в день зеленый святаго духа отправлял я с діаконом литургію и помню точно сія, что говорил: Яко свят еси, аж до во въки въков, и по обоих хорах пъто Святый Боже пространно. Сам же я с дьяконом пред престолом до землі кланяясь, чувствовал внутрі сладость, которой изобразить не могу. Однак и там человъческими порокамы поскверненно. Сребролюбіе с карнавкою бродит и, самого іерея не миная, почти виривает складкы.

От мясниъ объдов, которіе в союзних почти храму комнатах торжествовались, к самой святой трапезъ дух шибался во время литургіи. Там престрашное дъло слъдующее видел. Некоторым птичих и звериних не доставало мяс к яствію, то оны одетого в черну свиту до колън человъка с голыми голенами и в убогих сандаліях, будуча уже убитого, в руках держа при огнъ, колъна і литкы жарили и, с истекающим жиром мясо отръзуя, то огризая, жрали.

Коего смраду и свиръпства я не терпя, с ужасом отвращая очи, отшол. И сіе дълали, будто служители некоторыи.

Сон, який наснився Григорію Сковороді 24 листопада 1758 року


Із найхитромудрішої пастки завжди існує вихід. Доки б’ється наше серце, ми можемо виправити помилки. Лише смерть позбавляє усіх шансів тут, на землі. Тому звуть її жорстокою, невблаганною, абсурдною. У середні віки Бог не мав стосунку до смерті: вона була породженням диявола і вважалась дуже непривабливим видовищем. Єдиним полегшенням для людини в її безсиллі був сміх. Вона тішилася, коли в макабричному танці перед нею проходили папи, королі, знать, злодюги та вбивці, бо отримувала від того сатисфакцію. Але й пам’ятала про власну смерть. Жити поруч із цвинтарями, пити вино на надгробках, злягатись у цвинтарній траві — цю близькість до смерті прості люди розуміли трохи по-іншому, ніж ченці, але досить подібно. Розважатись видовищем публічних страт, агонією засуджених вчило її суспільство, яке перестаралось: замість страху з’явилась байдужість. Опорочувати красу земного світу, зневажати його плинність, минущість, незавершеність вчило її тодішнє християнське мистецтво, але замість величних почуттів викликало байдужість не лише до зовнішнього світу, а й до внутрішнього світу почуттів. Філософія, ця служниця богослов’я, вчила шукати Бога з ліхтаркою в руках серед зірок, замість того, щоббачити безсмертя у кожній травинці чи камінці, у кожному серці. І хоча завжди жили люди, що мислили по-іншому, вони мали вплив лише на майбутнє. Масова культура. Що тут вдієш…


Уся цивілізація західного світу упродовж багатьох сторіч намагалася прищепити людині комплекс провини, і настільки втомила її приниженням, що породила щось цілком протилежне — гординю та відчуження. Вони теж не здатні були привести до спасіння. До технічного прогресу — так, до звільнення від табу — так, до беззахисности — так… «Хворобою до смерти» назвав відчай данський філософ Серен Кіркеґор. Проте, незважаючи на тотальність зла, що загрожує самому існуванню людства, рано ще говорити про пришестя Князя темряви, Сатани чи Антихриста. Тільки те, що здається слабким і ніжним, є живим, а міцне й тверде — мертве. Так вважали даоські мудреці за кілька століть перед Різдвом Христовим. Існує притча, яку приписують Чжуанцзи:


«Височезний Лякливий спитав Лаоцзи:


— Якщо не навести ладу в Піднебесній, то як виправити людські серця?


— Обережно! — відповів йому Лаоцзи. — Не турбуй людського серця! Якщо його скинути, ти принизиш людину, якщо піднести — людину охопить гординя. Так вона перетвориться на раба, а так — на вбивцю».


Таким чином, мудрець радить дати можливість самій людині зробити власний вибір. Жодна масова культура, жодна офіційна ідеологія з тих, що існували й існують, не зацікавлені у тому, щоб людина мислила й діяла незалежно, побоюючись, що це зруйнує підвалини усіх інституцій, які живляться людською кров’ю та духом. Цілісність людства не у юрбі, яка піддається масовому гіпнозу, а в усвідомлені того, що усі люди, вільно роблячи свою справу, сприятимуть усі разом розквіту й вдосконаленню життєвого середовища.


Людина з чистим сумлінням не боїться смерти. Така головна думка найвідомішої з пісень Григорія Сковороди «Всякому городу нрав и права», де він демонструє перед нами божевільну суєту цивілізованого суспільства, котре рухається назустріч смерті лише завдяки протиріччям: багатство — бідність, слава — безчестя. Єдиним порятунком у боротьбі цих стихій лишається внутрішня злагода людського серця, де не існує жодних суперечностей: смерть не суперечить життю, любов ненависті, жорстокість милосердю. Внутрішній космос людини — це частина вселенського космосу. Поєднання вогню і води призводить до руйнування обох, і в той же час вогонь живе завдяки мертвому сухому паливу, а вода пробуджує малесенькі ембріони життя в насінні, що чекають терпляче, доки надійде їхній час. Зруйнувавши щось, ми зазнаємо величезних втрат, якщо не узгодимо свій вчинок з минулим і майбутнім, які теж воліємо протиставляти, а не об’єднувати.


У самому протиставленні є щось неприродне й нездорове. Це наче діагноз, поставлений недбалим ескулапом. Одвічна проблема — недосконалість мовлення, яке з допоміжного засобу спілкування людина перетворила на могутній засіб поневолення іншої людини. Напевно, нашу мову врятує те, що є слабким і ніжним: людське серце, яке дає почуттям здатність змінюватись, а очам бачити не три виміри, а безконечне їх число. Справжнє мистецтво завжди намагається виразити більше, ніж обрані ним засоби. Відображає словами те, що ніби не можна виразити словами, а пензлем те, що не можна зобразити фарбами, — і ось так відкриває перед нами дверці клітки, щоб ми могли вийти. Мистецтво — це теж космос, і коли воно не імітація й не служка сильних світу цього, у ньому немає суперечностей і панують злагода й гармонія. Там немає місця заздрості, ідолопоклонству, насильству, тобто вони можуть стати лише суб’єктом зображення.


Наші часи чимось нагадують середньовіччя. Час сутінків цивілізації, що завела в нікуди. Намертво встановлено істини, яким ніхто не сміє суперечити, навіть з позицій здорового глузду. Свобода вибору прихована десь на дні свідомости, і всі розмови про неї — лише порожня балаканина. А зовні — повна залежність від речей, без яких людина почуває себе голою й незахищеною. Кожен присмерк історичної епохи — «хвороба до смерти», коли людина не шукає виходу, а забуття, і може дозволити собі цинічно зірвати покривало з найзагадковішого — Смерти. Її вбогий, завислий над суєтними думками розум не бачить неперервности буття, а ожиріле серце заледве б’ється, не чуючи інших сердець. Тіло обплутане безліччю мотузочок, за які смикають гроші, кар’єра, втіхи. Потай людина навіть радіє, що не доживе до майбутнього, цієї жахливої, іржавої, здеґрадованої антиутопії, віртуальні привиди якої блукають її помешканням.


Кожна така присмеркова культура — це культура самознищення, цивілізація смерти, а нинішня епоха ще й торгує смертю, оскільки на неї є попит.


Культура смерти — це не лише некрофілія, виявами якої є як усілякі сексуальні збочення, так і потяг до стерильности. Культура смерти — це все, що веде до деґрадації й припинення існування людського роду: війни, убивства, самогубства, торгівля зброєю, наркотиками і людьми, ритуали дияволопоклонників і сатаністів… Існує міт, що кінець-кінцем на руїнах старого почнеться відродження світу, яке очолить Антихрист, і що основна причина занепаду західної цивілізації — це християнство, котре необхідно викоренити, знявши усі табу і позбувшись комплексів. Однак кожна ідеологія має ту ваду, що кожен повинен знайти істину в собі, а не шукати її в книгах та галасливих пророцтвах. Люди соромляться мислити інакше, ніж авторитети, а тим паче зважитися на спосіб життя, гідний незалежного мислення. Ідеологія об’єднує, щоб убити. Дух конформізму найперше знищує сумління, а різні форми протесту є, здебільшого, саморекламою і теж виявом загальної хвороби.


У тоталітарному суспільстві культура смерти проявляється дещо простіше: у масовому знищенні лишніх ротів, які є нібито головною причиною економічної відсталости. Розвинуті суспільства так само зацікавлені у тому, щоб знищити побільше голодних, продаючи їм зброю для братовбивчої війни. Громадянські війни — це боротьба за переділ влади, від якої мільйони простих людей змушені втікати туди, де вони нікому не потрібні. Для цього, власне, й існують кордони між державами. Людей вбивають ще за життя, позбавивши води, землі, мови і Вітчизни.


Усе, що безплідне, так само приречене на смерть. Затруєне довкілля, вбиті задля розваги чи наживи тварини, добровільна стерилізація жінок, які хочуть зробити кар’єру, культ спорту, спрямованого на те, щоб витримати боротьбу за успіх… Залежність породжує беззахисність, яка переходить у аґресію.


Машина, що діє всередині сучасної людини, потребує догляду і живлення, щоб виконувати функції, закладені в ній. Вона служить босові, який керує нею доти, доки на його місце не прийде інший. Решта її не обходить. До Бога теж треба прислухатись, бо він, хоч і не є уособленням батька, який прощає, але будучи босом, недосяжним начальником корпорації, може теж вплинути на долю. Безпосередній бос має набагато більші повноваження: він володіє життям підлеглого, тобто його добробутом. Інфантильність дорослого — це щось зовсім інше, бо дитина прагне самостійности, а дорослий тяжіє до мертвотного скам’янілого буття, зате без ризику.


Звісно, це неприємно чути. Щоб уникнути морального дискомфорту і змусити людську істоту змиритися із залежністю, їй пропонують певні наукові теорії, видаючи їх за універсальні. Від економістів походить теорія про те, що людині властивий непереборний потяг до наживи. (І нічого з цим не вдієш!) Від біологів-дарвіністів — що боротьба за виживання — єдиний шанс еволюціонувати. (Як тут не обійтися без жертв!) Від фройдистів узято думку, ніби секс приховує у собі одвічне прагнення влади, і будь-які стримування, моральні табу призводять до непоправних ушкоджень особистости. Тож кожен мусить мати власного психоаналітика. Нас переконують, що секс — це ознака духовного здоров’я людини, тобто homo sapiens, хоча йдеться радше про істоту, яка виживає. Реальне протиставляється духовному, знання — мудрості, і цей принцип незмішування панує всюди. Бодай крихітка людськости присутня у кожній людині, але вона дуже часто не дає їй прорости, бо не знає, що це їй дасть. Тому не варто зневажати людей. До них потрібно ставитися, як до істот, що мали б усвідомлювати власні вчинки, але ще не доросли до цього.


Наше ставлення до смерти — віддзеркалення нашого ставлення до життя. Ми мали б відчувати смуток і надію, що ніщо не минуло марно. Рано чи пізно кожне страждання закінчується. Наші почуття дають змогу вийти; коли ми відчуваємо не тільки себе, а й інших, перед нами відкривається безмежність.


Натомість, продовжує існувати безліч офіційних інституцій, які контролюють людину значно суворіше, ніж це робила колись релігія, визнаючи завжди найбільшою цінністю людське серце. Ними випущено на волю демонів, метою яких є звільнити людську істоту від усіх втомливих суспільних комплексів, і насамперед від традиції, що передавалась від покоління до покоління. Найбільш руйнівним стало зняття табу на повагу до старости. На зорі існування людство сприймало старих як зайвих ротів, убиваючи ослаблених чи залишаючи напризволяще. Але, усвідомивши цінність досвіду, пройнялося повагою до батьків, адже від поводження з ними залежить майбутня старість кожної людини. В основі цієї поваги, любови, відданости лежить повага до життя у всіх його формах, те, що робить людину істотою, гідною Всесвіту. Руйнування традиції завдає величезної шкоди не лише моралі чи мистецтву, а й законам Всесвіту.


Заборона на старість — це ще один вияв культури самознищення. Скільки, власне, живе сучасна цивілізована людина? Десь до 30–35 років. У намаганнях нагромадити якомога більше речей, сягнути вищих щаблів кар’єри криється страх перед старістю, яку нині зневажають і висміюють. Існує величезний ринок товарів і послуг для тих, хто прагне якнайдовше зберегти зовнішню привабливість молодости. На старість людина зменшує власні потреби, отже, завдає шкоди комерції. Та й сама молодість є вигідним товаром.


Дискримінація за віком, власне, не вважається таким серйозним порушенням прав людини, як расова, етнічна чи дискримінація за статтю. Фальшивий культ сім’ї не має нічого спільного зі справжньою сім’єю. Сім’я зовні — це лише вигідний ринок збуту надміру речей, а всередині — ситуація притулку і співробітництва, як зауважив американський вчений Х.Салліван. Особливість сучасної епохи полягає в тому, що суспільство здатне утримувати старих людей, лише терплячи їх, через те кожна молода людина панічно боїться старости, а старі, подібно до Фауста, понад усе прагнуть повернути молодість, ніби це таке вже щастя — боротися за кожний день свого існування, виставляти себе на торг заради втіх, котрі за нинішнього стану культури ведуть до спустошення і духовної деґрадації.


Літня людина, що багато бачила на своєму життєвому шляху, помалу звільнюється від тягаря плоті, суспільних умовностей, від набридливої суєти, і цей відпочинок не може її не тішити. Але старість має й інші, непривабливі, сторони: хвороби, згасання пам’яти, відчуження з боку близьких, самотність. Людина раптом усвідомлює, що її нема кому вислухати. Ліжко чи кімната в притулку для старих, дрібні кривди, на які так вразливе старече серце, а часом — зневага, знущання. Усім вигідна її смерть, навіть самій людині, яка розуміє, що надто пізно зробити щось таке, що могло б змінити світ. Дехто просто перетворюється на рослину, хтось кличе смерть, щоб не бути для родини тягарем. Сільські жінки в’януть у тяжкій праці, і коли вони не годні бавити уже правнуків, їхня смерть є полегшенням для усіх, бо безпорадність дратує. Село не любить ні старих тварин, ні старих безпомічних людей, і з дикунською відвертістю та безпосередністю дає їм це відчути. Ці старі чинили колись так само з іншими старими. Коло замикається, і утворюється ланцюг, розірвати який може лише мудра любов, бо тільки диявол міг сказати: «Дорога надмірностей веде до палацу мудрости».


Життя і смерть часто порівнюють зі сном. Сон передбачає пробудження до якоїсь реальности, яка може виявитися прекрасною або жахливою. Культура самознищення намагається вмістити у собі сон і дійсність, переконуючи людину, ніби світ настільки складний, що будь-який вчинок можна виправдати і обґрунтувати.


Ми прийшли у XXI сторіччя з індустрією масової культури, яка пронизує усе наше буття і врешті приведе людину до духовного самознищення, в чому їй допоможуть нечувано розвинуті засоби комунікації. Синдром втоми, перший вісник старости, змушує обезвладнений мозок віддаватись хвилі забуття на безконечних карнавалах, замість того, щоб людина шукала відповіді на основні питання буття. Культурі, яка торгує духовними вартостями, не слід довіряти.


Масова культура з низів (раніше її так і звали — низовою), дійшовши до середини, починає витісняти справжню культуру. Процитую німецького філософа XIX сторіччя Шлеґеля:


«Поруч існують (…) дві різні літератури, кожна з яких має свою публіку, і, не звертаючи уваги на іншу, йде власним шляхом. Вони не виявляють ні найменшої цікавости одна до одної, хіба що, висловивши презирство та насмішку при випадковій зустрічі, але не без таємної заздрости до популярности однієї і благородства іншої» [49].


Благородство не може стати більшим, щоб не перетворитись у гординю, натомість популярність може розростись до безмежности, доки не набридне. Щодо заздрости, то решта шість смертних гріхів не полишать її у самотності. Світ, у якому не виконуються десять заповідей, існує лише завдяки смітникові, на який викинув старі цінності.


Існує хибна думка, ніби без масової культури неможливо створити елітарну, хоча у цьому випадку обидві культури, протиставляючись, насправді поступово переходять одна в одну. Отже, обидві не мають сенсу, бо є товарами, розрахованими на певний соціальний гаманець. Обидві прагнуть поширення серед якомога більшої кількости людей. Зрештою, принизливо поділяти культуру на культури для менш розвинених людей і для інтелектуалів, проголошуючи у принципі рівність між людьми. Коли мудрість підмінюють штучним розумом, іншого, на жаль, трапитись не може.


Нема чого тішитись, коли на сотню бульварних видань припадає одна вартісна книга, яку будуть читати і через сто років, те ж саме стосується фільмів. Митець без рекламної кампанії не матиме успіху. Він зобов’язаний час від часу виставляти на публіку те, чого вона чекає від нього. Його приватне життя мусить бути або дуже скандальним, або дуже зразковим.


Григорій Сковорода не дозволяв публікувати власних творів, просто надсилав їх друзям. Бо не хотів, щоб їх читали вороже налаштовані до нього люди, чи ті, які могли образитися. Це порушило б душевний спокій самого автора. Ставити метою свого життя успіх — просто безглуздо. Але й не меншою дурницею є ідея жертовности чи служіння, через те, що у ній немає справжніх почуттів, лише гординя. Справжній героїзм завжди щирий і імпульсивний. Усе, що має статися, станеться і без мене. Поквапившись, можна збитись на манівці. Треба зробити стільки, скільки можеш, щоб не втратити власної неповторности.


Творчість — це дуже особиста і дуже самотня справа. Єдиним джерелом її є багатоманітність світу, що проходить через мою свідомість. Якщо мені не потрібен пам’ятник за життя, то після смерти — тим паче, бо все це мертве і не зможе прорости.


Культура не повинна бути масовою чи елітарною. Це все одно, що принижувати і возвеличувати людину. Усе існуюче підкоряється єдиному Законові благоговіння перед життям, у якому об’єднуються почуття і розум. Треба лише вміти розпізнавати тепло життя і холод смерти, щоб не помилитись у виборі. Суспільство нічим не зобов’язане мені, а я — йому. Не так уже й важко заробити чесний шматок хліба. Тому, хто не продає і не купує, врешті дадуть спокій, а якщо від нього раптом вимагатимуть вчинків, які б суперечили його принципам, він зуміє вистояти. Найважче опиратися не тортурам, а спокусі. Якось неспокійно стає на душі, коли стоїш на березі річки й дивишся, як біжить вода. Вона тектиме і після тебе, й ти завжди можеш попливти з нею. Дивитись на щось збоку — це зовсім інше, ніж бути його частиною. Люди — не мурахи, не бджоли; у них не може бути спільної свідомости, того живого кровного зв’язку, що ним поєднані крихітні істоти. Люди дивляться на світ, чекаючи, що ж він їм дасть, яку забавку.


Пишучи про фейлетонну добу, а це було у 1943 році, Герман Гессе не виказує гніву, не вдається до нищівної іронії. Він лише констатує ситуацію інфантильности, яку породила культура самознищення:


«Ті люди, які гралися в дитячі загадки й читали статті про все і ні про що, аж ніяк не були наївними дітьми чи жадібними до розваг феаками — вічно охоплені страхом, вони жили серед політичних, економічних і моральних струсів та заворушень, перебули кілька страхітливих воєн, у тому числі й громадянських, і їхні нехитрі освітні ігри були не просто милою беззмістовною дитинністю, а відповідали глибокій потребі заплющити очі і втекти від нерозв’язних проблем та моторошних передчуттів загибелі в якомога безневинніший уявний світ» [50].


Десятиліття, які минули від часу написання цих рядків, показали, що той уявний світ не такий уже й безневинний, як і постмодернізм, що звільнив демонів для масової культури, поєднавши живе з мертвим, а діаманти з пластиком. Що, власне, й призвело до неориґінальности мистецтва, приправленого апокаліптичними настроями з трупним запахом. Масова культура нав’язує певний стиль життя, не зважаючи на кордони, мову, традиції. Але хіба такого звільнення ми хотіли? Ще за Конфуція люди знали, що не боротьба веде до досконалости, а гармонія, що рівновага виникає зі справедливости, а справедливість постає із сенсу Всесвіту. Ми беремо зі світу купу мотлоху, не залишаючи у собі порожнечі, яка, власне, й творить форму нашої сутности. Ми міцно тримаємося це цей світ, бо усі альтернативи здаються нам нездійсненними.


Фентезі, якими завалені книжкові прилавки впереміж із кримінальними та любовними романами, зображають безконечні двобої з тінями. Це — банальні наслідування наших снів, у яких ми інстинктивно намагаємось врятувати власні душі від тління і розкладу. Фальш і лицемірство наче кислота роз’їдають людське суспільство, чи воно комуністичне, чи капіталістичне. Однаково, у його основу покладено ті ж добрі наміри, якими вистелено дорогу до пекла. З окремою людиною відбувається те саме: вона прагне дійти до вершини, і вже звідти посилати благодать на інших, невдах і безпомічних. Хоча, звісно, про це забуває, або робить усе не так. Одна людина не здатна ощасливити усіх людей, але може, не зашкодивши нікому, прожити життя з чистим сумлінням і сказати, як у давньоєгипетській «Сповіді відречення»: Я — чистий, я — чистий…


Треба заплющити очі й затулити вуха, щоб не потрапити до тенет тих утіх, за які доведеться платити власною душею. Це — демони, які вирвались на волю, проти яких безсилий навіть сміх. Злослів’я, цинізм — непоганий товар, бо виглядає оригінальним. Досить увімкнути телевізор, щоб почути поради цілком у дусі «Прислів’їв пекла» Вільяма Блейка.


Реклама вихваляє ліки, які не перевірені часом, миючі засоби, які завдають шкоди здоров’ю, побутову техніку, яка не більше, й не менше, а здатна змінити світ, жувальну ґумку, що врятує від карієсу, косметику для пань, які прагнуть вічної молодости, словом, те, без чого цілком можна обійтися. Товари рекламують актори, яким платять за це гроші. Нам повторюють без кінця: купи, і ти станеш таким, як вони, таким, як усі, і будеш щасливий!


Нам пропонують шоу, в яких після довгих репетицій ми радимось із незнайомими людьми з найінтимніших питань, власне займаємось ексгібіціонізмом, чи даємо інтерв’ю, яке немає нічого спільного з правдою, хоч нам здається, ніби ми правдиві, але це куплена у нас правда. Нам нашіптують: «Кожна людина має право публічно висловити власні думки. Який же ти сміливий і особливий!»


Реальне телебачення виставляє напоказ інтимне життя, голосом Старшого Брата (о передбачливий Орвелл!) наказує робити начебто невинні речі: подивитись у дзеркало, натягнути жіночий одяг… Якщо ти сподобаєшся публіці, тобі за це заплатять гроші.


Або відправляють людей на безлюдний острів, щоб вони не давали жити один одному, доки не залишиться останній герой, який теж одержить гроші. «Життя — це боротьба, і слабких не варто жаліти. Те, що приречене, повинно загинути…»


Бойовики з горами трупів і морями брусничного варення запевняють: «Людині притаманна аґресивність. Якщо ти не уб’єш, то тебе уб’ють». (Комусь же треба продати зброю!) Еротичні забави на весь екран повчають: «Без сексу людина неповноцінна, Вона може навіть захворіти. Усі ваші проблеми мають сексуальне підґрунтя. Займайтесь сексом де завгодно, з ким завгодно і скільки завгодно!» (Сексіндустрія у цьому зацікавлена).


Новини і політичні огляди люблять змішувати докупи передвиборні кампанії й подробиці з життя зірок, масові убивства і благочинні акції. «Життя — таке різноманітне! Воно прекрасне, воно жахливе! Сприймайте його таким, яким воно є! Отримуйте втіху сьогодні, бо завтра можете потрапити під сліпу кулю!»


Годі, треба вимкнути телевізор… Є люди, які переконані, ніби існує якась всесвітня змова, в якій навіть президенти і королі є лише покірними виконавцями чужої волі. Це — теж міт, нас намагаються переконати в існуванні Абсолютного Зла, яке, вийшовши з підпілля, без жодної фальші та лицемірства виплекає расу сильних людей, для яких не існуватиме добра й зла, і відпаде необхідність боротися з тінями сумління. Добро — слабке і тендітне, але й зло — хоч міцне, та мертве. Зло допроваджує до знищення світу як зовні, так і всередині людини. Якщо зникне людина, з нею зникне зло. Вважаючи це найбільшою трагедією, людина прагне вчинити самогубство у найрізноманітніші способи, але здебільшого починає не з себе, а з інших.


Кожна жива істота буде прагнути смерти, коли відчує, що її життєві сили вичерпались. Вона шукатиме тихої темної місцини, що солодкаво пахне тліном — печери, глибокого яру, хащів… Але тільки людина здатна усвідомити беззмістовність власного існування, і у розпачі або намагатиметься накласти на себе руки, або робитиме це повільно, вдаючись до наркотиків, алкоголю, розпусти.


Кожна жива істота, людина чи звір, підсвідомо сприймає смерть як повернення до лона матері, де тепло, темно і куди не проникають небезпеки буття. Коли життя стає нестерпним, людина опиняється нарешті перед вибором, якого не уникнути. Цій ситуації свого часу багато приділили уваги екзистенціалісти, і навіть масова культура приваблює тим, що теж використовує подібні пограничні ситуації, іноді прориваючись крізь туман фальші, умовностей і хибних суджень, де людина раптом постає безмежно самотньою, але вільною. Усе інше — затемнення розуму.


Однак, зумисне затьмарення свідомости — це певною мірою бунт, який знаходить вияв у жорстокості людини щодо себе. Оця ненависть є спробою убити в собі розумну істоту, залишивши лише імпульсивну, хоча часто це лише машина, якою ніхто не керує. Маємо крайній прояв самознищення, яке вже ніщо не може повернути до надії, навіть Бог. Еріх Фромм вважав метою релігії не правильну віру, а правильну дію, спосіб життя. Автоматизмом вчинків керує не Бог, а Бос, земний авторитет. У техногенному суспільстві люди, маючи дуже вузьку спеціалізацію, дуже залежні від місця праці і постійно переживають, щоб його не втратити. Між босом і підлеглим не може існувати дружби, так само і між колегами. Ворожість обезвладнює, змушує до покори, бо, хоча кожен з нас вірить в існування Любови, однак, виносить цю чудову країну за межі земного існування, настільки потужним і закам’янілим видається нами ж сконструйований світ.


Людині час відкинути інфантильність і зробити вибір, як і належить свідомо вільній істоті. Ця істота з її думками, що з’явились ще на зорі людства і пережили усі часи, не має нічого спільного з історією воєн, зрад, будуванням замків на піску. І з історією хибних думок, що змушують блукати у пітьмі, тепер уже віртуальній, яка теж є лоном, але лоном смерти. Якщо вже не можна нічого вдіяти зі світом, то треба бавитись із часом і простором, може, якась з мільйонних комбінацій якраз нам підійде, тільки шкода, що життя таке коротке…


Праведний умирає, і немає нікого,

хто б узяв це до серця,

і мужі побожні беруться зо світу,

і немає такого, хто б те зрозумів, —

що від зла забирається праведний з світу!

Він відходить із миром;

на ложах своїх спочивають,

хто ходить прямою дорогою.

Та наблизьтесь сюди, ви сини чарівниці.

насіння чужоложникове та блудниці, —

над ким розкошуєте ви,

над ким розкриваєте рота,

висовуєте язика?

Хіба ви не діти переступу,

насіння брехні,

ви, що палитесь пристрастю серед дубів,

під деревом кожним зеленим,

що дітей над потоками ріжете,

під скельними щілинами?

Ісая 57.1-5



Коло восьме: рабство духу | Жорстокість існування | Те, що не перестає вражати