home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Коло третє: війна як бізнес


Нарешті, коли обидва королі наказали проспівати «Te Deum», кожен у власному таборі, Кандід вирішив, що краще йому піти й поміркувати над наслідками й причинами до якогось іншого місця. Наступаючи на розкиданих усюди мертвих і вмираючих, він дістався до сусіднього села: воно було перетворене на згарище. Це аварське село болгари спалили згідно з законами суспільного права. Тут скалічені старі дивились, як вмирають їхні поранені дружини, пригортаючи діточок до скривавлених грудей, там дівчата з розпоротими животами, наситивши природні потреби декількох героїв, конали, востаннє зітхнувши, у іншому місці напівспалені люди благали добити їх. Людські мізки були розбризкані по землі, всіяній відрубаними руками й ногами.

Кандід швиденько втік до іншого села: то було болгарське село, й герої-авари вчинили з ним точнісінько так само. Увесь час крокуючи поміж тіл, що корчились, чи пробираючись через руїни, Кандід залишив нарешті театр війни, зберігши трохи провізії у торбі й безперестанку споминаючи Кунігунду.

Вольтер, «Кандід, або Оптимізм» (1758)


16 квітня 1993 року. Боснія. «…Вони увірвались до будинку вранці і вивели усіх чоловіків надвір. Ми спостерігали крізь шпарину у вікні й бачили, як солдати у чорній уніформі виносять речі з палаючих будинків: телевізори, магнітофони… З усіх боків стріляли, діти плакали. Ми вибігли з хати, коли вона запалала. Я побачила сусідів (хорватів за національністю)… і спитала, де мої рідні. Ті відповіли: «Он вони лежать. Усе гаразд». Вони засміялись і пішли. А усі мої рідні лежали на землі, стікаючи кров’ю, вбиті» [13].


У концтаборі Омарска за кілька місяців загинуло близько двох тисяч осіб. Вони вмирали з голоду, місяцями перебуваючи у камерах, де можна було лише стояти. Білий Дім був для катів місцем особливих розваг. Жінок ґвалтували, тих, хто опирався, розпилювали на шматки циркуляркою або спалювали живцем [14].


Чечня. 5 лютого 1999 року велика група російських солдатів, більше сотні, увійшла в Алди (район Ґрозного) і почала систематично вбивати мирних жителів, грабувати і підпалювати будинки. Вимагали також гроші. Зґвалтували двох жінок. А деякі свідки стверджували, що солдати виривали у жертв золоті зуби. Сорокаоднорічна жінка розповідала: «Ми чули, що всі повинні бути надворі або на вулиці з паспортами, тому ми й повиходили, чекаючи з хвилини на хвилину приходу солдатів. Потім… з іншого боку стали долинати постріли… Коли солдати проходили по Воронезькій вулиці, то стріляли у кожного, хто потрапляв їм на очі, те ж відбувалось на Мазаєва, Землянській і Брянській (вулицях)…» [15].


Афґаністан. 1979 рік. «У селі ховався моджагед (боєць опору), і совєцькі військові його розшукували. Одного з них він застрелив. Тоді військові відкрили вогонь, не розбираючи, хто під нього потрапить, і за один день загинуло більш як 300 осіб». Так було стерте з лиця землі село Розай-Кала у провінції Газлі. Селянин Момін Гул розповідає далі: «У дім мого дядька вцілила ракета. Ми всі хотіли подивитися, що трапилось з будинком і його мешканцями, але старші не дозволили. Тільки мій батько пішов туди, щоб допомогти. Повернувшись, він сів у кутку і став повторювати лише одне слово: «Нічого… нічого…» Вночі я прокинувся і почув, що мої батьки плачуть. Уся сім’я загинула, перетворилась на прах і попіл. Нещасні згоріли живцем» [16].


Існує дві хибні думки щодо війни, які навіть зараз не соромляться висловлювати загалом розумні й авторитетні люди. Перша — ніби війни є санітарами людства і у них, здебільшого, гинуть нежиттєздатні, непристосовані особи. І друга — війни запобігають перенаселенню Землі.


Звичайній людині це не вкладається у голові. Тобто тій, яка не вважає жорстокість однією з рушійних сил цивілізації. Проте більшість з нас переконана, що жорстокість необхідна у певних ситуаціях, як-от на війні, чи з метою самозахисту. Коли нападає ворог, його треба знищувати фізично. Наше лихо у тому, що ми ніколи не знаємо, чи здатні на вбивство, доки не опинимось на землі, охопленій війною. Ми начитались книжок, надивились фільмів, молодше покоління бавиться у комп’ютерні ігри, насолоджуючись перемогою. Словом, ми виглядаємо кумедно. Така наша щаслива доля, і не наша провина, що цієї хвилі хтось гине на війні, у одній з тих країн, куди ми ніколи не потрапимо.


Війни ніколи не були розумною дією і ніколи не стануть чимось гідним захоплення. У ХХ столітті зникають герої, може, їх і раніше не було… Благородство, хоробрість нині успішно замінені міжнародними санкціями, угодами, правом, а об’єктивної історії, направду, ніколи не існувало. Об’єктивними є лише цвинтарі, рани і свідчення тих людей, котрі пережили все це, але їм не повірили і не записали з їхніх уст правди. І ще руїни, що символізують чиюсь зранену душу…


Коли людина вбиває іншу людину, немає значення, якими мотивами вона керується: благородними чи неблагородними. Однаково вона заперечує життя і тому завжди заслуговує осуду. Так само не суттєво, яка мати дала дитині життя. Вона заслуговує лише вдячности. Тим часом, люди поза деталями не прагнуть бачити суті, і з ними доводиться важко, адже усі ми пізнаємо світ, переходячи від конкретного до абстрактного, бо так нам простіше. Але це шлях, задовгий для людини. Манівці, які часом приводять до істини, але, здебільшого, не ведуть нікуди. Шлях біологічної, соціальної, але не духовної істоти, чия свобода вимагає від неї зрілости сумління. Свобода наділяє людину хоробрістю, а так звана доблесть на війні — це безжалісність, підступність, зрадництво. І моральна сліпота.


Людство здогадується, що війна, убивство — погані, дуже погані речі, достоту як дитина, зробивши шкоду, намагається її приховати. Тільки дитина не осягнула ще мистецтва лицемірства… Їй важко пояснити, арґументувати власні вчинки, які диктує підсвідомість. Але дорослі люди з допомогою вчених та філософів, залежних від шматка хліба, створюють собі ідеологію, знамено, під яким можна рушати вбивати дітей, жінок, старих. Ці знамена різної барви, але усі вони облудні. Вони стягають у полки чистих і нечистих, винних і невинних. У перших лавах завжди йдуть воїни, які щиро вірять в ідею, а у останніх — мародери і маркітанти. Перші вмирають першими, і їх славлять як героїв. Їхня смерть служить джерелом і гарантією появи нових камікадзе. Як лайно служить живильним середовищем для всіляких мушок. Час від часу славних мерців витягують з могил, і вони знову йдуть попереду, набальзамовані й підмальовані, але позаду — знову ті самі маркітанти і мародери, та інший марґінесовий люд. Як бачимо, у війні є щось привабливе. Це така собі пригода для людей, яким хочеться досягнути свого якнайшвидшим та найлегшим способом. І ось купка авантюристів при допомозі гарних слів, а часом гаманця, вербує собі прихильників серед тих, кого в душі зневажає, даруючи ілюзію рівности та братерства. Ніщо так не спокушає, як обіцянка рівности, можливість віднайти втрачену гідність під блискучим знаменом. Хай навіть це буде клич боротьби проти невірних, дуже вдалий хід, ідею якого подав іслам. Кожен, хто загине у такій війні, опиниться у раю. Для вбогого кочівника, висотаного пісками, що бачить сади лише здаля, і то невідомо, чи це не марево, — райський сад, де панує прохолода, де вдосталь води, де немає виснажливої боротьби за виживання, — це надто велика спокуса. Він йде воювати, звільнюючись від усіх моральних зобов’язань, які досі стримували його. І вбиває, грабує, ґвалтує невірних, бо вони в його очах не є людьми.


Те ж саме роблять і хрестоносці. На їхньому прапорі розіп’ятий Христос, або що зовсім незрозуміло — Діва Марія. Зрештою, то міг бути секс-символ. Хрестоносцям теж обіцяно рай. Вони грабують, вбивають, ґвалтують з не меншою жорстокістю, ревно молячись перед і після. Але не кожен може дозволити собі розкіш піти в далекий похід на Єрусалим. На це потрібні гроші. Їх можна позичити в євреїв-лихварів, нащадків тих, хто розіп’яв Ісуса. Церква усе простить. Вона також жадібна до грошей. А черні залишаються єврейські погроми. Навіть через тисячу років вряди-годи хтось кидає клич: «Бей жидов, спасай Россию!» Немає межі людській глупоті. Гасла, знамена згодом виявляються дешевими, тупими, абсурдними, але причини війни — ні. Вони дуже поважні і завше однакові: влада і гроші, гроші… Найкраще вміє розпалювати пристрасті божевільний, маніяк, параноїк, чия хвороблива уява здатна вплинути на масову свідомість. Люди завжди ставились шанобливо до юродивих, святих з неадекватною поведінкою, чия аґресивність діяла ефективніше на низький рівень свідомости пересічного громадянина, ніж нудні повчання праведників. Цей громадянин може не пройнятися войовничістю, бо є мирним порядним чоловіком, якого цілком влаштовує власне упорядковане життя у злагоді з сумлінням, владою і Богом, але він боятиметься палаючих очей фанатиків, хижих вигуків обірванців, які можуть побачити у ньому ворога, увірватись у дім, зґвалтувати дочку, розбити вазонки на вікнах, забрати з любов’ю нажите добро. Як бачимо, не лише бажання опинитись у раю, а й страх втратити земний рай, власність, вербують війні мовчазних прихильників.


Усі европейські війни до ХХ сторіччя мали сміховинну ідеологію: протестанти воювали з католиками, мусульмани проти християн — і навпаки. Але сміховинність причин, дріб’язкові приводи вмикали страшний механізм, що перемелював мільйони людських життів. Далі підігрівались пристрасті з допомогою помсти: око за око, зуб за зуб. Потім ще гірше — вогонь розгорявся, щоб знищити не лише ворога, а й майбутнє цілого народу. Бракувало своїх воїнів — з’явились найманці з лоботомією моралі, що убивали за гроші, адже найпалкіший ентузіазм кінець-кінцем втомлюється, як кожна людська емоція. А захланність ніколи не відпочиває.


Тому кожна війна є вигідним бізнесом. Навіщось працюють військові заводи, навіщось вигадують щораз нові види зброї… Чомусь найвигідніше у сучасному світі торгувати зброєю, наркотиками і людьми, тобто усім тим, що веде до знищення людства. Нас лякають третьою світовою війною, зоряними війнами. Кожен громадянин мусить бути переконаний у доцільності виробництва зброї, начебто для захисту святинь держави та народу. Ми живемо у вкрай лицемірному світі з фальшивими вартостями, котрий не вартує навіть мізинчика дитини. Хтось розуміє це, але, якщо його виявлять, то буде лихо, особливо, у часи масової істерії, коли треба виконати свій патріотичний обов’язок.


Існують явища настільки фальшиві, що їх можна прийняти за справжні.


Вони стали повсякденним ритуалом, станом душі, з якого неможливо вибратись інакше, хіба опинившись у екзистенціальній ситуації, або усамітнившись зі світу людей. Наприклад, перед обличчям смерти, коли починаєш усвідомлювати примарність життя і не можеш нічого змінити…


Війна з її тотальним знеціненням життя не належить до тих величних станів, котрі майже кожному вдається відкрити для себе. Вона є чи не найбільшим приниженням людської гідности, бо викликає тривогу, перетворює людину на жалюгідного втікача, пробуджує з метою самозахисту найгірші нахили. Людина більше не є володарем власного майна, життя і, що вкрай небезпечно, не відчуває душі, наче вона випарувалась. Цю порожнечу не можна нічим заповнити, лише жахливими снами, у яких повторюється одне і те саме дійство: ти тікаєш, а тебе наздоганяють, і земля не розступається, щоб сховати у собі. Земля приймає лише тих, хто не відає ні страху, ні ненависти, тобто мертвих. Подібні сни бувають навіть у тих, хто не пережив війни. Це не так важливо, і зовсім не бажано — пережити її свідком. Усі ми однієї крові, і тому причетні до того, що було, є і буде з кожною істотою.


Наша душа пам’ятає, їй нагадують щодня, що є війни справедливі, а є несправедливі, і потрібно завжди стояти на чиємусь боці, засуджувати одну і виправдовувати іншу воюючу сторону, бо хто — не з кимось, той — проти всіх. Коли Герман Гессе виступив проти війни взагалі, 1914 року, його перестали приймати у порядних домах, піддали нищівному осудові на сторінках газет. Війна для письменника була лише велетенською бойнею: без води, без їжі, в атмосфері жаху кожен чекає своєї черги. Як це сталося потім у нацистських таборах.


Війна не змінила своєї суті, але набула нині інших ознак. Найбільша війна століття, Друга Світова, як пише Станіслав Лем у книзі «Провокація» (1989), була замішана на дарвінівській теорії. Постаріле християнство не знесло б такого ідеологічного тягару. Теорія Дарвіна про боротьбу видів за виживання, в якій слабші приречені на вимирання, враховує лише фізичні параметри і абсолютно не підходить для людини, навіть коли йдеться про біологічний вид, не надто вдало названий homo sapiens. Сама людина — неподільна, як особистість вона має бути цілісною, а її поділяють на чоловіків і жінок, розумних та дурнів, багатих-бідних, бородатих-безбородих, рабів-господарів тощо. Фашизм отруїв увесь світ ідеєю біологічної нерівности народів, серед яких найдосконаліші — арійці, слов’яни — їхні раби, а євреїв та циганів слід знищити як неповноцінних. Втім, знищити слід також неповноцінних фізично, розумово відсталих, і тих, хто вміє мислити самостійно. Усе, що діялось в Німеччині у 30-х роках, вихлюпнулось на світ у 1939-му. Народ-обранець мусив покращити власну долю. Отже, і тут була замішана комерція в ім’я розширення Lebensraum. Кожна тоталітарна ідеологія призводить державу та народ до духовної та інтелектуальної самокастрації. Німеччина винищила чи вигнала найблагородніші особистості, прирікши себе на загибель. Те саме зробили сторіччя інквізиції у Іспанії, через що вона стала третьорядною державою, а фашистський режим заморозив остаточно паростки духовности, що з’явились у ХХ сторіччі. Те саме діялось у Совєцькому Союзі: сімдесят років тоталітарного режиму зробили з нас недолугих закомплексованих істот, які намагаються нині компенсувати власну недолугість чарами загадкової слов’янської душі. За цей час ми стали еміґрантами на нашій планеті, котрі не знають, що їм робити і потрохи звикають до цього статусу. Будь-який режим виключає інакомислячих, а інші суспільства їх терплять, не вдаючись до відкритого терору. Усе, навіть смерть, виглядає фальшиво — з її обрядами, пам’ятниками, некрологами. Чи не дивно, що годі відшукати правду в історичних хроніках, які переглядає кожне покоління…


Але сьогодні ми маємо змогу безпосередньо спостерігати за війнами, вогонь яких підтримують могутні промисловість та торгівля, війнами, спрямованими на знищення людини, хоч те саме давнє лицемірство намагається приховати матеріальну зацікавленість начебто сторонніх осіб та держав. Війна — це лише бізнес. І, як у класичних детективах, варто поставити запитання: кому це вигідно? А коли отримаємо відповідь, війна постане у зовсім іншому освітленні, і тоді не виникатиме проблеми, за кого стискати кулаки. Тут не побачиш героїв, бо переможцями у війні можуть бути лише людська гідність і милосердя. Зброя в руках робить людину потенційним убивцею. Снайпери, підривники напевно пишаються власною професійною майстерністю, як винахідники зброї своєю, а комерсанти вдалою оборудкою. Так само різники пишаються виконаним планом. Привернути увагу до абсурдности людських вчинків свого часу намагалися екзистенціалісти, які були зустрінуті обурливим виттям обивательської частини суспільства, а нині філософія більше занурена у тлумачення текстів, хоча філософи завжди були чиїмось слугами, а яка у слуги відповідальність? Зовсім невелика: служити панові, щоб він був задоволений і не прогнав. Служники і пани війни в сучасному світі перебувають від неї самої ніби на віддалі. Поняття «ворог», як і «герой», зараз настільки розмите, що його майже не вживають. У сучасних війнах найстрашніше те, що ворог не бачить жертви, а жертва — ворога. В Анґолі тисячі дітей загинули і стали каліками через протипіхотні міни. Мінні поля там і досі не знешкоджені. У нас безрука чи безнога дитина викликає у перехожих жаль і співчуття, а у цій африканській країні це явище настільки звичне, що його перестали помічати. Скалічені люди із Сьєрра-Леоне, зґвалтовані жінки з Югославії бачили обличчя власних катів, а водночас не бачили: лише маски жорстокости. Вони не знають імен кривдників, а наркотики вкупі зі зброєю роблять з вояк «лицарів без страху і сумління». У чорній масці чи без неї вони нищать усе на своєму шляху в тій війні, де немає переможців, де громадяни однієї країни вбивають співгромадян, аж поки не зостанеться нікого живого. Серби вбивають албанців, албанці — сербів, хоча живуть на одній землі. Обличчя того пілота, що скинув атомну бомбу на Хіросіму, ніхто не побачив у мить власної смерти. Він лише виконував наказ. За відмову — військовий трибунал. Армія існує завдяки тим, хто вміє безвідмовно виконувати накази. У цьому її сила: ніхто не посміє заперечувати. Як можна виховати у людині таку покору? Лише жорстокістю, яку м’яко називають іноді дисципліною. Вона, ніби вода, знаходить слабке місце у кожній людині. Принаймні, страх перед болем змушує бути слухняним. Покора перед силою одних пригнічує, і вони стають жертвами, а у інших породжує вседозволеність. Сила у наш час — це гроші, влада у наш час — також гроші. Будь-які методи — прийнятні. Яке суспільство, така і його армія. Добре, коли вона лише бавиться у війну на маневрах. Але досить спалахнути справжній війні, армія стає знаряддям насильства і буде чинити усе, що наказують, навіть більше. Армія перекреслює особистість: доки ти залишаєшся там, ти лише тіло, одягнене в уніформу.


Війна — це психічний стан, хвороба розуму. Учорашній добропорядний громадянин, не здатний вчинити видимого насильства у мирний час, раптово перетворюється на злу істоту, яка не має жодних сумнівів щодо того, що треба вбивати, руйнувати, ґвалтувати. Але ця раптовість є оманливою. Їй передують роки виховання, лицемірство батьків, суспільства, засобів масової інформації. Це — аж ніяк не пробудження тваринних інстинктів печерної людини, а наслідок байдужости, жадібности, бездуховности. У них спільне джерело — відчуження між людьми, між людиною та іншими істотами, між людиною та Всесвітом; розколина, яка весь час ширшає і глибшає. Людина стала для себе самої ціллю і засобом. І за часів миру, і за часів війни, вона не бачить нікого, окрім себе та власної вигоди, звісно, матеріальної, бо лише це служить їй опорою і захистом від усіх катаклізмів та нещасть. Це — як шкаралупа, дім, фортеця. Але, оскільки щось все-таки відбувається з нами, сама природа не може витерпіти закостенілости, то людина намагається зміцнити цю шкаралупу, будуючи її з синтетичних матеріалів, оточуючи себе таким самим синтетичним простором, намагаючись перетворити його у щось реальне. Війна — це та ілюзорна реальність, якої не повинно існувати, сон, від якого прокидаються не всі. Нормальне, цивілізованіше суспільство зовсім не прагне війни. Щоб знайти вихід з аґресивности, яку саме породило, воно кличе на поміч культуру, яка пропагує насильство, секс, наркотики тощо. Інша ж культура, яка шанує вищі інтелектуальні вартості, самообмежується, стаючи культурою еліти, незрозумілою для багатьох. Так було завжди, у всі часи: у певний момент ситуація ставала нестерпною і суспільство вибухало зсередини. На помилках ніхто не вчиться.


Замкнене коло людських страждань, ця єдина справжня проблема нашого існування, не розірветься доти, доки людина не почне жити у злагоді зі світом, і з собою, не протиставлятиме себе, а збагатить Всесвіт любов’ю, якої він так потребує.


Якщо нам пощастило не бачити війни зсередини, то подивімось звіддалік, осторонь, духовними очима, як говорив Григорій Сковорода, на всі війни, що тривають цієї миті…


«Іди до президента, пожалійся йому!» — кажуть партизани зі Сьєрра-Леоне жінці, відрубавши їй пальці [17].


«Щоб довести, що ти мужчина, убий спочатку власних батьків», — кажуть вони хлопчику, якого викрали. щоб зробити з нього вбивцю [18].


«Я бачив, як на вулиці вмирало семеро дітей. Вони стікали кров’ю, наче забиті тварини», — розповідає очевидець з Анголи [19].


«Якщо бандити не розуміють нашої моралі, вони повинні бути знищені. Якщо людина захворіла, пацієнту роблять боляче, вирізаючи хвору частину органу», — говорить у інтерв’ю генерал-лейтенант Володимир Шаманов. Нині він командує 58-ю армією, частини якої воюють у Чечні [20].


«Люди ніколи не розуміють тих, кого вони ненавидять», — писав Джеймс Рассел Ловелл.


Війна не має законів. Те, що завдає людині шкоди, не може бути законом. Однак, нам дуже серйозно розповідають про суворі закони воєнного часу, хоча йдеться лише про старі методи насильства. Вони не дуже змінились, як не змінились найуразливіші місця людини та її існування. Це — її тіло, її рідні, дім, свобода. Позбавити дому, скалічити тіло, обмежити свободу, покарати сім’ю — вистачить, аби цілковито знищити людину, відняти у неї майбутнє, її безсмертя. Найгірше, коли з’являється почуття помсти. Гнів, не забуваймо, вважається одним із смертних гріхів, враховуючи його нищівну руйнівну силу. Але індульгенцією на цей гріх є «особливий» стан війни. Помсту легко виправдати, коли вона зчинена в стані афекту. У судах вона навіть є пом’якшуючою обставиною.


Під час Першої Світової війни з’являються нові методи ведення війни, які не лише вражають найвразливіші місця людини, а й позбавляють її змоги відшукати конкретного винуватця своїх страждань і вилити на нього праведний гнів. Йдеться про бомбардування з повітря, покару неба, Страшний суд, на якому судять усіх тих, хто ходить по землі. Це також хемічна та атомна зброя, що ніби роблять смерть миттєвою, хоча насправді вона безкінечна. Коли вмирає людина, з нею вмирає увесь її майбутній рід, усі доми, тіла, душі. Відбувається те, що і в мирному світі: настає відчуження людини від інших людей та інших істот — та сама дорога до пекла, вимощена добрими намірами (прогрес, добробут). А тут ми маємо відчуження від безпосереднього вбивства, що полегшує убивці його чорну роботу. Дволикий образ сучасности у майбутньому отримає завершення: людська істота без особистости, вічно несита сіра маса, якою легко керувати. Сучасна антиутопія — купка мутантів, що веде між собою партизанську війну поміж руїн технократичної цивілізації, яку знищила Третя Світова війна без переможців і переможених. Ні антиутопія, ні утопія не виникають на порожньому місці. Навіть без наукових прогнозів можна створити модель майбутнього, тло для фільму легко віднайти у будь-якій країні, а почуття — майже у кожному домі.


Партизанські війни в Анґолі, Сьєрра-Леоне, Чечні, Ґватемалі, Афґаністані скромно називають військовими конфліктами та вогнищами напружености, але їм не видно кінця. За два десятки років у Афґаністані виросло ціле покоління, нездатне до мирного життя. Воно вміє лише руйнувати, убивати, жити за нелюдськими правилами. Увесь світ їм чужий, і вони чужі для нього. Не брак зброї позначає сучасні війни, а брак тих, хто візьме її до рук. Для кожної тривалої війни настає час, коли йдуть воювати діти. Згадаймо казочку Аркадія Ґайдара про Кібальчіша. Нині у багатьох країнах діти від іграшкових автоматів переходять до справжніх.


Винищення немовлят чоловічої статі федеральними військами у Чечні (солдати заходили у будинки і виривали дітей з рук чеченських матерів) належить до тих фактів, які приховуються від загалу. Нелюдські злочини, скоєні під час війни, вдалося поставити перед лицем людства лише один раз: на Нюрнберзькому процесі. Сучасні локальні війни тривають десятиліттями, і важко сказати, коли вони будуть засуджені. Замість того, щоб прозорішати, кордони стають усе щільнішими і випускають та впускають лиш тих, кого можна змусити мовчати. Це називається «невтручанням». А тим часом замкнуте, залякане населення, якому не вдалося втекти, або й немає куди, поволі деградує, втративши віру в справедливість. Переслідування за національною чи релігійною приналежністю — типова ознака сучасних воєн. Це двосічний меч, кожне лезо якого несе смерть. У Руанді тривала війна між племенами закінчилась примусовим поселенням переможеного племені у резервацію. Досвід, очевидно, запозичений з американської історії. У Чечні існують фільтраційні табори, реальність яких не заперечують навіть російські федерали. Перед приїздом міжнародних спостерігачів на нари стелять білі простирадла, що робили колись у сталінських та брежнєвських в’язницях. Так поширюється неправдива інформація. Свідчення жертв можуть вважати вигадкою, наклепом. Ще одна прихована зброя ворожої миру пропаганди.


«Охоронці почали бити нас з тієї миті, як ми увійшли до табору. У дворі було приблизно 20–25 чоловіків у масках: вони вишикувались двома рядами, утворюючи живий коридор. Нас штовхали, змушуючи йти через цей коридор, і кожен охоронець бив нас кийком. Потім вони наказали роздягнутись догола і заштовхали до морозильної кімнати. Вони протримали нас там якийсь час, а потім наказали вийти і одягнутись. Ми вийшли і нас знову почали бити. У камері били також. Протягом першої ночі у таборі мене били чотири рази. Коли проганяли через стрій, хтось вдарив мене молотком по спині. Біль був настільки нестерпний, що я не відчув уже наступних ударів кийками», — розповідає «Муса», колишній в’язень Чернокозовского СІЗО [21].


Фільтраційні табори у Чечні створені не з метою безпеки, а як спосіб тортурами і погрозами виманити викуп. Ціни бувають різні: від кількох сотень доларів до кількох десятків тисяч. В’язнями фільтраційних таборів стають не лише чоловіки, а й жінки, діти. Родичам, у кого вони є, нестерпно усвідомлювати, що кожного дня, поки вони збирають викуп, катують їхніх рідних. Багато хто з в’язнів помирає. Трупи загиблих знаходять у покинутих рефрижераторах, вагонах, у канавах, де вони стають здобиччю здичавілих псів…



Натомість чеченські бойовики тримають полонених у ямах, іноді по кілька місяців. Не дійшовши згоди щодо викупу чи обміну заручниками, відрізують їм голови. Відомі випадки посмертного глумління над трупами: їх знаходили з відрізаними статевими органами.


При звільненні з фільтраційних таборів колишнім в’язням відбирають довідки на першому ж блокпості, і затримують на другому, як підозрілих осіб. Тих, кому вдалося покинути це пекло й перейти кордон, чекає не співчуття, а байдужість, ксенофобія. Ті, хто залишаються, цілком беззахисні. Будь-який російський офіцер може зайти у дім чеченця і забрати усе, що йому подобається. Колись, у відставці, якщо його, звісно, не вб’ють на війні, напише мемуари про цю ганебну війну, ні словом не обмовившись про те, як наживався на чужому добрі. Правду можуть розповісти лише жертви, які вже втратили все, якщо суспільство дозволить їм говорити. А матері загиблих оплакуватимуть синів, яких ніхто не змушував убивати, просто їм захотілось вирватись з убогого сірого існування, натомість вони потрапили до пекла, де вогонь не очищає золото від крові.


На могилі кожного вбитого солдата, на обличчі того, хто повернувся живим, напишуть: він тільки виконував наказ. Для них — це не виправдання, для нас — це ганьба. Людина не повинна убивати. Зброя — це іржа, що роз’їдає душу. Ніхто не буде вже чистим, торкнувшись руками чи помислами зброї.


Та гірше голоду, поґвалтувань, пожеж

І пошестей — це те, що серця не знайдеш,

Бо наш духовний скарб розкрадений навіки.


Ось так писав німецький поет Андреас Гріфіус у сонеті «Плач Батьківщини 1636 року» [22].



Коло друге: беззахисна дитина | Жорстокість існування | Коло четверте: планета голодних