home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Коло п’яте: острови смерті


Хладік гадав, що за дверима — лабіринт переходів, сходів та кімнат. Дійсність виявилась трохи скромнішою: вони зійшли металевими східцями у дворик. Солдати — деякі у розстебнутих мундирах — перемовлялися, розглядаючи мотоцикл. Сержант глянув на годинник — восьма сорок чотири. Треба було чекати до дев’ятої. Хладік, почуваючись радше непотрібним, ніж нещасним, присів на ковбицю. Він зауважив, що солдати уникають дивитися на нього. Щоб скоротити очікування, сержант простягнув йому цигарку. Хладік не палив, але взяв — чи то з ввічливости, чи зі смирення. Припалюючи, він побачив, що пальці тремтять. Спохмурніло. Солдати розмовляли тихо, ніби при небіжчику. Хладік марно силкувався пригадати жінку, що стала прообразом Юлії Вайденау (…)

Солдати вишикувались. Хладік, ставши під стіною казарми, чекав залпу. Хтось занепокоївся, що кров може забруднити стіну. Засудженому наказали зробити декілька кроків уперед. Дурниця, але це нагадало Хладіку приготування фотографів. На скроню йому впала важка крапля дощу й повільно сповзла по щоці. Сержант викрикнув слово команди.

Хорхе Луїс Борхес, «Таємне диво» (1944)


Серед людей існує дивний звичай карати інших людей на смерть і вважати це чимось справедливим та необхідним. Деякі народи, відчуваючи якийсь дискомфорт, воліють робити це ім’ям Бога, який може називатись Ягве, Ісус, Аллах, Ваал або ще якось. Їм здається, що, позаяк Бог дав людині життя, то хай він його і відбирає. Ця думка не витримує критики. Мати дає людині життя, але її любов така велика, що вона нізащо не завдасть кривди власній дитині. Чому б у Бога любов мала бути меншою? А як бути, коли Бог присутній у кожному з нас? Тоді виходить, що ми засуджуємо самих себе. Справді дивно, коли кілька людей збираються й кажуть одному: ти помреш, бо винний. Не ми караємо тебе, а Бог. Іменем Бога (іменем держави) засуджуємо тебе до страти. Так само дивно, коли збігається юрба, щоб подивитись на чиюсь смерть. Монтень колись писав про публічність смерти й прихованість народження, бо чомусь нікому не кортить подивитися, як людина з’являється на світ. Публічна страта, навпаки, комусь дає чимало втіхи, а інших просто змушують прийти, щоб довести власну лояльність.


Ритуал узаконеного вбивства є жалюгідним плагіатом жертвопринесення: площа, стадіон, поміст, жертва з табличкою на грудях, у білому балахоні із зав’язаними очима… Іноді останні миті життя засуджених фіксує фотокамера. Це зовсім не те, що фотокартки милих серцю небіжчиків, які посміхаються, «не знаючи ні дня, ні години». Інша річ — обличчя тих, котрі знають, що через хвилину їх уже не буде. Уявімо себе на їхньому місці — цього досить, щоб відчути безмежний розпач. Це так, наче сон про себе, похованого живцем: ти ще є, тобі боляче, але тебе уже немає поміж живих, і тому допомога не прийде… Здається, подібний сон — свідчення нашого таємного співпереживання, небажання миритись із силоміць обірваним життям. Але прокинувшись, ми бачимо себе у кімнаті з вікном і дверима, через які можна вийти. А повернувшись із публічного перегляду страти, намагаємось поводитись так, ніби прийшли з кіно. Ми відділяємо власні почуття від реальности, яку вважаємо нереальною, бо не хочемо її визнавати. Десь далеко лежить купа кісток і м’яса, яку кинуть до безіменної могили. Закон жорстокий не лише до страчених, а й до їхніх рідних: здебільшого, тіла не віддають родині для поховання. І не тому, щоб приховати сліди попередніх катувань. Це — теж частина ритуалу. Душа і тіло навіть після смерти повинні належати тій караючій істоті, яку слід би назвати Машиною. Як у театрі, коли з-під стелі з’являється deus ex machina, щоб навести лад серед нерозумних людських істот. Така безмежна влада над мертвими, напевно, викликала б у тубільців з нецивілізованих країв думку, що тіла страчених з’їдають їхні вбивці, бо навіщо вони тоді потрібні…


У давнину уздовж доріг, якими ходили люди, стояли стовпи з повішеними, палі з настромленими головами, і це було звичним явищем, як і сморід розкладених тіл, для яких замало було смерти і безчестя за життя, то їх ще й забороняли ховати у землі. Це — теж ритуал, ритуал непоховання. Усе воно викликає жах лише тоді, коли бачиш вперше чи удруге. Із цього джерела, мабуть, виникли натюрморти vanitas із анатомічно точно вималюваними черепами, скелетами, «танці Смерти», ціла культура смерти, що мала привчати людей до думки, ніби їхнє життя нічого не варте.


Зрештою, і сучасна медицина знаходить вжиток із тіл страчених. Мертве тіло є товаром, а не поживою для ворон та бездомних псів. Органи щойно страчених у Китаї експортують для трансплантації в країни Европи та Америки. Дисидент Пін Гу згадує страту у 1978 році 21-річної Чун Гайюан:


«Коли ми під’їхали, солдати оточили нас щільним колом. Ми зняли Чун Гайюан з вантажівки. Зазвичай тих, хто зволікав, ми підганяли кількома копняками. Але, оскільки тіло дівчини було млявим, як старий килим, її довелося вести попід руки. Ми мали багато мороки, аби вона уклякла в належній «позиції смерти». Нарешті, після кількох невдалих спроб, нам вдалося встромити її коліна в пісок.


За моїм сигналом заступник командира карного батальйону вистрелив їй у праву скроню. Тіло дівчини полетіло вперед, мов стеблинка, зірвана подмухом вітру. Троє чи четверо військових лікарів негайно забрали тіло до закритого авто. З операційного столу кров спливала потоками. Один з хірургів кричав:


— Швидше, вона вмирає!


Після того, як нирки було вийнято, тіло кинули просто на землю…» [29]


Під час такої «операції» людина ще жива, і її залишають вмирати з пошматованим тілом. У книзі «Пекло червоних імператорів» Кшиштоф Лозінський наводить ціни 1995 року, за якими продавалися людські органи з Китаю: легені — 38.000 DM, печінка — 225.000 DM [30]. Уявіть, скільком людям врятували життя китайські комуністи, коли смертна кара у цій країні присуджується навіть за крадіжку худоби чи зберігання крамольних книг. І скільки вони заробили на цьому грошей… І на що були витрачені ці гроші. Звичайно, з такою метою вигідно страчувати найперше молодих і здорових. Ні для кого не є таємницею, що смерть вигідна матеріально. Власнику похоронного бюро, донощику, катові, навіть тим тихим громадянам, що не здатні й мухи скривдити. Особливо, пересічним громадянам. Їм буде спокійніше спати і плодити майбутніх жертв та їхніх катів. Тому держава мусить сама скасовувати смертну кару, бо жоден референдум не схвалить це скасування. І робітник, і вчитель, і домогосподиня у переважній більшості скажуть: «У деяких випадках смертна кара таки необхідна». Наприклад, для особливо небезпечних злочинців, маніяків (тобто психічно хворих). Тоді давайте убивати неповноцінних людей, як це робили фашисти під час Другої Світової війни, винищуючи цілі лікарні.


Коли Божа заповідь каже «Не убий!», то здійснюється один з найголовніших законів Всесвіту, тому ненависть є настільки небезпечною, що вважається смертним гріхом. Якби люди бодай трохи не боялися порушити ці закони, де були б ми нині?


Монтень наводить факт з хроніки Кромера «De rebus Poloniae»: «Розповідають про Вітовта, князя Литовського, що ним колись був виданий закон, згідно з яким засуджені на смерть злочинці повинні були власноручно виконувати над собою вирок, бо він не розумів, як це невинні треті особи можуть брати участь у людиновбивстві чи примушуватись до нього» [31].


Трохи дивний закон для п’ятнадцятого століття, правда? Але ще дивнішим видається те, що суддя чомусь сам не виконує вирок, а доручає це третій особі. Мені це теж важко збагнути. Але люди не замислюються над такими простими речами. Їм вистачає дотримуватись закону, який самі люди придумали, а не Вищої справедливости. У таких законах на першому місці завжди філологічна узгодженість. Будь-яка професія — це лише робота, яка повинна підтримувати життя, а не нищити його. Тому у давнину кати вирізнялись серед інших людей одягом, атрибутами, певною ізоляцією від громади. Вони викликали страх, зогидження, хоча були лише виконавцями.


Проте законодавець, суддя, які створюють і застосовують закони, спрямовані на знищення живих істот, виглядають навіть дуже поважно і вважаються майже священними особами, як колись жерці. Так вони захищаються від сумнівів людини, яка відчуває, що її вчинки суперечать самій природі. Єдина святість, що існує у Всесвіті, — це святість життя, зростання, вдосконалення. Наука вважає Всесвіт обмеженим у часі. Це все одно, що повторити: «Оскільки Бога немає, то все дозволено!» Але Всесвіт не один, і ніхто з людей не став ще свідком його кінця. Наше життя дуже коротке, ми ще не сягнули такої досконалости, аби усвідомити, що самі вигадали смерть і прирекли на неї усе існуюче.


Усі люди — смертні.

Кай — людина.

Отже, Кай — смертний.


І мусимо з цим жити. Пам’ятаю свій дитячий відчай, коли дізналась, що колись помру. Мені хотілось безкінечного життя. Смерть абсурдна, коли не миритися з нею. Я щосили чинила їй опір, виокремивши себе з-поміж інших людей, що є смертними. Я шукала виходу лише тому, що не хотіла, аби моїм життям розпоряджався хтось інший. Відколи людина повірила у смерть, відтоді намагається побороти її.


Страти — це глузування над смертю і над життям, спроба принизити велич буття кожної істоти, навіть найнепримітнішої. На ката надягають маску, каптур, поміст застеляють. На нього підіймається священик, щоб востаннє підготувати засудженого до смерти. І священик, і кат, і юрба сприймають це дійство, як щось невідворотне. Втім, вони бачили його не один раз і можуть лише порівнювати з іншими виставами, як затяті театрали. Засуджений для них у кращому випадку — вчинок, адже карають не людину, а вчинок. Тіло засудженого болить після катувань. Упродовж ув’язнення і розслідування людину, яка зараз стоїть на помості, намагаються відмежувати від інших людей, примушують змиритися з думкою, що їй не вдасться змінити власне життя. Однак, надія живе найдовше, аж до останньої миті. Засуджені поводяться по-різному: одні стають нечутливими, інші охоплені тваринним жахом, є такі, що жартують або проклинають. Тому зручніше зав’язувати їм рота і затуляти лице. У Китаї жертву обв’язують мотузкою так, що від найменшого поруху їй стискає шию і перехоплює подих.


Напевно тільки приречений на страту розуміє моторошну глибину вислову «смертна людина». Чим ближче до страти, тим щораз більше звужується коло подій. Іноді таке існування триває роками, часом лише кілька годин. Але навіть миті вистачає, аби переглянути власне життя, яке уже не вдасться змінити.


Ті, хто вважають, що без страт не обійтися, нехай самі пройдуть останньою дорогою разом зі смертником та його катом. На якомусь відтинку тінь стане плоттю, і вони відчують абсурдність і нелюдськість цього дійства. Незалежно від способу, місця і атрибутики самої страти, вона не є покаранням, а людиновбивством, у якому бере участь ціле суспільство і кожен зокрема. Суха, філологічно виважена мова карного кодексу, що пролунає у суді, не потребуватиме емоцій, коли дізнаєшся, за що у наш час страчують людей, окрім тих п’яти колосків, про які я вже писала у попередньому розділі.


Отже, за що страчують людей на планеті Земля ім’ям Бога чи держави? Багато людей вважає за необхідне страчувати убивць, що є відгомоном кровної помсти: життя за життя. Так вважають ті, хто часом спересердя можуть сказати до когось «я тебе вб’ю», але ніколи цього не роблять. Втім, не вони судять, а закон. Цей закон, який так усі поважають, мав би боронити права людини, а найпершим правом кожного з нас є право на життя. Захищаючи одних, він позбавляє захисту інших. Якщо закон — це Абсолют, то суддя — жрець. Правда він не має божественного походження і йому властиві недоліки, часом дуже прикрі, наприклад, схильність брати хабарі. Водночас, судді, присяжні, адвокати та інші правники не повинні мати людського співчуття. Вони анатомують вчинок обвинуваченого як вівісектори, і чим вправніше роблять це, тим вищий їхній авторитет.


Уявімо, що вчора у країні існувала ще смертна кара, а сьогодні її скасували. І всі суди цієї країни мусять змінити форму покарання за той сам вчинок. Післязавтра знову відновлять смертну кару, і когось пошлють на ешафот. Невже вони змінились за одну ніч? Виконавець — це не людина, а знаряддя чиєїсь волі, і не відповідає за власні дії, навіть, якщо вони відбирають у когось життя. Відповідає за них абстрактна персона, обличчя якої ніхто не бачив, чи богиня правосуддя із зав’язаними очима. Від такого видовища починають тремтіти ноги, і руки безсило опускаються. Хто нас переконає, що це лише ілюзія?


Є люди, які принципово проти страт, але воліють бачити вбивцю на електричному стільці, щоб він не убив ще когось. Вони по-людськи бояться.


Але страчують і за «державну зраду», або «зраду Батьківщини», хоча це влада уособлює Батьківщину, а влада — щось таке тимчасове, нав’язливе, навіть осоружне. Завтра вона зміниться, і вчорашній злочинець стане мучеником-героєм. Та життя йому уже не повернеш. Отже, страчують за погляди, що не узгоджуються з поглядами більшости.


Страчують за фальшування грошей. Це — класична кара. Колись фальшивомонетників варили живими у казані з олією, бо вони сміли конкурувати з державою… У Совєцькому Союзі підробка грошей вважалась смертельним злочином. Убивця заслуговував більше поблажливости, ніж той, хто брав на себе обов’язки Монетного двору. Люди — дивні істоти. Вони воліють втратити життя, аніж маєтність. Вони стають незмірно жорстокими, коли хтось посягне на їхню власність.


Страчують за розтринькування грошей (у великих розмірах), за хабарництво… Якщо кожен з нас у душі не проти мати вдома портативну машинку для друкування грошей, то нині заздрість ладна розтерзати кожного, хто розбагатів. «Заздрість, купівля непотрібних речей, балаканина», як писав ще у 60-і роки російський фантаст Іван Єфремов, є ознаками сучасного суспільства. А тепер ці слова, вимовлені ніби між іншим, засяяли погрозливим червоним світлом на мурах людської цивілізації. Коли хтось має гроші, вони не зникають після його смерти, а перетікають з одних рук в інші. Вони, як матерія, якої не більшає і не меншає, бо це призвело б до загибелі Всесвіту. Так само грошей не більшає і не меншає, але їхній рух, переливання знищують на своєму шляху людей. Грошові відносини між людьми — це хвороба, яка почалась з ілюзії, ніби багатство здатне зробити людину досконалою істотою. Жертви грошових відносин вигідні державі, бо їхнє майно переходить до неї. Правда, держава — це лише символ, а суть її складають торгівці людьми, чиї обличчя покриті маскою лицедіїв.


Мабуть, інквізиція не протривала б від тринадцятого сторіччя аж до вісімнадцятого, якби не була економічно вигідною. Насамперед церкві, що забирала левову частку майна засуджених і страчених, а також донощикам, що отримували певний процент. Без них нелегко було б відшукати достойних єретиків, тобто заможних. Завжди найкраще виживають ті, хто не має нічого, не бажає працювати, живе лише миттю. Для таких навіть шибениці шкода, бо вистава, що називається стратою, потребує коштів.


Смертна кара найбільше лютує в країнах, де відсутня повага до громадян, і розслідування злочинів є лише наперед відомою формальністю. Кількість смертних вироків створює видимість боротьби зі злочинністю для публіки, щоб не ставила зайвих запитань. Ідеал такої держави — контрольована мовчазна маса людей, яка не піддає жодному сумніву усе, що відбувається довкола і всередині неї. Кожен лідер такої держави — новітній Чинґізхан (не історичний, а символічний). Гітлер, Сталін, Мао — князі пітьми, що терором та брехнею зуміли виховати таку масу. Найбільшими ворогами вони вважали тих, хто мислив самостійно, і знищували їх за допомогою леґіону донощиків. Їх уже немає, але рабство духу лишилося.


Офіційно відомо, що нині 60 % смертних вироків по всьому світі виконується у Китаї. Насправді це число значно більше. Широка громадськість із інших країн навіть не уявляє собі, що таке китайський Карний кодекс. Як правило, у Китаї не ведеться розслідування, зізнання вибиваються тортурами, підозрюваний не має жодних прав. Смертна кара присуджується за крадіжку корови, за розповсюдження порнографії, контрабанду цигарок, за порушення правил дорожнього руху, за зберігання маленької дози наркотиків, за навчання певних видів спортивної боротьби, за приналежність до нелегальних таємних організацій… Але й цього мало. Тих, хто перебуває у таборах, іноді примушують підписати документ «Прохання про виконання екзекуції у зв’язку з визнанням провини» [32]. Таке може лише приснитися: засуджений сам просить себе стратити, оскільки не піддається перевихованню.


При тоталітарних режимах полюбляють страчувати з нагоди державних свят. Давній звичай, що колись називався жертвопринесенням. Десь вбивали тварин, десь людей, обираючи найкращі екземпляри, щоб не підсунути богам непотріб. Втім, релігія у комуністичному суспільстві сама стає жертвою, а проповідування її карається смертю. Бо, як би вона не намагалась мирно співіснувати з владою, основи віри суперечитимуть насильству, фарисейству, політичному фанатизмові. Коли ж церква намагається стати над державою, вона сама стає неконтрольованою каральною інституцією, бо владу можна змінити, а віру — ні. Іменем Бога вбивати значно легше.


У сучасних ісламських країнах крім державного карного кодексу існує ще й коранічне право, яке не займається такими дрібницями, як адвокатський захист, суд присяжних, розслідування злочину, і годується коштом релігійного фанатизму, який приносить відчутні дивіденди. Ця благородна суворість, піклування про моральність народу має на меті зберегти чистоту релігії та національну самобутність, захистити ці коштовності від розтлінного впливу Европи та Америки. Але чи це часом не дорога до пекла? Жорстокість має один наслідок — самознищення. Вона відкине будь-яке суспільство назад і призведе до фізичної та духовної деградації. Зло не має небесного походження. Його коріння проростає від відчуження. Відчуження є Альфою і Омегою зла. І знову ж таки найбільше вражає не саме існування узаконеного вбивства, а ті злочини, за які нині карають смертю. Деякі з них у Европі навіть не вважаються порушенням закону. До речі, в ісламських країнах до екзекуції запрошують громадян, чого немає навіть у Китаї, де стратами займаються фахівці. Так-от, коранічне право передбачає смертну кару за позашлюбний зв’язок, некоранічне одруження, відступ від ісламу, гомосексуалізм, який дуже поширений на цих теренах. Найбільше смертників серед жінок. Їх можуть стратити за носіння штанів, публічне оголення волосся, розмову з незнайомим чоловіком, за купування овочів «сексуального вигляду» (наприклад, огірків)… У Саудівській Аравії, Іраку, Ірані навіть іноземця можуть стратити, якщо знайдуть у нього хрест чи Біблію.


У Банґладеш виникли спеціальні ради сіл, які втілюють у життя коранічне право, засуджуючи на смерть і тортури своїх земляків. Їм не потрібно ані адвокатів, ані слідства, щоб закопати обвинувачених у землю по шию і закидати камінням, лише за те, що чийсь шлюб визнали некоранічним. Нам здається, що це все у далекому минулому, а, виявляється, — ні. Це як розкопана могила померлих від чуми, що раптом стає небезпечною і знову сіє смерть. Лінчування, самосуди. позасудові страти під час війни, убивства на замовлення — вироки, які не скасуєш, на які не подаси апеляцію. Влада дивиться скоса, але нічого не робить, щоб припинити подібні насильства, бо сама чинить те саме іменем закону. Врешті-решт, держава лінчує власних громадян, бо її правосуддя не є бастіоном справедливости. Це — радше утопія. За один, дійсно скоєний злочин, можуть присудити смертну кару або виправдати підсудного. Слідчі помилки коштують життя багатьом невинним. Нещодавно у США губернатор штату Іллінойс запровадив у себе мораторій на смертну кару, виявивши, що 13 осіб із 14 засудили помилково [33].


Чого варте покарання, коли воно виглядає на помсту і має на меті принизити людську гідність? А, власне, саме у цьому полягає суть сучасних каральних систем. Наприклад, у багатьох ісламських країнах на суді оголошується не один, а кілька вироків, жорстокість яких зростає поступово: спочатку кілька років в’язниці, потім покарання батогами, а на сам кінець — страта. Смерть — це ще не все. Вона має бути болісною і повільною.


Ми часто розмірковуємо над тим, як згубно впливає цивілізація на довкілля, погоджуючись з тим, що втрати неминучі. Значно рідше нас обходить негативний вплив суспільства на особистість: як воно ламає їй вдачу, ліпить з неї потрібну річ, привчаючи до думки, що бути товаром — почесно. Рано чи пізно це мало статись. Протестантизм був реакцією на всевладність інквізиції, звільнивши людину від прокляття нікчемности та приречености, але для гідности — замало матеріальних статків. І досі людина не знає, для чого вона існує, куди йде. Ця невизначеність породжує для неї безліч варіантів, і ще більше хибних думок, бо відомі лише ті, хто пройшов половину шляху й повернувся назад. Через оту невизначеність усе піддається сумніву. Адже, якщо ми дожили до сьогоднішнього дня, значить, обрали вірний шлях. Отже, вірною є думка, що смертна кара стримує злочинців, як і будь-яке інше суворе покарання. Слід зупиняти злочинність саме збільшенням покарань. Колись за дрібну крадіжку випікали тавро на чолі й відрубували руку. Чому б зараз не розпинати злочинців на пострах іншим, не кидати у них камінням, бо це дуже дієвий спосіб? Справді, таке видовище вражає, але не самих злочинців, а порядних громадян, доки вони не звикнуть до вигляду крові. Але завжди у надрах жорстокого існування існує та сила, яка береже вогник любови, гідности, поваги до життя… Це вона, а не репресії, не технічний прогрес, не історичні реанімації, не дає світові людей знищити себе. І такий опір існуватиме завжди.


Коли кажуть — шкода, стратили не того, кого треба, — хіба не все одно, у кого відібрали життя? Ні, прихильники узаконених вбивств вважають, що потрібно страчувати винних, а невинних не можна. Карають вчинок, а не людину. Часом за дрібницю, часом за дуже поважний злочин. Людей не вельми цікавить, кого саме страчують: підлітка, жінку, психічно хворого, бідного чи багатого. Цю жінку страчують за те, що вона якось не одягнула паранджі, а цього чоловіка за пограбування банку і вбивство поліцейського. Чомусь люди, які доводять необхідність смертної кари, не замислюються, що коли, наприклад, у Саудівській Аравії відмінять страти, обоє цих людей залишаться жити, і ніколи не буде заподіяно смерти справді невинному.


Насильство починається непомітно, але, отримуючи поживу від суспільности, на половині шляху через нього раптом починають гинути люди, виникає недовіра серед живих. Мабуть, не слід шукати опертя в минулому, а оновлення у майбутньому, бо те, що ми оберемо сьогодні, значно важливіше. Наші очі — несправжні. Це — вузенька шпаринка, через яку ми дивимося на світ, вигаданий кимось, де навіть жорстокість якась несправжня, відчужена від нашого сумління. Тому нам цікаво спостерігати за жахливими речами, які роблять інші, чужі. Підсвідомо відчуваємо, що перебуваємо на межі, яка розділяє буття від небуття, але реально існуємо в сірих сутінках нашого вузького поля зору, боячись визнати, що ми є частиною величезного океану подій, вражень, настроїв, де можна почути биття кожного серця, де кожен звук залишає слід на поверхні і глибині перед тим, як сягнути дна і зробити на ньому знак.


Вузьким зором ми бачимо не людину, а певний тип, керуючись поверховими враженнями та всепроникаючою громадською думкою. Людина, засуджена до страти, — це лише засуджений вчинок. А громадська думка підказує: ворог, якого треба позбутись, щоб ти жив спокійно. Але якийсь крайчик, острівець, що міг би стати материком, охоплений жахом, бо ти знаєш, що ота людська істота зараз безмежно самотня, більше мертва, ніж жива. На мить навіть стаєш нею. Страх змушує тебе тікати, але не від того, що це подзвін і по тобі, а перед чорною дірою непізнаного, жахливого, нелюдського, яка погрожує всмоктати у себе такі звичні, домашні сірі сутінки. Той, хто виконує вирок, уперше, мабуть, відчував те саме, але потім знайшов у собі матеріал, аби збудувати мур задля власного спокою. Власне тому людське життя таке складне, що ми шукаємо захисту, ховаємо душу до мушлі, бо кожна людська істота — наша потенційна загроза, а кожна інша істота — ні, ось чому ми так тужимо за природою. Той, хто живе у ній, відчуває себе нею, поєднаний плоттю і душею, не має страху. Не суттєво, чи живе він серед людей, чи серед звірів. Страждання і смерть для нього лише миті існування, які треба перетерпіти. Це зовсім інше, ніж безпорадне отупіння, з яким засуджений йде до місця страти, де його чекають кат і спостерігачі. По суті, вони складають єдине ціле: злочин і покарання, жертва і вбивця, кат і лікар. Раніше любили страчувати на світанку, коли ще не зійшло сонце, щоб не потрапити під його світло, не осквернити божественної суті, адже сонце світить однаково усім, не вважаючи це благом. Добро і зло — вузькі поняття. Обираючи між ними, ми арґументуємо власний вибір якимись тимчасовими явищами. Людина здатна виявляти надзвичайну гнучкість і безпринциповість, коли йдеться про суспільні стосунки. Сьогодні вона каже стратити, а завтра помилувати. Присяжні на суді в одному кінці міста визнають підсудного винним у вбивстві, а в іншому можуть визнати невинним, залежно від складу лави присяжних. У одному випадку засуджений опиняється на електричному стільці, у другому — на волі. Закон, який усі повинні поважати, на практиці виявляється оманою. Скількох невинних було страчено лише тому, що їм не повірили, і вони стали іграшкою політичних амбіцій! І скільки їх ще буде, доки людство не перестане вбивати іменем Бога чи іменем держави. Коли страждає невинний, небо падає на землю і розбивається вдрузки. Коли винний корчиться у передсмертних муках, ніхто не радіє і не плеще у долоні, бо чужі муки — це не сатисфакція, і не розв’язання проблеми. Як пишуть у детективах, кому вигідна чиясь смерть, той і вбивця. Страчують не найгірших, бо тоді б механічно зменшилось число злочинів. Страчують психічно хворих, тих, хто не може себе захистити ні владою, ні грошима, страчують, врешті, тих, хто вирізняється серед інших.


Інквізиція, тоталітарні режими Гітлера, Сталіна, Мао, ісламський фундаменталізм каструють власні народи, яким будуть потрібні століття, щоб відродитись. Масовість жертв не так вражає, як поодинокі страти у країнах, де нібито панує демократія. Смертні вироки, що виконуються там, вважаються наче найвищою мірою соціального захисту, що заспокійливо діє на громадян середнього достатку, які цінують власне життя і воліють не ризикувати. Дуже мало людей усвідомлює, що гуманних убивств не буває, що за кожне життя потрібно боротися до останньої хвилини. Але з огляду на поодинокі вибухи насильства і жорстокости, спровоковані суспільною фальшю та лицемірством, у суспільстві, де благочинність шита білими нитками, і є лише засобом боротьби за владу, а також чорною масовою індустрією розваг, люди воліють бачити злочинців мертвими. Мертвих не треба годувати за ґратами. Це дорого для платників податків. Держава неспроможна захистити громадян, попередити насильство, бо сама вкрай жорстоко поводиться з засудженими.


Майже 77 % американців вважали, що Тімоті Маквей повинен померти. Його стратили у в’язниці штату Індіана за організацію вибуху в Оклагома-Ситі 1995 року, внаслідок якого загинуло 168 осіб. Від моменту вибуху до страти минуло шість років. Страту транслювали по локальному телебаченні, безпосередньо за нею спостерігало 30 чоловік. Маквея стратили за допомогою смертельної ін’єкції.


Напередодні страти Маквей сказав одному зі своїх адвокатів, що шкодує за жертвами, до яких призвів вибух, але не вважає власні дії невірними. Він підірвав біля адміністративної будівлі в Оклагомі більш ніж три тонни суміші нітратів із соляркою, щоб провчити федеральні власті за автодафе під техаським містом Вейко, в якому згоріло близько 80 сектантів, а також за інші трагедії, котрі він вважав проявами державної тиранії.


Як розповідають свідки, упродовж усієї процедури страти Тімоті Маквей залишався спокійним. Знаходячись у спеціальному кріслі, він подивився в очі кожному з присутніх. Не кажучи ні слова, помер з розплющеними очима.


Останні слова, які почув у житті Тімоті Маквей, були: «Ми готові». Після цього невидимі кати відкрили крани у трубках, по яких у тіло потік смертельний коктейль з трьох інґредієнтів. Замість передсмертної заяви був розповсюджений текст поеми Вільяма Генлі «Invictus», що закінчувалась словами: «Я — володар своєї долі, я — капітан своєї душі» [34].


Тоді, як ціла Европа відмовилась від страт, у США продовжують вбивати людей іменем американського народу. Одні види страт вважаються гуманнішими, інші — ні.


Процедура страти на електричному стільці передбачає репетицію страти, оскільки дуже часто техніка не спрацьовує, чинячи смерть надзвичайно болючою. Іноді засудженого охоплює полум’я, і він горить живцем.


Існують досконалі й недосконалі засоби убивства, дорожчі та дешевші. Електричний стілець, витвір американської цивілізації, належить до священних знарядь помсти у Сполучених Штатах, як ґільйотина у Франції. Із наближенням новітніх часів з’являється тенденція до того, щоб зробити страти швидшими і менш урочистими. Однак, людина, яка дедалі більше усвідомлює себе особистістю, зазнає перед стратою і під час неї щоразу більшого стресу. До останньої миті вона сподівається, що страту відмінять. У випадку з Тімоті Маквеєм ФБР напередодні надіслало документи, які могли б пом’якшити вирок, але їх зумисне не передали до суду.


Засуджений може перебувати у камері смертників навіть 10 років, але й тоді не зникає ймовірність судової помилки, особливо, коли адвокат працює безкоштовно. Доля окремої людини не може довго хвилювати сторонніх.


Невідворотність страти робить це покарання ще жорстокішим. Що діється з людиною в очікуванні того дня, коли їй подадуть останній сніданок, а тоді одразу ж вручать тіло машині смерті? Вона пробує не думати про це. Чим більше минає часу, тим далі відходить вона від вчинку, за який мусить заплатити власним життям. Але навіть, якщо вона й осягнула глибину власного падіння, розкаялась, докорінно змінилась, — все одно ніщо не врятує її. Просто тоді стратять уже іншу людину. Прихід нового губернатора, політичні ігри можуть допомогти уникнути страти, чи навпаки — пришвидшити її. Найогидніше, коли людське життя, яке має універсальну цінність, стає залежним від політичних ігор. Страти здійснюють поміж вечірок, офіційних бенкетів, виборчих кампаній… Смерть тепер виглядає, як кадр із художнього фільму, особливо, коли її транслюють по телебаченні. Кати — це усміхнені дужі хлопці без тавра на чолі. Вони отримують зарплатню, і той, хто краще робить своє діло, не викликаючи зайвих страждань, заслуговує поваги майбутніх жертв. Нехай рука їхня буде твердою, щоб не підсмажила, викликала одразу параліч серця і втрату свідомости. Кат не усвідомлює себе убивцею, засуджений також не бачить у ньому вбивцю. Колись родичі жертв давали катам гроші, щоб задушили нещасних перед тим, як їх палитимуть. Біль ніколи не зникає, ні замолоду, ні у старості. Лише одиниці можуть його терпіти, але це ще не означає, що їм менше болить.


Чому людина мусить покидати цей світ у жахливих муках? У самому покаранні є щось таке, що не має сенсу, адже смерть не може виправити, зупинити чи скасувати вчинок. Покарання — це прокляття людського роду і, якщо вірити Біблії, ми усі є нащадками Каїна, першого людиновбивці. Убивство брата розв’язало йому руки, показавши, що можна знайти найлегший вихід із ситуації, заподіявши смерть істоті однієї з тобою крови. Прихильники смертної кари не хочуть думати; ними володіють страх і помста. Вони відчужуються від Бога, який не може бути убивцею. Бог не стане їсти тіла власних дітей, не грітиме серце біля багаття, у якому згоряють живі. Дуже давня хибна думка, що убивство може бути доблесним вчинком, так вросла у людську ментальність, що виплекала інстинкт самознищення. Людина підсвідомо не хоче жити у світі, який змушує її вбивати, щоб не бути убитою, або весь час ховатися і чинити зло, аби замість неї убили когось іншого. Вона навчила боятися навіть тварин. У деяких випадках воліє убити саму себе, бо смерть, заподіяна власною рукою, не така болісна.


Із таким тягарем ми усвідомлюємо, що йти далі звичайним людським шляхом дедалі важче, а то й неможливо. Жорстокість викликає у нас жах і відчай, тому ми воліємо про неї знати якнайменше. Нам не потрібно знати, що поруч з електричним стільцем, розстрілом існують інші засоби, з допомогою яких держава розправляється з підданими. Доки існує жорстокість закону, доти ми не громадяни, а підданці.


Підлеглими можна назвати солдатів, що служать у армії. У Совєцькому Союзі засуджених розстрілювала ціла команда, без спостерігачів. 10–12 чоловік за лічені секунди перетворювали живе тіло у криваве місиво. Так роблять і досі у мирний час в мирних країнах. Кожна гвинтівка випускає 10–12 пострілів.


Під час Другої Світової війни обидві воюючі сторони своїх полонених ставили у лаву так, щоб одна куля могла пройти через потилиці кількох осіб, п’яти чи шести. Це робилося з метою економії боєприпасів і часу. Страчували, не знаючи ні імен, ні вчинків. У деяких країнах ісламського світу та у Китаї так поспішають зі стратами, що суд триває лише кілька хвилин, і страчують майже одразу. Немає довгих судових засідань, полеміки у пресі, демонстрацій протесту чи натовпу лінчувальників… Для тоталітарних режимів характерні таємні страти, але у Китаї, окрім таких, існує ще вид публічних страт на стадіонах з нагоди державних свят, як особливий терор населення. Перед екзекуцією засуджених тримають у камерах смертників, скованих кайданами по руках і ногах. Це може тривати від кількох днів до кількох місяців. Перед стратою їх провозять або ведуть вулицею з дошкою на грудях, яка містить прізвище і ґатунок злочину. На вічі їх будуть ганьбити і принижувати на очах натовпу. Дітей цілими класами привозять на стадіон подивитись на ворогів народу. Іноді після віча кілька десятків засуджених вбивають просто на стадіоні.


Страта відбувається за принципом конвеєра. Лава приречених стоїть на колінах з руками, зв’язаними за спиною. У мотузку встромлено дошку з прізвищем та коротким описом злочину, котра на метр виступає понад головою. Кат забиває пострілом у потилицю. Інші стежать, як наближається їхня черга. Після страти дошку перекреслюють червоною фарбою. Списки страчених розвішують у людних місцях [35]. Завтрашніх мертвих ведуть вулицями, і перехожі проводжають їх поглядами, повертаючись до праці, що є не тільки засобом існуванням, а й свідченням відданости справі комунізму. У пересічного китайця навіть свято викликає понурий страх, бо його примушують радіти, беручи участь у жертвопринесенні людей комуністичному Молохові.


Найбільше вражає те, що в одному місці планети людина є упослідженою істотою, а в іншому почуває себе незалежною і всесильною. Цим людям не лише важко зрозуміти один одного, а й повірити в існування своєї протилежности. Кожна людина може зробити вибір між добром і злом, але бувають випадки, коли вибір робити уже запізно, бо над душею уже настільки познущались, що вона починає сама підтримувати і благословляти нелюдяність. Жорстокість стає частиною її релігії.


…На площі у центрі Тегерану (Іран) двох молодих жінок прив’язують до спеціальних паль. Кат натягує їм на голови мішки з білого полотна. Буденно гуркочучи, під’їжджає вантажівка з двома причепами каміння. На землі проведена лінія, за якою стоять люди. Кожен бере камінь у руку і по черзі кидає в жінок. Через дві години із паль звисають шматки закривавленого м’яса [36]. У християнина, напевно, зринають у пам’яті слова Ісуса, сказані майже дві тисячі років тому: «Хто з вас без гріха, хай кине в неї каменем». Навіть сьогодні людей забивають камінням, закопують живцем у землю, розпинають на хресті. Такими способами страчують у Іраці, Афґаністані, Пакистані, Банґладеш, Саудівській Аравії, Ємені, Судані… Згідно з принципами коранічного права, страта є покаранням, яке має перед смертю завдати людині якомога болісніших страждань. Четвертують повільно, без порушень життєво важливих органів. Окремі приписи вказують, на якій відстані повинні стояти екзекутори, якого розміру та ваги мають бути камені. У випадку скидання з кручі, страта повинна бути такою, щоб засуджений не помер відразу, але й не вижив.


Сучасний хрест-розп’яття має вигляд стовпа з перекладиною на висоті 130 см. Засудженого прив’язують за руки й тулуб, залишаючи ноги вільними. Смерть настає від задухи, бо довго вистояти на зігнутих ногах людина не може. Агонія триває до кількох днів.


Існує хибна думка, ніби люди зі Сходу мають зовсім іншу ментальність, ніж люди із Заходу. Що їм добре жити за приписами Корану чи партійного керівництва, бо у них мислення, як у мурашок, колективне, і тому фундаментальні людські права не відповідають їхнім традиціям, а спосіб життя захищає від розтлінного впливу західної цивілізації. І що у них зовсім інший шлях розвитку. Але кожний шлях кудись веде. Якщо він не веде до розквіту людської особистости, зупиняється на якомусь середньовічному рівні, то призводить до загнивання. Найортодоксальніші ісламісти чи комуністи ніколи не дотримуються тих правил, які нав’язують іншим. Вони глузують над ними, як боги, і їх можуть засудити лише по смерти, а, буває, не засуджують ніколи. Натомість з’являються романтичні міти про те, що от при Сталіні були порядок та дисципліна, а жертв не можна у такій ситуації уникнути… Десятків мільйонів жертв!


У кожної страти є власний ритуал, бо вона залишається жертвопринесенням. Ритуал таємний чи призначений для глядачів. І метою його є не навіювання страху на непокірних, а гординя — вихід за межі повноважень людини, як біологічної та суспільної істоти. Людина, як духовна істота, має вибір сприяти життю чи знищувати його. Вона так заплуталася між добром і злом, що варто було б позбутися цих хистких понять. Втім, людські вчинки зумовлені не моральним, а суспільним вибором, коли кожен воліє пожертвувати чужим життям, аби не втратити власного, і називає це необхідністю. Багато хто з нас волів би бути для себе і ще для когось маленьким богом, але не вміє і не знає, як це зробити. Альтруїзм завжди викликає асоціації зі слабкою м’якосердою істотою, яка допомагає ще слабкішим за себе, тому викликає неприємну іронічну посмішку на наших устах. Тим часом завдавати біль при покаранні вважається потрібним і справедливим.


Незалежний суд досі вважається єдиним найкращим способом досягнути справедливости, але жодний суд не здатен досягнути вищої справедливости — допомогти винному усвідомити і виправити власну провину. Суворість — це не жорстокість, яку зупинити так само важко, як зубний біль.


Жорстокість не закінчується і після страти, певно, щоб прогнати привидів замордованих. Убивці не люблять витрачати гроші на похорон і йти за труною в жалобі. У демократичних країнах родичам іноді віддають спалені останки страчених, але роблять це не вельми охоче. Віддають також усякий дріб’язок, що називається особистими речами.


Найчастіше страчених закопують на пустирях без позначення могили, як здохлу худобу. Звісно, родичі не мають жодних шансів колись прийти на місце поховання. У них вистачає власних проблем. Деякі змушені переїжджати, навіть міняти прізвище, вони завжди будуть під підозрою.


Серед тих, хто пливе у човні дурнів, знайдеться і той, хто, накинувши собі петлю, вдає з себе повішеника, чи просто бавиться з гострим ножем. Намагаючись зобразити самогубство, він підсвідомо шукає для себе смерти. Корабель, який не знає, куди пливе, може не допливти до жодного берега.



Коло четверте: планета голодних | Жорстокість існування | Коло шосте: пов’язані болем