home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Коло восьме: рабство духу


У зоопарку Біллі показували в штучному земному антуражі. Більшість умеблювання було поцуплено з універсального магазину в Айова-ситі, штат Айова. Стояв тут кольоровий телевізор і диван-ліжко. Біля дивана — столики з лампами і попільничками. Був домашній бар і дві табуретки. І ще невеличкий більярд. Всю підлогу, за винятком кухні й туалету, а також залізного люка посеред приміщення, вкривав золотистий килим. На столику перед диваном лежали розкладені віялом журнали.

Був тут і стереофонічний програвач. Він працював. Телевізор — ні. На екрані телевізора був приклеєний малюнок: ковбой убиває іншого ковбоя. Бува й таке. Стін під ковпаком не було. Біллі не мав жодного затишного закутка, всюди він лишався на видноті. Пофарбована у салатове ванна теж була відкрита звідусіль. Біллі підвівся з канапи, пройшов до туалету й помочився. Натовп аж заревів від захвату.

Курт Воннегут, «Бойня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей» (1969)


Людина не розуміє, чому вона не може літати попри усю свою всемогутність і вищість над іншими істотами, які не вміють ні писати віршів, ні воювати. Часом їй сниться вільний політ над землею, дивовижне почуття легкости, розкутости, незалежність від будь-яких технічних засобів. Щойно прокинувшись, вона ще перебуває в полоні сну, рухи її зберігають плавність крил. А потім її охоплює безмежний жаль, що не вдалось залишитись там назавжди, діти навіть плачуть, здогадуючись, що у світі, котрий з’являється кожного ранку, не літають.


Але це неправда. «Розбийте думки, що сковують вашу душу, і ви розіб’єте кайдани, які сковують ваше тіло», — писав Річард Бах у незабутній «Чайці на ймення Джонатан Лівінґстон». То були 60-ті роки ХХ століття, коли людство наче замислилось над самою суттю свободи, вирішуючи, куди йому йти далі. Через це те десятиліття стали не без іронії називати «наївні шістдесяті», бо дуже швидко людство вирішило рухатися у напрямі загального добробуту. Десь попереду — той щасливий світ, у якому кожен отримає свій великий шмат пирога. Але для цього потрібно працювати і працювати.


У 80-ті роки люди зрозуміли, що вирватись за межі планети можуть лише фантасти, і що порятунок цього затруєного, знищеного світу — у кожному зокрема. Це зрозуміли хибно, як те, що кожен мусить дбати за себе сам, не довіряючи нікому. Людство звільнилось від Бога та умовностей, бо все, що обмежує, мусить зникнути. Щоб з’явились нові обмеження свободи: гроші і мода. Релігійні та моральні принципи, якими б закостенілими вони не були, все-таки якось стримували поширення зла. Сьогодні у пошані той, хто володіє інформацією і зброєю, призначеною для самознищення.


Людина, якій відомо, що вона не створена для польоту, легко погоджується з тим, що вона, як інші люди, є товаром. Натомість тварина не усвідомлює себе товаром, дитина так само, хоча їх продають і купують. Усе, що не можна продати, не є товаром. Це — старці, волоцюги, каліки, психічно хворі. Вони не захищені від холоду, голоду, вітру, недобрих людей, але вільні, бо їхні життя мають цінність лише для них і Всесвіту. Саме до таких людей горнувся Христос, і саме з цієї причини.


Нас вчили, що тільки людська праця є товаром, однак ми теж, зі своїм тілом, думками, почуттями залежимо від того, за скільки можемо себе продати. Ми охоче чіпляємо на себе цінник, де наша вартість подана у грошовому еквіваленті. Певно, що так було і раніше, але сказати про це вголос вважалось обурливим цинізмом.


Коли я думаю про те, чого я варта, то маю на увазі те, що вже зробила, чи можу зробити, і моя самооцінка може не відповідати реальній, але мене це не хвилює. Адже людина змінюється ціле життя, аби виправити помилки й забути про них. Як кінець року, новорічна ніч, є порогом щасливих змін, так кожен день має бути сповненим надій на краще.


Тим часом, оцінка мене іншими людьми, суспільством є грубою, прагматичною й консервативною. Мене сприймають, як річ на продаж: одновимірно, безапеляційно, лише у теперішньому часі. І звісно, ганять цей товар, аби дешевше виторгувати. Як же це принизливо, навіть коли я не маю намірів стати товаром, уникаю торгівців людьми, обмежуючи до мінімуму власні потреби. Лише десь у лісі, в пустелі я цілком сама і незалежна, бо починаю відчувати себе особистістю, а не річчю. Втім, усе робиться для того, щоб я призвичаїлася бути товаром, вважаючи себе при цьому особистістю. Але так не буває. Що товстішає мушля, яка перетворює на камінь живу чутливу плоть, тим більше з’являється шансів продати себе і більше від цього радости. Існує хибна думка, ніби примітна особистість мусить себе обов’язково проявити у тому чи іншому виді діяльности, зробити те, чого не вміє решта людей. Щоправда, ця думка притаманна західному способу мислення. Гадаю, кожен з нас може щось робити по-своєму, і не робити також по-своєму, зрештою, хіба це так важливо — обов’язково щось робити? Набагато краще не заважати іншим жити і оте щось робити. Дитина не почуває себе товаром, бо увесь світ належить їй. І ті живі створіння, яких ми називаємо нерозумними, зовсім не переймаються тим, який внесок вони зроблять у одну з багатьох вавилонських веж, і що за це отримають навзамін.


«Люди — таки дивні істоти», — сказав Маленький принц, помандрувавши по різних планетах. Набагато важливіше полити троянду, чи нагодувати пташок узимку, аніж створювати власний імідж, аби привабити солідних покупців. Наші дипломи — цінник на товарі, який зветься людиною, бо купують не лише вміння, а й тіло з душею. Солідний покупець мусить ретельно перевірити якість товару, навіть заглянути в зуби, якщо цього побажає. Усе це врешті нудно — підміняти неповторність серійністю, штампуванням, та й смішно, коли дивишся очима Маленького принца. Певно є різниця у тому, яким чином ми потрапляємо до сіті, яку чомусь називають життям, ніби машина живе: свідомо, з готовністю, чи нас заманюють туди лестощами, підкупом, терором. Якщо ви досягли успіху, то хіба не все одно? А коли ви невдаха, то відчуєте, як сіть пригинає вас до землі, впинаючись у тіло. Ви бачите ту сіть, розіпнуту над землею людей, і цього досить, щоб змиритись з несправедливістю, злом, жорстокістю, і повірити в милосердного Бога, який роздає гроші й маєтки кожному, хто зуміє догодити молитвою.


Шкода, але такого Бога не існує.


Бажання «жити, як усі» мало б означати самореалізацію людини серед інших людей, а натомість скрізь панує хибне уявлення: володіти матеріальними благами, перебуваючи на певному суспільному щаблі. Бажання жити, як усі — це приховане прагнення жити краще за інших, це хитрість, котру називають умінням жити, саме те, що змусило Маленького принца так дивуватись. Ми дивимося на себе збоку і раптом помічаємо нашу убогість. Наша боротьба за виживання — це якісь дрібниці, а наші страждання тим примітивніші, чим примітивніші бажання. Людство хворе у своїй більшості, бо не може досягнути своїх прагнень негайно. Найгірше, коли це відбувається на рівні масового психозу.


Звичайний громадянин дивується релігійному чи політичному фанатизмові, але ці явища ніколи не тривають довго: доки залишаються вигідними лідерам цих рухів. І певно ті, хто перебував під гіпнотичною владою, колись усвідомлять з жахом, якими вони були…


Але лише поодинокі люди помічають лихоманку, яка трусить усе людство. Ніхто не насмілиться назвати її хворобою, хоч нею заражені навіть діти, які вже не уявляють власного майбутнього без капіталу, щодень чуючи про владу грошей, яка не оминає жодного смертного. Ця, безперечно смішна, дика і помилкова думка веде до руйнації, бо досягти успіху можна лише чиїмось коштом, або ще гірше — коштом власної гідности. Ця хвороба виявляється у неприродній поведінці, яку називають іміджем; основи такої поведінки так гарно викладає нам Дейл Карнеґі у книгах на теми, як досягнути успіху в житті та як завести друзів. Кожна ідея невинна лише доти, доки не втрачає цноти. Тоді вона стає фальшивою продажною дівкою. Приклеєна посмішка, питання про здоров’я родини, стандартний одяг, зачіска повинні полегшити просування по службовій драбині. Але це лише маленька видима частина айсберга, про який попереджав ще багато років тому послідовник Фройда Еріх Фромм. Вивчаючи неврози сучасників, він окреслив формулу успіху людини-товару. Це — вміння продавати себе, ламаючи власну особистість, а також здоровий глузд, амбіції. Не менш важливими є походження та зв’язки з потрібними людьми. Людина, яка прагне досягнути успіху, повинна зіштовхувати усіх зі свого шляху. Як ти не з’їси, то тебе з’їдять, недаремно мегаполіси асоціюються з кам’яними джунглями. Вершина успіху — почуття власної гідности, еквівалентне тому, скільки ти коштуєш.


Коли це чуєш щодня, то думаєш, що краще — цинізм чи фальшива суспільна мораль, хоча вони тепер починають зближуватися. Мабуть, таки мораль, бо завдяки їй іноді з’являються лицарі на зразок Дон-Кіхота, чи люди, які вірять в ідеали добра й справедливости. Ця ілюзія допомагає прожити з чистим сумлінням, не приймаючи участі в хижацькому розподілі благ.


Високооплачувані психоаналітики вишукують комплекси Едіпа, Електри, Клітемнестри, Попелюшки, щоб не потривожити грізнішої істоти — Успіху. Тим часом кожен може стати вільним від цього прокляття цивілізованого світу, вийшовши з моторошної гри, де переможці виявляються переможеними. Лікар не може зцілити себе сам, то як же йому вилікувати когось іншого? Людина свідома того, що не заслуговує любови та дружби, і через те страждає.


Стандартна сім’я, стандартний дім, стандартна компанія — це сім’я без любови, дім без тепла, робота без втіхи. Чомусь суспільство вважає ці жалюгідні осередки людського існування такими ж святинями, як, наприклад, національний прапор, і шанобливо охороняє власні цвинтарі.


Тисячі юнаків та дівчат виходять з цих цвинтарів, щоб ступити на стежину війни за успіх. Усі вони потенційні переможці, але до вершини доходять лише одиниці. Решта, вичавлені як цитрина, після тридцяти років уже не потрібні нікому. На їхнє місце приходять інші, молоді, зухвалі й вродливі, чия юність мине на роботі. Чи є у цьому сенс? Задля чого треба йти на компроміси, плести інтриги проти конкурентів, догоджати босові, шукати потрібних людей на вечірках та прийомах, вважаючи це єдиним шляхом, хоча існує безліч інших доріг, по яких можна йти, відчуваючи биття власного серця і сердець тих, хто йде поруч? Хіба конче продавати себе дорого або дешево, коли можна взагалі не продаватись?


Колись для митця вважалось ганебним робити з власної творчости бізнес, а тепер вони мусять рекламувати себе не менш активно, ніж нову марку шампуню. Талант — це теж товар, і його власник повинен користуватися набором стандартних прийомів, щоб обігнати конкурентів. Усе це так нудно… Мавпа теж зуміє досягти успіху, якщо її навчити, але шкода тварини.


Єдина справедливість — це час. Він не потягне з собою несправжнього та неживого. Ось втіха для самітників, яких ніхто не пробував купити. Нужденні, постарілі, вони помруть невизнаними у підвалах та мансардах з пензлем чи пером у руці, згорівши у вогні одержимости. Хоча ніхто не гарантує, що якогось дня їх можуть спокусити, і вони, наївно гадаючи, що відкривають людям очі, стануть черговою сенсацією, на якійсь хтось наживатиме гроші. Бо насправді суспільству не потрібні ні мудрі, ні сильні духом, ні незвичайні особистості. У тому світі, де ми жили й живемо, навіть талановиті люди визнають, що задля успіху їм слід опуститися до середнього рівня і танцювати під музику, яку замовляють для них продюсери, менеджери, чи просто державні урядовці або преса. Дуже помиляється той, хто, йдучи на компроміс сьогодні, вважає, що завтра зможе уникнути іншого компромісу.


Ні у політиці, ні в журналістиці не можна не торгувати собою. Якось один з ісламістських лідерів спитав іноземних журналістів, чому вони пишуть про нього всілякі дурниці, де немає ні слова правди. Ті відповіли щиро: «Бо ми мусимо заробляти собі на життя». «Так, але для цього не треба бути журналістами!»


Ніхто не змушує нас брехати, слугувати комусь. Ні держава, ні суспільство, ні родина, ні друзі, хоча більшість людей вважає винним саме середовище. Люди бояться покарання. але не бояться ганьби. Вони спершу віддадуть душу, батьківщину, а тоді вже розлучаться з власністю. За нею вони тужитимуть найдовше. Але хіба гроші роблять людину вільною? Так, кажуть люди, гроші дають незалежність, і чим більше їх, тим краще. Та, коли володієш чимось, то скоса позираєш на тих, хто не має цього, а, отже, може відібрати. Тому потрібно спілкуватись з собі подібними, а від решти відгородитись зневагою чи байдужістю. Нічого дивного у цьому немає: до багатства звикаєш так само, як і до злиднів, бо злидні — це теж власність, хоча й маленька. І ті, й інші прагнуть жити ще краще, примноживши свою власність.


Якими кумедними видавались американським та австралійським абориґенам білі люди, яких палила золота лихоманка! Хіба золото можна їсти, вдягнути, піти з ним на полювання? У шістнадцятому сторіччі Томас Мор, канцлер англійського короля, пише слова, які навіть нині здаються надзвичайно сміливими:


«Хто не знає, що із зникненням грошей зовсім відімруть усі ті злочини, котрі щодень караються, але не стримуються, а саме: обмани, крадіжки, грабунки, сварки, повстання, чвари, заколоти, убивства, зради, отруєння; окрім того, разом з грошима моментально щезнуть страх, тривога, турботи, втома від праці, безсоння. Навіть сама бідність, котра, здається, єдина потребує грошей, негайно зникла б разом з повним знищенням грошей»47.


Що ж, мусимо жити в іншому світі, де існує багато шляхів, проте жоден з тих, які ведуть на вершину кар’єри, не обходиться без злочинів, деякі з них уже навіть не вважаються злочинами. Наприклад, звільнити з роботи за переконання, чи з причин віку. Наприклад, зайняти місце талановитішої людини. Підлабузництво, інтриги, нечесність, лицемірство, амбіційність — ця метушня така кумедна… Але не менш смішним і жалюгідним видається розпач жертви, котра, бувши спритнішою, напевно вчинила б так само з іншими.


Світ переповнений скривдженими. Їм немає до кого апелювати, бо вони згубили десь навіть Бога, цього захисника й жалісливця. Вони надто далеко відійшли від любови та милосердя. «Не чіпайте мене», — кажуть і переможці, і переможені.


Однак, не треба вірити й тим, які говорять, що життя прекрасне, бо кажуть вони це тільки нині, а завтра — уже інше. Щоб людина не замислювалась над причинами зла, тирани й можновладці мають рецепт: хліба та видовищ. Тому й мав рацію Сковорода, коли казав, що світ спить, бо тільки уві сні можна перейматися такими дурницями, як нагромадження багатства, вдоволення забаганок. Чомусь у цьому сні потрібно рухатися вперед, обов’язково щось робити, підкорятись сильнішому, мовляв, така людська природа — реалізувати себе в речах видимих і грубих, хоча існує ще інша, тонка матерія почуттів, і чим більше її в людській істоті, тим вразливіша вона до всього, що може затьмарити й затупити сприйняття світу. Не конче народжувати синів, садити дерева і будувати вілли, не менш важливо просто не зашкодити, не бруднити, не ламати, не залишати слідів.


Не думаю, що є сенс завойовувати цей світ, щоб зробити його кращим, тобто своїм. Коли ми приходимо у нього малесенькими дітьми, то потребуємо лише любови й ніжности. Ми сповнені довіри до того, що нас оточує. У нас немає аґресії й жорстокости, і ми могли б залишитися такими назавжди. Життя — це не боротьба, не важкий сон, а гармонія зі світом. Єдине, чого треба досягнути у нашому житті, — це бути завжди і всюди собою, обережно ступаючи по землі, щоб не зашкодити жодній істоті, яка теж відчуває. Біль відчуває усе, навіть поламана іграшка.


Ми не пам’ятаємо, відколи почали змінюватись. Можливо відтоді, коли вперше відчули байдужість до себе. Байдужість викликає бажання привернути до себе увагу. Подивіться, ким ми стали через те, що стали чужими комусь! Заздрісними, втомленими, чужими для інших. Перед нами весь час постають ситуації, які мають перевірити нашу людяність, змушуючи робити якісь вчинки. Це дуже важко, маючи безліч бажань і великі потреби. Але вже саме усвідомлення нашого буття нелюдським, примітивним означає, що ми ступили на шлях пошуку виходу. Сучасне суспільство обмежує, колонізує, заперечує особистість, як і будь-яке інше, хоча на словах ніби дотримується прав цієї особистости. Воно щораз більше ставить її у залежність на такому ж примітивному рівні: щоб зробити з людини раба, досить відібрати у неї засоби існування.


Рабство завжди має матеріальне підґрунтя. Воно виникло так давно, що вже ніхто не пам’ятає коли. Раб — це той, кого змушують виконувати найважчу й найбруднішу роботу. Це — істота, якій відмовляють у гідності і свободі вибору, та ж поневолена тварина, якій підтримують життя, доки вона має силу й здоров’я. Той, хто володіє такою твариною, сповнений зверхности й гордині. Ця особлива власність ніколи ним не заволодіє. Автомашина, яхта, дім спроможні поневолити власника, бо вони не провокують страху відчути співчуття. Поневолену істоту від її пана відділяє дуже тонка перегородка: підсвідомо в обох виникає запитання — чому між ними саме такі стосунки? Людина як товар і як річ — особлива. Було б дивним жорстоко ненавидіти праску чи шматок мила, або вимагати від них шаноби і субординації. Щодо раба і служника, то тавром власности на їхньому тілі й душі є зумисне приниження. У широкому сенсі рабом є той, хто не має вибору. Ним може бути державний службовець, домогосподарка, повія, журналіст чи полонений. Рабові завжди загрожує небезпека позбутись життя або засобів для підтримання цього життя. Людина надзвичайно вразлива з цього боку, бо знає про існування вибору.


Рабство породжує жорстокість, а жорстокість — рабство. Це — наче змія, що кусає власний хвіст. Коло не є символом досконалости людського суспільства. Просто, якийсь необачний геометр вирішив стати філософом. І зараз буває, що актори й поети стають політиками, а лікарі — пророками.


Поруч з вимушеним рабством усе більше поширюється рабство добровільне, часом навіть неусвідомлене до кінця. Плантатор Едвард Лонґ, що написав «Історію Ямайки», цілком серйозно запитував: «Коли ми роздумуємо над природою цих осіб і їхньою несхожістю з рештою людей, то чи не доходимо до висновку, що вони належать до іншого роду?» Ці слова поза історичним контекстом можна тлумачити й позитивно (мова про рабів): хіба не здаються дивними люди, які торгують собою чи іншими людьми? Навіть, коли плата дуже висока.


І знову ж, у сучасному контексті подібне питання викликало б чимало арґументів на захист людини-товару, що сама себе рекламує, виставляє напоказ не лише своє вміння, а й ті моральні якості, що цінуються нині на ринку. Якби любов, гідність, дружба могли стати товаром, їх би теж виставили на продаж. Але цього з ними ніколи не трапиться. Що ж робить їх непридатними до купівлі-продажу? Лише те, що вони засвідчують неповторність і справжність людини. Той, хто вміє щось робити з любов’ю і самоповагою, хто не зраджує друзів, хто безкорисливий з голови до п’ят, не братиме участи в ганебному ярмарку. Торгують лише фальшивками або відвертим злом, за яке, до речі, найкраще платять. Це помітив американський письменник Генрі Торо, написавши 1862 року в статті «Життя без принципу»: «Ті послуги, які суспільство найохочіше оплачує, найнеприємніше надавати. Вам платять за те, щоб ви були величиною меншою, ніж людина».


Часто я з гіркотою думаю над тим, скільки часу йде на заробляння якогось прожиткового мінімуму. Страх опинитись у злиднях, коли ти зовсім безпомічний, дуже сильний. Багато хто, частіше чи рідше, змушує себе йти всупереч сумлінню, заповнюючи душу непотрібним баластом — попелом з нашого земного пекла, що витісняє усе людське. Певно, що ми інші, ніж ті нещасні, яких побоями змушують день і ніч гарувати на чужих полях. Але не кращі, а гірші, бо знищили у собі найкоштовніші дари Всесвіту.


Людина воліє обмежувати себе сама, ніж би її обмежував хтось інший. Вона не квапитиметься покидати любий її серцю куточок, якщо знатиме, що може вільно блукати по інших світах. Але кордони, почуття незахищености примусять її якось компенсувати ці обмеження, здебільшого коштом інших людей. Голод та обмеження творять рабів та їхній рабський рід добровільно або примусово.


Високі гонорари кінозірок дають їм змогу вдовольняти найбезглуздіші забаганки, але вони прикуті угодами чи іншими зобов’язаннями, і продають себе на ринку так само, як ті нужденні чоловіки та жінки, що стоять з табличкою на грудях «Шукаю праці». Їх викинуть з роботи, якщо вони не даватимуть прибутку. Сусід на цьому ринку — конкурент, якого треба перемогти. Тому заздрість, цей забутий християнський смертний гріх, так буйно розквітає на румовищі людяности. У демократичному американському суспільстві сусід негайно донесе податковій поліції на сусіда, якщо тому вдасться виграти в лотерею. У цивілізованій Німеччині громадянин без найменших докорів сумління викаже нелегального імміґранта. Тисячі в’єтнамців, українців, індусів з цієї причини сидять по підвалах за швейними машинками, місяцями не виходячи на денне світло, як раби-галерники. Не краще становище в’язнів чи солдатів у постсовєцьких країнах, що безкоштовно працюють на заможних співгромадян, які купують їх у начальства. Ніхто з них не сміє протестувати, бо за непокору можуть покалічити чи навіть убити. Їхня смерть не завдасть такої відчутної матеріальної втрати, як смерть кінозірки чи футболіста. Дивно звучать слова «такого-то футболіста купив такий-то клуб». Вважається честю для країни продавати власних громадян. Це підвищує її престиж. Як сказав польський письменник Ян Котт: «Немає значення те, що з нами зробили, важливим є лише те, що ми зробили з тим, що з нами зробили».


Гасло «суспільство рівних можливостей» по суті хибне й шкідливе, бо призводить до спустошення, як кожне змагання за місце під сонцем, тільки замість сеньйора, що наділяє маєтками, володарюють гроші, безлика, беземоційна субстанція, молитись на яку змушують дітей з колиски. Так їм легше буде себе продати, або продавати когось. Шпигунство, шахрайство, замовлені вбивства, самогубства, психічні розлади супроводжують як великий, так малий бізнес, але це ще нікого не зупинило. Кожне твоє слово буде свідчити проти тебе, тільки-но ступиш на цю стежку війни. Правосуддя теж хворе на цю лихоманку. Воно охоче засуджує дрібних злочинців, ламаючи їм назавжди життя, але відступає перед великими злочинцями, найкращим захистом для яких є статус політика.


У всьому цьому абсурді доводиться жити на колінах, щиро вірячи, ніби держави, кордони, гроші, війни є чимось вічним і неминучим. Але це неправда. Беззахисність людини перед іншими людьми — не біологічний закон, а наслідок хибного шляху, на який колись ступило людство, не зумівши побудувати Вавилонську вежу.


…Це трапилось на Закарпатті у 2000-му році. Двоє місцевих випадково стали свідками, як у кар’єр, наповнений водою, скинули автобус. Одного свідка вбили, але інший розповів про це. В автобусі були 40 нелегальних міґрантів з Азії, які заплатили гроші за перевіз до Західної Европи. Перевізники взяли гроші й потопили усіх разом із автобусом.


Ця трагедія не набула жодного розголосу, хоча подібне «вирішення проблеми» траплялося уже не раз [48].


Є історії з трохи щасливішим закінченням. Усі вони нагадують мені іншого Перевізника з черепом замість обличчя, мітичного Харона, який за плату перевозив душі померлих через Стікс у царство тіней, де немає ні любови, ні дружби, ні щастя, лише жалюгідна їх імітація у присмерковому світлі. Живим туди не можна.



Коло сьоме: серед чужих | Жорстокість існування | Коло дев’яте: культура самознищення…