home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




11


Рівно через рік, улітку, скінчивши школу, я подався до Києва вступати в університет. Агітував до того й Галинку, але вона такої сміливості не мала, через що вирішила вступати в місцевий педінститут. Нам обом поталанило, і ми стали студентами, тільки я вже вдома не жив, а вона залишилася при матері, яка за цей час стала ледве не професійною гадалкою — гадала на картах, а міліціонеру Гомзину, щоб мати собі спокій, сплачувала певну пеню, бо тими гаданнями таки заробляла, покинувши навіть роботу. Галинка скаржилася, що життя вдома стало неможливе, бо там весь час товклися люди, які конче хотіли довідатися, що їх чекає в майбутньому, — слава про Ольку як гадалку розійшлася ледь не по цілому Житомиру. Я ж уже не мав змоги стежити за життям у нашому домі, отож про все, що там відбувається, довідувався через листи, які писали мені мати й Галинка, тобто сприймав те життя уже не через своє, а через їхнє бачення. Дещо вони мені розповідали, коли я приїжджав додому, ну, й канікули, звісно, я проводив там, через що розповідатиму далі фрагментально, тим більше, що з моїм від’їздом люди в домі вмирати перестали й жили спокійним, навіть одноманітним життям, без особливих пригод та подій. Тривогу викликало інше: дім почав поступово валитись. Олька говорила після кожного нового обвалу, що це їм усім попередження, а валитися дім став трохи й дивно: якось через нього пройшла тріщина, причому всі, хто був у домі, почули якийсь тріск і двиготіння. Заявили у ЖЕК, прийшла комісія, дім обстежили й прийшли до висновку, що він, звісно, аварійний, але не настільки, щоб людей відселяти, та й відселяти було нікуди через гостру житлову проблему. Зрештою, всі заспокоїлись, а в ЖЕКу знову про них щасливо забули. Вдруге обвалилася цегла під вікном Червоної Шапочки саме тоді, коли там зібралася чесна компанія, тобто п’ятеро її подруг, і почали співати в такій дивній тональності, що дім удруге здригнувся, по всій Долині джерел тривожно замекали прив’язані кози, які вічно там паслися, і та обвалена цегла ледве не прибила Олега Велета, котрий у цей час стояв під стіною. Олега врятувало те, що ним кинула якась сила, тобто він відскочив од стіни, коли почувся тріск, і на те місце, де стояв, градом покотились уламки. Подруги Червоної Шапочки перестали співати і здивовано визирнули у вікно. Посеред двору стояв схвильований Олег Велет і розповідав сусідам, які вискочили на ту подію, що сталось і як він врятувався. Під цеглою стіни дому виявився дощаний каркас, отже, будинок наш зовсім не був цегляний, а дерев’яний, тільки обкладений цеглою, а дерево під нею, виявляється, зовсім струхлявіло. Приїхала комісія з ЖЕКу, згодилася ще раз, що будинок аварійний, і постановила: дірку закласти новою цеглою, на що пішло місяців зо три, тобто через такий час з’явилися майстри, поставили пожильцям вимогу вистарати їм, як вони казали, «по грамулі», — це вчинила Червона Шапочка, адже обвалилося під її вікном. П’яні майстри вивалину сяк-так заклали, замазюкали розчином чи, як вони казали, болотом і спокійнісінько відійшли — до речі, все це відбувалось у моїй присутності, бо я саме на той час навідався додому.

Третій випадок був не такий невинний і стався з моєю матір’ю. Вона була нівроку важка, отож поки підіймалося по сходах, ті раптом під нею завалилися — зламалася гнила балка, яка їх тримала. Мати моя відтоді ходила з паличкою, щастя ще, що падати випало не вельми високо.

Олька після тієї події ходила мов несамовита, говорила, як у гарячці, що дім усе-таки чесний, бо попереджає пожильців, що їм треба звідсіль якнайшвидше тікати, інакше впаде біда, але сама також не тікала, а спокійнісінько жила тут далі, приймаючи пацієнтів, як вона називала своїх відвідувачів, і віщуючи їм лиху долю. Галинка писала, що їй часом буває страшно, і не раз просила, щоб я приїжджав. І я кидав усе і мчався у Житомир, а коли це траплялось у теплу пору, ми йшли геть від дому, переходили дощатого моста й опинялись у кущах ліщини та грабчаків, якими поросли схили горбів. Але тут не затримувались, а рушали в поле, де пахло травою та квітами і де ми самі просякалися цими запахами, відтак і тіла наші починали пахнути полем. Сідали в якомусь закамарку: я на траву, а Галинка мені на коліна і надовго завмирали в обіймах. І тільки тоді, коли наші тіла починали дихати однаково і в унісон, коли відчували, що в світі, окрім нас, більше нікого нема, я починав цілувати їй обличчя: вуста, очі, щоки, носа, підборіддя, вуха, а коли й того ставало мало, розстібав ґудзики її сукенки і ґудзики станика, який опадав і оголював її сліпучо-білі груди; вона ставала проти мене на колінах із тими вигорненими білими, осяйними персами, і я цілував їх, а вони справді пахли травою і квітами, а може, й молоком: м’які, теплі й ніжні на доторк; я припадав до тих грудей обличчям, торкаючись вустами жолобка між ними і купаючи лице в тих білих і теплих хвилях. І дівчина при тому тихо й задоволено й рокітливо сміялася, і я починав розуміти, що переді мною відслонилася перша дівоча таємниця — був до неї допущений, тож спрагло припадав до сочків, і мені здавалося, що в горло тече нектар, і пив я його, тепло хміліючи, був-бо вже не хлопчаком, якому сниться сон про дівчину, у котру він уперше закохався, ні, був я уже певною мірою чоловік, бо перша таємниця жінки світилася переді мною у всій своїй цілком збагненній розкоші. Дозволяв Галинці впорядковувати одежу, бо хотів до того священнодійства повертатися знову й знову, ще раз і ще — хай навіть сотню разів, адже пізнати таємницю — це сотню разів повторити акт пізнання. Я знову садив дівчину собі на коліна, боком до себе, і її ноги витікали з подолу спідниці чи сукенки й текли в траву, як молочний струмок, власне, два молочні струмки, і я гладив ті ноги, м’яко, непоспі-шно, боячися відстрашити її чи скаламутити довіру до себе, і спершу тільки на цаль, а тоді все більше й більше оголюючи ті ноги, бо мені було мало їхньої відвертості. І так поступово пізнавав я другу жіночу таємницю — вічну таємницю текучих, як струмки молока, ніг. Її рука зупиняла мою, котра мимовільно просувалася все вище й вище, і я м’яко й ніжно з нею, тією рукою, боровся, але вона тут була тверда й непоступлива Від того я мав зрозуміти й розумів, що дійшов туди, де струмкам початок; надто швидко все не здобувається, нам ще треба по тій дорозі пройти, переступити ще одну заказану межу, тож не поспішав, добре-бо знав, що рано чи пізно ту межу переступлю, її тверда рука безвільно впаде і звільнить мені дорогу, і я ступлю в третю жіночу таємницю без грубого посягання. Але це станеться тоді, коли ми обоє будемо до того готові, бо таємниця ніколи не буває цільна, вона сама складається з часточок, і я щоразу пізнавав, приїжджаючи до Галинки, нову й нову її часточку і так до вичерпу, часом мені наївно здавалося, що це моє юначе пізнавання не матиме кінця-краю, адже йшлося про речі, дотичні до вічності. Може, це була якась смішна моя ілюзія, але ми обоє розуміли, що коли нам призначено заглиблюватися все далі в себе, власне, одне в одного, — це маємо чинити так, щоб не порушити нашої гармонії та злагоди.

Отож прийшов момент, і рука, яка боронила моє подальше просування, раптом ніби зламалася й опала, і я торкнувся заповітного. Трем пройшов мені по тілу, трем пройшов і по тому, що тулилося до мене, і я попросив її тихо звільнитися від одежі й там.

— Ти мене не образиш? — спитала вона так само тихо.

— Чи ж багато я тебе ображаю? — відказав я.

І вона раптом встала й звільнилася від одежі, яка мені перешкоджала. Тоді я відчув, що потрапив у густий ліс, і почав запаморочено блукати там, і моє тіло ще більше бив нервовий дрож, так само, як тіло її, бо звідтіля, із того трикутного лісу, струмувало такою енергією, якої я ще не мав сили витримати, — воістину, джерело було там. Ми відштовхнулися одне від одного й лежали в траві обіч, руки наші стискались, а очі тонули в глибокому небові, і я подумав раптом, що пізнання кожної таємниці чи частини її — це своєрідне народження в собі, а водночас і наближення до кінця. Тобто я відчував, що народжуюся як чоловік, а вмираю як дитина чи юнак, і це так само конечно, як і все у світі. Те ж саме відбувалося і в ній: вона вмирала як дитина й дівчинка, а народжувалась, як жінка. І я хотів, щоб цей обряд, чи процес, чи дійство, яке мусить відбути кожна жива істота на цій землі, не були нічим осквернені, а щоб усе відбулося, може, трохи й урочисто, а коли вже не урочисто, то принаймні погідно і шляхетно. Хотів не тільки самому бути готовому до цього обряду чи дійства, але щоб готова стала й та, котру я любив. Окрім того, мені не бажалося поспішати, та й вона, по-моєму, того не бажала. Отож сіла й натягла на коліна подола.

І тут я помітив, що за нами підглядає місяць. Помітив, що навколо вже зовсім не день, а справжня ніч. Провів рукою по траві, була вона зарошена. І так дивно мені стало, що я вимкнувся на якийсь мент із часу. Галинка вже впорядкувала одежу, і ми повільно побрели по сутінному полі, де чулися таємничі шелести і де відбувалося не одне, а сотні, а може, й тисячі таких же, яке ми щойно відбули, дійств. Ішли вичерпані й переповнені одне одним, хоч обоє знали, що це ще не край нашому зближенню, але обоє знали, що до того краю ми підступили впритул, і нам таки доведеться з тієї кручі стрибнути — отоді-то наше чудо зближення й поєднання завершиться остаточно. І я раптом незвідь од чого застрашився, бо мені здалося: в нас надто мало часу. Застрашився, бо подумав: я відтягую, вона відтягує, і ми віддаляємо той момент, а навіщо? Навіщо тратимо час, адже не відаємо, що буде з нами завтра. Не відаємо, скільки нам відпущено того часу. Ці думки вдарили мене раптово, як потік води чи град.

— Галинко! — сказав я, схвильований, і зупинився.

І обійняв, і притиснувся до неї, і пригорнув її до себе, і відчув її притулену до моєї, тільки відділену одежею плоть.

— Давай сьогодні, — видихнув я, — станемо чоловіком та жінкою.

— Як так станемо? — трохи злякалася вона й відсторонилася від мене.

— Так, як всі люди стають. Будь моєю, Галинко. Сьогодні, мені здається, такий момент настав.

Але вона вже була від мене далеко. Я це відразу ж відчув. Уже ми йшли побіч, проте біля нас, між нами виросла прозора стіна. І я пізнав якийсь відчай за те, що таки поспішив і, здається, недоладно. Відчай за те, що злякався часу, і за цю стіну, що між нами знову постала.

— Чому мовчиш, Галинко? — спитав я. — Станемо чоловіком та жінкою?

— Станемо, — мовила вона, — але не зараз. Я не готова.

— А коли будеш готова?

Вона мовчала. Якось глухо й безнадійно мовчала. Може, я щось тут не розумів?

Знову її зупинив і почав цілувати. Вона задихалась.

— Галинко! — прошепотів я. — Хочу з тобою побути ще.

— Пора вже йти, — сказала вона тремтливими губами.

— І мені пора, — сказав я, — але сьогодні не можу так просто від тебе піти.

— Дурненький, — засміялася вона ніжно. — У нас же є завтра й післязавтра. І взагалі, в нас безліч часу.

Та я не був у тому впевнений, тривога з’їдала мене. Я раптом згадав темне пророкування її матері, і мені гостро повірилося, що немає в мене з нею часу, немає!

Знову кинувся до неї, почав цілувати, але вона вивернулась.

— Ти й так забагато сьогодні мав, — мовила, і то таким тоном, що я почав пригасати: погодження і взаєморозуміння з нею в цю хвилю не мав.

Такі дисгармонійні хвилі в нас бували, але нечасто. Зрештою, як покаже подальша оповідь, мав рацію я, а не вона, — нам губити часу таки не випадало.

Чинилося все те, про що оповідаю, влітку, коли я був удома на канікулах, коли наше кохання буяло, як і тодішнє літо, повне сонця, зелені, гроз, дощів, радісних ранків, повне тепла, спеки, рясних плодів на городах, у полях і садах…

Несподівану перепону в своєму любовному святі я зустрів з боку своєї матері. Галинка їй чомусь перестала подобатись.

— Як на мене, — сказала вона безапеляційно і владно, — такий хлопець, як ти, міг би знайти собі кращу дівчину.

— Але кращої мені не треба, мамо!

— Небагато в житті знаєш, отож послухайся матері.

— Що значить послухайся?

— А те, що тобі Галинка не пара. Вона з поганої сім’ї.

Це мене ошелешило. Стояв і мовчки на неї дивився.

— Нічого витрішки на мене ставити, — сказала мати. — Кажу те, що є, і хочу тобі добра.

— Хіба Іван Касперович був погана людина? — спитав я.

— А Олька, її матінка? — відрізала мати. — Колишня п’яниця, а тепер гадалка. Тоже мені ще! Ні, я не хотіла б, щоб ти брав дівчину з такої сім’ї. Не хотіла б, щоб ти навіть ходив із такою. Правильно кажуть: коли хочеш взнати дівчину, подивися на її матір.

— Але ж дівчину маю вибирати я, а не ти! — обурено мовив я.

— А мені отак спокійно дивитись, як вона тебе обкручує? Ну, вибач! Раджу тобі від неї відійти. Ну, не зразу. Такий хлопець, як ти, вартий кращої дівчини.

— Якої це кращої? — не зрозумів я.

— Інтелігентнішої, — мовила вона категорично. — Хіба в Києві мало гарних дівчат?

Мати вразила в найболючіше місце. Галинка, хоч і вчилася в інституті, розвитку була невисокого, книжок не читала, більше любила шити й в’язати, а інтелектуальним співрозмовником мені взагалі не могла бути. Я пробував її підтягти: водив на гарні фільми, давав читати чудові книжки, пробував говорити про музику й поезію, але тут у нас погодженості й справді не було. Однак те, що це сказала мені мати, а ще й так прямо, мене обурило і викликало протест. Я розсердився й грюкнув дверима. Вийшов на веранду, розчинив вікно й побачив Олега Велета, який стояв серед двору й тримав у долонях випале із гнізда пташа, ніжно до нього приговорюючи.

Олег усіх нас дивував. Щороку він виростав сантиметрів на п’ятнадцять, а в дев’ять років рости перестав, дорісши до двох метрів. У сім років він рішуче став перегравати Георгія Ковальчука у шашки й шахи; в школу його відправили вчасно, але там він не затримався: писати й читати вмів чудово, а задачі розв’язував для старших класів, чим завзято користувалися Карасики. Його навіть хотіла обстежити якась комісія, але він від неї втік.

— Мені, мамо, — сказав він Карасисі, — школа не потрібна, бо я й так усе те знаю!

Моя мати зацікавилася незвичною дитиною і принадила Олега до себе. Як учителька математики вона навчала його вдома й казала, що він вільно засвоює курс вищої математики. Але в нього було погано з мовами: українська давалася легко, російську засвоїти не міг. Зате запоєм читав книжки, їх постачала йому знову-таки моя мати, яка вважала Олега геніальним. У місто він ходити не любив, бо там на нього зглядалися, а іноді чіплялися гурти хлопчаків, зате любив блукати в полі над річкою — інколи його поривало, і він ішов незвідь-куди: в ліси, до річок Гуйви та Гнилоп’яті й ще далі, намагаючись не потрапляти людям на очі. Довіряв лише двом: Георгію Ковальчуку та моїй матері. Мене сприймав трохи насторожено, однак коли я йому показав кілька поетичних книжок, скажу, дуже добрих, і розтлумачив, що таке поезія, він нею захопився, а через кілька днів приніс кілька своїх надряпаних дитячим почерком віршів, які мене вразили метафорикою. Та законів ритму й римобудування він до кінця не збагнув, і я йому розтлумачив і це. Після того він легко пізнавав, де ямб, а де амфібрахій чи хорей. Я тоді був меломаном і вирішив прилучити Олега до класичної музики. Але тут легко не пішло, до музики він залишився байдужий і нею не зацікавився. Це було тим більше дивно, адже музику природи він сприймав, бо й сам був її дитям. Книжки читав у якийсь дивний спосіб: не рядок за рядком і слово за словом, а відразу вбирав зміст усієї сторінки, через що поглинав книжки з великою швидкістю. Але був маломовний і думки формував максимально коротко та сконденсовано. Через великий зріст мав незручності побутові: мусив спати на підлозі, а що квартира в Карасів була мала, то з теплом переходив у сарай, який перебудували навмисне для нього; до речі, в цій перебудові брали активну участь усі Карасі. Вони зробили там дощаний настил, подібний до полу в сільських хатах, — отам він до холодів і спав. Коли хтось заходив у наш двір незнайомий, він ховався, а так почав робити після тієї комісії, яка хотіла його перевірити і вивчити. М’яса й риби не вживав, бо це, казав він, «було живе». Характер мав незлобивий і спокійний, а коли бачив щось собі невідоме, очі його запалювалися. Возився з підбитими воронами, хворими курчатами, випалими із гнізд пташенятами, приволік якось пса із перебитими лапами й ніжно його доглядав; цікаво, що старий Карась на пса не спокусився, хоч той мав гарну шерстину. Мати його віддано любила й цвірінькала біля нього, як пташка біля зозуленяти. Олег міг завмерти на лавочці чи в траві, задумуючись, але своїх думок не висловлював і ні з ким ними не ділився; здавалося, що для вислову мав небагато слів — чи не тому мови йому не давалися. Тепер я думаю, що мені треба було звернути на нього більшу увагу, але в те останнє літо я був надто захоплений Галинкою і своїм з нею зближенням, тож на Олега зважав таки мало. Ми щодня виходили з Галинкою із двору й пропадали часом аж до ночі, забуваючи про їжу. Мали якесь невситиме прагнення бути разом і коли навіть на трохи розлучалися, то ці кілька годин здавалися нам вічністю. Стужені й осмутнілі, ми знову рвалися одне до одного, і тільки коли бували разом, нас ніщо не гнітило. Забивалися в захований куточок; я любив блукати пальцями по її тілу, в нас уже не було заборонених місць, вона так само любила блукати по тілу моєму; ми притискалися і могли лежати так годинами. Єдине, до чого Галинка ще не допускала, — до остаточного злиття. Вона того злиття чомусь боялася, я ж, хоч нестерпно хотів того, інколи навіть принижено просячи, але шанував її волю. Вона ж хитала заперечно головою і шепотіла незмінно:

— Я буду твоя, тільки не зараз!

І тільки в останній день канікул (на завтра я мав їхати) вона здалася. Власне, не здалася, та коли зустрілися того дня — був це чудовий іскристий, сонячний ранок, — обоє збагнули, що час настав. І ми вирішили піти в ліс, що ледь-ледь бовванів на обрії. Треба було довго йти, і ми йшли годин із п’ять. Потім вступили під сосни і довго йшли лісом, бо й там пригожого місця не знаходили. Так вийшли до річки й побачили порослу квітами, замкнуту зусібіч кущами галявинку. І саме тут Галинка пролила свою дівочу кров — так ми вбили разом із нею свою юність, а народилися чоловіком та жінкою. Там-таки, на галявинці, ми домовилися, що як тільки запалає над землею осінь, я приїду і ми одружимося. Голі і юні, ми уклякнули й поклялися на вічну любов та вірність. А щоб обряд відбувся до кінця, ми зайшли у річку й обкропили одне одного водою…

Оце і все. Я хотів би закінчити на цьому, бо те, що учинилося після того, мені й досі болить і не дає спокою. Тридцять п’ять років я тікав від привиду мертвого дому, але він скрізь і завжди мене знаходив. Я не раз пробував не думати про нього, не згадувати, погасити навік його образ у своїй свідомості, як і образи його пожильців, хотів, признаюся, таки звільнитися; часом мені здавалося, що я цього досяг, часом я заспокоювався і вже був певний, що мертвий дім покинув мене, але наставав день чи вечір, ніч чи ранок, і я застигав черговий раз уражений: він раптово виростав перед моїм зором, зависав у повітрі чи починав проявлятись, як на фотоплівці, чи ступав до мене на могутніх ногах, чи раптово стрибав на мене й опинявся на карку, чи ставав на моїй простягненій долоні, як макет, чи раптово виростав із площини мого письмового столу, чи спускався до мене на шнурку зі стелі, чи маячив у хмарах, витворюючись із блискучих їхніх площин, і сяяв, світився, палахкотів до мене моторошним вогнем, і я знову від нього тікав, знову ховавсь у нетрях найбільшого на моїй землі міста, бо найліпше сховатися можна в нашому часі не на безладді, а саме в надмірному велелюдді. Забував його, руйнував його в собі й перед собою, перекреслював нервовим рухом ручки чи олівця, заливав темною фарбою свого лихого настрою чи ясною фарбою настрою доброго, але однаково даремно — звільнитися від нього так і не зумів. Тоді я упокорився й вирішив написати цю повість, щоб визнати його перемогу; більше, я збагнув, що мені тікати від нього й забувати його не потрібно, бо він, може, частина мого «я», а що він мені постійно болить — переконливе тому свідчення. Минуле своє ми покидаємо у прірві часу й гадаємо, що воно навіки безповоротне, тому й мертве, та це жахлива наша помилка, бо мертві ми стаємо лише тоді, коли те минуле вмирає, а поки воно є, то й ми є, поки ми живі, то й воно живе, а живе вимагає життя, а не смерті. Через це не треба нам воювати з минулим, як Дон Кіхот із вітряками, бо не вітряки від того страждають, а войовники. Тому хай усе нами пережите залишається із нами, так само, як і пережите предками нашими, хоч ми їх у пам’яті вже й не тримаємо. Це я зрозумів добре тільки тепер, тому й зібрався на мужності, щоб стати віч-на-віч із мертвим домом, не лякаючись його, а щоб поспівчувати йому, простягти руку й ніжно погладити, як гладить батько дитя, котре нашкодило, наробило казна-яких недоладностей та дурниць, але все одно біжить до батька, бо відчуває страх більший страху від батьківської покари, адже батько покарає й простить, тобто виявить співчуття. Ось чому я перестав ховатися від привиду мертвого дому й іду безбоязно і спокійно йому назустріч…

Невдовзі потому, як я поїхав на навчання після палкого літа свого кохання, мати мені сповістила, а потім те саме описала в листі й Галинка, що помер Олег Велет. Він прийшов до матері на кухню, сів біля неї й мовчки довго сидів. Мати була заклопотана обідом, через це не вельми на нього і зважала. Але коли глянула, то злякалася: дивний він був.

— Що тобі, синку? — кинулася вона.

Тоді Олег звів на неї великі, розумні й завжди сумні очі та й сказав.

— Я, мамо, здається, уже все пізнав.

— Що ж ти пізнав, дурненький?

— Все, що зміг, мамо. І я вже помру.

Мати перелякалася, кинулася до нього, схопила руками його велику голову й почала цілувати.

— Не кажи так, синку, не кажи! Не можна такого казати…

— Добре, мамо! — покірливо згодився Олег. — Не буду такого казати.

— Ну, й розумничок, — зітхнула мати. — Може, хочеш поїсти?

— Ні, мамо, я не голодний. Піду до себе полежу…

— Може, тобі погано? Може, захворів? — забідкалася Карасиха.

— Ні, не захворів, — сказав Олег і звівся.

І вона вразилася раптом, який він величезний, бо тепер він здався їй ще більший, як був. Дивне обличчя в нього стало: печальне, але внутрішньо освітлене. І так ніжно подивився він на матір, як розповідала вона потім, що сльози вибилися їй на очі.

— Полеж, синку, — сказала вона. — А я упораюся й до тебе прийду.

Пішов у свій сарай і ліг на ложе. Мати прибігла до нього хвилин через п’ять, але він уже не жив. Лежав величезний, заспокоєний, голова його була повернена до дверей, ніби дивився на небо. Обличчя лишилося просвітлене й мирне, одна рука лежала на грудях, а друга простяглася вздовж тіла.

Прислав мені листа й Георгій Ковальчук. Перше, що впало у вічі, він був написаний майже чистою українською мовою.

«Мені зараз дуже тяжко, — писав Ковальчук, — бо ця втрата чи не найбільша з моїх втрат, хоч він був мені, можна сказати, ніхто. Я цілком переконаний, що ми втратили генія не меншого, ніж Миколай Васильович Гоголь, а може, даже більшого. Бо Гоголь був тільки писатель, а Олег був геній в усьому. Але ми його проморгали. Саме це мені найбільше болить. Раньше я генієм щитав тільки себе (із живих), а тепер бачу, що я, може, й не геній був, а тільки талант. Генієм був Олег, а я перед ним у підметки не годжусь. Я його розвивав, та все пішло собаці під хвіст. Жаль! Через це я тепер у поганому настроєнії, бо якось реально пойняв, що в світі є одна річ, яка все може потоптати і з усього великого зробити гівно, — це смерть. Через це я тепер думаю, що треба передати свої сочинєнія в якийсь архів на збереження. Не можна ніколи забувати, що та костомашна стоїть у кожного за плечима. Вона робить із нас гной, а ми, дурні, про це забуваєм. Не забувай про це нікада!»

Цей лист якось дивно мене вразив. Хоч звучав він у певних моментах і смішно, але мені сміятись не хотілося, — від листа повіяло холодним духом. Цей настрій покріпив у мене другий Галинчин лист. Вона писала, що після похорону Олега Велета її мати ніби в нестяму впала, бо того-таки вечора почала кидатися на стіни й кричати:

— Ти знову починаєш нас жерти? Хочеш усіх нас ковтнути, всіх! Жери швидше! — кричала вона. — Всіх жери!

Галинка писала, що починає незвідь-чого нервувати й боятися, а боїться, що з матір’ю станеться те, що з Віктором Ващуком.

Ще через якийсь час написала, що вона, здається, завагітніла, їй від цього тривожно, але більше радісно. Турбує її хіба те, що моя мати чомусь змінила до неї ставлення: вітається крізь зуби й майже ніколи не заговорить.

«Уяви собі, в якій обстановці я живу, — писала Галинка. — З одного боку моя напівбожевільна мати зі своїми страхами, а з другого — холод і неприйняття матері твоєї. Не розумію, за які гріхи я втрапила їй у немилість».

Саме тоді я прочитав «Кассандру» Лесі Українки і раптом збагнув: поведінка Кассандри й Галинчиної матері була майже тотожна: це мене, скажу відверто, жахнуло. Саме тому я вирішив поїхати додому, заспокоїти Галинку, вгамувати свою матір, а загалом, подати з Галинкою заяву на одруження, бо тепер тягти було нічого. Жити нам доведеться спершу порізну, але такий акт я мусив учинити, щоб засвідчити дівчині свою порядність, зрештою, я її щиро любив. Як на зло, наш декан саме в цей час почав репресивні акції проти прогульників, і я зміг виїхати лише в неділю, домовившись зі старостою, щоб він мене в понеділок не вимічав, як відсутнього, а на вівторок рано я обіцяв на лекціях бути.

І ось знову він переді мною: наш дім. Якийсь ніби трохи нахмурений, ще більш облізлий, як був, і посірілий. Коли я йшов ще до мосту, зустрів Ващучку, яка завзято мела хідника, огорнувши себе хмарою куряви. Привітався до неї, але вона не відповіла, була надто заглиблена в собі. На мості я озирнувся й побачив, що Ващучка повільно рухається хідником разом із тією хмарою куряви — здавалося, ніби вона замкнута в прозору капсулу. Зійшовши з мосту, я зіштовхнувся з Карасем. Побачивши мене, він сказав.

— Знаєш, нема вже мого Олега, такого розумничка, такого…

І заплакав.

Ми поговорили про дивовижні Олегові здібності.

— Чому смерть не забрала мене, чому його? — спитав старий.

Я сказав щось про невгадність і немилосердність долі, на що він мовив:

— Раньше я думав, що це Бог нас жере, а знаєш, що нас пожирає?

Я того не знав, тож він додав переконано:

— Абсурд нас жере, пойняв, абсурд!

Я вразився, що він знає про поняття абсурду, очевидно, як і євангеліст Сухар, був мудра людина.

Вікно в Червоної Шапочки було відчинене, сидів у ньому червоний півень, а з самого вікна лунав загадково тонічний спів. Звіддаля підвивали пси, нервово кудкудакали кури, збуджено мекали й кози, а може, весь цей живий світ по-своєму підхоплював ту чудну, дикувату й трохи несамовиту мелодію, яку витворили підхмелені баби. Після кожного куплету півень витягував червону шию й горлав своє рефренове: «Ку-ку-рі-ку!» На лавці поблизу того вікна сидів смутний Георгій Ковальчук, і я здивувався: на Ковальчукові була хутряна безрукавка увіч із собачої шкури, а на голові стриміла, хоч іще й не так холодно було, собача шапка-вушанка.

— Привіт, — сказав він мені. — Капітально баби ревуть, нє?

— По-моєму, нам до цього не звикати, — сказав я.

— Так кажеш, бо тут уже не живеш, — сказав Ковальчук, — а по-моєму, це початок якогось всесвітнього сказу.

Я вразився ще раз: Георгій Ковальчук сказав стільки слів, але без жодного русизму. Тоді я жахливо любив помудрувати, тому відразу ж увійшов у ту розмову:

— Чому початок? Початок сказу, чи точніше, божевілля, почався тоді, коли з’явився homo sapiens, тобто людина розумна, назвемо її Адамом. А вже справжнє божевілля прийшло, коли Каїн убив Авеля, відтоді й покотилось. А ми вже докочуємося. До чого?

— До отакого співу, — сказав Ковальчук. — А ти не помітив, як я тепер говорю? Це в мене останнє відкриття, останнє переконання.

І справді чудо! Ковальчук говорить так багато і знову без жодного русизму.

— Я перейшов до переконання, — мовив він і гордо на мене глянув, — що Микола Гоголь був звихнутий, тобто людиною з розполовиненою душею. Його одурманили кацапи і, зрештою, вбили його дух. Він же відірвався від свого ґрунту: своїх хуторів, Миргородів і Тарасів Бульб і пішов у світ мертвих душ. Утяв (Так в оригіналі. — Прим. верстальника): кацапських мертвих душ!

Я став, мов громом битий. Ні, це було щось дивовижне. Чи не вплинув хто на Георгія Ковальчука, адже він виповідав теорію найзавзятіших українських патріотів — це я вже знав і в той час.

— У вас завелися нові знайомі? — спитав я обережно.

— А ти звідки знаєш? — аж підскочив Ковальчук, але відразу ж обм’як. — Да, тут познайомився з одним. Пенсіонер, колишній учитель. Носить мені книжки: Грінченко, Винниченко — все запрещоні…

— Заборонені, — поправив я.

— Да, заборонені, — згодився Ковальчук. — Ти мене тепер поправляй. Хочу добре знати рідну мову. Бо досі я був сліпий… Я все пойняв, — радісно сказав Ковальчук, — пойняв, у чому була моя ошибка… помилка. Я писав свої повісті чорт-зна по-якому. І був звихнутий, як той-таки Ніколай… Микола Гоголь. Тепер я перепишу по-українському, і вони зазвучать… Тепер я пойняв!..

Над головою в нас продовжували вити п’яні баби. Здається, десь такий звук видували труби під Ієрихоном. Я зирнув на Ковальчука, він радісно світився.

— Це вам кацавейку й шапку Карась подарував? — спитав я, болісно його жаліючи.

— Да, він, — відказав Ковальчук. — Казав, що збирав шкурки на кацавейку Олегу, а шапку уже пошив. Вона на мене трохи велика, то я її підігнав. Класна шапка, правда? А кацевейку він уже послі. Спіціально для мене. Є ще добрі люди на світі.

— Таки є, — сказав я і пішов, бо мене вже добивало виття бабусь.

Із матір’ю домовитись виявилося не так складно, як я сподівався. Прямо їй заявив, що хочу з Галинкою одружитися. Мати глянула на мене перелякано.

— Добре подумав? Тобі ще вчитися треба, а не сім’ю заводити, — мовила вона.

— Річ у тім, що сім’я вже в мене заведена, — сказав я і повідомив, що Галинка вагітна.

— Таки окрутила вона тебе, — сумно мовила мати. — Потім жалітимеш, я ж добре бачу…

— Дозволь це вирішувати мені, — обірвав я її. — Ми любимо одне одного, і я вважаю своїм обов’язком…

І розповів матері, що порядна людина в подібних випадках мусить чинити порядно, тобто так, як чиню я. І вона упокорилася. Може, згадала себе в молодості, як і те, що мій батечко зовсім не був такий шляхетний.

Галинка зустріла мене з криком радості й повисла на шиї. Ми, замість розмовляти про речі конечні й поважні, замкнулися й під однотонне та всепроймаюче виття п’яних бабів, які сьогодні чомусь співали сумних, шалено відлюбили одне одного, аж перестали чути й той спів. Коли ж, виморені й спустошені, відкинулася й затихли, щось нас у домі вразило: баби не співали. Собаки в глибині околиці вили, кури кудкудакали, кози мекали, ніби продовжували той спів, а баби мовчали. Не співав і півень, тільки якось глухо й тужно кокохкав.

Старі мовчали аж до вечора, але ніхто з квартири не виходив, отож здивований Гомзин, який сьогодні мав уразу, що Червона Шапочка забула піднести йому недільну півлітру, вирішив постукати у двері й делікатно нагадати сусідці про її забудькуватість — Гомзина сьогодні трохи пекло і млоїло, і він уже починав звіріти проти тих баб, які самі горілкою накачуються, а про нього подбати забули. Але двері виявилися відчинені. Гомзин був цим не просто зчудований, а й уражений, тож пройшов у квартиру і на порозі кімнати, де засідали п’янички, вражено затерп: такого йому, як оповідав опісля сусідам, бачити не доводилося. За столом, ніби святі на Тайній вечері, сиділи Червона Шапочка і п’ятеро її подруг, але на відміну від святих обличчя їхні й руки були цілком чорні, мов у негрів, та нерушні. Одежа була ціла, навіть пов’язка на оці Степанчучки, ціле було в них і волосся на головах, а тіла навічно перетворились у вугілля. На столі, крім порожніх пляшок з-під самогону, стояли дві також випорожнені пляшки з-під денатурату. Міліціонер Гомзин нюхнув склянки, з яких пили старенькі, і професійно визначив, що останнє, що пили баби, був таки денатурат. Отже, саме в той момент, коли ми були з Галинкою на найвищій хвилі своєї любові, старенькі вирішили, що самогону їм мало, і одна з них, тепер годі сказати яка, дістала із сумки ці дві фатальні пляшки, запропонувавши їх спорожнити, щоб більше сміятись, а відтак голосніше поспівати. Баби розлили денатурат, так мені уявляється, і одночасно, залпом випили. В цей час із рота однієї з них, а може, в усіх одночасно, вирвався синій пломінь і за кілька хвилин вони звугліли, діставши, нарешті, вищий ефект у своїй пристрасті до трунків.

Ми всі ходили на них дивитися. Видовище й справді було жахливе, я б сказав, апокаліптичне: вони сиділи виструнчені й закляклі, ніби закам’яніли, і їхні чорні обличчя зоріли виряченими й закам’янілими очима.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава