home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Роздуми напередодні

Колись єдиний раз пощастило побувати у нього вдома, на вулиці Кавказькій, у дев’ятиповерховому будинку стилю радянських часів. Мала щось писати до його ювілею, а матеріалу бракувало. Тоді й побачила той міфічний кабінет, з якого для звичайної людини існує єдиний зв’язок із зовнішнім світом — відчинене вікно. Для Шевчука це інакше: на всіх стінах — полиці з книгами, на яких рідкісні давні видання поряд із сучасними. Більшість із тих полиць — саморобні. Взагалі інтер’єр дуже скромний, акуратний, по-чоловічому безпретензійний. У ньому — відбиток характеру господаря.

Пригадую, як несміливо зайшла до цього кабінету, адже знала, що дообідній час у Валерія Шевчука завжди належить тільки творчості, а я цей багаторічний усталений розпорядок порушувала. Валерій Олександрович запропонував кави, спитав, чи багато маю часу. Здавалося, господар був готовий відповідати на всі мої запитання — у мене з’явилася унікальна можливість більше пізнати Шевчука і як людину.

Розмова плелася невимушено, достатньо відверто, довірливо: про сучасний світ і нас у ньому, про «Літопис Самійла Величка» і феномен жінки, про ритм часу і краєвиди Кончі-Озерної… Валерій Олександрович зізнався, що зовсім не усвідомлює свого ювілею, не збирається робити якісь підсумки, навпаки, сповнений сил і творчої енергії. Він показав на акуратно складену обіч столу «гору» ще не виданих окремо рукописів, а серед них тоді ще не оприлюднена історія літератури «Муза Роксоланська». Назвав себе легковажним, бо, мовляв, тільки легковажна людина може написати стільки, без сподівання на друк, не маючи з того ніякого зиску. «Зате ви жили всі ці роки так, як хотіли. Ви були не легковажним, а вільним,» — спробувала не погодитися. З особливою теплотою пригорнув до грудей велику, на тисячу сторінок папку з «Романом юрби»: «Це все живі діти, які потребують уваги. До них можна повертатися, щось підправляти, доповнювати, вони ще існують у мені». У цей момент загартований випробуваннями Шевчук видався незіпсутою дитиною величезного і жорстокого світу, яка може відчувати сум’яття, біль, розгубленість, може бути незахищеною і скривдженою, як усі звичайні люди…

Коли йшла до метро, раптом пішов сліпий дощ, рясний і такий сонячний, аж не хотілося витягати парасольки. Повільно ступала брівкою і згадувала, як ніжно Валерій Олександрович щойно говорив про свого внука Богдана. У ті хвилини щось нове відкривалось і для мене…

Тепер знаю, він не визнає ніяких ювілеїв. Страшенно не любить фотографуватися, зніматися на телебаченні, відвідувати багатолюдні зібрання, пити горілку у спілчанському «Енеї», їздити по закордонах. Категорично не хоче, щоб його твори вивчали у школах і влаштовували пишні творчі вечори. Взагалі веде дуже скромне, тихе, відлюдницьке життя. Він ніколи не йде туди, де на нього не чекають. Ні перед ким ще не плазував. Може розслабитися лише в товаристві однодумців, яких має небагато, і щирих людей, яких розпізнає навіть на відстані. Любить багато ходити пішки. Найкомфортніше почувається серед природи, у своєму саду в Кончі-Озерній і серед книжок, до яких має фанатичну пристрасть: лише вивіреній людині може ненадовго позичити якийсь раритет. Має багато протиріч: добрий, поступливий і водночас жорсткий, принципово-затятий; творчо стихійний, розхристаний і пунктуальний, акуратний до педантичності… Взагалі йому чужа щоденна метушня, має аскетично-монотонний розпорядок дня, який не порушує роками і в якому немає вихідних і відпусток. Однак відразу відгукується на прохання допомоги.

Разом все це і складає своєрідний міф про його особистість, який існує в літературних колах і поза ними. Хтось над ним кепкує, когось він вражає чи дивує, а когось і дратує, але поряд із самим Валерієм Шевчуком всі якось мимоволі меркнуть і маліють… Та, здається, йому до того зовсім байдуже.

Справжнє свято душі наступає під час написання твору. По закінченні почувається безсилим і вичерпаним, однак за кілька днів енергія знову прибуває, рукопис кількаразово поправляється, власноруч передруковується на старенькій «Любаві» і лише тоді кладеться зверху чималенької «гори» з надією, що колись, можливо, когось це зацікавить.

Валерій Шевчук — один із тих українських письменників, чий сміливий творчий старт відбувся в 60-х роках, а змужніння, творче зростання, хоч це й парадоксально звучить, — у застійні радянські часи, коли його не допускали до друку. Це дало можливість за тих абсурдних суспільних умов зберегти себе природного, свою внутрішню свободу. Можна було покаятися і вправно служити правлячій владі, як багато хто робив. Були б і премії, нагороди, так само штучна популярність, гроші. Однак він, вибравши свободу, служив тільки мистецтву і продовжував ходити пішки, бо іноді не мав у кишені й копійки. Роками «писав у стіл», та це не пригнічувало, а додавало своєрідної гордості, що світ так само не впіймав його, як колись філософа й поета Григорія Сковороду, що став для Шевчука «вчителем життя».

Таке життя, нелегке, аскетично-непривабливе для багатьох сучасників, для самого Валерія Шевчука стало розкішним «садом житейських думок, трудів та почуттів». У ньому він зумів виростити величезний духовний космос, що його не відразу всі можуть збагнути, але який притягує, чарує, будить свідомість, почуття багатьох. Це, певно, найвища нагорода, якої доля удостоює далеко не всіх лауреатів найпрестижніших премій. Справжньою нагородою є і перекладені на 21 мову світу його твори, відомі далеко за межами України. Зважмо: вони видані там не за списками відповідних органів, як було заведено в радянські часи. Твори ті, як і автор, мають крила тільки у вільному польоті…

А починалося все у Житомирі, де Валерій Шевчук народився 20 серпня 1939 року в родині шевця. Батько став для нього найавторитетнішим взірцем наполегливого працелюбства. Мати ж була полькою за походженням, але мала «українську самосвідомість». Як згадує В. Шевчук, батько «при роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику… отак вони допізна засиджувалися». Зізнається: саме цей факт у ньому «пробудив інтерес до української літератури».

У далекі шкільні роки захоплювався географією, мріяв стати геологом, навіть брав участь у геологорозвідувальній експедиції (однак Шевчук-письменник більше мандрує уявою). Після невдалого вступу до Львівського лісотехнічного інституту, перепробувавши різних робітничих професій, із великим душевним сум’яттям у 1957 р. закінчив Житомирське технічне училище № 1. У ті роки навчання зробив для себе кілька «вибухових відкриттів», зокрема статті про українську літературу І. Франка та монографію Д. Багалія про Г. Сковороду — вони заклали основи творчого світогляду В. Шевчука. Філологія, художня література манили до себе все більше. Впевнено відчув себе тільки тоді, коли став студентом історико-філософського факультету Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Цей факультет вибирався з двох причин: там навчалася дівчина, з якою тоді дружив, а ще «було вельми зле з англійською», якої не треба було складати при вступі на історичний. Ставши студентом, багато займався самоосвітою, наполегливо розшукував і відкривав В. Винниченка, М. Грушевського, Є. Плужника, В. Підмогильного, Г. Гейне, К. Гамсуна… Зізнається, що після ознайомлення з лірикою Василя Чумака «повикидав і поперекреслював усі свої „вірші“, написавши у „поетичному альбомчику“: новий період». З роками юнача пристрасть до віршування відновилася, однак так і залишилась як «щось сокровенне для душі» — В. Шевчук ніколи не друкував своєї інтимної лірики («Мені аж якось приємно, що вона в мене є, а її ніхто не знає»).

У роки свого літературного старту мав і «живих» авторитетних учителів, серед яких земляк, відомий перекладач, житомирський поет Борис Тен. Тоді ж зблизився з В. Сосюрою, Б. Антоненком-Давидовичем, Л. Новиченком, В. Земляком, І. Драчем, В. Дроздом, М. Вінграновським та ін.

З початку 60-х активно друкується в київській пресі. Його оповідання й новели помічає тогочасна критика, здебільшого негативно-настороженими відгуками, що сприяло швидкому одержанню тавра «неблагонадійного», відправленню В. Шевчука у Мурманську область відбувати армійську службу. Там він пише свій перший роман «Набережна, 12». 1965 року повернувся додому, працював у відділі музеєзнавства Державного історичного музею УРСР, але недовго. Для тогочасної творчої інтелігенції наставали тривожні часи: після хрущовської «відлиги» накочувалася нова репресійна хвиля. 4 вересня в кінотеатрі «Україна» під час демонстрування фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» (за повістю М. Коцюбинського) група київської інтелігенції підтримала протест проти арештів з боку влади, що його виголосив І. Дзюба. Серед них був і Валерій Шевчук, що, звичайно ж, взяли до уваги «компетентні органи». Старший брат Анатолій відбував уже своє ув’язнення у Мордовії, обшуки були й у В. Шевчука, тому невдовзі залишився без роботи.

1967 року все ж з’являється перша збірка оповідань «Серед тижня», автора навіть прийняли до Спілки письменників. Наступного року друкуються твори «Набережна, 12» і «Середохрестя», пізніше повісті «Мор», «Місячний біль». 1969 року вийшла «фатальна» книжка В. Шевчука «Вечір святої осені». В результаті як непокірного, інакомислячого його майже перестають друкувати, надовго вилучають з літератури. Цим письменника позбавили будь-якої можливості утримувати родину з двома малими доньками. Найстрашніше, що від нього відвернулися майже всі недавні прихильники, друзі, «за винятком Є. Поповича та В. Яременка». «Самотність, труд, мовчання» (як в улюбленого В. Свідзинського) стали його вірними супутниками на довге десятиліття і невід’ємною частиною його світосприйняття. Однак поряд ще були книги, безліч книг, які якщо й розчаровують, то найчастіше з першої сторінки. Тепер він читав їх безперервно…

Тоді ж по-справжньому захопили манускрипти і друки давньоукраїнської епохи, особливо бароко — це «складне, вишукане, надзвичайно розумне мистецтво», як каже про нього В. Шевчук, що непомітно підживлювало і власні художні пошуки, — тоді все частіше почали приходити «моменти високого духовного ояснення», яке допомагало жити. «В ім’я цих ояснень і задля них, може, я й жив», — зізнається.

Мабуть, це те щастя, яке може пізнати тільки людина такої глибокої духовної наповненості, такого аристократичного, вивільненого від життєвої марноти світовідчуття, яким є Валерій Шевчук. Воістину, все, що діється волею Божою, — на краще. Хтозна-якою стала б ця людина, якби піддалася спокусам марнотним, швидкоплинним, спіткнулася хоч раз на своєму шляху, позначеному долею, змаліла хоч на мить упродовж тих десяти років вимушеного мовчання, і чи мала б наша культура «Дім на горі», «На полі смиренному», «Три листки за вікном», «Вертеп», «Музу Роксоланську»…

1979 року крига для Валерія Шевчука скресає — друкується перша після довгої перерви книжка із досить символічною назвою «Крик півня на світанку». Потому виходить багато книг, писаних колись «у стіл» і зовсім нових, під свіжим подихом вітру надії. Найвагоміші з них, ще не згаданих: «Долина джерел», «У череві апокаліптичного звіра», «Маленьке вечірнє інтермеццо», «Камінна луна», «Птахи з невидимого острова», «Жінка-змія», «Дзигар одвічний», «Стежка в траві. Житомирська сага», «Біс плоті», «Око прірви», роман-есе «Мисленне дерево»… Услід за своїми книгами і їхній автор тепер вийшов «із підпілля»: керує спілчанським історико-пізнавальним клубом «Літописець», бере участь у літературно-мистецьких заходах (але тих, які до душі). Його п’єси «Вертеп», «Сад божественних пісень», «Птахи з невидимого острова», «Початок жаху» (інсценізація Я. Федоришина) ставлять сучасні модерні театри Києва і Львова. За сюжетами його творів поставлено художні фільми: «Вона чекає його, чекає…», «Повний місяць», «Химери зеленого літа», «Чудо в краю забуття», «Голос трави», «Місячна зозулька з ластів’ячого гнізда».

Його визнано також і офіційно: 1988 року письменник став лауреатом Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка за роман-триптих «Три листки за вікном», премії фундації Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, Олени Пчілки, І. Огієнка та ін. За переклади творів Я. Івашкевича і К. Галчинського має звання заслуженого для польської культури. Мабуть, Валерій Шевчук не мріє про Нобеля… Хоча, безумовно, це один із небагатьох сучасних українських митців (наших сучасників), які цієї премії заслуговують найбільше.

Часом здається неймовірним, скільки зробила ця людина для української культури. Його художні твори, переклади, есе, монографії, літературознавчі та культурологічні статті склали б не менше 30 томів. Найголовніше, що то не лише кількісний внесок, а вартісний, важливий і потрібний сьогодні.

Варто згадати насамперед найбільший український літопис — Самійла Величка у 2-х томах. А це 100 друкованих аркушів перекладеного і підготовленого до друку давнього тексту, 3400 наукових приміток до нього, 500 дібраних ілюстрацій. Не дивно, що така праця штовхнула Валерія Шевчука, цього безпретензійного самітника, на вчинок, про який він розповідає дещо іронічно:

«У Спілці письменників я веду клуб „Літописець“. Його учасників я посадив до двох автобусів, повідомив місцеву владу, що до Батурина їде „Літописець“, щоб там відзначити Самійла Величка. Вони відразу злякалися, але що було робити? Два автобуси приїхали, ми провели там виїзне засідання. Тільки після того на будинку Кочубея в Батурині з’явилася меморіальна дошка і в експозицію місцевого музею було введено ім’я Величка. Потім ми поїхали з В. Яременком в село Жуки, де писався цей епохальний дивовижний твір, туди, де ходила людина, що написала цю пам’ятку української культури. Ще ми знайшли ветхого діда, який показав сліди палацу Кочубея, в якому сидів і писав Величко. Ми знайшли місце, де була козацька за стилем церква, біля неї цвинтар, де, напевно, похований Самійло Величко. Після того я втретє підняв бучу про те, як полтавці шанують Самійла Величка. Тільки кілька років тому щось зрушилося. Мене запросили на відкриття меморіального каменя. Тепер усе село знає, що в них жив і працював Самійло Величко. Подарував літописа місцевій школі. Ось так інколи доводиться відновлювати нашу духовну пам’ять — силовими методами».

З не меншою науковою ретельністю і патріотичним сподвижництвом Валерій Шевчук підготував до друку «Катехизис» Петра Могили, п’ять антологій давньої української поезії («Аполонова лютня. Київські поети XVII–XVIII ст.», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVI — поч. XIX ст.», «Антологія української поезії. Том 1. Поезія XI–XVIII ст.», «Марсове поле. Антологія героїчної поезії на Україні від XI — поч. XIX ст.» у 2-х томах), перекладені сучасною мовою видання I. Вишенського, Г. Сковороди. Йому належить поважна історична монографія «Козацька держава», упорядковані книжки «Іван Мазепа», «Самійло Кішка», «Доля: Книга про Т. Шевченка в образах та фактах» і багато інших. А скільки віднайдено, підготовлено і видано ним творів викинутих, забутих, репресованих українських письменників, написано глибоких, аналітичних статей! 2004 року у видавництві «Либідь» з’явилося довгождане не лише для самого автора двотомне історико-літературознавче дослідження епохи бароко «Муза Роксоланська: українська література XVI–XVIII ст.».

З не меншою повагою можна схилитися перед його мудрістю повноцінно жити в сучасному світі, тобто попри все зуміти самореалізовуватися, бути в ньому щасливим і ніколи не втомлюватися відкривати для себе його дива, з-посеред яких найбільше — людина. Безперечно, Валерій Шевчук зумів набратися цієї мудрості, своєрідного аристократизму духу із власного досвіду, але й перейняти її від таких велетів, як Самійло Величко, Григорій Сковорода, Михайло Драгоманов, Іван Франко.

Він завжди спраглий до багатьох цікавих у світовій культурі явищ. Особливо виділяє в ній сучасну японську та скандинавські літератури, окремо — У. Фолкнера. В молодості його вабила філософія екзистенціалізму: студіював, порівнював, намагався знайти генетичне коріння і поширення в сучасному світі. Всі ці знання, здобуті зі світової скарбниці, безумовно, сприяють поглибленню його власних творчих можливостей. Однак він ніколи не піддавався «агресивним» впливам чужих культур, а тим більше тенденціям їхньої стилізації. Шевчук насамперед є носієм української традиції, зокрема ренесансної та барокової. Його наукове зацікавлення дослідженням цих епох (XVI–XVIII ст.), коли «було сформовано остаточний образ українця», ще на підсвідомому рівні готувало підніжжя його індивідуального художнього світу, стилістичного почерку. Як зізнається, легкий модерний стиль ранніх оповідань поступово став «бароковіти, тобто він ставав усе важчим, більш метафоризованим, складним, напруженим, химерним, із закрученими реченнями».

Багато сюжетів, тем, мотивів він безпосередньо запозичує з біблійних легенд, переказів, давніх історико-літературних манускриптів, фольклорних джерел. Це стосується таких творів, як «Три листки за вікном», «Дім на горі», «Птахи з невидимого острова», «На полі смиренному», «Сповідь», «Мор», «Око прірви», «Початок жаху», «Біс плоті», «Закон зла» тощо. В них можуть діяти й реальні історичні особи, описуватися давноминулі події та факти, але завжди — як матеріал, як привід до роздумів і ширших узагальнень про сучасний світ. Таким чином конкретний історичний матеріал інтерпретується досить довільно, крізь призму власного досвіду, інтуїтивного чуття, в дотичності до духовних потреб і спонук того часу, в якому відбувається дійство художнього творення, однак завжди це підпорядковане строгій логіці авторського погляду на світ. Тому Шевчук, як на мене, за змістом прозаїк дуже інтелектуальний, раціоналістичний, але водночас і суб’єктивний в образному вираженні.

Однак він ніколи не буває категоричним, не нав’язує читачеві своєї думки і своєї оцінки, він просто її висловлює. Не виняток у цьому плані й усталені релігійні чи філософські істини, так само як і загальнолюдські категорії моралі, етики. Таким чином, постійно дотримуючись принципу: література має допомагати пізнавати світ і людину, Шевчук часто перетворює свою цілком художню оповідь у міні-дослідження певної епохи, суспільства, навіть свого сум’яття і внутрішнього стану.

Згадаймо з цього приводу один із найпотужніших його романів «На полі смиренному», де наскрізним проходить мотив сумніву, пошуку, вибору, в якому простежено епоху «молодого» християнства в його протиборстві з язичництвом, піднято проблему суперечності між церковними догмами й живою вірою, є роздуми про вічні загальнолюдські проблеми, та не менш інтригуюче запропоновано також і «модель замкнутого тоталітарного суспільства», від тягаря якого митець так прагнув звільнитися, коли писав цей роман. Свого часу критика дорікала авторові за неточність інтерпретації «Києво-Печерського патерика», не враховуючи специфіки жанру цього твору як роману-притчі, роману-травестії й того, що ця відома пам’ятка житійної літератури лише дала поштовх до написання цілком оригінального й дуже осучасненого твору.

Взагалі, всі його художні версії якоюсь мірою спроектовані в день сьогоднішній інтуїтивним умінням тонко вловити дух плинного часу, а найголовніше — розуміти духовні потреби сучасної людини, над якими вона в реальному житті може й не задумуватись. Таким чином, автор підсвідомо намагається знайти для неї точку опертя, можливо, знайти в ній самій, облагородити, очистити її душу. В цьому, як на мене, полягає найбільший патріотизм Шевчука сьогодні. Це є його індивідуальна боротьба за українську людину. Мабуть, тільки той, хто сам твердо стоїть на землі, має чисте сумління і високий дух, має спроможність таку місію виконати чесно.

Пригадується, під час вручення йому премії фундації Антоновичів з декларативним пафосом, як і належить лауреатові, він сказав: «Моя доля як митця не складалася безхмарно, але я ніколи на неї не нарікав. Ніколи не шукав слави для себе, але шукав слави для народу свого і своєї літератури. Зрештою, я й полюбив народ свій через те, що він був упосліджений, гнаний, битий і обкрадений». А закінчив зовсім звичайно, скромно: «Кожен із нас — гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм..» Прикметно, що власне художня творчість для самого Валерія Шевчука стала любов’ю особливою, основним способом існування, власним духовним храмом, у який він готовий впустити кожного, хто того по-справжньому потребує.

Світ мінливий, і все в ньому короткочасне — про це доволі сказано в його романах і повістях. Але й усе неповторне, єдине у своєму з’явленні. Іноді здається, що Валерій Шевчук переслідує єдину мету — пізнавати цей світ якнайглибше, пізнати людину в ньому, а з нею, можливо, і самого себе. Звернімо увагу: ніколи не пише він на теми кон’юнктурні, не послуговується ідеологічними, політичними чинниками. Для нього найвищі цінності — загальнолюдські, духовні, які вважає головними і в реальному житті. Постійним об’єктом його письменницької уваги є насамперед душа людини в різних виявах, різних іпостасях. Події зовнішнього світу, який оточує цю людину, — то лише необхідне тло, на якому художньо досліджується її духовний вимір, тому автор ніколи не поспішає своїх героїв засудити чи викрити, возвеличити і піднести, а прагне насамперед зрозуміти. Тому, власне, філософічність його творів полягає в дошукуванні відповідей на вічні питання: про сенс життя і смерті, вибору і сум’яття, покори і бунту, добра і зла, свободи і рабства, самотності й віри, любові й ненависті. Крізь них простежуються людські історії, долі, стани. Притчевість як невід’ємна риса його індивідуального стилю майже завжди присутня в тексті, образі, — автор непомітно намагається наштовхнути читача на власні відповіді. Однак умовний світ його прози, в якому химерно переплелося реальне й уявне, де образи-архетипи «мирно» сусідують із героями, які мають навіть конкретних прототипів, авторський наратив час від часу переривається асоціативними чи сюрреалістичними візіями, — весь цей світ створений за умови обов’язкової присутності раціонального начала, який у ньому виконує організаційну, цементуючу роль. Тому, безперечно, його проза — зразок інтелектуально-філософської, елітарної прози в українській літературі ХХ століття. Реалістична достовірність і зовнішня простота багатьох його творів — то лише вишуканий взірець, як про складні, глибокі речі можна говорити доступно і прозоро. Водночас це проза багатовимірна — кожен сучасний читач може прочитувати її, виходячи із власних духовних потреб, спонук і можливостей.

Твори Валерія Шевчука давно покинули ауру рідного Житомира, Києва й помандрували в широкі світи, досить поважно представляючи там українську прозу. Про них вже написано кілька серйозних досліджень, у тому числі й дисертаційних.

Не місце зараз сперечатися про правомірність існування «житомирської прозової школи» в тому визначенні й сенсі, якого надають цьому поняттю її ініціатори. Але звернімо увагу, як затято відмовлявся від приналежності до неї, наприклад, Є. Пашковський — бо претендує на самостійну першість. Адже в «житомирській школі» ця першість правомірно пов’язується з іменем Валерія Шевчука. Не прагну оточувати це ім’я якимось возвеличувальним пафосом (письменник того не потребує), але в даному разі виникають асоціації з І. Котляревським, Т. Шевченком чи, скажімо, Григором Тютюнником… Крім того, контури «школи Шевчука» виходять далеко за маргінесні межі Житомира, вони поширюються на всю українську культуру в цілому. Не треба боятися оглянутись назад — все «молоде» прозове покоління 80-90-х формувалося під впливом Шевчука. Власне, йому, який зумів так рафіновано зберегти і виплекати себе (а заодно і національну модерністську традицію) в часи чужорідної експансії, судилося підготувати досить сприятливий ґрунт для нового покоління сьогоднішніх літераторів, що називають себе постмодерністами. На мою думку, саме він є їм предтечею.

Шевчукова творчіть дуже розлога, різнобарвна, багатоаспектна, кожним новим твором навіть у власному контексті «відкривавча». У ній давно вже існували (тільки природно і «умиротворено», а не епатажно і самоутверджуюче): строката колажність у поєднанні реалістичної достовірності з умовністю, фантастичністю, «високої» й «низької» оповіді, з введення цитат давніх текстів, Біблії, художніми ремінісценціями тощо, з уявною суперечкою між героєм і оповідачем; і шляхетна, чисто шевчуківська іронія, яка ніколи не принижує людину; і його трансформована з давньої літератури різночитальна, захована в підтекст притчевість; і травестійність багатьох сюжетів, мотивів. Його так само, як і сучасну молодь, з перших кроків у літературі притягувала містика як поглиблення бачення недосконалого реального світу. В сьогоднішній прозі присутня давня Шевчукова антитоталітарна алюзійність, алегоричність сюжетів і образів, деталей. Він — творець оригінальних українських антиутопій, саги («Стежка в траві», неопублікований «Роман юрби»), філософсько-містичних повістей… Йому вдалося створити «універсальну картину світу» — архетипну драму «Вертеп», постановку якої приймає і зарубіжний глядач. Шевчук так само, як багато з сучасних молодих, вже давно полюбляє гратися зі словом, назвою, терміном, цитатою, щоправда, ніколи не ставив це за самоціль. Прикметно, що його теми, образи ніколи не застигають в одній точці, вони рухливі, живі, різноінтерпретаційні. Він любить повертатися до попередніх своїх тем, перепрочитуючи їх по-новому. Таким чином, увесь творчий набуток Шевчука-письменника являє собою мовби своєрідну карусель, пасажири якої можуть мінятися місцями, чергуватися, на якийсь час навіть зсідати, але в них завжди залишається шанс повернутись і продовжувати рух, якщо, звісно, цього захоче автор.

Думаю, що Валерій Шевчук готовий порадіти за свого кожного талановитого молодшого колегу. Пригадую, під час зустрічі зі студентами він сказав: «Замість того, щоб збагнути велике диво — людину, молодь хоче насамперед „блеснуть соплей на солнце“. Пізнати і витворити самого себе — от такою мусила б бути наша інтелігенція. Наша місія — зробити непорожнім кожен день, у який ми ступаємо щораз після ночі. Ми повинні бути людьми своєї української культури. Коли від нас буде йти це світло — воно піде до тих, хто це світло не здатен випромінювати». Правдиві й символічні слова.



Раїса Мовчан. Світ ніколи не впіймає його | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | Роздуми опісля