home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню



1


Так, спогад про порожню, свіжопобілену залу і про те, як робітники ставили в ній драбину, став найяскравішим спогадом мого раннього дитинства, притому, як я вже казав, настільки віддаленим, що його ліпше прийняти за сон. Але я завжди його осмислював; зрештою, значно пізніше, вже в дорослі літа, мені дійшло, що цей епізод нагадує біблійну історію про Яковову драбину, лишається тільки неясним, у який спосіб відбулася ця накладка, адже до релігії в нашій родині ставилися цілком байдуже, й Біблії в мене вдома не читали та й не могли читати. Можливо, первісний спосіб мислення, думається мені, відбитий у Біблії, близький до дитячого, через що міг витворювати історії чи образи типологічно подібні — не знаю. Інколи мені здається, що врізалася ця історія мені в пам’ять, перш за все, тому, що це було моє перше образне розуміння смерті, а такі речі глибоко засідають у душу дитини.

Загалом, я не ідеалізую свого дитинства, більше того, мені про нього важко згадувати; зрештою, й історії, які збираюся тут викласти, мені внутрішньо неприємні; менше про те, що їх повито сивим димом: коли починаєш згадувати, ніби попелищем ступаєш. Щодо цього, можливо, варто пригадати для порівняння один сюжет, який я прочитав не пам’ятаю вже в якій книжці: Олександр Македонський потрапив на цвинтар, де лежав його батько. Там він застав філософа Діогена, котрий ходив між кістьми умерлих і розгортав їх. «Що тут робиш?» — спитав його майбутній грізний завойовник. «Шукаю, царю, — сказав той, — кості твого батька, але ніяк не можу розрізнити, де царські, а де прості. Подивись, царю, — сказав Діоген, показуючи на поле, засіяне кістками. — Все тут змішалося. Скажи, де тут убогий, а де учений, або де багатий?»

Так от, коли я згадую своє дитинство, бачу щось на зразок того античного поля для мертвих, де все змішалося: радощі й смуток, добрі й лихі мої вчинки, а більше лихих. Моє дитинство бачиться мені, ніби болото, в яке я щоразу падав, і потопав, і ледве вибехкувався з твані, а потім знову падав і потопав — ні, це зовсім не була рожева ідилія, від якої в старих писунів при згадках тече солодка слинка. Моє дитинство — це був purgatorium, тобто чистилище, і я впевнений, що кожен із нас у цю пору пожинає ниву гріхів, а не пахучих квіточок — принаймні будьмо чесні!

Почав це писання, щоб розчинити двері свого «я», а коли брехатиму сам собі, то навіщо ті двері відчиняти? Інколи мені він сниться той двір, у якому я виростав, той двір, якого вже не існує, бо його стерли з лиця землі громохкі машини, натомість збудували сучасну коробку. Тоді ж це був типовий київський дворик — яма з цегляним підворіттям, пристосованим для в’їзду карет і візників; на стіні того під’їзду, обдертій машинами, двірничка написала червоною їдкою фарбою сакраментальне: «Туалету нєт» (зберігаю ортографію оригіналу), очевидно для того, щоб у наш двір не забредали сторонні особи. Тут жило з десяток родин, було три парадних і один окремий хід до квартири тієї ж двірнички Любки, високої, кістлявої, широкої кістки з великою кінською головою, телячими очима, й повільним протяглим голосом, казала вона замість «л» «в»: ходива, робива, бува. Чоловіка не мала, а тільки єдиного сина Михайла, мого найпершого дружка, з яким я припинив стосунки тільки недавно, та й то не знаю, чи назавжди. На другому поверсі будинку-флігеля жив у родині слюсаря-наладника (хоч ми й поняття зеленого не мали, що він наладнує) ще один наш ровесник Борис — отакі три мушкетери, бо інші діти були або дівчата, або іншого віку. Ми сходились у невеличкому підвальчику, де Любка тримала двірницьке причандалля: лопати для снігу, ломи, шланги, побиті відра, мітли; там стояв ще старий диван із випнутими пружинами, а ключа до комірчини ми роздобули просто: Михайло позичив його в матері, заніс до майстерні на Бессарабці, і там його легко підробили, тобто виготовили ще три — для кожного з нас. Я вступив до тієї компанії останній, Борис із Михайлом уже знюхались. Якось до мене підійшов Михайло, був я тоді ще в першому класі, і, зирнувши, як вуж на жабу, сказав:

— Хочеш бути в нашій компашці?

— А хто ваша компашка? — спитав я.

— Борис і я, — мовив Михайло.

— Хочу, — відповів я, бо таки хотів, бо знав, що ті двоє дружать, бо приятеля не мав собі, бо до мене вже приходив у сон чортяка і їв мені серце, нашіптуючи найжахливіші речі, бо хлопчак таки потребує компанії, якщо він не гутаперчевий. А я не бажав бути гутаперчевий, з іншого боку, не мав сміливості підійти до когось і сказати: «Хочеш бути в моїй компашці?» Отож я зрадів, коли вони захотіли мене до себе покликати.

— Але в наше кодло, — сказав Борис, — треба вступити. Членський внесок — тридцятка.

Це вже було складніше, бо з грішми в нас завжди було туго, мати рахувала кожну копійку, з батьком вона була розлучена, а вітчим пив, і не тільки пив, але часом і лупив мене й матір. Украсти в матері тридцятку (на старі гроші) — це значило бути миттю викритим, що було б донесено вітчиму і той мене так вичистив би, що я до мокрих віників пам’ятав би. Михайло, до речі, про це міг знати, та й Борис також.

— Я пас! — мовив мій дерев’яний голос. — Пока, хлопці!

І я пішов од них, хоч мені жахливо боліло серце, неймовірно хотілося бути в тій «компашці».

— Чекай! — гукнув Михайло. — Можна інакше. Когось тобі треба вбити.

— Як убити? — з жахом спитав я.

— А так, — Михайло показав руками, ніби скручував голову. — І чвак! І діло в шляпі, пойняв? Кота, ворону, пса — що хочеш.

— А горобця можна? — спитав я, був-бо чудовим стрільцем із гумки.

— Горобця й дурний уб’є, — сказав Михайло, — Треба щось більше.

— А ви що вбивали? — спитав я.

— Я ворону, — відповів Михайло. — На вудочку зловив. А потім раз — і чвак! — Він показав, як скручують голову.

— А я пса, — сказав, самодоволено всміхаючись, Борис. — Пам’ятаєш в Настурції?

Настурція була стара діва з першого поверху з таким широким задом, що його не обміряєш і рулеткою. Вона садила у виставленому з вікна ящикові настурції, бо в нас вечорами не вельми шляхетно пахло, як вона казала, особливо влітку. Пса в неї і справді минулого року (був то білий кудлатий домашній песик) було вбито і підкинуто їй на поріг; Настурція тоді лементувала й проклинала всіх хуліганів світу, але я й подумати не міг, що це Борисова робота.

— Хоч — влупи кота, — сказав Михайло й примружився.

Це вже було щось реальніше, ніж здобути тридцятку, а я так хотів із ними подружитися, що й сам не зчувся, як згодився.

— Три дні тобі строку, — сказав Борис. — Матимеш хрещення кров’ю…

І от наступного дня стояв я серед двору й думав, як виконати мені таке страшне завдання. Проводив поглядом по вікнах, блукав очима з одного кутка двору до іншого, в руці тримав шматка хліба і без апетиту його кусав, бо те, що мав учинити, страшило мене й відштовхувало. Але я добре знав, що без того не ввійду в компашку, без того Борис із Михайлом подивляться на мене, як на зневаги гідного, отож ходив я двориком і виглядав рудого кота, який часом до нас навідувався. Цей облізлий рудий котяра, (а може, й кішка), приходив до ящика з відходами та сміттям, рився в покидьках і щось їстивне звідти вибирав. Хліб, який я тримав, був помазаний маслом, але в кишені мав ще один шматок, политий валер’яною, — саме так надумав привабити до себе кота. З парадного вийшов Борис, ішов розвальцем, підступив до мене й попросив хліба. Я відломив йому шмат, і ми той хліб повільно жували.

— Як діла? — спитав Борис. — Ще тобі залишився день.

— Знаю, — сказав я, дивлячись повз Бориса.

— Цю руду кішку хочеш зловити?

— Моє діло! — сказав я.

Борис поплентав далі, а я подивився йому вслід із тугою. В роті в мене було кисло. Вийшла на балкончика й почала розвішувати білизну Ася Миронівна. Це були гігантські речі, в кожну можна було вгорнути п’ятеро таких, як я, і я, коли хотів поліпшити собі настрій, уявляв, як п’ятеро таких, як я, влазить у білизну Асі Миронівни і в ній товчеться. А ще потім зайшла до під’їзду Борисова мати, чорна, суха, з вусиками, з гарячими й лютими очами, з вузлуватими важкими руками, в якійсь халамиді замість плаття.

— Драстє! — сказав я, а вона, як завжди, мені не відповіла.

В одну з ночей, пам’ятаю, мені снилося, що вона з хуркотом вилітає з нашого двору на мітлі, а може, воно й не снилося — може, вона й справді літала на мітлі.

А ще потім зайшла Борисова сестра Людка, повільно пройшла двором, вимахуючи портфелем. Завжди так дивно на мене дивилася, аж мені в п’ятах кололо. Ми з нею не віталися, отож вона пройшла повз мене байдужісінько, тільки знову кинула такими ж, як у матері, відьомськими очима. Я уявив, як вночі вони разом з матір’ю літають на мітлах, і мені стало веселіше.

— Чого либишся? — спитала Людка. — Щось веселе з’їв?

— Вареника, — сказав я, і мені раптом захотілося ляпнути щось дурне. — З жаб’ячою ікрою.

Людка зневажливо смикнула плечиком, пхикнула й пішла в під’їзд, з якого сьогодні густо пахло горохв’яною юшкою. Я відчув, що незвідь од чого починаю сердитися. Кішки не було, та й мені жахливо не хотілося її ловити. Ну, просто жахливо не хотілося! Через це я й ставав злий.

Вийшла зі своїх дверей із відром Михайлова мати, тітка Люба, обличчя в неї було пласке, як у скіфської баби. Висипала сміття й пильно подивилася на мене.

— Мішу не бачив?

— Пішов у кіно, — сказав я.

— Це ж на які гроші? — спитала двірничка.

— На ваші, — сказав я і незвідь-чого засміявся.

Двірничка зирнула на мене, а я відчув, що добріший не став. Що в мені, як чорна ніч, збирається поганий настрій, бо зовсім не хотілося того кота ловити. Двірничка була в старому залатаному й запраному халаті, а де ґудзики, були витерті плями. Вона пішла назад, і я побачив, які важкі в неї, ніби стовбури, ноги, широчезні, аж розлиті в литках ножиська, взуті в шкарбани, — аж нудко мені стало.

Отут і з’явився кіт. Шмигнув до ящика й сторожко засвітив у мій бік очима. Я відламав шматок хліба, политого валер’янкою, поклав на асфальт і покликав. Котяра обережно світив очима, але не йшов. Я відступив у куток двору, кіт стрибнув до хліба й, жадібно вуркочучи, його пожер. Тепер він був мій. Знову відламав шматок і поклав біля своїх ніг. Кіт побіг до мене вже без застережень. Він зжер і цей шмат і почав, вуркочучи, тертися об мої ноги.

Я озирнувся, в дворі було порожньо. В горлі в мене застряло щось кострубате, а в грудях почав прокидатися звір. Я вдарив кота ногою. Він нявкнув, але знову поліз до мене. Тоді я вдруге вдарив його — хотів усе-таки, щоб він од мене відв’язався. Але кіт ліз до мене вже нахрапом. Жадібно нявчав і аж стрибав до кишені, звідкіля пахло валер’янкою. Тоді я кинувся від нього геть. Кіт стрімголов помчався за мною. Я вибіг у дальній закуток двору, тут мене принаймні не могли побачити.

— Гаразд! — сказав я хрипко. — На, жери!

Вийняв рештки хліба й кинув котові. Кіт зжер його з жадібним гарчанням. Тоді я закусив губу, схопив тваринку за хвоста, вона різко розвернулася, щоб драпонути мене, заверещала, а я бахнув нею об стіну.

Кіт упав на асфальт. У нього була розбита голова, крапала кров, кіт звів повіки й жалібно кавкнув. Потім звівся на ноги й знову кавкнув. Я тремтів. Дивився на свою жертву широко розплющеними очима. Кіт захитався й знову звалився на асфальт. Смикнувся кілька разів і завмер.

І тут я побачив над собою гігантську тінь: на мене жаско насувалася величезна Михайлова матір.

— Що це ти, зараза, зробив? — заверещала вона.

Я кинувся пробоєм, намагаючись прорватися повз неї, але мене було схоплено, затиснуто грубезними коліньми, а по спині й задниці посипалися удари.

— Бандюга, обіясник, катюга! — кричала Михайлова мати.

Я вкусив її за коліно, і вона на мент випустила мене — я рвонув у під’їзд…

Відбіг недалеко: стало мені якось порожньо й самотньо. Перед очима стояла ошкірена котяча морда, і я тікав геть од неї, намагаючись позбутися цього видива й навадження.

Зупинився біля газавтомату й налив води. Бульбашки прозоро тріскались у склянці, я видув воду одним махом — було мені паскудно. І тоді побачив Бориса. Він ішов навпроти, якийсь скособочений, ліве плече вгору, а праве вниз, голова схилена, якісь на ньому лахи — дивно, подумав я, чому мені хочеться з цим хлопцем подружитися? Він підійшов до мене, пильно дивлячись.

— О’кей? — спитав.

Я хитнув головою.

— Де? — спитав він.

— У нашому дворі, — сказав я.

— Біжу дивитися, — мовив Борис і засміявся.

Він справді побіг дивитись, а я відчув, що не можу рухатися. Що в мене підламуються ноги — зовсім паскудно мені стало. Пішов на Бессарабський бульварчик і звалився на порожню лавку. Тут я й дочекався Бориса.

— Все в порядку. — сказав він. — Закуриш?

Я взяв шматок сигарети й припалив від запаленого Борисом сірника. Курив я також уперше, гіркий дим заповнив мене всього.

— Тепер ти хрещений і тепер ти наш, — сказав, видихуючи дим, Борис.

— Так, — сказав я, намагаючись подавити в тілі дрож…

Повернувся додому ввечері. Кота на асфальті вже не було, але залишалася руда пляма. Я пішов розбито сходами нагору, думаючи: знає моя мати про те, що сталося, чи ні? В під’їзді гостро пахло смаженим м’ясом. Я розчинив двері й почув із нашої кімнати крики: вітчим, очевидно, лупцював мою матір. Я вискочив назад у передухіддя і знову помчав із двору геть. Тротуаром пливла юрба, і я між тих людей замотався — пішов туди, куди юрба мене потягла. Місто було розтривожене в передчутті близького футбольного матчу…

Цей «подвиг» дався мені важко. Очевидно, я не мав природної жорстокості — зрештою, це був один із найжорстокіших уроків мого життя. Той кіт довго мені привиджувався, пролазив до мене в сни: тільки заплющував очі, як вимальовувалася його хижа пичка, він люто світив срібними очима, вкрадався до мене в кімнату, а то й стрибав просто в обличчя, намагаючись видерти мені очі. Я кричав, аж мати приходила з-за ширми, де вона вовтузилася з вітчимом, будила мене, штурхаючи, і тваринка тікала геть із мого сну, щоб потім знову й знову повернутися і знову мене мучити. Зате мене прийняли до «компашки», ми разом лазили по Бессарабському базарі, інколи пульнувши там помідора, хурму чи абрикосу; ми ходили в «Стереокіно» на Хрещатику і, надягши на очі спеціальні окуляри, із захопленням дивились, як рибалка висовує з екрана вудку або як через зал перелітають міражні пташки; не менше ми любили «Панораму», бо там створювався справжній ефект руху, ніби ти сам мчиш на авто, і це було так здорово! Ми полюбили кататися на трамваї «А» чи «Б», бо вони ходили по колові й за один квиток, якого ми не брали також, можна було їздити скільки хочеш; ми ганяли у футбола на шкільному спортмайданчику, потім залазили до підвальчика й різалися там у карти, аж доки ці пристойні розваги й ігри не набридали Михайлові чи Борису; здебільшого Борис кривив губи і казав:

— Баста, пацани! Треба покупатись у смолі. Аж шкіра болить, так хочу покупатись у смолі!

При цих словах у мені все зіщулювалось, адже це означало, що ми мали вчинити черговий переступ.

Але я не міг постати проти них, бо їхня дружба мені була дорога. Вперше в житті збагнув, що значить, коли біля тебе вірний приятель, коли за тебе він піде на все, так само й ти за нього, через те я й не відмовлявся й собі покупатись у смолі черговий раз чи напитися її; зрештою, це нас значною мірою консолідувало. Один злочин я вже зробив, убивши кота, і мені в хвилини слабкості здавалося, що, вчинивши другий, я тим самим пригашу враження від першого — прожену зі своїх снів мстиву, бридку й жахку істоту.

Ми зібрались у підвальчику, запалили свічку, яку притяг Борис із дому, схилилися над нею, щоб торкатися один одного лобами, а тоді розвелися й відкинулися до стіни — така була наша форма клятви.

Цього разу вирішили щось украсти. Розійшлися кожен, куди хотів, і кожен мав принести щось здобуте, але не дрібне (помідора чи хурму), а більше, що складало б реальну цінність.

У мене терпло тіло, коли я брів Хрещатиком і ламав голову, що і де мав поцупити: чинити це мені також не хотілося, бо чомусь не відчував, як Михайло, а особливо Борис, романтики ані вбивства, ані злодійства; єдине, що мене гріло, — не міг я перед ними оганьбитися.

Сів на лавці на Хрещатинському бульварчику, біля мене завмерла якась парочка, вони щось муркотіли одне до одного й час від часу мазалися; біля дівчини лежала недбало кинута сумочка, я зирнув на ту сумочку, а тоді на під’їзд, біля якого був кіоск «Союздруку», — під’їзд вів до громадського туалету. Двір був прохідний на два боки — до кінотеатру «Дружба» й до Бессарабки. Я міг схопити сумочку й дременути геть, але ніяк не міг на те зважитися. Знову зирнув на парочку: сиділи, притулившись одне до одного й очі позаплющували. Я взявся рукою за сумочку — ніякої реакції. Відсмикнув пальці й обдивився: ішли люди, безліч людей — ні, не міг я того вчинити на очах безлічі людей. Коли бігтиму з жіночою сумочкою, кожен мене засіче й залюбки перехопить.

Важко зітхнув і встав із лавки, ще раз кинувши скоса оком на сумочку. Ні, той бевдзь, який муркоче біля дівчини, сильний хлопака, він одразу ж скочить і наздожене мене. Обличчя моє облилося холодним потом — я йшов геть од тієї небезпечної парочки. Зайшов у під’їзд, проскочив повз туалет і подався вгору до кінотеатру «Дружба. Дорогою в мене визрів інший план: візьму квитка у кіно й подивлюся: може, вдасться щось поцупити в темряві. В магазинах красти я боявся, бо там є своя система нагляду, якої я не знаю, окрім того, коли мене зловлять у магазині, то кара за те може бути, вважав я, більша, ніж коли прихоплю те, що погано лежить. Душа моя й досі чинила тому шалений опір, але я себе пересилив і таки пішов до кінотеатру.

І тут я побачив, що на стільці біля туалету лежить пакунок: хтось зайшов у туалет, а пакунка нерозважно залишив. Я сів біля пакунка й хвилину посидів: ніхто на мене уваги не звертав. Тоді я взяв пакунка під пахву й пішов у протилежне фойє — там якраз запускали глядачів. Квиток у мене був до іншої зали, але я зайшов сюди, контролерки не було видно, тож пішов просто до виходу з кінотеатру. Двері тут було відчинено, бо ними щойно вийшла публіка. Весь мокрий зі страху й сорому, я вискочив на вулицю й помчав, як навіжений, униз — отямився тільки на Бессарабському бульварчику. Тут я розгорнув пакунка: були то книги. Одна — «Консуело» Жорж Санд, велика, у зеленій палітурці і з дамою із віялом на палітурці, а друга також зелена, з «Бібліотеки роману й повісті», називалася вона «Кам’яна душа» Гната Хоткевича.

Я сидів і просихав, поступово перестав тремтіти і вже якось проковтнув гіркого клубка, який стирчав у мене в горлі; сонце било крізь листя дерев, грало в мене на ногах і на обличчі; я знову загорнув книги і подумав, що відтепер я не тільки вбивця, але й злодій, — і це знову не викликало в мені ніякої радості, хоч, аби вчинити це, я немало пережив. І от тепер ішов порожній, тіло було ніби палицями побите, і тільки одне мене гріло: не зганьбився я й цього разу, отже, в нашій «компашці» залишуся повноправним членом.

Ми зібрались у підвальчику, як домовлялися, о шостій вечора. Борис поцупив гаманця з грішми, було там дванадцять карбованців (уже на нові гроші) тридцять п’ять копійок. Я показав свої книги, на які мої приятелі подивилися без належного інтересу, а Михайло приніс оту саму сумочку (брови мої при цьому полізли вгору), на яку ласився і я. В сумочці були помада, дзеркальце, пуделок пудри, маленький гаманчик з трьома карбованцями і носовичок. Чемпіоном був проголошений Борис, друге місце присуджено Михайлові, а мені — трете, книжки мої поцінувалися найнижче.

Ця подія відбулася, коли ми були в другому класі, у тисяча дев’ятсот шістдесят першому році; я й сам не міг оцінити тих дорослих книжок. Потім заніс їх додому, мати якось не спиталася, де я узяв їх, а прочитав уперше в десятому класі; особливе враження справила на мене друга книжка «Кам’яна душа», хоч була написана гуцульським діалектом, читав я її з натугою, але вона потрясла мене так, що я вирішив тоді стати філологом, притому філологом українським…

Ми сиділи біля запаленої свічки в підвальчику, горді зі своїх подвигів, й оповідали, як кожен промишляв, я навіть забувся, як важко мені було зважитися на крадіжку і які муки сумління пережив, і от саме тоді, а може, пізніше, до ладу не пам’ятаю, Михайло сказав, виявивши немалу мудрість як для пацана:

— Хлопці, ми зробили це не для того, щоб стати злодіями. Ми і вбивали не для того.

Борис презирливо сплюнув.

— Що ти мелеш? — сказав він. — Погано, що в нас завелися гроші?

— Ми це зробили не для того, щоб стати злодіями, — вперто сказав Михайло.

— Гроші не пахнуть, — сказав Борис. — Глянь, які цяці! — Він вийняв свій здобуток і любовно перебирав пальцями.

— Ми це зробили, щоб не бути боягузами, — сказав Михайло.

— Я теж! — вигукнув і мій тоненький голосок.

Борис зневажливо скосив у мій бік око, але я на нього цього разу вже не зважав, досить було того, що так, як я, думав і Михайло.



Історія перша. Велика до стелі драбина | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава