home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




2


Не всі свої переступи я вчиняв спонукуваний приятелями, братами-спокусниками, як пізніше їх для себе називав; згодом, згадуючи цей час, я навіть думав, що ми, не знаючи, порушували всі можливі християнські заповіді. Але світ вузький, а світ зла тим більше. Я, наприклад, не міг шанувати свого батька, бо він покинув нас із матір’ю (мати моя була продавщицею в «Продтоварах» на Пушкінській вулиці), зв’язавшись із якоюсь фіфою, яка його й окрутила. Фіфа мала окрему квартиру, забрала туди мого батька, одружила його на собі, народила йому одну й другу дитину (хлопчика й дівчинку — вони були нібито мої брат і сестра), начиняла його ситними обідами, вечерями й сніданками, і мій батько (працював на номерному заводі на Солом’янці, а що саме він там робив, я так ніколи й не довідався) став круглий, пряжка паска на штанях у нього сиділа аж у паху, очиці дивилися сонно, а біля шиї звисало добряче воло. Був він чоловік елементарний, цікавився лиш футболом, пивом та пивними й футбольними компаніями, а ще залюбки забивав у дворі, в якому жив, козла. Я його зроду-віку й не відвідав би, але він, окрім того, що справно платив аліменти, балував і мене, всунувши в руку якусь дещицю, інколи й карбованця, а для мене це були не просто гроші — я з ними міг виявити самостійність у своїй «компашці» або ж мав на що принаймні піти в кіно. Батько мій із мачухою мали одну спільну пристрасть: вони начиняли свою мікроквартиру найрізноманітнішими речами, щоразу стягуючись на них і скаредно економлячи; притому, треба визнати, батько викроював кілька карбованців і для мене. Але вдячності я до нього не відчував, бо мати таки зуміла наповнити мене до нього зневагою, отож бездушно стягав із нього викуп, а він до того ставився, як до потреби сплачувати внески за якусь придбану річ.

У мене був ще один кандидат на батька — вітчим, але це особистість мерзенна. Був він, як казала мати в пориві злості, «кацап», його виперли з армії за скороченням, жінка в нього вмерла, чи він її затовк, дітей не мав, тож приліпився до моєї матері, незвідь-де з нею познайомившись. Мав кімнату в комуналці й часто туди від нас тікав, але потім знову з’являвся, принизливо просив у матері вибачення — все починалося спочатку. Його звали Іван Філіповічь, мав він невеличку пенсію, на роботу влаштовуватися не збирався, днями грав у шахи в парку Шевченка з пенсіонерами, їздив по рибу в Кончу-Заспу, тобто до тамтешніх озер, восени збирав гриби і вряди-годи безпробудно напивався — запої в нього тривали не більше тижня і траплялися не частіше як раз на місяць, часом раз на два місяці. Він тоді прилазив до матері, вибираючись під сходи на чотирьох, губа в нього відвисала, з-за тої губи сипалися матюки, правда, якісь невиразні, бо він ледве язиком ворочав. Перше, що його дивувало в нас: де взявся я і хто, зрештою, такий.

— Убірі яво, — казав він матері крізь ту відвислу губу. — Он мня ррздражает…

— Забирайся сам, п’янюго нещасний! — верещала мати, тоді він стягував зі штанів паска і тим паском починав лупити матір і мене, поки ми з вовчим виттям не вивалювалися, на превелику втіху сусідам, із квартири.

У маленькому п’ятачку нашого двору мати репетувала й махала руками, до неї сповзалися звідусіль жінки й радили викликати міліцію, але мати викликати міліції не бажала; вона брала мене за руку й вела геть — ми йшли в комунальну кімнату вітчима (до речі, й удома ми жили не самі, а з сусідкою, товстелезною Асею Миронівною, яка працювала касиркою в ощадкасі, була самотня і весь вільний час читала романи, які брала в бібліотеці, згодом позичала почитати їх і мені). Ми заходили до кімнати вітчима, мати мала свої ключі, й осідали тут, поки вітчим панував у нашій хаті, а коли прилазив сюди, то ми благополучно тікали, діставши знову кілька разів ременем, до квартири своєї, тоді вже двері защіпали на ланцюга й просили Асю Миронівну дотримуватися цього порядку.

— Ах, Зоя, — зітхала Ася Миронівна, — зачєм ви такого бандіта дєржітє?

Мати, однак, тільки мені пояснила, для чого вона тримала цього «бандита» — вона елементарно хотіла, щоб я, одружившись, мав власне гніздо, тобто вітчимову кімнату, бо наша з нею й справді мацюпусенька. Була то одна з її ідей-фікс, але цілком марна, бо у вітчима незабаром віднайшовся син від третьої жінки, що жила також у Києві, й він прописав його туди, але мати досягла й свого, вона вмовила прописати мене в себе батькову матір, мою бабусю, яка, до речі, завжди осуджувала нестатечний учинок мого батька і жаліла мене, як сироту, хоч ніякий я не був сирота. Я й справді любив до неї приходити, бо й вона мені давала кілька карбованців, а після грошової реформи — копійок, а ще незмінно годувала чудовим борщем і варениками, при цьому дивилася на мене лагідним поглядом і вряди-годи погладжувала по голові. Вітчима ж я ненавидів усією юною душею, і от, бувши в третьому, здається, класі, я вчинив таке, про що й досі згадую із завмиранням у душі.

Була в нас пляшечка з бензином для чистки плям чи ще для чогось. Я вилив той бензин на вітчимову одежу, коли він, п’яний, хропів на канапі, як завжди лежачи долілиць, і кинув на нього запаленого сірника. Одежа запалала, вітчим із риком підірвався і почав із виттям качатися по підлозі, прибігли мати й Ася Миронівна, накинули на нього ковдру й ледве той вогонь збили, а я в цей час непомітно вислизнув у двері так, що мене ніхто й не побачив. Але мати шляхом дедуктивного аналізу допетрала, що це моїх рук робота; цього разу бив мене не вітчим, бо його забрали лікувати опіки, а вона. Потім мати охопила мене руками й ридала разом зі мною, заливаючи мене слізьми й просячи-молячи, щоб я більше такого ніколи не робив, що я щиросердно пообіцяв, бо подія й мене непомірно жахнула.

Вітчим повернувсь із лікарні якийсь присмирілий, йому мати сказала, що це він курив п’яний, заснув із цигаркою, отже, сам себе підпалив, але він щось там щодо мене підозрював, принаймні після того вже ніколи мене й матір не бив, а в часи запоїв зачинявся у своїй комунальній кімнаті й подихав там, аж доки мати не відвідувала його, зжалившись — воістину, «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями», — і не приводила сяк-так до тями — що там між ними відбувалося, я, відверто кажучи, не знав.

Урвалася моя стежечка й до рідного батька, бо мачуха застала, як він всовував мені трояка, вчинила скандал і виперла мене з їхньої хати, наказавши, щоб я їхнього порогу не переступав, — це було вже в четвертому класі, і я йшов додому, добре переплакавши на Солом’янському цвинтарі, а потім звідти пішов із такою затятою тугою в серці, що не зичив би її переживати й ворогам. Відчував себе прошаком, притому зганьбленим, і вирішив ніколи в світі не переступати того порога; зрештою, він завжди був мені важкопереступний. Батько, однак, вважав, здається, що ті його скромні подачки — це і є його обов’язок переді мною, бо розшукав мене сам, власне, дочекався, тупцяючи біля нашого під’їзду, повів мене в погребок на Хрещатику, де були старі зацвілі дзеркала і де чадолюбиві мами й тати (більше мами) начиняли морозивом своїх пуцьверінків. Батько купив по двісті грамів собі й мені, і поки їли те морозиво, оповів, що його Свєта непогана жінка, але часом її кусає ґедзь — це буває в усіх жінок, навчав мене батько, а зараз вона кається і хоче, щоб я заходив до них як раніше, вона нічого проти мене не має — з цих слів я прийшов до висновку, що в них там був щодо мене скандальчик і що мачуха таки поступилася. Але я відмовився. Батько зітхнув.

— Хоч, поведу тебе на футбол? — запропонував він.

Це було заманливо, бо мене ніхто ніколи не водив на футбол, однак я розумів, що батько до мене підлещується, тож і від цього відмовився. Тоді він знову зітхнув, вийняв ручку й написав на серветці, яку вийняв зі склянки тут-таки, телефона, сказавши, що це його робочий телефон, що я можу ним користуватися, тобто щоб я дзвонив йому раз на тиждень, ми домовлятимемося про зустріч, ходитимемо в зоопарк, на каруселі, в кіно — куди, сказав він, захочеш.

— Ну, і якогось рубля тобі дам, — завершив він.

Це вже було настільки спокусливо, що я вирішив телефона взяти, дзвонитиму — не дзвонитиму, то діло десяте; зрештою, не він же мене зі свого дому виганяв! Однак я був певний, що в їхньому домі панує не він, а ота кляча з вибіленим волоссям, а її я вік би не бачив. Ми розійшлися, помирившись, але любові до батька все одно я не відчував — був він мені чужий. Куди ближчі мені були Михайло й Борис, а з ними все було гаразд. Було б узагалі з ними чудесно, та на Бориса вряди-годи нападало, тоді він промовляв своє: «Хочеться в смолі покупатися», — і ми йшли чинити дрібні капості: щось потягнем на базарі, спробуємо пролізти безплатно в кіно, раз Борис придумає плювати в спини перехожим, не раз ми влаштовували в кінотеатрі крик та гам і так далі — все це було дрібне, але потрібне Борису, бо по тому він заспокоювався; ми знову ставали мирні й грали в карти, лазили по кручах і дворах; раз на нас напали хлопчаки з іншої вулиці, і ми ледве відбилися. Почали більшу увагу звертати на осіб протилежної статі й чимало про те говорили.

І от якось прийшов Борис, викликав мене, ми спустились униз, захопивши з собою Михайла.

— Хочеться в смолі покупатися, — сказав Борис, але якось загадково, навіть підморгнувши нам.

— Щось придумав? — спитав Михайло.

— Переговорив із Людкою, — мовив він (Людка була його сестра, молодша на рік). — Вона нам дасть.

— Що дасть? — спитав наївно я.

Борис із Михайлом засміялися.

— Ти дурний чи придурюєшся? — спитав Михайло.

— Предки на роботі, — сказав Борис. — Хто хоче, йде, а хто дурний чи придурюється, залишається.

Відверто кажучи, я хотів залишитися, був-бо тільки в п’ятому класі, й дівчата та жінки більше лякали мене, як вабили.

— То як, Миш? — спитав Борис.

— Іду, — сказав Михайло.

— Макс?

— Іду, — мовив я, бо нічого іншого не міг сказати.

Ми пішли в парадне флігеля й піднялися на другий поверх. Людку я знав добре, вчилася вона в нашій школі, інколи дивилася на мене чудним, притомленим чи примлоєним поглядом, від якого, як уже казав, в мене аж шкіра терпла. Борис відчинив двері, квартира також була комунальна — жило тут дві родини. Але зараз, здається, і справді нікого не було. Борис завів нас у кімнату, була вона нечупарна, завалена лахами, що висіли на стільцях і на бильцях ліжка. Саме ліжко абияк застелене, Людка сиділа на стільці в домашньому халатику і спокійно на нас дивилася.

— Вони прийшли, Люд, — лагідно сказав Борис.

Ми ніяково топталися біля порогу.

Людка встала.

— Двері зачинив?

Двері Борис не зачинив. Він мотнувся й накинув защіпку. Тоді поліз у шафу й витяг ватяну ковдру. Розстелив її на підлозі. Людка спокійно підійшла і лягла.

— Спершу будем падать, — сказав Борис. — Кого хочеш, Люд?

— Хай Міша, — сказала Людка й заплющила очі.

Михайло впав на неї, вона обхопила його руками, і вони лежали так якийсь час.

Потім Михайло встав — був червоний, мов рак.

— Тепер Макс, — сказала Людка.

Я відчув, що мене всього трусить.

— Дивись, як його трусить, — засміявся Борис. Михайло засміявся також, хоч, здається, трусило і його. Борис мене підштовхнув.

Я впав. Відчув під собою щось м’яке, мене обхопили Людчині руки, і я обпалився її диханням. Зуби мої зацокотіли. Я вирвався з її обіймів і був, певне, червоний не як рак, а як буряк.

Тепер падав Борис. Ми повторили це кілька разів; зрештою, розвага була невинна, і мені починала подобатись.

— А тепер другий тайм, да, Люд? — сказав Борис.

Але тепер Людка охопила лице руками й захитала заперечно.

— Ти ж обіцяла, Люд, — сказав Борис.

Але Людка все ще трималася руками за обличчя. Тоді Борис нагнувся, заголив їй ноги, я побачив її пах і маленьку тріщинку. Мене замлоїло, і все попливло ніби в тумані. Ми знову по черзі падали на неї, тулячись лопуцьками до тієї тріщинки; все було ніби в мороці, перед очима мигали червоні іскри, обличчя набрякло, та й голова, яка готова була розірватися…

Ясна річ, що це була тільки гра, по-справжньому жіночих чи дівочих таємниць ми тоді не пізнали, але я вийшов звідтіль, наче в хмелю. Незвідь-чому було мені бридко, тіло ломило й нило, обличчя продовжувало палати, і знову, як тоді, коли я вкрав книжки, відчував якесь несвідоме розкаяння. Тому покинув своїх друзяк (ми вийшли разом) і шмигнув у свої двері. З туалету, як монументальна тумба, поверталася Ася Миронівна. Вона на мене, на щастя, уваги не звернула, і я сховався у душовій (ванни ми не мали). Мене нудило й млоїло, і я ледве втримувався, щоб не зблювати. І тут з моїх очей раптом покотилися сльози, великі й пекучі: хтозна-чому мені хотілося провалитися під землю. Я вмився, прихилився до стіни і стояв, аж поки охолов. Все тіло мені боліло. Я вийшов з душової, зайшов до своєї кімнати і звалився на ліжко.

Більше ми такого з Людкою не робили. Хтозна-чому, можливо, слідували Михайловій заповіді, що все недобре треба чинити тільки раз. Коли ж я зустрічався з Людкою у дворі, ми одне на одного не дивилися, ніби між нами нічого й не було. Зрештою, між нами нічого й не було, але й доброго почуття це чомусь у мене не залишило. Мені неприємно й досі про це згадувати теж хтозна-чому, адже я вперше, хай і по-дитячому, доступився таємниці жіночого єства, а це річ загалом природна й не може не хвилювати. Але, хоч не пішли ми далі дитячої гри, щось у тому епізоді очорнило мені тайну. Всяка таємниця чорна, коли п’єш із неї невчасно і коли відчиняєш її чужим ключем.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава