home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Історія четверта.

Жіночий наступ

Наперед заявляю: тепер я вже не вірю ні в яку чорт'iвщину і в ніякі сни. Мені зуби починає ломити, коли жінки з моєї редакції, а працюю я в маленькому педагогічному журнальчику, починаюсь чесати язики про привиди, містичні явища, тібетську медицину, користь від екстрасенсів, найдивовижніші дієти, біополя, йогу й перейогу, про загадкові явища, НЛО і всіляку іншу бридню. Мої колежанки з дивовижною старатливістю вишуковують публікації про це в газетах та журналах, передають одна одній, переоповідають, охають і ахають, купують у всіляких пройдисвітів подібну дурбельську літературу: тлумачення снів, астрологічні провіщення, якісь рецепти, хіроманські листки, схеми особливих точок в організмі — повний тобі сказ. Дратує все це мене невимовно, хоч, коли я спокійний та розважливий, можу пояснити цей феномен елементарно: по-перше, в жінок постійно присутнє щось дитяче, схильність до казки чи що, скоріше, може, до марновірства, через що вони більше здатні, наприклад, до релігійного афекту чи романтизму, бо це сполучається в них з елементарною простодумністю та схильністю до догматики й уподібнень. По-друге, цілком резонно міркую я, схильність до містики з’являється у суспільстві в нестабільні, бродильні часи, власне кажучи, в часи духовного занепаду, бо всяка нестабільність — ознака дисгармонійності — одне слово, я знаходив досить резонів, щоб пояснити отой жіночий сказ, але від того втіхи мав мало, бо жінки зі своїм нестримним патяканням не тільки самі нічого не могли робити в редакції, але й мені не давали. Роботу вони забирали додому й сиділи ночами, відчуваючи, напевне, натуральну зненависть до своїх чоловіків, які, покористувавшися прихватцем їхніми щедротами (бо на більше в жінок бракувало часу), спокійнісінько поспівували собі носами й горлами, а їхні жіночки правили чи переписували статті педагогів, котрі не могли зв’язати на письмі кількох слів у такій мірі, щоб дати спокій прагматичним редакторкам, котрі всю ту нікому не потрібну жвачку безжально спресовували в прісно-стилістичні шаблони. Я ж волів працювати на роботі, бо вільним часом хотів розпоряжатися за власним уподобанням: за своєю природою я самітник та естет, любитель старої книжки, музики, а також театру. Живу в однокімнатній квартирі, яку організували мені (щира дяка їм за це) мої батьки, бо й бабця моя вже відійшла у вічність і я дістав змогу вирватися з тієї вічної колотнечі, в якій і досі колотилися моя мати та вітчим. Отже, я тепер людина із власним барлогом, а після печальної історії з Тамарою (вона таки повернулася до свого першого залицяльника, вийшла за нього заміж, потім од нього втекла, написала мені відчайного листа, на якого я не відповів, а потім наші стежки-доріжки розкотилися — не відаю, як вона тепер живе) аж ніяк не поспішав заводити в тому барлозі сімейне гніздечко, хоч для того, (щоб це я мав колись учинити) батьки мої з бабцею й провели ту операцію з перепропискою. Мати моя тільки часом до мене забігає, щось нашвидку зварить, попере постіль і одежу, принесе якихось харчів; інколи ми перемовляємося по телефону, до неї й вітчима я ходжу двічі на рік, на їхні дні народження, — оце і є та гармонія, якої я досяг та був з того начебто задоволений; власне, вирішив пожити так, як мені хотілося, через що й роботу нашуковував у якихось кутках і закутках цього світу, як, приміром, оцей зачуханий педагогічний журнальчик, хоч тут я, признатися чесно, помилився: замість сонного царства й затишного болота я потрапив у маленьке пекло, бо в редакції працювало тільки два чоловіки — я, літредактор, і відповідальний секретар, а жінки, як правило, тільки тоді по-справжньому живуть, коли колотяться, отож вони й колотили баганце нашого цілком незатишного світця, відчуваючи при цьому мертвенну загнаність. На щастя, всі вони були одружені, отже, цілком натурально перетворювались у тих кокошних курей, які розриваються між домом і роботою, правда, від однієї з них, сироїжної Ліни, чоловік панічно втік, лишивши її з двома дітьми, — паскудник і паразит, як охрестила його Ліна, — бо вона годувала його сирими буряками, капустою та морквою; кажуть, що він і досі десь біжить, може, добігає Владивостока, а може, до нього тільки напівдорозі. Ця Ліна за такий поважний строк устигла (я, правда, не міг збагнути де) розшукати собі охочого стати сироїдом і вже вийшла б заміж удруге, але її серйозно стримувало те, що в своїй мацюпенькій квартирі не мала де поставити двоспального ліжка (запитання для охочого розгадувати ребуси: а де спав отой нещасний утікач, котрий добігає оце до Владивостока, а може, до нього тільки напівдорозі?)

Ні, життя іноді створює дивовижні ситуації, і таке коїть з людиною, що їй і невтямки, що за чортяка крутить колесо його долі; тут і справді при слабкому розумі можна стати марновірним або й звихнутим.

Друга моя колежанка Надя, окрім глибокого інтересу до окультних речей, має ще одну пристрасть: вона якнайдокладніше оповідає, який паскуда її чоловік, бо він і те, і третє, і десяте, а вона його мусить обслуговувати; він не любить дітей, непутящий, увесь час пропадає на роботі, нічого в домі не допомагає, вимагає, щоб йому варили, прали одежу, та ще такий-сякий, негідник, хоче, щоб і вдома було прибрано. Від Наді він іще не втік, але Надя пристрасно його ненавидить і про всі деталі свого із ним співжиття оповіщає Ліні та Лєні, зовсім незважаючи на мою присутність, так ніби я й не чоловік. Зрештою, таке ставлення в них до мене в усіх, і я нічого не маю проти, бо для них я справді не чоловік, а щось таке, як вазон, якого при тому не треба поливати, бо він самополивається, принаймні не їхніми балачками.

Лєна має інший клопіт: її чоловік безплідний, але надокучає їй тим, що надто послужливий і уважливий: тягає з магазину овочі, купує їй ледве не щодня квіти, часом і вельми дорогі, через що їм часто не вистачає грошей і в них у хаті поселився трупний запах прив’ялих квітів, бо одні дов’ядають, інші починають в’янути. Він такий послужливий, той Лєнин чоловік, що пере не тільки свою, але й жінчину одежу та ще й каже, що любить те робити (я гадаю, що в того нещасного є певна сексуальна патологія), любить він, коли вона лежить на канапі із журнальчиком або робить свої статті (бо коли їх робити, як на роботі ніколи), а сам щось варить, щось по хаті робить і непомірно набридає жінці розпитами, що їй хотілося б з’їсти чи що зварити — все він товчеться, все щось робить, аж їй «тошно стає», а коли входить із віничком, то незмінно цікавиться, чи не завадить їй шурхіт того віничка; вони навіть сплять, як виявляється, не разом, бо він дуже боїться вразити її своїм хропінням, адже це так неестетично, а вона, Лєна, так утомлюється з роботою — недаремно й додому її бере, і таке в нього при цьому смиренне обличчя, що їй-Богу часом їй аж по морді йому кортить з’їздити, і такий він услужливо-солоденький, ну ніби лакей.

З усього того я зробив висновок, що в усіх трьох молодичок порушено моральний спокій, отож нічого дивуватися, що вони так глибоко цікавляться всілякою чортівнею, не тільки суспільство, а вони самі, як його продукт, перебувають у глибокій моральній кризі — жодна з них життям не задоволена. Може, тому їхні фізіономії вже й тіні не мають привабливості й сексуального шарму, їхні обличчя сірі, як і душі, — ось у яке болітце я потрапив, шукаючи миру для душі, тобто шукаючи тихої світової заводі, де міг би спинити свої кораблі. Звісно, я намагався не слухати ані того патякання, яким вони заповнюють робочий час, інколи навіть переходячи для власного спокою в тісний передпокій: два на два метри, звідси веде двоє дверей: до начальства (там сидять відповідальний секретар і наша головна — вони відрізані від нашого світу суспільною над нами зверхністю) і до редакторської кімнати, де постійно літають жіночі голоси. Незручність тут у тому, що через передпокій весь час ходять; до речі, всі жіночки неймовірно часто бігають у туалет — та це вже діють якісь секрети їхньої біології, в якій я, незважаючи на досить відверті стосунки з Тамарою, залишаюся напівтемний. Ось чому, коли завершується робочий день, я починаю відчувати тихе щастя, що нарешті вирвуся з болітця, із того варива, де, попри все моє бажання, мушу варитися й сам — не дивно, відтак, що хочу-не-хочу, змушений наповнюватися й отими розмовами, й отими історіями, і тими нікчемними проблемами, що їх натоптано в голови моїх колежанок, незважаючи на моє прагнення того всього намулу в душу не пускати.

Недаремно зробив цю преамбулу, бо останнім часом мені почали снитися досить чудні сни, і хоч я намагаюся в них не вірити, як і в усяке чортовиння, але годі відкинутись від думки, що сни — криве дзеркало живої дійсності, отож коли мені якось приснилася Ліна і те, що я опинився в ролі її чоловіка, власне, не чоловіка, бо нікуди я від неї не тікав, а претендента на нього, я ніскільки не здивувався: наслухаєшся усякого — й не таке привидиться.

Отож уві сні ми з Ліною поїли сирих буряків та закусили сирою морквою, при тому з моркви вона вирізала осердя, бо їй сказала якась знайома, що в середині моркви збирається все шкідливе, і почали вирішувати проблему двоспального ліжка. Це ліжко мало займати всю кімнату з вузеньким проходом біля стіни, і саме мені доручалося скласти його з розібраних частин.

Макс цілу ніч складав оте ліжко, ніяк не посиливши припасувати частини, і тільки під ранок впорався з роботою. Тоді дістав дозвіл роздягтися й поліз із Ліною, яка також роздяглася й виявилася жахливо костомашна, на те ліжко, і тільки знамірився підібгати під себе те кошмарно-костомашне тіло, коли ж роздався грім, ліжко розвалилось, і з-під ліжка раптом почувся жахливий крик — виявляється, вони з Ліною придушили першого її чоловіка, отого, що, за теорією, мав бути утеклим і десь досягати зараз Владивостока або бути посередині до нього, а виявляється, весь час переховувався під ліжком, хоч як це йому вдалося (адже ліжко складав Макс), залишилося незвісним. Зрештою, в снах годі шукати логіки — так воно було, та й годі.

Так почалася серія моїх еротичних снів, що мене не на жарт затурбувало, бо свідчило, що й мій душевний спокій, навіть моя невразливість на безумний і сколочений світ, починає ламатися, притому ламання моєї сталості й цільності відбувається із середини через несвідоме, і в цьому, як сказано у Писанні (до речі, чи сказано?), завжди винуваті жінки, бо недаремно їх, бідолашних, традиційно вважають служками пекла.

Коли б я розповів тверезомислячому чоловікові про отой сон із Ліною, він би цілком спокійно мою розповідь прийняв би — таке може бути. Коли ж би я оповів йому, що наступної ночі мені приснилася Надя, він скривився б, вважаючи, що я перебираю, а коли б до того я додав, що третьої ночі мені еротично приснилася ще й Лєна, назвав би мене брехуном, бо тут відчувався б організований розумом порядок, а сон по суті глибокосуперечний саме «порядкові», він алогічний, тобто підданий логіці абсурду, а вже це виключає отаку дуже задану послідовність, тим більше, що, згадуючи всіх трьох жінок, я, як правило, згадую їх у тому порядку, в якому йшли мої сни. Але абсурд у тому, що воно справді так було, це й переконало мене: за логікою абсурду відсутність абсурду може вважатися його вищою точкою, вищим виявом. Отже, не ладнатиму ніяких схем, а запишу те, що відбулося зі мною насправді, бо дійсність, як сказав один мудрий письменник (не пам’ятаю хто), досконаліша гри, тож не буду лукаво мудрувати, а спокійно опишу подальші мої сни — цікаво тут те, що й тепер я бачив себе, як сторонню особу, ніби дивився на себе збоку чи у дзеркало.

З Надею у Макса все почалося з того, на чому закінчилося з Ліною, тобто сон почався з бурхливої еротичної сцени, вони лежали на тому-таки широчезному Ліниному ліжкові, правда, лишилося невідомим, хто його склав після того, як минулої ночі воно завалилося, і що сталося з тим придушеним ними Ліниним чоловіком. Постіль на ліжкові була зіжмакана й перемішана з їхньою (певне, в пориві скинутою) одежею, Надя була тлустенька, і її тіло під ним розлилося й гойдалося, ніби перебував він на надувному матраці, що його кидають розбурхані хвилі, але докінчити цю розвагу йому так і не вдалося, бо Надю покликала до себе в кабінет редакторка, і Надя, не маючи часу одягтися, схопила зі столу недоопрацьовану статтю й побігла, трусячи тілом, а воно все складалося зі складок та округлостей. Тільки тоді Макс помітив, що в кімнаті вони були не самі, там сидів за шаховим столиком Надин чоловік, лице якого приховувала натягнута на голову жіноча панчоха, — він спокійним жестом запросив Макса сісти і зіграти з ним партію в шахи.

— Давно тут сидите? — з жахом спитав Макс.

— Від самого початку, — спокійно відказав Надин чоловік, розставляючи шахи.

— Але ж Надя сказала, що ви цілими днями пропадаєте на роботі, що вам абсолютно байдуже, зберігає вона вам вірність чи ні.

Надин чоловік усе ще спокійно розставляв шахи, навіть мені, собі він люб’язно взяв чорні, а Максу великодушно поступився білими.

— Чи ж має значення: на роботі я чи ні, — сказав він розважно, — однаково залишається моя присутність, не вважаєте? Ну, поки не покинув цього тричі розпроклятого дому.

Останні слова Макса здивували, адже виходило, що Надя мала рацію: не був він їй добрим чоловіком.

— Чому ж розпроклятого? — спитав Макс.

— Тому, до вашого відома, що розпрокляте саме життя, — мовив Надин чоловік. — У ньому, шановний, іде відвічна боротьба чи війна, як собі хочете, чоловічого й жіночого начал. Знаєте, є така квітка, яка жере комах. Отже, ми чоловіки — комахи, а жіноче начало — це ота квітка. Ми нетлі, а жіноче начало — свічка, на якій вони спалюються. Ми — птахи, а жіноче начало — сітка, в яку ми ловимося. Через це наше подружнє життя — це пропадання, не вважаєте?

Макс поки що такого не вважав, бо не мав щастя знати, що таке подружнє життя, стосунки з Тамарою ще не дали йому такого досвіду.

— Та все це дурне, — сказав Надин чоловік, шахові фігури були розставлені. — Міг би цілий день говорити на цю тему, але від цього в світі нічого не зміниться. Прошу, ваш хід.

Макс зробив хід центральним пішаком.

— Чи конче нам грати в шахи? — спитав.

— Ну, звісно, — мовив Надин чоловік, — коли виграєте, відступлю вам свою жінку, її жахливий характер, здатність псувати життя, безконечні претензії й вимоги і вічну незадоволеність. Все інше в неї цілком позитивне.

— Що ж залишається інше? — спитав Макс.

— Отруєність нею, — сказав Надин чоловік. — Жінка — це як алкоголь чи наркотик, вживати приємно, але причастившись, годі того не робити, в результаті — безповоротне отруєння, не вважаєте? Чоловік уже просто потребує того пійла, прошу, ваш хід.

Макс зробив хід пішаком.

— А коли програю? — спитав.

— Ну, тоді мені доведеться вигнати вас у шию, зробити жінці скандал, відлупцювати її й повернутися на круги своя.

Вони грали скажено. Вже повернулася з редакторського кабінету Надя, вже накинула на голе тіло халата, вже ходила довкола них, похлипуючи й сьорбаючи носом, а побачивши, що гра затягується, почала неохоче прибирати розкидану постіль, зібравши й Максову одежу, бо він все ще був роздягнений і сидів за шаховим столиком у костюмі Адамовім. Надя охайно склала ту одежу на ослінці, поставивши біля нього, при цьому голосно, щоб почули, схлипнула.

Макс невідривно дивився на дошку, водночас протягував руку, захоплював якусь одежину й натягав на себе, бо вже не мав сумніву, що партію таки програє, а може, йому й хотілося її програти, і тільки самолюбство кидало його у вир цієї безнадійної боротьби, адже замінити в цьому домі Надиного чоловіка не така вже й весела перспектива, тепер би вона обкалювала у час своїх античоловічих монологів Макса. Він не мав ще отруєності нею, власне, була тільки півступнева отруєність, та й то у сні, — хай уже те щастя світить суперникові. І воно йому засвітило, бо Максовий король опинився голий зовсім так само, як голий був щойно він сам; Надин чоловік гнав голого короля через поле з радістю рогоносця, поки не затис у кут… Тоді схопив Макса (я сидів десь у кутику цієї кімнати невидимий, маленький, геть такий, як тоді в дитинстві, коли робітники зводили до стелі драбину) за шкірки, поволочив через кімнату й почав щедро наділяти тумаками. Надя заверещала, стала ойкати й щось вигукувати; Макса було викинуто — як кота — за двері, а може, він і справді став котом, бо чкурнув по сходах униз, аж закуріло. Там угорі все ще репетував жіночий голос, певне, Надин чоловік узявся вже до жінки… Але Максові не було до того діла, він мчав чорним котом по сходах, доки не вилетів із під’їду, як вистрелена куля…

…Коли розплющив я очі, відчув, що мені болить серце, а тіло все покрите липкою плівкою поту.

Тут хочу зробити маленьку інтродукцію, перш ніж перейти до опису третього еротичного сну — мені потрібно дещо підсумувати в собі, бо хоч сни — це напевне дурниця, вони на мене впливали в якийсь дивний спосіб. Перше, коли я після сну приходив на роботу, мені неодмінно здавалося, що жіночий об’єкт мого сну все-таки цієї ночі в якийсь позасвідомий спосіб зв’язувався зі мною; я ж намагався на той «об’єкт» не дивитися, бо до Ліни чи Наді просто не міг мати ніякого почуття; мене морозило від одного погляду на них, тобто вони, крім негативних, ніяких емоцій у мене не викликали. Однак, виявляється, викликали, бо, очевидно, ота негація до них була своєрідним протестом мого організму проти близькості з ними; я не мав до них реального потягу, це так, зате мав потяг абсурдний, не пов’язаний з розумом та уподобаннями, — очевидно, діяли тут простіші закони, може, й справді та сила, що вкидає в жерло комахоїдної рослини тих нещасних істот чи створінь. Бо обидві жіночки зі своєю антиінтелектуальністю, дріб’язковістю, патяканням, схильністю до окультності і так далі все-таки були біологічно обіч мене присутні; принаймні зовсім інакше, як, приміром, наша редакторка, котра цілком себе змашинувала і стерилізувала, хоч чоловік і діти в неї також були. Але головна редакторка ніколи, ні разу не прийшла до мене у сни, отже, тут не було ніяких сполучних ланок, хоч вона була в тих снах, як і в житті, тільки присутня як існуюча побіч механічна якість, котра живе у сферах почуттєво до мене недотичних. Досі я вважав, що ці три бідолахи, мої колежанки, так само зі сфер зі мною не дотичних, але, виявляється, це не так, виявляється, вони були зі мною, як я вже казав, абсурдно дотичні. В одному я не був шляхетний після зустрічі з «об’єктом», з яким так розгнуздано вів себе уві сні, — відчував до того «об’єкта» панічне обридження, а коли б був людиною гуманнішою, то мав би (принаймні теоретично це так) відчувати до них поблажливість і дрібочку тепліше до них ставитись. Але мій егоїзм живило не так оте обридження, як жах від того, що вони можуть, боронь Боже, здогадатися про мій до них несвідомий і невільний сексуальний інтерес. А може, й справді мав рацію Надин чоловік, коли казав, що чоловік поступово отруюється жіночим началом і воно втягує його в себе, як нетлю свічка, чи, додам від себе, як вуж жабу, тобто людину нестримно зваблює в себе та сила, як бездонне болото, аби її таки проковтнути, і це при тому, що втягуюча сила видимо пасивна, а жертвенна — видимо активна.

З Лєною Макс також опинився на тому-таки величезному, на цілу кімнату Ліниному двоспальному ліжку, але цього разу довідався, хто його для них склав, — зробив це покірливий Лєнин чоловік; він навіть ложе охайно застелив, збив подушки, а тоді скромно відійшов, а може, десь сів у куточку, щоб бути в пригоді, коли щось його жінці забагнеться. Але Макс із Лєною зовсім на нього не зважали, принаймні Лєна; обхопивши Макса руками й ногами й важко дихаючи, вона прошелестіла Максові на вухо:

— Не зважай на нього, він нешкідливий.

Макс так і вчинив, зрештою, не міг чинити інакше, був-бо ніби розтоплений, тобто і його, й Лєнине тіло стало ніби розігріта сонцем смола чи в’язке тісто, яке вминається, коли його тиснуть і мнуть, і здіймається, коли його відповідно стискують. Отож тісто їхніх тіл змішувалось, як шарове, вони замішувалися одне в одного, спліскувалися, ставали грудою, яка стягувалася чи розтягувалась, а на все це спокійно й покірливо дивився, сидячи на ослінці в кутку кімнати, Лєнин чоловік, очі його були печальні, а на вустах лежала вибачлива посмішка. Макс сам собі не належав, нога його була зліплена в одне з ногою напарниці і простягалася кудись у глибінь кімнати, рука вклеїлась у її спину, отак вони посплітались, а подекуди зрослися, і по них котилася їхня з’єднана кров. Макс відчував у собі її груди, її вуста, натомість уливався єством у її єство — це було якесь солодко-нудотне відчуття, бо Макс уростав у неї, крім усього, ніби кущ ріс, ріс десь у безмежних глибинах, наділяючи той кущ власним соком, напиваючись водночас і соком того куща. Лєна щось шепотіла, як шепоче листя, а може, це щось шепотів Макс, щось, здається, стидомирне, брутальне, непристойне; якийсь страх прокидавсь у ньому; очевидно, боявся, що з’єднання їхніх тіл уже більше, як буває в сіамських близнюків, що вони вже ніколи не зможуть роз’єднатися, що він пропадає в ній так само, як пропадає вона в ньому (ні, це був не сон, а якесь несусвітнє безумство, з якого я ледве вирвався) і то через щасливу нагоду, бо Лєна раптом згадала, що забула віднести начальниці статті, які вона завершила редагувати, отож панічно зірвалась із ліжка, так само, як і Надя, побігла, світячи засмаглим тілом до кабінету редакторки, а Макс лежав розтрощений і розбитий, ніби його порубали, а члени порозкидали по різних кутках гігантського Ліниного ліжка.

— Нічого страшного, — сказав йому Лєнин чоловік, збираючи його розкидані руки й ноги й притуляючи їх до тіла, при цьому він дмухав на місце з’єднання і вуди Максові миттю до тіла приростали. — В мене воно так завжди. Одне й те ж саме.

Він сів біля Макса на краю ліжка й понурився.

— Що значить одне й те ж саме? — спитав Макс, поступово приходячи то тями.

— Відчуття порожнечі, — сказав Лєнин чоловік. — Завжди з таким захопленням та віддачею все це переживаєш, а потому — ніби воду у ступі товк.

— Через це ви й бездітні? — спитав Макс.

— Може, й через те, — сказав смутно Лєнин чоловік. — Це ніби купання. Покупався, освіжів, а через п’ять — десять хвилин — ніякого сліду. Ніякого! Або поїв, наситився, а через кілька годин ніби ніколи не їв, тямите, що я хочу сказати?

— Це і є почуття порожнечі? — спитав Макс.

— Так, — смутно прорік Лєнин чоловік, вибачливо всміхаючись. Саме це і є відчуття порожнечі. Часом мені здається, що ми приречені, що все життя йде на тамування голоду, а в результаті — порожнеча.

— Ви песиміст? — спитав Макс.

— Песимізм — це і є відчуття порожнечі, — сказав Лєнин чоловік, смутно всміхаючись.

— І це теж тому, — спитав Макс, — що у вас нема дітей?

Він не відповів. Тільки дививсь у вікно, а на вустах його блукала цілком блаженна усмішечка.

Зайшла Лєна, обличчя в неї було заплакане.

— Ну, чого розсівся, — гарикнула вона на чоловіка. — Зварив би нам кави!

Чоловік устав і покірно пішов геть.

— Уявляєш, — сказала Максові Лєна, накидаючи на голе тіло халата, — начальниця накинулася на мене з мокрим рядном. Ніяк не можу вкластись у графік…

Це все, що я написав, на тверезий розум, повна нісенітниця. Я усвідомлюю те, тож не варто, напевне, було б псувати мені папір і все записувати, легше просто забути, як забувається все малозначуще. Досі я жив у сфері естетичних інтересів, після історії з Тамарою жінками не цікавився чи збридив ними і вирішив спокійно готувати себе до ролі старого парубка, був-бо по-своєму егоїстичний і не мав, зрештою, ні до кого діла — так легше жити. Робота потрібна для матеріальної забезпеченості; мав, очевидно, рацію Лєнин чоловік, коли казав, що життя наше — це тамування фізіологічного голоду, і не більше, через це, зрештою, ми в цьому світі й раби, прикуті до тачки. Маємо віддати більшу частину дня на здобуток хліба насущного, а живемо по-справжньому тим, що по тому лишається. Нам утовкмачували в голови, що бути рабом свого заняття — це і є справжнє життя, але мене ці резони ніколи не переконували. Життя — це коли виходиш з роботи і, не поспішаючи, бредеш додому, розглядаючи світ, машини і людей. Життя — це коли лежиш у траві й дивишся крізь шелестливе листя на синє, біблійно спокійне небо; життя — це коли йдеш по стежці в траві й не знаєш, куди вона тебе виведе; життя — це ліс, в який занурюєшся, це квітка, яка розтуляє вперше вранці пелюстки; життя — це політ джмеля над луговими травами, це прегарне обличчя, яке виловиш раптом у юрбі, це світ гармонійних звуків, у які поринаєш, це пластичні рухи чудового тіла на сцені в супроводі музики; життя — це передчуття радості, якої ще не звідав; це повів теплого вітру, який пробуджує землю, вбирання оголеним тілом сонця, печія піску під босими ногами, занурення у прозору, не скаламучену воду лугового озера, це риба, яка виплеснулася, щоб хапнути повітря й сонця, це тиша міського скверика, яка зібралася сюди із шумливих вулиць, це сніг, що шапками покриває гілля, це медовий запах сосен, а ще золоте сяйво їхніх стовбурів, коли їх осяває вечірнє сонце, це запах першого снігопаду, спогад про золоті хвилини дитинства і про струмок, що срібно дзвонить у траві, це сотні одкровень і радостей, які навідали тебе, коли пізнавав світ. Все решта — це змагання за те, щоб перше було можливе, і змагання не завжди неантагоністичне, адже боротьба за існування — не вигадка. Зрештою, працюючи, ми не тільки будуємо й задовольняємо себе, але не менше руйнуємо й гнітимо, нищимо. Через це будь-яке творення — це вже руйнування, це повільне вбивство світу, який існував і без нас, і до нас. А вже це одне викликає в мене жах, хоч він так само ні до чого…

Я сприйняв оті дивні сонні пригоди з моїми колежанками, як наступ на себе жіночого єства, яке, в суті, не терпить до себе байдужості, як своєрідну помсту за мою самообмеженість у чоловічому, причому це сталося, здається, цілком незалежно від волі й свідомості тих-таки колежанок. І коли б я був з ними близький і міг поділитися сокровенними думками (хоч би у формі психологічного досліду), був певний, що вельми їх здивував би, бо вони, можливо, ані здогадувалися, як агресивно пішло в наступ на мене жіноче єство (цю думку висловлюю некатегорично, бо перед цим сам-таки заявляв, що після тих ночей, коли зустрічався з ними, відчував з ними й певний психологічний зв’язок), хоч я був вдягнутий у плоть цих своїх збудниць, таких, що найменше могли на мене діяти, були-бо виразно й відразно мені бридкі. Єдина їхня перевага перед знадливішими представницями їхнього племені була та, що вони були обіч мене, тобто реальніші від знадливих, бо мали змогу діяти на мене з дня у день, тоді як ті інші, знадливіші, були ніби спалах сонця на хвилі. Я перебував цілими днями в системі їхніх запахів: натуральних і штучних, мій погляд мимовільно падав на оголену ногу, виставлене коліно, вигин пахвини, коливання грудей, на тіло у вирізах одежі — все це було цілком реальним образом жіночого єства, незалежно від мого індивідуального ставлення до тієї чи тієї істоти як людини. Так міркував собі я, а чоловікові часто, аби заспокоїтися, досить зрозуміти певне явище, тобто погасити в собі його таємницю, що значить вилити на вогонь вогнегасну суміш. Тим-то я не добачав тут ніякісінької містики, а тільки речі елементарні, бо логічно зрозумілі. Це, може б, стало епізодом у моєму житті цілком незначним, цілком не вартим докладнішого опису, коли б усі оті сни певним чином не вплинули на моє подальше життя, тобто коли б їхня історія не здобула продовження в житті і не змінила моє цілком усталене, як я вважав, існування й буття. Бо мої колежанки, хотіли того чи ні, збудили в мені той неспокій, який я відчував ще в час захоплення Тамарою і який досі мені вдавалося щасливо бороти; я почав, одне слово, більше заглядатися на осіб жіночої статі, випадкові дотики з ними в трамваях і тролейбусах мене почали збуджувати, і, коли б не моя іронічність, я назвав би цей стан сексуальною заклопотаністю, тобто масована атака жіночої статі на бідолашного її зневажника тривала, збільшуючись інтенсивно, — я навіть почав розуміти тих самотніх здичавілих ґвалтівників, які в темряві накидалися на жінок і дівчат, — це траплялося саме тому, що вони були поборені цією навалою, божеволіли з того й тратили глузд. Мені таке, звісно, не загрожувало, але неспокій відчував увіч, отож мені вперше стало незатишно вдома, відсунув я і книги й почав тулятися неприкаянно вулицями, в кіно, кафе, театрах (останнє я й раніше любив), а дивлячись, приміром, балет, не тільки милувався пластикою тіл (хоч і не без того), але й неґречно звертав увагу на їхню оголеність (звісно, жіночу), відчуваючи при цьому цілком виразне збудження.

І от одного разу Максові привиділась уві сні дівчина, яку він, здається, знав, а може, десь побачив під час отих хаотичних блукань; принаймні обличчя її видалося йому знайоме; вони опинилися разом у якомусь приміщенні, освітленому кольоровими ліхтариками, там були столи, лавки, канапи, на яких сиділи якісь люди з притемненими фізіономіями; дехто вмостився просто на підлозі: хто грав на гітарі, хто співав, але без звуку, кілька пар танцювало в диму, знятому курильниками, цей дим розпливався, окутував ліхтарі матовими, напівпрозорими кулями; під ногами лежали порвані й потоптані книжки, в деяких палітурки були одірвані, й люди топталися по тих книжках, обличчя їхні мінилися, наче й самі були із диму, видовжувалися, сплюскувалися, ніби в кривих дзеркалах; Макс блукав по тій чудній залі, зазираючи в ті лиця, і саме тоді, коли на них дивився, вони й одмінялися фатально, дехто корчив йому гримаси, дехто всміхався, показував йому язика, який виростав одразу в помело, совав йому в обличчя п’ятірню. По кутках грали в доміно, шахи, карти, цмулячи при цьому пиво із довгих ваз для квітів; якийсь чоловік прийшов з алюмінієвою каструлею, поставив її на столика, поклав побіч з п’ять ложок, в нього було гарне, нервово-одутле обличчя; а Макс у тому тлумі когось ненастанно шукав, його хапали за руки й одежу, запрошуючи сісти, однак досить було глянути на тих запрошувальників, як їхні обличчя починали мінитися, коливалися, потворилися, розлазились. І він ішов далі, і йому здавалося, що й зала мала здатність зміщуватися й витягуватися; скрізь сиділи й лежали: на канапах, ліжках, столах, вели дискусії, цілувалися, витанцьовували, хтось стояв на голові, і, щоб зазирнути такому у вічі, він мусив ставати навкарачки. Але не міг ні на кому спинити визору, тоді відсмикнув якусь пасмасту штору й побачив, що й тут битком людей: вони пили, їли, щось стругали, шили; якийсь патлатий молодик, обвішаний ланцюгами, спазматично смикався, його вибілений чуб стояв дибці, а обличчя було втомлено-дегенеративне.

Отут, у кутку, на канапі, застеленій таким же пасмастим рядном, з якого була і штора, Макс побачив ту дівчину, яку він колись, здається, знав, а може, десь бачив (якась далека аналогія до того чоловіка, якого зустрічав на дорозі, коли відбувалася його історія з Тамарою), і це було єдине обличчя, яке під його позиром не розлізлося, не спотворилося — дівчина йому приязно всміхалась.

— Нарешті, — сказала вона. — Де це ти ходиш?

Макс сів біля неї й відчув, що йому спокійно й добре, що тут він зможе відпочити, що може сказати цій дівчині щось просте й буденне.

— Ледве до тебе дістався, — сказав спокійно Макс. — Чекала на мене?

— Вже чекаю тут тебе двадцять п’ять років, — сказала дівчина й освітила Макса чудовими очима. — Гадала, не прийдеш — від тебе всього можна сподіватися.

— А я прийшов, — сказав, дивлячись на неї з незбагненною пожадливістю Макс. — Це була дорога по зарослім травою полі. Безліч цього року розвелося пташок і цвіркунів.

— Не треба говорити красиво, — мовила дівчина, — все це не має значення. Має значення, що ти прийшов. Має значення, що я тебе дочекалася, — все решта декорації. Візьми мене, бо я така за тобою стужена.

Макс роззирнувся: довкола ходили, сиділи й лежали люди.

— Тобі не буде соромно отак на людях? — спитав він.

— Ці люди також декорація, — сказала вона. — Типова масовка для фільму, я б сказала, банальна. До речі, масовка не обов’язково має зніматися одночасно з кадрами, де діють головні герої. А ми з тобою сьогодні головні герої.

— Хто ж знімає цей фільм? — спитав Макс. — Студія імені Довженка? Чи якісь приїжджі?

— Господь Бог, — серйозно сказала дівчина. — Вся людська історія — це фільм, що його знімає від початку світу Господь Бог.

— А хто його дивитиметься? — спитав Макс, уже жартуючи, бо йому здалося, що і вона жартує.

— Ми самі у вічності, — цілком серйозно відповіла дівчина.

— Дивні речі, — мовив Макс. — Невеселий це фільм!

— Веселий — не веселий, то без значення, — сказала дівчина. — Важливо, що ми в цьому світі знайшлися. Бери мене, бо я за тобою стужена!

Він став на коліна й почав цілувати їй ноги, все більше їх заголюючи. І чомусь йому стало від усього того пекуче смутно. Тож заплакав, обливаючи слізьми ті ноги, які відкривали перед ним одну з найсокровенніших таємниць світу. Відчув раптом, що Надин чоловік анітрохи не має рації, коли казав, що у світі йде відвічна боротьба чи війна жіночого й чоловічого начал. Відвічна боротьба йде, але це боротьба не жіночого й чоловічого начал, а боротьба в самотності із самотністю. Жіноче начало, може, й справді як свічка, в якій згоряє нетля начала чоловічого, однак це діється в ім’я вічності. Бо в тім вогні згоряє не тільки нетля-чоловік, а й жінка-вогонь. Ота нез’єднаність, ворожнеча, несприйняття одне одного і є ознакою смерті для обох.

Вона неперехідна, та смерть, але до того, як це станеться, з'являється рух: нетля починає летіти, а свічка горіти.

— Правильно я думаю? — спитав Макс у дівчини, цілуючи її теплі ноги. — Ми йдемо одне до одного, щоб згоріти одне в одному.

Вона гладила його по голові, ніжно й неквапно.

— Біда твоя в тому, що ти хочеш усе зрозуміти, — сказала. — А все зрозуміти — це і є смерть!..

Отакий чудний мені привидівся сон. Сон, який був, можливо, результатом моєї сексуальної затурбованості, а може, я його просто придумав перед тим як по-справжньому заснути. Важливо було інше. Обличчя дівчини, яке мені примарилося, не було зі світу, що мене оточував, не була то Надя, Ліна, чи Лєна, чи хтось інший із моїх знайомих. Я його бачив, це так, але знайомість ота, як-то кажуть, не з вулиці, а коли і з вулиці, то не є пережиттям того, що зі мною вже відбувалося. Найцікавіше, що це обличчя почало мене провідувати періодично аж так, що я його запам’ятав і вже міг згадати, чи б пак відтворити, коли й не спав. Ніколи не довершував з тією дівчиною акту, хоч не раз входив у глибину її тіла. Це приносило мені непоясниму тугу, яку відчував і вдень. Я навіть почав думати, що це початок якоїсь хвороби, що мені, можливо, потрібно елементарно по-чоловічому задовольнитись, і всі проблеми на цьому завершаться. Знав, як це можна зробити, і вже кілька разів так чинив. Так учинив я й цього разу, знайшовши легкодоступну жінку, і ми з нею досхочу набавилися, після чого я спав як убитий і ніякі сни мене не турбували. Але по тому в мені заявилася якась порожнеча й обридження, тобто я знову ввійшов у колію і міг вважати, що щасливо відбив вальний наступ супроти мене жіночого єства і переміг його тим, що впав перед ним ниць, упослідивши й себе, і його. Але це була гра в хованки, я розумів, що розв’язати свої проблеми треба в інакший спосіб. Може, також елементарний: завести собі серйозний роман, через певний час запропонувати своїй дамі руку й серце і рушити з нею в супроводі щасливих родичів та знайомих у державну інституцію, яка узаконює такі стосунки, відтак перетворитися в одного з трьох тут описаних: Ліниного, Надиного чи Лєниного чоловіка, чи якийсь гібрид із цих трьох, чи двох у довільному порядку, перед цим перебувши більш-менш короткий період акліматизації, що його інакше називають «радощами подружнього життя», тобто його романтичний період. Потім має відбутися перехід до будня, що станеться після виповнення біологічної місії продовження життя, простіше кажучи, після народження дітей, і так далі — все за відомою схемою. Від самих думок про це мене охоплювала нудьга, і це було ще одним засобом самозаспокоєння, між іншим, дійовішим, ніж заспокоєння сексуальне: в цей час мені зовсім не снилися ніякі збуджуючі сни, не привиджувалася навіть дівчина, яку я тут вище описав. Наступ жіночого єства супроти мене захлинався, і я міг вклинитись у звичний для себе спокійний плин: робота в зачуханому педагогічному журнальчику; читання книг і полювання за ними, спілкування з книжниками; відвідування театру і спілкування з театралами; слухання музики, прогулянки, зрідка чоловічі компанії, бо загалом я малокомпанійський, із виїздами на рибу чи до когось на дачу; літературні чи музичні вечори, які я залюбки відвідував; я навіть зв’язався з аматорським ансамблем старовинної музики, а що мав певну музичну підготовку (музична школа, про цей епізод свого життя ще не згадував — це окрема тема), то грав там на різних флейтах та ударних інструментах, а ще залюбки співав старовинні українські канти, від яких неймовірно розчулювався, особливо, коли виводив: «Од нещасной долі головонька в мене болить, що не зиру миленької, тож мі тяженько без неї». У тій пісні йшлося, що я, мовляв, в'uходив усі стежки й доріжки і не знайшов, як ходили ніжки милої, викладалося прохання до соловейка, щоб вивів мене з темного лісу, з’єднав мене з милою; звертався я й до орла, щоб «додав крилець» полетіти «на всі ночі» шукати милої; прохав гору з долиною злучити мене з милою; прохав також води, щоб злучили тихі скали, — нарешті, переплив ріку й побачив милу, яка «білі ручки умиває, чорні очі протирає», згадує миленького, а зрештою, співається хвала Богові за те, що знайшов свою небогу, — тепер можна присунутися до неї ближче й приглянутись.

Отака сентиментальна бридня, на перший погляд, але мене щось у ній зворушувало, можливо, згадка про політ «на всі ночі», бо це повертало мене в мої сни, власне, повертало мені ті сни, і я знову зламувався, ставав неспокійний, а тільки заплющував очі, бачив величезне Лінине двоспальне ліжко, а на ньому роздягнену Ліну, чи Лєну, чи Надю, більше Лєну й Надю, бо Ліна була надто костомашна при своєму сироїдстві, і всіх трьох, звісно, по-одному, їхніх. «Бридня, бридня, бридня!» — кричав я крізь сон і прокидався весь покритий потом — все починалося спочатку. Я збагнув, як це нелегко бути самому (згадую Євгена Плужника: «бути самому хочеться мені»), недаремно так гостро й безнадійно страждали ченці-затворники, бо світ, наче витка рослина, тягне до тебе зелене стебло, і вже тішишся, що воно тебе прикрашає, хоч насправді більше чавить, як прикрашає.

Приходить до мене, власне, знову почала приходити, й ота дівчина, яку я, можливо, собі придумав і щоразу пробираюся до неї через заповнену людьми-тінями безконечну залу й завжди знаходжу в тому-таки кутку за пасматою шторою; тут вона незмінно сиділа на канапі, застеленій пасмастою рядниною, й зустрічала мене всмішкою. Я підходив до неї, вклякав і цілував їй коліна, згортуючи зі стегон зелену сукенку, а вона гладила мені волосся, і нічого більше я не бажав, тільки б протягти ті хвилини найдовше, адже тут, біля її колін, відчував, що лагіднію, впокорююся, затихаю і зовсім не збурююся.

— Я хочу тиші, — шепочу, вдихаючи аромат тих колін, — такої, як ледве вкочена трав’яна дорога.

— Знову говориш красиво, — відповідає вона. — Це стиль учительок української літератури: калинова мова, каштанові почуття! Не хочу нічого фальшиво-красивого.

Макс дивився на неї, як прошак на щедрого жертводавця.

— А що хочеш?

— Любові, любові — і тільки!

— По-моєму, я тебе люблю.

— А по-моєму, ти мене просто вигадуєш, — сказала вона. — Бо в житті насправді немає нічого поетичного, а ти його вигадуєш, бо дівоча поетичність — це тільки екзальтація, потрібна їм для того, щоб діяти на чоловічу глупість, — от ви й розпускаєте вуха й відвішуєте губу. Насправді жінки утилітарно практичні, а їхнє бажання любові — це натуральний потяг і бажання утвердитися біологічно. Коли так не стається, вони мучають себе і світ, а зрештою руйнуються.

— Ти як оракул-пітія в Дельфійському храмі, — сказав Макс іронічно.

— Бо я і є оракул-пітія, — сказала вона, тонко всміхаючись.

— Ясно, — сказав Макс. — Ти із навіжених, котрі цікавляться всілякою чортівнею, тібетською медициною, гіпнозом, хіромантією, буддизмом, НЛО, неприродними явищами, зодіаками, лікарськими травами, сонниками, оракулами — всім одразу чи всім потрошку, тобто, як багато хто, витворюєш із себе нестандартний стандарт, щоб пудрити якомусь кретину, як я, мозок, чи так?

— Так, — сказала вона, все ще таємничо всміхаючись. — І знову хочу повторити, що вже казала. Біда твоя в тому, що хочеш усе зрозуміти. А все зрозуміти — це смерть.

— Хочеш; сказати… — спитав Макс запально.

— Еге ж, хочу сказати, що наша з тобою любов також неприродна, бо вона не з життя, а з смерті.

Макс замотав головою, запаморочилася вона йому.

— Нічого не розумію, — сказав він. — Хочеш сказати, що любов — це політ нетлі на свічку чи пожирання квіткою комара, що до неї прилетів?

— Так говорить Надин чоловік, — сказала дівчина.

— То, може, любов — це нудне повторювання, після якого виникає почуття порожнечі?

— Так говорить Лєнин чоловік, — сказала дівчина.

Тоді Макс заплющив очі, відштовхнувся від її колін і застогнав:

— Мені болить голова! Мені розвалюється голова. Я не хочу більше нічого придумувати і нікого не буду ані любити, ані ненавидіти. Я хочу спокою, пітіє! Хочу тиші, хочу безділля, хочу краси, хочу дивитися на свій чи твій сад, хочу йти по зарослій травою дорозі, хочу закусити стебло трави й відчувати в роті її теплий смак.

Макс почав знову горнутися до тих м’яких, еластичних і прохолодних колін. Різко розхиляв їх і побачив залізні двері у стіні. Він розчинив їх і ввійшов у темний, теплий, вогкий сутерен, по якому довго блукав. Потім зупинився, бо побачив, що шлях роздвоюється. Рушив праворуч — так велять закони руху. Тут потрапив у печеру, залиту смарагдовою водою і з великою кількістю вигадливо привішених сталактитів. Тут не було тьмаво, бо світилася вода і сталактити. Макс заплющив очі й побачив візію того-таки гігантського Ліниного ліжка. Там лежало голе, розіп'яте тіло чоловіка: може, це був Лінин чоловік, той утеклий, може, Надин чи Лєнин, а може, то був він… Три сирени сиділо на бильцях того ліжка і співали, а чоловік метався і сіпався, щоб розірвати пута. Обличчя у нього було спотворене від нелюдської муки, а з ран на тілі сочилася кров. І Максові стало страшно дивитися на ті муки, але не міг він і не дивитись. Той чоловік народжував зі своєї голови жінку, найчудовішу в світі й наймудрішу. Голова його розкололась, як розколюється гора- вулкан, і звідти виступила чудова, золотокоса і золототіла істота, струснула пишним волоссям і засміялась.

Я розплющився. Був — як Іона в череві кита і здивовано роззирався: чи народжуся я у світ удруге? А коли народжуся, то це радість для світу чи смуток? Чи буду в ньому розумний, чи дурний? Чи буду в ньому добрий, чи лихий? Чи понесу в нього глупість, вищу усілякої мудрості, чи мудрість, нижчу всілякої глупоти?

Я вдруге розплющив очі, хоч, здається, вони в мене й не були заплющені, — за вікном ішов дощ. Стукотів об піддашки, скло вікон, об площину балкона. Шамотів, шепотів, глухо лопотів, а за стіною заливисто плакала дитина.

Натужно звівся з ліжка й підійшов до вікна. Розсунув пасмату штору й побачив порожній хідник, мокрий і лискучий, по ньому йшла під пасматою парасолею якась жінка. Це мене незвідь-чому схвилювало, і я хотів вискочити до неї, бо в тій постаті мені побачилося щось знайоме, щось від тієї дівчини-пітії з Дельфійського храму. Але я не вчиняю безглуздих дійств. Більше того, я не вмію приставати до самотніх жінок, котрі йдуть порожніми хідниками. Окрім того, я тверезий і розсудливий чоловік, отож тільки всміхнувся на той порух у собі, хоч, може, то й справді була моя дівчина зі сну. Я стояв біля вікна, тримаючись за пасмату штору, й дивився на паруючий асфальт. Через калюжі з шумом проїжджали автомобілі, а за забризканим склом кабін вгадувалися людські обличчя. Жінки під пасматою парасолею не було, хідник знову порожній. У цей час задзвонив телефон.

— Привіт, — сказав мій колишній однокласник Михайло. — Тут у нас невеличка оказія, може, прийдеш?

— Дощ, — сказав я, — і мені зовсім нікуди не хочеться йти.

— Раджу прийти, — сказав таємниче Михайло, — в нас має бути одна дуже симпатична дівчина, яка, на жаль, без кавалера.

Я закусив губу й мовчав.

— Ти чуєш мене? — спитав Михайло.

— Так, — мовив нарешті я. — Здається, я прийду…


предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава