home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




3


У домі було сім кімнат, не рахуючи кухні й невеликої їдальні та комірчини, де влаштовано душ, — вода підігрівалася газовою колонкою. Тоді, коли сюди приїжджав, одна із близнючок, а саме тітка Ольга, перебиралася до тітки Олени, другої близнючки, бо вони звикли бути разом більше за інших.

Колись цей дім був повен життя: Станіславів дід та баба мали восьмеро дочок, восьма була його мати, єдина, яка не дожила до цього часу, вона померла молодою після війни від сухот, а її чоловік, Станіславів батько, Іван, у війну пропав безвісти: чи загинув, а чи, може, й досі живе в еміграції, принаймні вісток про себе він і досі не подав. Залишилося передвоєнне фото, де вони з матір’ю стояли, гордо звівши голови: вона коротко підстрижена, з бадьорим виглядом, а він з поглядом чомусь сумним; тітки оповідали, що він із дня на день чекав арешту, як і кожен тодішній інтелігент, і це фото було зроблено на пам’ять, бо щохвилини міг бути забраний і пропасти. Випадком долі забраний він не був, але пропасти пропав; отож, коли Станіслав розглядав цю фотокартку, йому здавалося, що його батько був рокований і чудово це усвідомлював. Дід з бабою після війни ще якийсь час жили, і він трохи їх пам’ятав: діда, зігнутого в карку, з білою борідкою, яка видовжувала його підборіддя, із сивими спокійними очима, тихого й непомітного, який вічно щось читав, і енергійну, моторну бабу, яка й справді була мотором цього дому, бо керувала ним владно і немилосердно, розборонюючи своїх дівчат, які вічно кипіли в негаційних пристрастях одна до одної і не раз верескливо сварилися…

Стояв перед вікном у кімнаті тітки Ольги, колись своїй; тут ще відчувався дух немолодої самотньої жінки, і зорив на дощ, який зі зливи перейшов у спокійний, але все ще активний. Уже перевдягся і витер насухо рушником волосся, зачесавши його охайно на проділ; дощ обливав пишну зелень саду, і та тріпотіла. Станіслав думав про чудну зустріч на вулиці з жінкою, що ішла до колонки по воду і яка нагадувала Леоніду, його перше і, здається, останнє кохання, бо після того, скільки він не перепробував жінок, жодна з них не викликала в ньому почуття сталішого і такого щемко-хвилюючого. І тільки недавно він збагнув, що в тих усіх жінках він шукав не нового кохання, а таки старого, а в жінках не нових коханок, а підміни Леоніди, бо вона, та Леоніда, якось дивно і стійко зачарувала його, а може, просто був однолюбом. Ні, не здивувало його те, що побачив у незнайомці Леоніду, таке траплялося не раз; навіть по-своєму звик, що Леоніда ніби розпалася на десятки своїх образів, утілених у різних, молодих здебільшого жінок; зчудувався, бо та з вулиці, котра йшла до колонки, раптом розчинилася в повітрі, мов привид. Попри художню вдачу, був людина раціональна, через це й почав думати, що сьогоднішній день мав давнє освітлення: якась нежива прозорість із синім передчуттям негоди, а водночас неймовірно яскраве сонце — вони, очевидно, й витворили цей ефект.

І все-таки він потелефонує приятелеві, тому далекому, ще з музичного училища, який одружився з Леонідою, і досі мирно жив у цьому місті, викладаючи в тому-таки училищі, — цікава і дивна вийшла в них історія: хоч він, Микола, й забрав од нього кохання його, дружити не перестали — чи ж часто таке в житті трапляється?

І Станіславові тут, перед вікном, пригадався той день, чимось схожий на теперішній, — у перемішці дощ із сонцем, і те, як до нього прийшов Микола, тривожний, печальний і щасливий водночас; дорогою він встиг трохи змокнути, і від нього пахло вологою одежею, а ще трохи одеколоном, бо перед тим, як прийти до нього, зайшов до перукарні, постригся й поголився. І Микола запропонував Станіславові прогулятися, бо має до нього серйозну розмову. І вони тоді довго блукали вулицями рідного міста, потрапляючи чи під дощ, чи під сонце, яке осяювало довколишній лискучий і мокрий світ; Микола йому розповів, що Леоніда зустрічається не тільки зі Станіславом, але і з ним, Миколою, що він її любить, хоч чудово знав і про Станіславове почуття, але йому перед ним незручно, адже вони друзі, і це виглядає негарно, відтак мусять розрубати цього вузла раз назавжди, але не відає як. Станіслав тоді удав із себе безпечного й легковажного; він сказав, що ситуація не так незвичайна як банальна і що на дуель він Миколу не викликатиме.

— Атож! — сказав Микола. — Я також цього не хочу! Але не бажаю, щоб гадав, ніби я падлюка і зраджую нашу дружбу.

— Так само зрадником міг би відчуватись і я, — сказав Станіслав.

— Ні, — вперто вів Микола. — Перший із нею почав ходити ти.

— Отже, що пропонуєш? — холодно спитав Станіслав.

— Щоб ти вирішив, — мовив цей безнадійний ідеаліст, — як мені себе в цій ситуації поводити.

— Поводь, як вважаєш за чесне і розумне, — сказав Станіслав.

Тоді Микола якось дивно на нього подивився; в цей час яскраво світило сонце й освітлювало його лице, ніби трохи розмиваючи; Микола тоді хвилювався і відчував розгубленість чи зніяковіння, а водночас був рішуче настроєний, адже він чесна і проста душа і волів, щоб проблеми вирішувалися просто й чесно. Станіслав же вдавав із себе скептика, бо в той час бути скептиком йому найбільше подобалося, отаким собі Чайлд Гарольдом, рефлектуючим, сумовитим і на позір спустошеним; він уже тоді знав, що в цьому місті не затримається, що перед ним довга, незвідана, але велика дорога, що він не просто людина, якій призначено збудувати собі гніздо, а в ньому завести родину, жити задля неї та в ній — те, чого прагнув Микола і чого прагла, зрештою, Леоніда, а з призначенням особливим. Звісно, він любив Леоніду, гарненьку й охайну, в міру кокетну і в міру просту душу, в міру чарівницю, але з невеликими забагами й прагненнями, вона була зроджена не у вірні супутниці жерця мистецтва, в якого не існує «я», а лише його мистецтво, при якому могла бути «жінкою Дантовою» — не Беатріче; очевидно, їй і справді більше підходив Микола, адже праг того, що й вона, згоджувався улягати її волі й примхам, тупцювати поруч і улещувати, чого й справді потребувала, а вона, як лагідна й випещена кішка, що не без пазурчиків, того чекала від свого вибранця і сподівалася.

Саме тоді йому потрапив на очі дивовижний вірш Лесі Українки про «жінку Дантову», який його вразив: «жінка Дантова» — це не особистість, а жертвенна тінь, яка створювала поетовий будень, отже, давала тим самим йому реальну можливість бути Дантом. Леоніда ж на жінку Дантову увіч не підходила, і вже тоді він те чудово розумів. І не тільки він, але й вона, — ось чому переметнулася до Миколи, хоч дружба зі Станіславом тішила її самолюбство — він завжди і скрізь і в усьому виділявся з довколишнього оточення, цього годі було не помітити. Мав призначення, яке зробити своїм вона не забажала, та й не мала до того сили. Ось чому між ними почали виникати все частіше сварки й непорозуміння — ніде гріха подіти, Леоніда вжила всієї сили, щоб він уліг її волі, але тієї сили також було замало — і справді собі не належав. Його полонила, притому цілковито, інша коханка — Муза, і Леоніда змушена була визнати свою поразку: незважаючи на юнацький шал, яким зуміла запалити Станіславове тіло, душу його і серце звоювати не спромоглася. Чи розумів він це тоді так яскраво й просто як тепер? Очевидно, що ні. Він тоді страждав. Страждав важко, тоскно, хоч на вустах його й цвіла саркастична чи скептична всмішка, тож і слова, які сказав Миколі, були не його, Станіславові, а продиктовані безжальною його володаркою, тільки їй улягав конечно:

— Не будемо дикунами чи звірми, Миколо, — сказав він. — Хай вибере собі з нас сама!

Знав, що це було відречення від Леоніди, відав це і Микола.

— Але наша дружба від того не порушиться? — наївно спитав він.

— Таж звісно, — відповів Станіслав. — Не дикуни ж ми і не звірі…

Отже, Леоніда вибрала Миколу — хоч би через те, що Микола за неї по-своєму воював та змагався, а Станіслав відступився; дружба між ними видимо не порушилася, навіть листувалися вряди-годи, акуратно вітали один одного зі святами; коли приїжджав у рідне місто, зустрічалися, випивали по чарці й довго розмовляли, проте все було видимістю, грою та маскуванням, бо прірва між ним чимдалі глибшала і перейти її вже не могли. Але інше диво сталося зі Станіславом: Леоніда, не захотівши стати «жінкою Дантовою», стала його Беатріче — забути й викинути її із серця він також не міг. Може, через це й не одружився, бо жодна з жінок чи дівчат, з якими сходився, замінити її не здолала, не могла витравити з нього оцих задавнених болю й туги; могли лишень уподібнюватися до неї, а як тільки уподібнення зникало, не ставало й стимулу для продовження стосунків. Через це його вважали певною мірою за ловеласного старого парубка; жінок приваблювало його голосне ім’я, як нетель, але їхній екзотичний інтерес при ближчому зіткненні з його холодною замкнутістю, закутістю в сталеві риштунки, швидко зникав, як і до них у нього; принаймні поки що жодна його криги не розтопила і душі та серця його не звоювала. Чи страждав од того? Страждав, але це страждання ставало спонукою до глибшого вникнення у своє мистецтво — нещадна володарка не бажала ні з ким його ділити, оті риштунки і броня були від неї.

Дивна ще одна річ: він з Леонідою у час відвідин приятеля зустрічався, входив у балачки, навіть легенько, в міру пристойного, робив вигляд, що фліртує, але все при тій же холодній замкнутості й закутості, ніби Леоніда й не була тим предметом його юначого закохання, від вогню якого не звільнився й досі. Чи грав із себе байдужого? Не грав, він ним, зрештою, й був, бо кохав не цю теперішню, цілком стандартну і побиту часом, тобто постарілу жінку, а той її далекий ідеальний образ, який в ньому вона поселила. Адже для Данте і Беатріче — тінь, видима фігура без плоті, каталізатор мистецької потуги, інструмент володарки Музи, за допомогою якого викрешує творчий вогонь. Чи знала про це Леоніда? Він цим не цікавився. Важливо інше: вона в цьому світі повинна бути. Ось чому так стривожився, коли образ її, поселившись у молоду жінку чи дівчину на вулиці його дитинства, спрозорів і розчинився у сонячному промінні…

Холодний дощовий душ змив із нього втому від недоспаної ночі, бридке враження від брутальної сцени, що розігралася на його очах; усе-таки дав собі слово більше в низинні сфери буття не спускатися — не потрібно це йому. Дощ за вікном перестав, з-за хмари знову блиснуло сонце, і вся зелень залискотіла і запишалась, аж його покликало вийти в сад. За церемоніалом зараз мав бути спільний із тіточками урочистий сніданок, бо в поїзді не снідав, на кухні йде активне до того приготування, отож спустився по сходах вниз і попередив тіточок, що прогуляється по саду.

— Але ж там мокро, — наївно сказала тітка Людя.

— Не розмокну, — сказав він. — Тим більше, що душ уже прийняв.

— А може, хочеш прийняти справжній душ? — спитала тітка Віра, світячи до нього й досі гарними очима.

— Потім, потім, — сказав, відчиняючи двері.

Перед ним було знайоме подвір’я, біля порогу так само стояло відро із засунутим туди віником, а прометена доріжка до хвіртки була ще й добре змита дощем. Сад — запущений, і тітка Людя мала рацію: доріжка в глибину майже заставлена мокрими стеблами квітів та бур’яну, що на неї посхилялися. Тому він пройшов до хвіртки — невідь-чому повабило на вулицю до тієї колонки; здалося, що та жінка, котра озирнулася на нього із залитої сонцем пройми і в якій так явно побачив образ давньоколишньої Леоніди, ще й досі набирає воду, а йому так хотілося придивитися до неї ближче. І як завжди в подібних випадках, при химородді уяви, щось тривожне, м’яке і світле овіяло йому душу — свята, чиста, як просвіти в небі, туга. Звісно, вулиця зараз була порожня, хіба сонце грало на траві і в калюжах; в одній із них по-провінційному купалися горобці. Ішов серединою вулиці й відчував, що не пасує до неї, виглядає тут, мов білий крук; зрештою, він завжди був білим круком; і йому здалося, що з вікон і дворів до нього придивляються сховані сусідські очі — дивляться уперто, пильно, навпереміж цікаво і відчужено, адже білий крук — це білий крук. Давно звик до такого щодо себе ставлення, здивувався б, коли б було інакше. Але вийшов на вулицю зовсім не для того, щоб показати себе сусідам. Він раптом здригнувся: в одному з дворів уздрів ту ж таки жінку, обличчя якої нагадало йому Леоніду з молодих літ. Жінка прозаїчно розвішувала серед двору білизну, ставала навшпиньки, і її стрункі ноги чудово промальовувалися на зеленому тлі. За простирадлами проглядав покритий зеленим димом сад, а трохи збоку, де стояла миска з випраним, сяяв ще біліший од простирадел кущ розквітлого жасмину. Тепер він зрозумів, чому пропала, розчинившись серед вулиці, ця жінка; очевидно, він на мить одвів погляд, і в цей час вона зайшла у двір. У профіль і справді нагадувала Леоніду, але коли різко обернулася до нього й зустрілась з ним очима, побачив, що це одна з багатьох його ілюзій — перед ним стояла зовсім чужа жінка з настороженими, хоч і привітними очима — вона відчула його інтерес до себе, а що це був для неї старий, принаймні старший її років на двадцять, і чужий чоловік, а ще й такий, що дибав вулицею, як білий крук, то який їй міг бути до нього інтерес?

«Отак тобі, сентиментальний дурню!» — сказав подумки Станіслав і пройшов вулицею далі, щоб зійти жінці з очей і не виказати до неї надмірного інтересу. Коли ж повертався назад, вона вже білизну розвісила, але стояла ще серед двору і пильно, здається з видимим інтересом, подивилася на нього — десь так дивилися поштительки, але де б з біса взялася тут у нього поклонниця? Знову надзвичайно подобала на юну Леоніду, і в нього попри весь скепсис стрепенулося серце. Спробував їй усміхнутись, але відповіді не дістав. Тільки цей пильний, з інтересом погляд. Біля правої ноги жінки цього разу стояла, наче квітка, бо з великими синіми бантами, схожа на ляльку, дівчинка років трьох чи чотирьох і так само зачудовано витрішкувалася на Станіслава.

— Ма, со це за дядя? — спитала дівчинка.

Але мати не відповіла. Вона підхопила звільнену від білизни миску і повільно пішла до будинку, твердо знаючи, що він дивиться на неї, отже, й так, як кожна жінка, котра знає, що її оглядають. Дівчинка побігла за матір’ю, тріпочучи, як метелик крильми, синіми бантами.

«Господи! — подумав він, не маючи сили відвести погляду від жінки. — Чи я не здурів?»



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава