4

Зрештою, це була елементарна рефлексія із тих короткочасних житейських спалахів: одні з яких залишаються в пам’яті, інші — ні, продовження не мають і в історії не вкладаються, але по-своєму освітлюють наше буття, надаючи йому загадкового чару. Отже, мав повернутись у дім до своїх тіточок, щоб відбувати й далі ритуал зустрічі з ними, укладений нерушно, бо не раз повторювався, ніби це була офіційна зустріч за протоколом, а не дружне сімейне спіткання. Він мав конче раз у два роки тіточок відвідати, хоч так не завжди в нього й виходило, але намагався чинити, не зважаючи на зайнятість, — і для нього й для тіточок то була подія, і кожне мало в зустрічі потребу; він принаймні сприймав поїздки, як данину родинному сентименту, тож бував у цей час трохи розчулений, а відтак рефлектуючий. В дивний спосіб від навідань рідного краю оновлювався, набирав сили й завзяття для своєї безконечної роботи. Це не тільки якнайкраще заміняло йому відпускні мандрівки (до моря, на курорти, в санаторії, туристичні вояжі), яких не любив і потреби в яких не мав, — їздити й так йому доводилося надто багато. У цих же поїздках він по-своєму опрощувався, ніби спускавсь у власне дитинство чи юність, через це й така елементарна зустріч, як оце із жінкою, що нагадала йому молоду Леоніду, була для нього як принадна й цікава музична тема, яку й прослуховував у собі, вертаючись у рідний дім. Уже відчинивши хвіртку, він побачив, що тіточки з’юрмилися разом у дверях, а доріжкою ступав по заметеній і змитій дощем землі білий як сметана кіт і, дивлячись на Станіслава ясними зеленими очима, ліниво кавкнув, показуючи червоного ротика.

— Масьо! — вигукнула тітка Броня. — Дивіться, Масьо прийшов привітати Стасика!

Кіт персонально належав тітці Броні, хоч бавили й пестили його в домі всі. Кількох тіточок на ґанку не було: Настусі, Ольги та Олени, вони, напевне, порядкували коло столу. Кіт потерся об ногу музиканта, задер голову, подивився замлоєно і ще раз кавкнув.

— Він Стасика не забуває, — розчулено сказала тітка Броня. — Ходи до мене, пустунчику!

Кіт миттю послухав, пострибав до тітки Броні, вона підхопила його на руки, і її напомаджене й нафарбоване обличчя перетворилось у маску.

— Це такий мудрий кіт, — сказала вона.

Визирнула тітка Настуся і закликала їх до столу, який уже було накрито в їдальні білою скатіркою зі старим приладдям: потемнілими ножами й виделками і ще довоєнною, з двадцятих років, порцеляною. На столі вивищувалися пляшки із домашнім вином; він же пішов знести пляшку шампанського, яке завжди привозив. Тітки шампанське любили не менше, як цукерки, але за ритуалом він мав конче хвалити вино домашнє; зрештою, пересади тут не чинив, воно йому подобалося більше, ніж магазинне, особливо полуничне.

— Як цього року полуниця? — спитав Станіслав.

— Слава Богу! — відказала тітка Марія, і її розплиле обличчя ще більш розплилось од усмішки. — Матимеш її сьогодні на десерт.

Город і вино були в розпорядженні тітки Марії, так само, як кухня в Настусі, хоч допомагати там і там мали теоретично всі, за винятком тітки Віри, яка ні городом, ні кухнею не цікавилася, її захопленням було читання романів, які вона міняла в міській бібліотеці. В домі книги залишалися тільки дідові: підшивки старих польських та російських журналів, зібрання творів Кнута Гамсуна, Метерлінка, Брандеса, Шіллера, Міцкевича, Мордовцева і Данилевського — нових книжок тітки не купували.

Стіл перед ними цвів. Перш за все, консервади власного виробництва: салати, помідори, огірки, відварена і сквашена в огірчаному розсолі капуста, салати свіжі, тільки-но з городу, олів’є, картопля, м’ясо — тіточки до його приїзду готувалися. На боках кришталевих келишків, яким теж уже бозна-скільки років, виблискувало сонце. Воно щедро лилось у великі вікна, сонячна стяга перекидалася через стола, як золотий рушник, від того кімната стала весела і ясна, і та ясність відбилася в усіх на обличчях. Тіточки порозсідалися довкола столу, кожна на своєму місці, Станіслав також мав тут своє місце; всі зробилися серйозні й урочисті і позавмирали, ніби хотіли сфотографуватися, поки Станіслав знімав із шампанського станіоль і розкручував дротика на корку; навколо зависла тремка тиша, навіть кіт завмер біля столу, звівши мордочку і вишкіривши в усмішці рота. Станіслав дав повільно попуститися коркові, зрештою вийняв його — голосно гахати корком у них не було прийнято. Підніс у руці шумуючу пляшку, і саме в цей час у сусідній кімнаті вдарив годинник; Станіслав аж здригнувся, бо той подзвін теж був од далекої і забутої музики, яку йому хотілося повернути. Тіточки від того дзвону також вийшли із чудного зачарування, в яке втрапили, — шампанське пінливо наповнювало старі келихи. Рука музиканта із пляшкою також була облита сонцем, вино в келихах іскристо спалахувало.

— За тебе, — сказала тітка Настуся, і її бородавка між брів зворушено затремтіла. — За те, що нас, старих і нецікавих, не забуваєш.

— За вас! — усміхнувся музикант. — За те, що ви завжди не старі й цікаві!

— Комплементуєш! — заграла ще й тепер гарними очима тітка Віра, і в них з’явився тонкий смуток. — Не розбещуй нас!

Пили шампанське із задоволенням, бо тільки в час приїздів його й куштували, через що і їхні обличчя при келишках біля вуст стали замріяні й зовсім однакі. Відбувався ще один акт їхньої зустрічі, і відбувався без ніяких порушень. Всі вели себе просто й невимушено; тіточки щось йому оповідали, перебиваючи одна одну, були розігріті вином та їжею, а він сидів, повільно попиваючи трунок зі смаком та запахом полуниці, й відчував, що в цій теплій патріархальності розм’якає його душа. І йому здався примарний той світ, у якому жив, уся та метушня, зустрічі, балачки на мистецькі теми, його щоденна праця над розучуванням нових творів і шліфуванням готових, концерти, квіти й аплодисменти, уважні чи нудьгуючі обличчя з публіки, застілля і знову балачки, тости, втома після напруженого дня, звуки музики, якими був переповнений з ранку до вечора, — ніколи не належав сам собі, а все комусь чи чомусь, управлений (повторював цей образ), як білка в колесо, і біг, біг, не маючи ні змоги, ні сили зупинитися. Саме тут, у тіточок, починав розуміти, а може, відчувати велику силу і місію опрощення, того, до чого прагли умудрені знанням і теологічною мудрістю люди середньовіччя, яке й ставало гаванню для втечі перевтомленим од розумувань мозкам та од рефлексій душам; гавані, де високий розмисел і тонке чуття стають не лише утяжливі, але й ілюзорні, а речі прості набувають нового, незнайомого осяяня, стаючи квінтесенцією і мислення, і відчування. Тож сяюча, досконалої форми ягода, яблуко, дерево, трав’яне стебло, гілка чи листок набувають не меншого чару від вигадливо побудованого храму, вишуканої поезії чи музичного одкровення, які навіть у своєму найвищому трактуванні ніколи не дорівнюють створеному природою, адже те перше, природне, — творення Бога, воно, й зветься через це натуральним; а те друге, мистецтво, — творення людини, через що й зветься воно штукою, штучним; отож усі наші потуги до наддосконалого й вишуканого та вигадливого в мистецтві ніби є формулами змагання із простим, але водночас неймовірно складним, елементарним, але водночас наділеним незбагненною мудрістю творенням Божим — ось чому люди середньовіччя часто заперечували мистецтво, особливо догматичні православні, бо воно прагло до богорівності, а це, вважали вони, чи не підступ диявола, творця земної краси? Станіслав жахнувся цієї ніби й парадоксальної думки, водночас тямлячи й примарність її, бо справжній митець — чи не інструмент у Божих руках і чи не за його волею та натхненням той митець творить? Водночас між складним і простим і справді існує антагонізм, антагонізм, що базується на самозапереченні і взаємопоєднаності водночас; він, Станіслав, сам тут, в оточенні цих простих облич та слів, тисяч дрібниць житейського світу, потрібних, бо похідних од справжнього буття, відчував насолоду, але чи міг би жити в цьому домі й у світі буденних інтересів та клопотів своїх тіточок щодня і завжди? І він, і вони чудово знають, що це річ неможлива, що він може тут бути лишень гостем, що він, як і всякий митець, є гостем самого життя, а не натуральним складником його, такого простого в суті своїй, як листок чи стеблина трави, чи полуниця, яку він підносить до вуст, щойно знята з грядки. Його ж призначення якесь інше, якесь ніби медіумне, адже прагнення до богорівності є не лише результатом свавілля і самозарозумілості людської, але й результатом неналежності собі, а тій силі, що настановила людину жити саме так. І це сила зовсім не темноносна, як вважали середньовічні пуристи, демагоги й прихильники простоти на противагу розуму і складності його. Гармонія може бути, подумав він, лише при з’єднанні цих начал, адже будь-який антагонізм є результатом нетерпимості, а саме нетерпимість — головна зброя в руках темної сили, яка умалює людську душу і робить її ницою, перетворюючи у порох…

Він ходив по саду. Доріжка вела між яблунь, на яких уже подекуди зав’язалися тугі тіла плоду, там далі буяла зелень городу і, здалося йому, повітря просякнуте тим-таки синім трепетом, що не раз сьогодні завбачував. Пахло зволоженим зелом, мокрою землею, рідним обійстям, і він з напруженою пожадливістю вбирав у себе цей дух, якого йому завжди бракувало в кам’яному мішку великого міста, бо останнім часом у нього все частіше почало з’являтися відчуття знудження, коли довколишні обличчя починають блякнути, як осіннє листя чи трава, коли таке прив’ядання починає відчуватися і в ньому самому — тоді в тіло приходить млість і втома, а вартості, задля яких віддавав свою силу та час, починають здаватися примарними й позбавленими сенсу.

Альтанку обплели стебла дикого винограду; Станіслав зайшов у середину, тут-таки стояла дерев’яна лавка. Запустив пальці під дошку столу й намацав ініціали Леоніди, що колись сам їх вирізав. Маленька сентиментальна радість, дурна мана — чому не може їх позбутися? Чому так глибоко засів у ньому цей абсурдний безум і чому не вимивається з душі людини дорослої і тверезої, якою себе давно відчуває? Де його скепсис та мудрість, чому й елементарне загніждження таке глибоке і чому не зникає, хоч у світі все приречене на зникнення і загин? Чи не голос це тваринного начала в нашій фізіології?

У просвіт вхідного отвору проглядався краєвид на сусідні городи, й сади, і на горб. На тому горбі був березовий гайок, оточували його квітучі, аж палали від цвіту, акації. Колись блукав там із Леонідою, але що може значити те для нього тепер? Завжди, коли мав вирушити сюди, вона приходила до нього в сни; дивувався, прокинувшись, які міцні й нав’язливі можуть бути зітлілі відчування. Знав чудово, що Леоніда ніде не ділася, що він напевне з нею зустрінеться, як і з Миколою, та яке це має значення, коли між нею, реальною, і тією, яку не може забути, ще менший зв’язок, як між нею колишньою і цією зовсім чужою і незнайомою йому жінкою, яку зустрів на цій вулиці. Постаріла і обуденена жінка його приятеля — тільки нагад про ту нетлінну, яка в ньому продовжує жити і яка мусить у ньому існувати, інакше щось зіпсувалось би у його музиці тонке і сокровенне. Мусить утримувати в уяві та пам’яті несистематизовані й хаотичні клапті своїх споминів, оцей вічний сентимент утікача до рідного гнізда, який виростає в сад, в якому не відчувається спопеляючих хвиль часу, в якому дівчина із юності залишається вічно юною, а отже, недосяжною — наявність отих дитячих оман конечна, бо втікачеві чи мандрівникові завжди треба бути впевненим: на цій землі існує місце, куди можна повернутись. Принаймні може помріяти, що, коли надійде час остаточного виходу із метушні житейської, із білчаного колеса, коли втомиться, прийде в цей сад і скопає тут грядку, тобто повернеться у світ простих речей та понять, необхідних для елементарного існування й елементарних радощів, якими наповнюється старість. Навряд чи він колись напевне так здійснить, але втримувати подібну ілюзію потрібно, адже без сентименту до таких речей людина стає гола душею і самотня.

«П’яніть себе, чим хочете п’яніть», — згадав він рядок із якогось прочитаного давно вірша і поблажливо всміхнувся на свою високу глупість.