home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




5


Але безсонна ніч давала себе знати, відчув у тілі обважнілість, а повіки починали падати, отож подався до своєї кімнати, вибачився перед тіточками, адже мав відбути з ними черговий ритуал — розмову з кожною віч-на-віч. Зрештою, давно потребував післяобіднього сну, але тепер мав бути сон після сніданку: був підхмелений, зморений дорогою та їжею, а найбільше думками, які полилися на нього потоком.

Заснув, і йому привидівся горилоподібний із поїзда, голий, у самих маленьких плавках; він тримав перед собою автомата і чомусь розстрілював його тіточок. І тіточки скрикували, знімали до неба руки й падали одна по одній. Не впала лишень тітка Віра, вона йшла до горилоподібного із сумною шляхетною усмішкою і з печальними очима, що аж палали на її обличчі, — кулі відскакували од неї, як від залізної, викрешуючи іскри. Тітка Віра підійшла до горилоподібного, забрала в нього автомата і розламала його об коліно, як тріску, а тоді відкинула геть. І горилоподібний завив раптом, підкочуючи до неба очі, й кинувся бігти, трусячи великим білим тілом і раз по раз перестрашено озираючись.

— Бачиш, який гад, — спокійно сказала тітка Віра, сідаючи на старовинного, оббитого парчею стільця, що незвідь-звідки узявся. — А я хотіла виходити за нього заміж.

— Але ж, тітко Віро, — мовив Станіслав, — хіба це можливо?

— Все можливо в цьому світі, — смутно сказала тітка Віра.

— Вона звар’ятувала, Стасику, — обізвалася тітка Настуся, встаючи із землі й обтрушуючи куряву з одежі. — Через це і сваволить.

Інші тіточки так само зводилися одна по одній із землі й зійшлися довкола тітки Віри, як сходяться в групу для фотографування. І він приклав до ока фотоапарат, а вони застигли, зводячи обличчя і мертво всміхаючись.

— Ти ж нас не будеш розстрілювати, Стасику? — тоненько спитала тітка Людя й міцніше сперлася об свою паличку.

— Та Бог з вами! — вигукнув Станіслав. — Хочу тільки вас сфотографувати.

— Часом це і є розстрілювати, — проказала тітка Марія, — бо фотографуватись — це значить вбиватись у часі, не вважаєш?

— Як це — вбиватись у часі? — спантеличено спитав Станіслав.

— Хіба не помітив, — мовила тітка Марія, — що фотокартки мертві і люди на них мертві? Оце і є вбити!

І вони стояли перед ним, лише тітка Віра сиділа на старовинному, оббитому парчею стільці і всміхалися мертвими фотографічними всмішками, і він вирішив сфотографувати їх інакше, щоб зображення залишилось не на папері, а в його уяві чи пам’яті. Бо час плиткий і швидкоплинний, подумав він, і конче треба його зупинити, бо що станеться з ним, коли цей дім спорожніє зовсім і йому вже не буде куди приїжджати лікуватися від білчаного колеса, від світу, котрий крутить ним і котить, і жене, як перекотиполе по лиці земному. І бажав того чи не бажав, але вони, тітоньки його, таки перетворились у фотокартку, шматок пожовклого паперу з відбитими на ньому постатями, мертвими очима — нерушні й закоцюблі. Узяв того листка і пришпилив кнопкою до білої голої стіни — з-під пальців посипався білий порох. Відступив на кілька кроків од стіни, кімната була зовсім без меблів, без фіранок і штор на єдиному вікні, а з самим лише голим хрестом рами, без електричної лампочки, що мала б звисати зі стелі, і без жодних дверей — лише п’ять білих площин стін та стелі і шоста площина — червона — підлоги, ніби була вона залита засохлою кров’ю. Обперся спиною об стіну, протилежну від тієї, на якій було пришпилено фотокартку, й побачив, що та росте, власне в неї входять один за одним всі люди цього дому, котрих уже нема. Ввійшов дід з бабою і зупинилися по краях від своїх дочок; ввійшла його мати і стала біля тітки Настусі, молода, гарна, в одежі свого часу. Ввійшов чоловік тітки Настусі з поголеною головою і пишними вусами та у вишиванці, став біля дружини й Станіславової матері, фотокартка при цьому розширилася. Забіг малий хлопець у штанях на шлейці і з м’ячем у руках, роззирнувся навсібіч, проліз між руками батьків своїх, чоловіка з голеною головою та тітки Настусі, і став перед ними, тітка Настуся обійняла його за плечі. Ввійшов ошатний чоловік у парусовому костюмі та солом’яному капелюсі, чисто виголений, з тонкими, вишуканими рисами обличчя, чорнобровий і чорноокий, і став біля тітки Віри, урочисто застигши. Фотокартка вже була на чверть стіни, вона розширялася спазматично, поштовхами і лише тоді, коли заходила нова людина. Ось з’явився ще один чоловік у сорочці, підперезаній паском, і в чоботях, халяви яких були зібгані в гармонійку, він тримав за руки двох дітей: хлопчика в матросці й дівчинку, також у матросці; сфотографовані заворушились і розступилися, даючи місце прибулим біля тітки Марії. І тітка Марія раптом заплакала, і якось дивно було бачити, як по її фотографічному обличчі течуть сльози.

Станіслав усе ще стояв, обіпертий об стіну, і дивився. Тільки тепер збагнув, що в кімнаті звучить музика, одна з тих, що спорадично виникають у його голові, ніжна й печальна фортепіанова музика, коли звуки стають ніби згустки сонячного проміння на мерехтливій ріці. Вийшли чоловіки і до близнят Ольги та Олени, і сфотографовані знову розступилися, з ними прийшов хлопчик у коротеньких штанцях, застібнутих біля колін на ґудзики, і в лакованих туфельках. Увійшов чоловік і до тітки Броні, стрункий і підтягнутий і у військовій одежі.

— Чи вже всі? — спитав Станіслав.

— А батька свого забув? — нечемно сказала тітка Настуня. — Були і ще деякі, але їх можна зневажити. А батька треба зачекати.

Ввійшов батько, але обличчя його розгледіти Станіслав не зміг — ніби залите туманом. Ввійшов у фотокартку і став біля його матері. Ніхто не вийшов тільки до тітки Люді, вона стояла маленька, худа, потемніла, зі своєю незмінною паличкою і перев’язаною ногою, й коли всі інші тіточки на папері помолоділи і стали десь такі, як Станіславова мати, тобто у віці, відповіднім вікові чоловіків, що біля них поставали, тітка Людя одна залишалася стара і зморщена, але очі її світилися по-молодому. І фотокартка розрослась уже на пів-стіни, а люди на ній не були мертві та застиглі: хто всміхався, хто тихо щось до когось казав; водночас усі вони ніби пам’ятали, що мають фотографуватися, тож кидали позиром у його бік, адже він один був із фотоапаратом. Але йому не хотілося їх фотографувати, бо, може, справді тим дійством, як казала тітка Марія, мав убити їх усіх, убивати ж він не бажав. І музика набрала сили, стала потужна, трагічна — була це вже не легка імпровізація, а стрімливий, гомінкий потік.

— Швидше, Стасику, фотографуй, а то твій сон уже кінчається, — сказала всміхаючись тітка Настуня, і вони всі раптом споважніли, позавмирали, позводили обличчя, і він змушений був підвести фотоапарата, а коли це вчинив, зображення на стіні стало маленьке й кольористе, ніби повите димом, і все меншало й меншало, отож, аби не зникло цілком, натис на кнопку, і фотоапарат перед його зором раптом вибухнув червоним полум’ям, і Станіслав сахнувся, вдарившись тілом, а найбільше головою об стіну, аж уклеївся в неї, ніби горорізьба. Тоді музика стала патетична, важка й понура і крапала, ніби смоляні краплі, ніби ковтки темряви, що розбивались у кров.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава