home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




6


Прокинувся раптово, ніби випірнув із глибочезної ями, здивовано роззирнувся, не добираючи, куди потрапив. Поступово свідомість повернулася, водночас із гострою цікавістю ще розглядав білу стіну з величезною фотокарткою і застиглих на ній осіб цього дому; так само продовжувала лунати й музика, все тихіше й тихше, аж доки в глухій порожнечі, що його оточила, не зникла зовсім. І Станіслав подумав: яка це жахлива річ, коли в багатолюдному домі залишаються самі жінки, тобто ті, яким судилося за природою своєю продовжувати рід, але які вже ніколи того роду не продовжать, а з ними так само безплідний і він, бо й він роду не продовжив. Чи ж таке мале це у світі? Більше того, всі вони, за винятком однієї лишень тітки Люді, свій біологічний обов’язок намагалися виконати; в тітки Ольги та в тітки Броні дітей не було, хоч вони свого часу заміж повиходили, а тітка Віра мала кількох наречених, але їх, як і всіх чоловіків цього дому, змила вода життя, і жоден з них не дожив нормально віку, як дідусь його — батько вісьмох дочок. На нещастя, дід помер уже тоді, коли в домі залишилися самі жінки, тобто коли всі вони трагічно осамотніли. Що відчував перед смертю, адже знав: незважаючи на власну реституційну потугу, його дім невзабарі спорожніє, а рід може цілком зникнути з лиця землі? Чи не тому так любив і пестив його, Станіслава, та й усі дивилися на нього, як на свою надію. Але він продуктував тільки музику, при цьому не свою, а чужу, і хоч та музика й записана була на платівки й магнітні стрічки, хоч його однодушно визнавали за видатного піаніста, більшість витвореної ним музики гинула в концертних залах і в короткій пам’яті його слухачів. Останнім часом це почало його жахати, бо всі велетенські зусилля, які віддавав заради свого мистецтва, викладалися тільки для короткочасного життя хай вибагливих, досконалих, вишуканих, прекрасних звуків, а життя звуку — як подих вітру, котрий може часом вирости в бурю, та все одно безслідно зникає зі світу, як і потуга його. Чи не тому долає його останнім часом утома і все частіше з’являється відчуття порожнечі? О, це почуття вбивало! Тоді все блякне, знебарвлюється, втрачає чарівну осяяність: люди, будинки, природа — все ніби відбите на фотопапері, ніби застигле, залишене в часі, але неживе… На щастя, дід не довідався про безплідність онука, був гордий з його успіхів у навчанні, пророкував йому велике майбутнє і, як оповіли тіточки, бо Станіслав був відсутній у момент дідової смерті, останнім словом його було Станіславове ім’я.

— Бережіть Станіслава — то наша надія! — сказав він, і це зробилося їхньою родинною легендою. Легендою для всіх, тільки не для нього. І лише тепер, коли все частіше виникало почуття порожнечі, зрозумів, що мав на увазі дід. Чоловіки виходили з цього дому по-різному: в тітки Настусі був забраний у тридцяті роки і знищений — йому інкримінували участь у націоналістично-терористичній організації, а їхній син Борис дотяг вісімнадцяти років. Перед початком війни, як оповідала тітка Настуся, він простояв у черзі за маслом кілька годин на холоді погано одягнений і застудився, почався фурункульоз, а потім сепсис. У лікарні Борис швидко загасав: не міг поворухнутись, як оповідала тітка Настуня, тільки дивився великими очима, в який заховувався біль та відчай. Мати переконувала його, щоб тримався, але хлопець знав, що вже ніколи не одужає. Вряди-годи плакав, і сльози котилися по щоках, мов горох, але плакав мовчки. Помер спокійно й тихо на материних очах — ніби заснув. Тітка Настуся не могла собі вибачити, що послала його в ту чергу. Найбільше гризло те, що її чоловік Максим при арешті сказав тільки одне речення: «Бережи Бориса!» — сина, однак, вона не вберегла і, хоч була жінка вольова й активна, часом потрапляла у стан неприкаяності й тихої журби. Переставала варити їсти і клопотатися господарством, ставала тиха, опущена і навіть не стежила по-жіночому за собою — так могло тривати день, чи два, чи й цілий тиждень; сестри намагалися їй тоді догодити. Ці її хвилі занепаду Станіслав пам’ятав із дитинства; тоді всі в домі ставали насторожені й тихі, зникав навіть звичний жіночий галас. Кінчалося тим, що тітка Настя йшла на синову могилу і проводила біля неї цілий день, не ївши і не пивши. Син являвся у її сни і, як вона розповідала, намагався її задушити — саме після того вона і впадала у прострацію. Отямившись, знову бралася за домашні справи — вона єдина із сестер, котра ніколи не ходила на службу, а обмежувалася домом.

— Я для них, — казала Станіславу тітка Настуся, — домашня господарка — це ніби прислуга. Що їм треба більше і що вони б робили без мене?

Баба померла ще у війну, і Настуся заміняла сестрам матір. Покрикувала на них, розбороняла, коли спалахували дрібні сестринські сварки, варила, прала, прибирала — сестри її боялися і слухались. Саме вона творила в домі лад. Станіслава любила, але була вимоглива, строга, контролювала його заняття, хоч сама в тому нічого не тямила, стежила, щоб він не ходив, як казала, «обдертусом», карала, хоч він загалом був хлопчиком старанним та слухняним, тобто він ніби замінив їй Бориса. Часом, забувшись, вона й називала його Борисом, на що завжди обурювався.

— Я не Борис, а Станіслав!

Дивилася на нього із суворим прижмурцем, ніби шукала, до чого причепитися, тоді зітхала й казала:

— Ти й справді не Борис, а Станіслав!

Казала це крізь зуби, і він чомусь відчував сором, що він не Борис.

Борис же жив у їхньому домі привидом. Не тільки являвсь уві сні матері, але й іншим тіткам, чомусь найбільше тітці Люді, яка серйозно переконувала сестер, що він блукає ночами домом, вона не раз це бачила і жахливо його боялась. Але у снах він тітку Людю не душив, а гладив по голові, оповідала вона, і жалів, називаючи її бідолашненькою і нещасною, — тітка Людя любила себе пожаліти.

Тітка Настя розказувала, що в тридцятих роках щоночі чекала: її арештують і пошлють туди, де пропав Максим, її кілька разів викликали на допити, а врятувалася вона тим, що від Максима відреклась. І не лише офіційно — викреслила зі своєї пам’яті й ніколи не згадувала, вважала, що саме він винуватець усіх їхніх нещасть.

— Чого йому було виставляти ту дурну вишиту сорочку, — казала вона зрідка, коли заходила про Максима мова, — ліпше думав би про жінку й дитину. А то нє, все йому подавай вишиванку, всі в нього неправильно говорять, а треба так і так — от і добалакався! Чи не все одно, як люди говорять? Говорять, як уміють!

Отже, тітка Настуся свого чоловіка невинуватим не вважала, але те, що останнє його слово було берегти сина, її зворушувало. Зворушувало й печалило, бо вона сина не вберегла. В п’ятдесятих роках їй прийшло повідомлення, що Максим загинув невинно; власне, він ніби помер від сердечної недостатності в 1942 році.

— Ніякої сердечної недостатності в нього не було, — категорично сказала тітка Настуся. Сховала того папірця і залишилася так само переконана, що коли б не ті вишиванки і дбання про правильну мову, він би, той дурний Максим, як вона визначала, не загримів би і їх не зробив нещасними.

Ні дядька Максима, ні свого брата у перших Станіславові бачити не довелось, але в домі вони присутні й справді були: у фотокартках, у спогадах, у пам’яті посельців. Це і значить, думав Станіслав, бути привидом у своєму домі. До речі, фотокарток дядька Максима тітка не знищила, лишилося їх, як і Борисових, хіба кілька; у той час фотоапаратів було мало, отож і фотографувалися вряди-годи. Малим Станіславу уявлялося, що люди, зображені на фотокартках, по ночах оживають, зіслизають тінню з фотопаперу і починають ходити по домі, збираючись для бесід, уявно п’ють чай чи вечеряють, читають книги, обговорюють житейські справи і згадують своє минуле. Через це йому здавалося, що вночі фотокартки стають білими листками і лиць на них нема, але досить вмикнути світло, як зображення в миг ока заскакують на своє звичне місце і застигають у заданій своїй позі. І тільки ті, думав він дитиною, образів яких і спогадів про яких у домі нема, ніколи вже у цей світ не приходять, бо вони умерлі не тільки тілом, а й у пам’яті. І хоч він зараз цілком доросла й поважна людина, в якісь особливі хвилини і досі вірив, що це так, як і в те, що побачити привиди може лише людина з тонкою душевною організацією, а може, з розхитаною нервовою системою. Ми, зрештою, всі живемо у світі привидів, колишні люди приходять до нас через історію, розповіді, легенди та спогади і в такий спосіб продовжують існувати й діяти; без них, думав він, ми були б вельми плиткі й уподібнювалися до тварин.

Його кімната розташована на другому поверсі, під дахом, куди вели дерев’яні сходи, і він почув, що по них хтось важко підіймається; очевидно, це була тітка Настуся. Починалися персональні до нього візити, коли приймав їх кожну окремо, і то не лише для вручення особистих дарунків, а й для бесід; так складалося, що кожна прагнула розповісти йому про свої проблеми й претензії, чи, як-то кажуть, вилити душу, хоч його місія в цьому акті завжди була пасивна: слухати й притакувати. Але тітки й не прагли, щоб він втручавсь у їхнє життя, когось із кимось мирив, за когось проти іншої поставав, тітки в цьому були делікатні й потребували слухача і мовчазливого співчуття. Дивно лишень те, що тітка Настуся не дочекалася, коли він подасть знак, що прокинувся і вже може її прийняти, — цього разу вона чомусь поспішала використати своє право першої і старшої. Він встав із ліжка і сів у старого, потертого й потемнілого фотеля. У двері обережно постукали, вони привідчинилися, і в прочілі з’явилося важке, вольове, з підгарлом обличчя тітки Настусі із чималою бородавкою між брів.

— Не спиш? — спитала вона найдобродушніше. — А я думаю: турбувати тебе чи ні?

— Заходьте, заходьте! — сказав Станіслав і звівся, щоб привітати тітку.

Важко перевалилася через поріг і впустила свої тілеса на стільця, який застогнав і зарипів під її вагою. Станіслав розстебнув дорожню сумку, де було складено індивідуальні подарунки для тіточок, і вийняв горішнього пакунка — подарунки в нього було складено «за ранжиром», як він жартував.

— Так нас балуєш, Стасику, — сказала тітка Настуся, із задоволенням приймаючи пакунка. — Не варто на нас так витрачатися, ми вже старі й потреби наші малі. Що тут? — спитала швидко.

— Відріз на плаття, — сказав Станіслав.

— О! — вигукнула тітка. — Завжди здогадуєшся, що мені треба. Моє вихідне плаття, сам бачив, уже соромно вдягати.

Тітка любила тканини барвисті у велику квітку, і цей смак у неї не порушився і в старості. Швидко розгорнула папір і зирнула на тканину: була якраз така, якої сподівалася. Одежу тітка собі шила сама, для цього в домі трималася стара зінгерівська машина, отже, тітка матиме невдовзі задоволення засісти за неї. Шила із захопленням; до речі, не лише в часи меланхолії, що вряди-годи її долала, але і в час шиття переставала займатися домом — це мали переймати сестри.

— Знаєш, я трохи поповніла, — зізналася тітка, — тому старе плаття ледве на себе вбила. І кручусь цілий Божий день як муха в окропі, і все одно повнію. Старість! — сказала вона печально.

— А по-моєму, ви такі, як були! — сказав Станіслав. — Це потрібно було зазначити: тітка про свої вади могла говорити сама, але не терпіла, коли казав хтось.

— Це вже ти комплементуєш, — поблажливо мовила і знову з любов’ю зирнула на тканину. Потім зітхнула і відклала її на ліжко.

— Дякую, хлопчику! — сказала хоч він уже давно не хлопчик. — Дякую, що не забуваєш свою стару й бідну тітку, — наголосила на слові «бідну». Зробила багатозначну паузу, а тоді значуще глянула на небожа. — Бачиш, я серед них найубогіша, бо пенсії фактично не маю, як вони всі. Все віддала для них, все біля них крутилася, все їм пригоджувала, а вони й копійки мені не перекинуть. Старість, Стасику — це важка річ.

— Хіба щось не так? — спитав.

— Все не так! — категорично відрубала тітка. — Людина на старість вар’ятує, стає примхлива і свавільна. Вони мене вже зовсім не слухаються, а часом таке вріжуть, що цілий день плачу. Наприклад, що я не працювала й не заробила собі пенсії, ніби я колись сиділа, склавши руки, і цілий вік не була їм прислугою. Отож вони тепер до мене як до прислуги й ставляться.

— Що ви таке кажете, тьотю! — здивовано вигукнув. — По-моєму, ви головний мотор цього дому.

— Це по-твоєму, — гірко сказала тітка. — А по-їхньому: прислуга. І те не так зробила, і се, і не те, що їм смакує, зварила, і не так. Тій хочеться того, цій іншого, тій смачно, іншій несмачно, та собі потай цукерочки підкуповує, а та складає грошики в панчоху. Тій наряди ще в голові, а інша тільки й жере, що солодке та м’ясне. І кожній догоди, кожній її манаття випери, а ще й прибрати за собою лінуються — все мені, все мені! Та книжечки почитує, бо їй ще романсувати хочеться, і більше нічого не хоче знати, а та лежить цілими днями біля телевізора — краще б ти нам його не дарував.

— Хотів, щоб вам було веселіше, — сказав Станіслав.

— Отож, кому веселіше, а кому смутніше. Всі на старість вередливі зробилися, всім незадоволені; скажеш котрій слово, а вона тоді у відповідь — десять, а ще й очі колять, що я, мовляв, цілий вік пробайдикувала. Бронька так мені і сказала: ти, каже, в нас коник-стрибунець. «Отепер, — каже, — скачи, небоже, на морозі гопака!» Не уявляєш, як тяжко мені буває з ними жити. Ніхто тобі не подякує, ніхто слова доброго не скаже — все не так! Знаєш, що Марія потайки випиває?

— Не можу повірити, — мовив Станіслав.

— А воно так. Ми її й трусили, і все якусь пляшку знайдемо, вже й сваримо, і грозимо, що виженемо, а вона така утайлива, така хитра стала, — що ти хочеш, у тих тюрмах чого людина не набереться — все від неї, як од п’яниці, несе. Повинен з нею поговорити! — сказала наказово. — Вона тебе шанує, то тільки тебе й послухає… Вже які дружні були Ольга з Лєнкою, але й ті між собою гризуться: та взяла одежу в тої, а яка різниця, коли одежа однакова? Нє, понашивали собі признак, чия в кого яка, а тоді гризуться. Людя святоша стала, щодня в церкву бігає, молиться, ікон понавішувала в своїй кімнаті, але Бог її чомусь не береже — все впаде і все щось злама. Вона може, навіть спіткнувшись, щось собі зламати. А знаєш, для чого це робить? Щоб її жаліли, бо вона, бачте, стара діва, ніби ми винуваті, що вона не знайшла собі хахаля. А коли її не жаліють, надується і тижнями ні з ким не говорить. Чув таке?

— То ви її часом і пожалійте, — сказав Станіслав.

— Тоді зовсім на голови нам сяде, — категорично сказала тітка Настуся. — Нє, ти не уявляєш, як мені з ними теперички важко. А Бронька? Нафарбувала собі волосся у фіолетове, бачив? Всі гроші викида на креми, рум’яна, білила, помади, тьху! — думає, що від того помолодшає. А вона від того не молодша, а почварніша стає, не помітив? І скільки ми з неї сміялись, але те з неї — як вода із гуски. Вона, мовляв, заробила собі пенсію, отож і бажає тратити її як хоче. А їсти їй дай, притому ще добре їсти. Може, тобі це нецікаво і, може, не треба було того розказувати, але мені нікому й розказати. Не піду ж я розвіювати сусідам, тим наше лихо — бальзам на душу. Та й сміття з хати не годиться виносити… І Вірка не ліпша, романи почитує, і шарики за ролики в неї заскакують; вона, бачте, колись була красуня! Знаєш, що вона вчудила?

Цього Станіслав і справді не знав, тому звів запитливо очі.

— Заміж хотіла вискочити за якогось старого! Скільки нам труду коштувало, щоб того старого спровадити! Загнав свою жінку на той світ; я вже про нього все розвідала, і тепер йому стало треба доглядачки, щоб болячкам його годила. А Вірка наче сказилась: я його, мовляв, люблю. Уявляєш, це в її літа: люблю, ти тільки подумай! Ледве ми того старого відшили. Вона й плакала, і скандали нам влаштовувала — ціле пекло було! Потім змирилася, і знову романи почитує. Я оце навіть думала: була б з неї та доглядачка, вона ж палець об палець не вдарить!

— Бачу, тут у вас весело, — усміхнувся Станіслав.

— Було б весело, коли б не було сумно. Сили в мене вже нема! Вибач, що всім цим набридаю, але чим далі, тим важче стає з ними. Оно тільки й мрію, щоб ти приїхав, і щоб було кому душу вилити. Ти їх не балуй і нічого їм не даруй, — наказала, важко подивившись. — Хай ведуть себе порядно, не шаленіють, не сваволять — тоді дістануть подарунки…

Вона урочисто замовкла і сиділа з мент нерушно.

— Сигарети в тебе є? — спитала раптом. — Я вже тепер і не курю, сигарети подорожчали, дістати їх нелегко, та й грошей у мене на те не вистачає. Вони і куривом мені очі випікають…

Цей момент Станіслав передбачив, щоразу захоплював із собою блок сигарет, але тітка Настуня весь час зарікалася, що палити кидає, навіть наказувала, щоб сигарет він їй не привозив, отож і чекав, коли пригадає. Вона ж пригадувала майже завжди, хіба раз того не вчинила, тоді дуже вже заповзялася не палити. Він же курив люльку, вона це знала, так само й те, що сигарети для неї конче мав привезти. Отож дістав із сумки блока сигарет і мовчки тітці подав. Вона схопила їх із пожадливістю, одну пачку з блоку виламала, решту сховала під папір із тканиною. Зірвала пластмасову червону смужку, висмикнула сигарету — Станіслав послужливо підніс їй запаленого сірника.

— Дякую! — сказала, пожадливо втягши і задоволено випускаючи дим. — Тільки ти їм про сигарети нічого не кажи, а то й так очі колять, що їхні гроші не на харчі, а на куриво розтринькую. А я не дуже й курю, отак тільки, коли на душі коти шкребуть. А тепер, признаюся, на душі більше важко, як легко. Тож і не втримаєшся. А вони мені тицькають, що в хаті тютюном смердить. А я в хаті і не палю, навіть у своїй кімнаті, хіба взимку і у кватирку. А так вискочу в сад, посмокчу, ще й недопалка в землю затовчу. Отакий мені створили терор. Закури й ти, щоб не казали — це я в тебе надиміла.

Натовк люльку й запалив. Пахучі хвилі розтеклися кімнатою.

— Гарний запах, — сказала тітка Настуся. — Чого вони в сигарети такого тютюнцю не кладуть?

— Бо це тютюн люльковий, — мовив Станіслав. — Притому, не наш! Забугорський!

— Да, у них усе лучче, в тих чортових капіталістів! Це ти на гастролях купив?

— На гастролях, — сказав він.

— Часом тебе по телевізору бачимо й чуємо, — розчулено сказала тітка Настуня. — Бронька все біля телевізора вилігується зі своїм ледачим Маськом то й гукає нас, коли тебе показують. І так мені гарно стає на душі, коли тебе побачу й почую, — ми тебе усі слухаємо… Я навіть думала якось: ти нас і об’єднуєш…

Комплімент був щирий, тітка говорила про це із замилуванням. Курили якийсь час мовчки, тітка дивилась у вікно з розсунутими фіранками, за ним тріпотіло листя, яке підступало під саму лутку.

— А я, коли граю, — тепло сказав він, — часто про вас думаю. Тобто не так думаю, як відчуваю, бо під час гри не до думання. Вас, і цей дім, і сад…

— В тебе й досі нема про кого думати? — немилосердно проказала тітка Настуся. — Щось би приємніше мав відчувати…

— Таки нема, — мовив він. — Сентимент рідного дому — великий сентимент.

— І це зле, — рішуче сказала тітка. — Це тобі треба було б романи читати, а не Вірці. І когось би собі підшукати. Ще молодий і в силі, Стасику — не гай часу! Не зоглянешся, як пізно буде… Старість — вона як злодій, підкрадеться непомітно і влізе в твою хату, і вже її не проженеш…

Тітка говорила правду, зрештою, говорила таке щоразу, коли приїжджав, але зараз її слова вразили. Можливо, тому, що сам про те думав, а можливо, через оту жінку на вулиці — молодечий образ Леоніди.

— Вже про це думаю, тьотю, — сказав він.

— І щось є? — ожила тітка, аж очі в неї засвітилися.

— Ще непевно, — мовив він. — Але гадаю, що є.

Це була правда лишень часткова, бо там, у великому місті, звідки приїхав, у нього зав’язалася невелика історія, не подібна до інших. Не було то короткочасне захоплення на сексуальній основі, яке швидко запалювалось і так само згоряло, не залишаючи після себе й попелу, була то тонка і поки що ілюзорна симпатія, здається, наобічпільна, але предмет симпатії замолодий — цього Станіслав і страшився. Біда в тому, що дійшлі жінки його не захоплювали, ними можна було тільки покористуватися, і то з тієї причини, що душевно вони опростились і втратили поезію, якою ще володіють дівчата. Значило тут і те, що образ його першого кохання в ньому не старів, недаремно він не пов’язувався із живим об’єктом, тобто теперішньою Леонідою. Вона ж бо також постаріла, втратила поезію, чуттєво опростилась, а її уявний образ з минулих днів залишився. Йому доводилося читати, що так сталося і в Тараса Шевченка, великому поетові не повелося з коханням у юності, отож опісля зупиняв свій позир і увагу тільки на юних істотах протилежної статі. Але в тому був свій дисонанс, вікова невідповідність, — ось чому Шевченко так і не одружився. Ось чому і в нього виникав острах, коли думав про предмет своєї симпатії; вони сходилися з дівчиною повільно, обережно: вона зі страху перед його іменем та славою, а він перед її молодістю. Але це була дівчина серйозна, не з тих легковажних повійниць, які летіли на ім’я та славу, як нетлі на вогонь чи мухи на мед, і не з тих, як він гадав, авантюрниць, які маститого чоловіка хотіли здобути корисливо. До речі, дівчина анітрохи не схожа на Леоніду, і це ще один момент, котрий і відстрашував, а водночас приваблював його. Але думав про неї все частіше, і під час кількох останніх концертів відчував не лише присутність рідного дому, саду, тіточок, але і її, — того він тітці Настуні не сказав, але вона по-жіночому це відчула; незважаючи на свою зовнішню огрубілість і зануреність у світ домашніх проблем, тітка часом вражала тонкістю своїх відчувань.

— Ми щодо тебе ніколи не бували набридливі, — сказала вона. — Але одного чекаємо: щоб ти одружився. І вимога в нас одна: запросиш усіх нас на весілля. Навряд чи підійдемо до твого товариства, одначе мусиш перетерпіти.

Тітка в своїх судженнях була пряма і трохи жорстка, зрештою, це її достойність — не вада.

— Таж звісно! — засміявся Станіслав. — Аби тільки те весілля відбулось.

— Усе від тебе залежить. Маєш тямити: в людини є обов’язки перед своїм родом, — так само категорично сказала Настуся. — А ти остання наша надія…

Це теж була правда. Точно й відверто висловлена, про це давно відав і сам. Знав і розумів, але поки що нічого не виходило. Адже йому не просто треба було завести родину, але й не помилитися, — того вимагала ота нещадна його повелителька — Муза. Отже, вибраниця мала бути не лише дітонароджуваним суб’єктом, а так само улягти її волі та повелінню. В цьому, здається, й лежала вся проблема.

Тітка допалила сигарету аж до фільтру.

— Чудово! — сказала, розглядаючи фільтр. — Це напевне дорогі сигарети?

— Не найдешевші, — усміхнувся він.

— Балуєш нас, — мовила тітка і всунула недопалка до кишені хвартуха. — Нічого тіткам про сигарети не кажи! — повторила.

Знав, що тітки, одержавши індивідуальні подарунки, потім показуватимуть їх одна одній, не витримають, щоб не похвалитися й перед Станіславом, що відають, які він давав дарунки іншим, але дещо кожна з них ховала і в секреті — те, що торкалося недозволених слабкостей. «В жінці ніколи не зникає дитина», — думав не раз, і це, здається, була аксіома, що стосувалася однаковою мірою й чоловіків.

Тітка зітхнула, звелася, взяла з ліжка загорнену тканину та сигарети.

— Набалакала сім мішків вовни, — сказала трохи ніяково. — Але тепер і справді легше стало. Вибач!

— Радий зробити вам приємне, тьотю!

— О, приємне! — трохи патетично озвалася тітка. — Скільки його в житті є! Ти — це наша найбільша приємність. Тільки не задирай носа!

— О вже ні! — відказав сміючись Станіслав. — Бо і цей дім, і ви — найбільша приємність і для мене.

Позирнула на нього, ніби перевіряючи, чи каже правду, тоді різко підійшла, поцілувала його в лоба, як дитину, а тоді, так само різко і не маючи змоги стримати свого зворушення, вийшла геть, голосно пристукнувши дверима.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава