home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




7


Сидів у тиші, яка настала після того, як тітка Настуся спустилась униз по рипливих сходах; потім устав, розчинив вікно, щоб вивітрити дим, що його вони накадили з тіткою, — побачив під вікном розлите море жасмину, і очі його знову зупинилися на горбі, де росла акація і березовий гайок і де так само розливався білий цвіт. Під горбом текла не видна звідсіля ріка, і все це стало болюче знайоме та єдино неповторне. Знову сів на стільця, заплющився, і йому явився з темені, як у вірші Лесі Українки (прочитав його випадково й уразився), «суворий Дант, вигнанець флорентійський», той, що знайшов свої пісні «в містичнім темнім лісі серед хаосу дивовижних марищ». Станіслав так виразно побачив його, з суворим, орлиним профілем, з міцно стиснутими вустами — один із тих, хто не належав собі, а лишень тому «хаосу дивовижних марищ», щоб із хаосу витворити «квітки барвисті вічні» свого мистецтва. І, виявляється, цей суворий геній був настільки слабкий та вразливий, що несподівано і неймовірно вразився усмішкою вродливої Беатріче Портінарі, отже, і йому, тому, що творив величаві безсмертні картини, теж треба було усмішки істоти, яка, крім швидкоплинної вроди, нічим не відзначалася, тобто була чимось цілком пересічним, а може, й по-дівочому дурненькою. «Чому це так?» — спитав сам себе Станіслав. Чим же він, геній той, так уразився, побачивши її лиш тричі: «Що раз колись до нього усміхнулась, а в другий раз пройшла, не глянувши на нього, а в третій раз на неї він дивився, коли вона в труні лежала нерухома»? Чому вона «була для нього наче сонце, що світло, радощі й життя дає, не знаючи, кому дає ті дари»? Чому він не забув її «ні в темряві понурій, ні при хатньому багатті привітному, ні на землі, ні в пеклі, ані в раю він не забув своєї Беатріче»? Чи тільки за її елементарну, тлінну і змінну, мов вітер, вродливість? Була в тому якась непояснима метафізика, таємниця наповнення творчою енергією, джерелом якої й може стати щось тлінне, досяжне, плитке, земне, що живе в короткому часі, але позначене красою, суперечне вічному, розумному й великому, бо невічне, нерозумне і невелике — таїна слабкості й ненадійності, що породжує велич і силу, і він, Станіслав, так добре це розуміє. Бо чи мав би і він ту силу, яка надихає, тримає в світі, примушує до безконечної великої праці, до самозабуття, яке кладеться для того, щоб відтворити велику гармонію звуків, так само короткочасних і ненадійних, які вмирають тільки виникши, а водночас тримають на собі печать вічності, коли б не пізнав і своєї Беатріче? І знову дивився на суворий з орлиним профілем й тонкими стисненими вустами образ Данте, а побіч «убогу постать», «немов тремтяча тінь, мов сон зомлілої людини невиразна», без вінця, без ореолу, з лицем, укритим покривалом, «немов густим туманом». Хто вона? Не вславлена, не намальована, яка не була провідною зорею і не мала власного імені. «Се жінка Дантова, — прошепотів Станіслав. — Другого ймення від неї не зосталось, так, мов зроду вона не мала власного імення». — «Вона, як вірна тінь, пішла за тим, хто був проводарем „Італії нещасній“. Вона ділила з ним твердий вигнання хліб, вона йому багаття розпалила серед чужої хати. І не раз його рука, шукаючи опори, спиралась на її плече».

— Вірна тінь, вірна тінь, — казав він ніби в трансі. — Де знайти в цьому світі вірну тінь, без якої неможливий ні творчий безум, ні одкровення, ні натхнення, де та, що відречеться від себе задля чужої слави тільки тому, щоб оберегти обранця тієї слави від порожнечі, вичерпання та самотності — вічних руйнівників мистецької потуги.

Знову почулися по дерев’яних сходах кроки — це, певно, йшла тітка Марія. Стрепенувся, відганяючи від себе навадження, — треба бути готовим до чергової фази ритуалу зустрічі з тіточками. Марія тихенько постукала, а коли відгукнувся, бічком прослизнула до кімнати.

— Не заваджу тобі? — спитала лукавенько, сідаючи на стільця, на якому нещодавно сиділа тітка Настуся.

— О ні! — мовив Станіслав. — Радий вас бачити, тітко Маріє.

— Не знаю, чи так уже радий, — сказала тітка Марія, все ще лукаво всміхаючись, при цьому її обличчя ще більше розплилося, — а що ми тебе раді бачити, зокрема я — це напевне. Бо ми що — кодло старих бабів, які поміж себе гризуться, але які одна без одної жити не можуть; ти ж людина з великого світу.

— Великий світ, тьотю, — сказав Станіслав, — це така ж облуда, як і малий.

— Ну, не скажи, — відгукнулася тітка. — Коли б той великий світ тебе не вабив, не покинув би цього дому і в той світ би не пішов.

— Це правда, — засміявся Станіслав. — Але я вже казав тітці Настусі, що без цього дому, саду і без вас я був би як висушений гарбуз.

— Може, й так, — сказала тітка Марія. — Людина цінує те, чого не має.

— Я ж це маю? — звів він брови.

— Маєш як сентимент, а не власний світ.

Тітка Марія була розумна, здається, наймудріша з усіх тіточок, її логіка бувала парадоксальна, але завжди виважена. Однак прийшла вона не для того, щоб вести інтелектуальні балачки, а щоб дістати подарунка, недаремно і в неї по-особливому блищали очі.

— Знаєте, що я вам привіз? — таємниче спитав, лукаво й собі всміхаючись.

— А що? — не втримала спокійного тону тітка Марія.

Він поліз до своєї сумки і витяг згортка. Подав його тітці, і та без церемоній розірвала паперову обгортку.

— Чоботи! — тонко зойкнула вона. — Але звідки ти довідався, Стасику, що в мене немає чобіт? Господи, а я ж тільки й ламаю голову, щоб додуматись, як би мені ці чоботи купити, бо мої вже цілком, ну цілком розвалені.

— Телепатичне ояснення, тьотю, — сказав Станіслав.

— Правду кажеш? — подивилася на нього тітка. — Коли признатися чесно, я телепатичні хвилі тобі посилала. Отак сяду й думаю: коли б Стасик здогадався. Нє, це тобі хтось із тіток сказав…

— Ніхто мені нічого не казав, — засміявся Станіслав. — Просто подумав, що це найбільше вам підійде.

— Ти мене ощасливив, — сказала тітка. — А звідки знаєш мій номер?

— Ваші розміри в мене записані на окремому листку, — відповів Станіслав, — багато знати не треба.

— Тоді я з твого дозволу приміряю, можна?

— Не можна, а треба.

Тітка скинула капці і взула спершу один, а тоді й другий чобіт. Перейшла кімнатою, її розплиле обличчя цвіло.

— Як улиті, — сказала. — Ні, ти в нас просто чудо, що б ми без тебе робили? Перегризли б одна одній горлянки, та й по всьому.

Станіслав знову порився в сумці і витяг пляшку горілки. Тітка спохмурніла.

— Це вже тобі Настя сказала? — спитала підозріло. — Вже напатякала?

— Але ж, тьотю, — мовив Станіслав. — Із тіткою Настусею я говорив десять хвилин тому, а пляшку привіз із собою.

— І це правда, — мовила Марія. — Ти їм нічого про цю пляшку не кажи, бо загризуть… А може, ми її зараз і роздушимо? За чоботи. Маєш чарку?

— Чарка в мене дорожня, розкладна, — повів Станіслав. — Але вип’ємо з моєї пляшки — ця ваша!

— Замиємо чоботи, — ентузіастично сказала тітка Марія. — Бо це, здається, єдине, про що я мріяла останнім часом.

Станіслав відкоркував пляшку коньяку і налив у розкладну чарку. Тітка ковтнула напій одним духом.

— А воно нічо! — сказала. — Я, знаєш, до коньяку не дуже, мені ліпш горілочка. Звикла, коли вийшла з концетраку й була на поселенні; я там не до такого звикла. Ти мене, Стасику, не суди, бо життя мені так переламали ці чортові комуняки, так поламали! — В неї на очах виступили сльози. — Все забрали, все розтоптали, родину знищили, мене спаплющили, життя перевели. О, ти не знаєш, як це інтелігентній людині потрапити між брутальну босячню і не менш брутальних тюремників. Небагато про це розповідала, бо навіщо тобі душу травити. Не доведи Господь, щоб це повторилось! Як думаєш, може це повторитися?

— Не знаю, — сказав Станіслав. — На людей часом находить сказ самознищення.

— Мабуть, щоб не розплоджувалися надмірно, — мовила тітка. — Давай ще по одній!

Вони випили знову.

— Нє, цей коньяк непогана штука, — мотнула головою тітка. — А я його знаєш чого не люблю? Його начальство в концтаборах пило. Жлуктили коньяки, жерли ковбаси й булки, а ми здихали з голоду. І знаєш, що найстрашніше в тому пеклі? Це коли живеш у бабському кодлі, а чоловіки тільки тюремщики — падаль собача! Іронія долі, що, коли повернулася, знову мушу жити в баб’ячому кодлі, цього разу сестричок. А жінки, за природою своєю, мусять жити біля чоловіків, ось у чому секрет. У бабському кодлі вони псуються не уявляєш як! Казяться, дичавіють, стають брутальні, хижі, злорічні, підступні, як суки, і роблять одна одній неможливим життя. Ненавиджу бабське кодло! Давай по третій! І не суди свою нещасну тітку. Вона заслужила на співчуття, а не осуд, бо життя в неї бардак, переколочене і перетрощене.

Станіслав налив, вона й третю випила одним духом.

— Ні, коньяк — це бридь! Він нагадує мені тюремників і блощиць. Господи, як я їх ненавиділа! Дали б мені ножа і пустили до котрого, на шматочки порізала б, хоч раніше мухи образити не могла. Сестрички дорікають мені, що часом випиваю. Переслідують, речі мої перешуковують, як ті ж таки тюремщики. Кричать на мене і б’ють, коли почують од мене запах. Тільки й чую «дихни» та «дихни». Уже й лавровим листям зажовую, але у них нюх, як у собак. А знаєш, коли я випиваю? Коли Павло мій сниться і дітки мої бідолашні. Я ж бо не відреклась, як Іуда, від Павла, а та сучка Настя від свого Максима відреклась. Відреклась, і Бог її покарав. Мене теж покарав, але я думаю, що то не Бог мене покарав, а диявол. Бо той, що сидів у кремлі, був його чорт. Оце вони мене й покарали, і знівечили, і мою людську гідність розтоптали, і в таку нікчему перетворили, що я тільки про чоботи мрію, бо не змогли взяти моєї душі. Уявляєш, про чоботи мрію! Ось як я опустилась! А прийде до мене у сон Павло, прийдуть дітки, і так мені їх жалко робиться, що вити хочеться. І я вию. Тихенько, в подушку, рву її зубами, а після того забуття потребую. Чого не випив?

Станіслав налив собі й випив.

— Ти їм про пляшку, що подарував, не кажи, — повторила тітка. — Знаєш, хто в нас найбільший шпійон і винюхайло? Бронька! Намаже собі хирю, виставить, як опудало, й нюшить! А Настя курить потайки, знаєш? Як чорт димить, бо душу йому продала. Олька з Лєнкою за своє шмаття гризуться, а Вірка про хахаля мечтає. Тут у нас була історія…

— Тітка Настя мені розповіла, — сказав Станіслав.

— Встигла, Іуда-чоловікопродавця! Я була б не проти — то її проблеми. Хоче глядіти старе мурло, хай глядить. А казала, що то за тип був? Відставний кагебіст, от хто! Нажлуктався, пес, людської крові, і це щоб хтось із нашого роду доглядав убійників та нищителів наших, це вже дозвольте! Я сказала, що ліпше повішуся, ніж таке допущу. Або піду й задушу його оцими руками, — вона простягла руки з покорченими від артриту пальцями. — Скажи, не мала я рації?

— В даному разі, цілком, — сказав Станіслав.

— Ще б пак! Одна лише Бронька, оце наше сімейне кагебе, вступилася за Вірку. Вона, бачте, була жінкою ахвіцера! Офіцера війська, а не цієї' людобойні, що далеко не одне і те ж.

— Ще вип’єте, тьотю? — спитав Станіслав.

— Більше трьох не п’ю. Ще ніхто мене не бачив у скотолежанні і «до положенія риз». Я не п’яниця, Стасику, але часом так нестерпно жаль стає моїх невинноубієнних, і так вони турбують у снах, що світ сірий і немилий стає. Отож коли-не-коли підігрію душу, — вона раптом легковажно Станіславові підморгнула. — Нічого їм про пляшку не кажи. А за чоботи дай тебе поцілую!

Підійшла в тих-таки чоботях і чмокнула його в лоба. Тоді роззулась, взуття ретельно склала, обгорнула папером і охайно перев’язала шворкою. Пляшку засунула в пазуху широкого халата, де, здається, була внутрішня кишеня — місце сховку освоєне; сестри, обшукуючи її речі, очевидно, й не підозрювали, що пляшку тітка Марія носить при собі.

— Не видай мого тайника, — сказала лукаво, і її лице знову розпливлось. — Життя, Стасику, — це війна. Безконечна й безнастанна війна, тільки невідомо за що. І не сатана править світом, а абсурд. А може, й сатана, і Бог — самі частки абсурду? Не богохульствую я, хлопчику? — вона подивилася примружено.

— Не знаю, — сказав Станіслав.

— Абсурд і хаос — це все одно. А Бог творить світ із хаосу. Отже, хаос первісніший від створеного світу, чи не так?

— Ви філософ, тьотю!

— Філософом був мій Павло — не я. Від нього й навчилася. Ні, скажи, хіба не найбільший абсурд, коли філософа, людину вищого розуму, нищить горилоподібний хам, у якого в голові дві звивини, та й ті залиті коньяком; коли горила упосліджує філософа, як найостаннішого раба, топче й перетворює в падло? Це Бог чинить чи Абсурд?

Тітка взяла під пахву пакунки й велично пішла до дверей.

— Не суди мене, Стасику, — сказала напівобертаючись. — І вибач мою злорічність.

— Усе гаразд, тьотю, — тепло мовив Станіслав. — Дякую, що ви є.

— Е, з того, що я є чи мене нема, в світі нічого не зміниться, — сказала тітка Марія і рішуче відчинила двері. — Ще одне. Коли вони почують од мене запах, скажи, це ти мене вгощав.

— Таж я справді вас пригощав, — мовив Станіслав.

— Звісно, — відгукнулася тітка, — але з моєї спонуки…

Вона пішла, а йому стало сумно. Тітчиного чоловіка Павла він знати також не міг; вони жили до війни у Харкові, де Павло читав курс історії філософії у Харківському університеті. Після його арешту тітка не тільки вистоювала у велетенських чергах, щоб передати передачу; здається, це було на Холодній горі, але й обписувала всі інстанції, за що була заарештована також і пройшла всі кола пекла. Її катували, але вини своєї не визнала. Приїхала до сестер лишень у 1954 році й відразу ж почала розшуковувати своїх дітей, яких нібито забрали в дитячий притулок, як нащадків ворогів режиму. Їздила в Київ, Харків та Москву, їздила в Казахстан, куди її дітей начебто завезли, але ніяких їхніх слідів не знайшла — вони впали у воду буття ніби два камінчики, оті хлопчик Анатолій і дівчинка Світланка. Від них залишилася тільки одна фотокартка, так само, як і від батька їхнього Павла, які зберегла не хто, а та ж таки тітка Настуся, про яку Марія так немилосердно відгукувалась. Отже, й діти її, і Павло мали змогу ночами в цьому домі зіслизати з тих фотокарток і приходити до тітки Марії у сни. Це значило, що вони могли жити в цьому домі чітко видимими привидами; зрештою, сама тітка Марія признавалася йому раніш, що бачить їх такими, якими зафіксовано на фотокартці: хлопчик та дівчинка у матросках, а чоловік у сорочці, підперезаній паском, та в чоботях. Марія була жінка мужня й героїчна, отже, здолала всі кола пекла, і то було чудо, що вона повернулась, але саме це її і зламало. Тобто не стало опірної сили, особливо після того, як не вдалося розшукати дітей, — почала прагнути забуття. Але ні розуму, ні вражаючої сили логіки не втратила, хоч була, як сама призналася, злорічна. Можливо, через цю злорічність і жилося їй так важко, бо ані упокорення, ні прощення ця жінка не знала — Станіслав вірив, що вона справді могла б зарізати чи задушити того відставного кагебіста, що залицявся до тітки Віри (де він її здибав, коли тітки живуть таким замкнутим життям?), але не вірив, що могла повіситися, — надто сильний це був характер. Пенсію діставала малу і віддавала її майже всю тітці Настуні на харч, отож сестри ніяк не могли збагнути, з чого часом випиває. У цій слабкості сприяв Марії він, Станіслав, бо таємно присилав їй на головпошту, до запитання, невеликі суми — чинилося це цілком таємно. Сама тітка про це ані заїкалась (як і в цій щойно відбутій розмові), бо, пройшовши концтабори, навчилася конспірації, а в домі жила нишпорка не менш управна, як вона конспіраторка, — тітка Броня. Чи не для неї тітка облудно запитала: чи це не Настуся оповіла Станіславові, що вона випиває? Адже десь поруч могло приклеїтися Бронине вухо, яке було всюдисуще і невикривне. Тітка Броня вміла ходити безшумно, притому пересувалася з неймовірною швидкістю, але, щось вивідавши, ніколи не робила з того секрету, а розпатякувала почуте, — саме завдяки тітці Броні та її винюхуванню між сестрами й виникало найбільше колотнеч. Броня від того мала своє, не зовсім збагненне, але цілком нешляхетне задоволення, хоч ніколи позверх не виказане — на її лиці було накладено щільну косметичну маску, майже таку, як у міма. Броню сестри ненавиділи найбільше, але вона в домі була конечністю, як таємна поліція у будь-якій державі. За свій ґандж діставала безліч прикростей: її упосліджували, били, обділяли за столом, чинили щодо неї капості, наприклад, наливали в постіль сечі, а тоді знущалися, що вона слабка на втори і примушували постіль прати в усіх на очах. Але Броня все це терпіла і від власної лихої пристрасті стоїчно не відступалась, отже, була так само нещасна, як і всі інші. До речі, косметикою, яку тітка Броня нестримно любила, наділяв її він, Станіслав. Виходило, що саме він потурав слабкостям та ґанджам сестер, своїх тіточок, але так уже в цьому домі склалося — тут усе відбувалось за чітко встановленим ритуалом. Отже, він сам був певною мірою винуватий у пристрастях, що спалахували в домі, знав це і розумів, як і те, що без пристрастей дім був не дім, а притулок гаснучих істот — пристрасті по-своєму оживляли сестер і давали їм змогу більш-менш повнокровно жити. Ось чому потурав їм і не відчував од того вини.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава