home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




12


Від тітки Люді Станіслав зайшов на кухню, де товклася розпалена й моторна тітка Настуся. Вона повернула до нього червоне обличчя.

— Обід ще не готовий, а ти, певне, проголодався, — сказала вона. — Може, чогось перехопиш?

— Та ні, я ситий. Пропоную поміч!

— То це в домі, повному жінок, мав би іще їсти готувати? — обурилася тітка Настуся.

— Нічого страшного, — сказав Станіслав. — Я звик готувати для себе…

— А тут не будеш! Настрекотали тобі сороки повну голову, наскаржилися і наговорили одна на одну?

— Все нормально, тьоть!

— А ти менше нас слухай! Бо набридне! Адже щоразу ті самі платівки, хіба не так?

— Не зовсім, — сказав він. — Щоразу довідуюся щось нове.

— Що ж нового довідався від тітки Люді? — спитала саркастично.

— Хоч би те, що тітка Олена відбила в неї свого Костю. І що вона з тим Костею вчилася в одному класі.

— А ти цього не знав? Це всім відомо. Через це вона на Лєнку цілий вік шипить. А що довідався від Лєнки? — знову іронічно спитала.

— Що Костя був поет і ви з нею спалили його вірші, коли вдруге заарештували тітку Марію.

— Знаєш, це правда, — тихо сказала тітка Настя. — Чи був він поет, не знаю, але Лєнка принесла мені якісь його рукописи, і ми їх спалили. І добре зробили, бо ще й нас потягали б за те, що чортзна-що переховуємо. Я взагалі переконана, що всі біди від паперу і книг. Отож чим більше їх згорить, тим ліпше для світу.

— Ви як інквізитор, тьотю!

— Не знаю, що таке інквізитор, але коли б не книги і не папери, то наша родина не була б у такому розгромі. Ми ж тут усі каліки, не тільки Людка, не помітив?

— І ні листочка з тих паперів не залишилося? — спитав Станіслав.

— Коли вже мені доручили щось спалити, від того не залишиться ані листочка, — гордо сказала тітка Настя. — Думаєш, могло там бути шось путяще? Та й навіть коли путяще, все одно спалити було треба, раз воно нам загрожувало. Людина цінніша паперів та книг. Глянь на нашу Вірку, що з нею ті романи зробили!

— На жаль, книги й папери — це теж людина, — сказав Станіслав. — Може, навіть безсмертна її частка…

— Маю тут свою думку. Але ша! — вона стишила голос. — Тобі вже треба йти, Бронька возревнує — її черга йти до тебе. І по-моєму, вона підслуховує.

Завмерли й почули ледь позначні кроки, що віддалялися.

— Не бери собі дурного, Стасику, в голову. По-моєму, той Костя був шалапут. Із таких, у кого мозок звихнений. Отож нема чого жаліти тих паперів.

— А що в них було, не примітили?

— Не мала б чого робити! — сказала категорично тітка Настуня. — Пам’ятаю тільки, що дрова були сирі, і я тими паперами зуміла розтопити піч… Йди вже, а то Бронька мені голову зірве. Подумає, що ти мені двічі давав дарунки. Може, зроблю тобі бутерброда? Щоб Бронька бачила: прийшов за бутербродом, а не вдруге дарунки приніс.

— Давайте! — засміявся Станіслав.

Тітка хутко відрізала скибку хліба, намастила маслом і поклала шматочка привезеної ним ковбаси.

Вийшов із кухні, покусуючи бутерброда, і відчув, що збоку на нього хтось ллє потоки погляду. Озирнувся й побачив у дверях кімнати виструнчену постать тітки Броні з мертвим обличчям-маскою, її фіолетове волося фосфоризувало, а очі палали, як розпечені бляшки.

— Ходімте, тьотю Броню, — сказав, відкусуючи бутерброда. — Я, бачите, трохи зголоднів.

На вустах у тітки Броні з’явилася подоба всмішки, вона схитнулася і рушила за ним…

Вікно у Станіславовій кімнаті було розчинене, знову падав дощ, але значно рідший, і повітря виповнилося запахом жасмину та вологої зелені.

— Чудово тут у вас, — сказав Станіслав і запросив тітку сідати.

— Це тому, що приїхав на два дні, — сказала жорстко тітка, — а коли б побув тут довше, тікав би, як із пекла. Коли б була змога кудись відійти, й хвилини тут не протрималася б.

— Чому так, тьоть? — спитав Станіслав.

— Довго говорити, а мало слухати, — багатозначно сказала тітка. Вона невідривно дивилась, як Станіслав витягає подарунки.

— Тут усіляка косметика і туфлі, не знаю, чи підійдуть.

— Ще такого не бувало, щоб від тебе не підходило, — в тітки Броні з’явилася подоба всмішки, «мімічної всмішки», — визначив Станіслав. — Ти що, позаписував наші номери?

— Таке в пам’яті втримати важко, — сказав Станіслав.

Тітка Броня, однак, подарунків не розгортала і за них не дякувала; сиділа на стільці напружена, настовбурчена, а що була облита міражним грозовим світлом, то фіолетове волосся і тут ледь-ледь фосфоризувало, але слабше, ніж у темені коридору.

— Важко в цьому домі живеться? — спитав Станіслав.

— Кошмарно, Стасику. Ето ж какоє-то антісовєцкоє гнєздо. А я всьо-такі жена совєцкого офіцера, которий погіб смєртю храбрих!

Бронин чоловік, якого Станіслав ледь-ледь пам’ятав, стрункий і підтягнутий, у військовій формі, загинув не на війні, а після неї, його застрелив товариш, до жінки якого той нещасливо заліз, а коли тікав од роз’юшеного рогоносця в самих кальсонах — було то взимку, то й дістав у задницю й трохи вище кілька куль, принаймні таку історію розповіла Станіславові тітка Марія, але тут могли бути пересади, бо між тіткою Марією та Бронею велась ідеологічна війна, перша була ворогом режиму, а друга його гарячим прихильником. Очевидно, тому тітка Броня розкладала свою мову на два пласти: побутовий, тоді вона говорила українською, як і всі тітки, і, за її висловом, «високіх матерій», коли висловлювала вірнопідданчі філіппіки режиму, згадувала чоловіка чи говорила на політичні теми, — тоді балакала російською. Коли повірити тітці Марії, чоловік тітки Броні, звався він Вікентій, мав немалу сексуальну потугу, але нащадка від тітки Броні не залишив — це тому, казала їдко тітка Марія, що вона занадто прокомсомолилась, а через це все жіноче в її нутрі стало бляшане.

— Вибач, що я такі речі кажу, — вістила Станіславові тітка Марія, — але та бляха цілком переїлася іржею.

Тітка Марія була їдка й пересадно люта лише тоді, коли йшлося про режим, який забрав у неї і знищив, як вона казала і як було насправді, «все моє дороге», отож інформація її щодо тітки Броні не могла бути об’єктивна.

— Нєт, ти только подумай, — сказала тітка Броня. — Настасія — жена врага народа, Марія — ето же злєйший враг совєцкой власті, от Ольгі і Єлєни я нікада не слишала хорошего слова о партіі і правітєльствє, Людміла — заражена релігієй, етім опіумом народа, а Вєрка… ну Вєрка єдінствєнная боліє-мєнєє. І знаєш, що я тобі скажу: те, що ви говорили з Настасією на кухні, мені не секрет. Вони палили з Марією антісовецкіє прокламації і пропагандівниє матеріали, і, прєдстав, я сєбє мєста не находжу, що я тоді промовчала, а не заявіла, куда слєдуєт. Меня ето убіваєт, просто убіваєт, і я хочу порадитися з тобою, как с чілавєком, которому совєцкая власть так много дала, і ти должєн бить єй благодарний. Ти же члєн партії?

— Ні, тьотю, — сказав Станіслав. — Я музикант, і мені ніякі партії не потрібні.

— Мені не сподобалося те, що сказав, — похмуро зауважила тітка Броня. — Я счітаю, шо Марія і єйо мужєньок заслужено понеслі наказаніє. І вопще єйо нельзя било освобождать, как злєйшего врага. Почув би ти, шо она говорит о совєцкой власті! Ето же ужас! Моя совєсть нє позволяет молчать…

— Отже, маєте намір, — сказав не зовсім добрим голосом Станіслав, — написати на неї доноса.

— Не доноса, а ісполніть свой гражданскій долг. І не тільки на неї, я їх всєх би засаділа, кромє Вєркі. Знаєш, вона зустрілася з таким хорошим чоловіком, а оні, зарази, ету чудєсную связь разбілі, он, відітє, в органах служил. Об етом я і хотєла с тобой посовєтоваться.

— Можна при вас закурити, тьотю? — спитав Станіслав, він був заскочений і почав хвилюватися.

— Нєт! — різко сказала тітка Броня. — Не терплю диму!

Станіслав узяв до рота незапалену люльку і почав її смоктати. Зірвався на ноги й ходив кімнатою. Тітка Броня спокійно стежила за ним кролячими очками, в яких вряди-годи спалахували червоні відливи.

— Давайте, тьотю, не будемо гарячкувати, — сказав він. — Кожна людина має право на свої погляди, і я вас ні в чому переконувати не буду. Але подумаймо, що було б, коли той донос написали б…

— Не донос, а я хочу ісполніть гражданскій долг, — рівно сказала тітка.

— Хай буде так. Марію ви можете засадити ще раз, бо вони не милують тих, що побували в їхніх руках. Що б вийшло? З цього дому мали б піти, бо всі від вас відреклися б. Жили б десь на квартирі, платили великі гроші, самі б себе одягали та обходили, і вам би цього ніколи ніхто з нас не вибачив би. Ні я, ні тітки. Підходить це вам?

— Чому б мала звідси піти?

— Бо існують моральні закони, тьотю, які годі переступати і які не можна забувати. Невже ви цього не розумієте? — він зупинився навпроти неї.

— І я маю все це терпіти?

— Так, тьотю! Можете одна на одну наговорювати, сваритися, битися, чинити одна одній маленькі капості, але ми, тьотю, одна родина. Власне, уламки родини, яку розтрощило життя, час і ваш улюблений режим. І доки триматимемося купи, ми жити ще спроможні, а коли розсипемся, розіб’ємося, розповземося — всім нам кінець! Бо ми тоді, тьотю, станемо людьми без даху над головою і самотні, збагніть це! Родина — це єдине, що в нас залишилось!

І тітка Броня раптом зів’яла. Плечі її опустились, обличчя погасло (хоч як може погаснути бліда маска?), а руки, що тримали пакунка, затремтіли.

— Але ж, Стасику, нічого такого я ще не зробила, — сказала вона придушено. — Я хотіла тільки з тобою порадитись. Я всьо-такі жєна совєцкого офіцера, которий умер смєртю храбрих за родіну.

— А не вбив його товариш біля своєї жінки? — спитав Станіслав.

— Ето враньйо! — крикнула раптом тітка Броня. — Ето тєбє Манька наврала!

— Давайте, тьоть, не гратимемо у піжмурки, — сказав Станіслав. — Це ж знають усі…

— Нєправда, нєправда! — закричала тітка Броня. — Враньйо ето, гнусноє враньйо!

І в неї з очей раптом потекли сльози, роз’їдаючи туш на віях і білила на щоках. І потекли по тому напомадженому обличчі чорні з червоним і білим сльози, виїдаючи брудні рівчаки. Тоді Станіслав раптом підійшов до неї і притулив до себе фіолетову голову. Тітка Броня заридала ще дужче.

— Заспокойтесь, тьотю, — сказав Станіслав, гладячи їй голову. — Всі ми не янголи, але в нас, тьоть, ще не зникла одне до одного любов. І зруйнувати її ми не маємо права. Чуєте, тьотю?

— Да, — глухо сказала крізь схлипи тітка Броня. — Я ж тільки прийшла порадитися з тобою.

— От ми й порадилися, тьотю, — м’яко сказав Станіслав і відійшов од неї'. — Заспокойтеся, впорядкуйте себе і вважайте, що між нами ніякої неприємної розмови не було.

— Відвернись! — наказала тітка. — Я должна накрасіца!

Підійшов до вікна. Дощ уже перестав, і на мокрій зелені знову грало сонце, земля в саду парувала ніби й більше — застеляла землю димом. Помітив, що й досі тримає люльку в роті; вийняв кисета, набив її і знову вклав до рота.

— Кури, — сказала за спиною тітка. — Я вже зараз піду.

Запалив сірника і з задоволенням напився диму. Тоді випустив голубу хмарку в розчинене вікно, барва того диму була така ж, як і в того, що стелився по землі в саду.

— До речі, Настя теж покурює, — сказала за спиною тітка Броня. — А твоя улюблена Марія, якій так віриш, скоро стане алкоголічкою, або ж алкоголічкою закінчить.

— Я знаю! — мовив він, випускаючи нову хвилю диму. Здається, все в домі знову ставало на свої місця; тітка Броня отямилася, дур у неї з голови виплив, як оцей дим з його рота.

— Олька з Лєнкою всі свої гроші тратять на солодке. Помітив, обидві вже такі, як бочки? За собою не дивляться, тільки ото жеруть і жеруть. Жінка не повинна переставати за собою стежити… Твій тютюн непогано пахне.

— Капіталістичний, — сказав Станіслав.

— Да в ніх там господствующому сословію всьо єсть. А бєднота з голода дохнєт…

— Небагато бачив там умерлих з голоду.

— Прачут, — сказала впевнено тітка Броня. — А знаєш, до чого це я додумалася?

Він випустив хмарку диму і всміхнувся.

— Наша Людка — симулянтка. Нічого вона собі не ламає, і ніяких хвороб у неї нема, а — ліками себе глушить для удовольствія. Ти їй ніяких лікарств не привозь, бо вона вже наркоманка від цих лікарств.

— Знаю, — мовив він, п’ючи дим.

— Знаєш, а всіх нас развращаїш? Зачем? Настє сигарети возіш, Маньке — бутилку дал, Людкє — лікарства. Зачем?

— Щоб кожна була така, як є, — сказав він. — Вам, тьотю, привіз косметику, — він знову з насолодою випустив дим.

— Вони сміються з мене, бо я дивлюся за собою. Жєнщина должна ухаживать за собой! Ілі нєт?

— Звичайно! — сказав Станіслав, — Через це вам косметику й привіз.

— Так почєму нас развращаєш?

— Догодити хочу, — сказав просто.

— Думаєш, жінкам можна догодити? — за спиною почувся якийсь іржавий сміх. — Ти не знаєш жєнщин!

— Знаю! — сказав, випускаючи дим.

— Тому й живеш бобилем? Можеш оборачиваця.

Він повернувся. На стільці сиділа точнісінько така тітка Броня, якою була, ввійшовши сюди. В кімнату наливалося сонце, і в цьому світлі її обличчя ще більше подобало на машкару міма. На вустах лежала подоба всмішки, «мімічної», як визначив він, а в глибині очей запалювалися червоні виграви.

— Все гаразд, тьотю? — спитав він.

— Ти страшний чєловєк, Стасік! — сказала тітка й підвелася.

— Знаю, — сказав він повільно і м’яко всміхнувся. — Це через те, тьотю, що я вас люблю. Усіх однаково, і не тільки я вам потрібний, а й ви мені.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава