home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




2


В квартирі № 1, побіч із нашою, де жив я із матір’ю, мешкав рахівник Іван Касперович Кущ, сухий чоловічок з довгим, спокійним, навіть завмерлим обличчям, який ходив завжди в одному й тому ж костюмі, котрий був уже подекуди залатаний, а штани — із бамбухами на колінах, завжди з краваткою біля рябої сорочки, краватка невправно зав’язана — її він весь час поправляв, стягуючи на горлі. Ходив випростано, ні з ким із сусідів не вітався перший, але за ним можна було перевіряти годинника, принаймні мати моя, виглядаючи з вікна, казала:

— О, вже Іван Касперович пішов на роботу, значить, восьма.

Повертався додому він о пів на сьому, повільно підіймався по сходах, зрештою, ніколи не ходив кваплячись, переходив веранду і виймав ключі, подзвонюючи ними. Відмикав двері й ховався за ними. Скидав костюма, охайно вішав його в шафу, одягав домашні штани і йшов на кухню чистити картоплю. Його дочка Галинка, а моя приятелька, була так само натренована на час, як і він, бо кидала нашу дитячу компанію й бігла додому. Дивно точно відчувала, коли мав прийти татко: раптово завмирала, очі її при цьому своєрідно заскалювалися, а тоді, як дорослі жінки при сварці, вдаряла руками по стегенцях і казала:

— Ах, вже татко прийшов! — і бігла, хутенько збираючись по сходах.

Батько зустрічав її блідою усмішкою, а вона крутилася біля нього й щебетала в той час, коли він виструнчено сидів на ослінці й чистив картоплю.

Зрештою, нащебетавшись, вона схиляла хитро голівку й питала:

— А що ти мені приніс?

Тоді батько знову світив усмішкою, вставав, вимивав руки, відтак ішов до шафи, урочисто виймаючи чи цукерку, чи кілька пряників, і дівчинка захоплено плескала в долоні, а тоді сідала біля татка на маленького ослінця, смоктала цукерку або жувала пряника і невідривно дивилась, як він порається, — він же спокійно й розважливо варив вечерю. І десь коли вечеря майже доварювалася на керогазі, що стояв тут-таки в кухні, на стежці, що вела до дому від мосту, з’являлася жінка Івана Касперовича, звали її просто Олька, з важким, одутлим обличчям і з виряченими очима. Йшла, ледь похитуючись, а коли зустрічала когось із сусідів, втюрювала в нього чи в неї баньки, ніби мала немалу трудність упізнати, й питала хрипко:

— А мой паразіт шо, вдома?

— А де ж йому буть! — відказували незмінно сусід чи сусідка

— Да, канєшно! — бурмотіла Олька. — Он, паразіт, всіда дома!..

Ми підбігали подивитись, як вона дертиметься під сходи (ми — це Карасенята і я), бо то була й справді комедія. Спершу Олька йшла ніби нормально, але невдовзі зашпортувалася й хапалася руками за хитке перило.

— Чорт! Понаставляли тут усякіх лєсніць! — казала вона, а ми іржали внизу, і то через те, що знали: в трубі галереї сходів наш сміх моторошно розлунюється.

— Чого хохочете, дуракі? — кричала Олька— Убірайтесь вон!

Ми робили вигляд, що лякались, але тільки для того, щоб не примусити її гнатися за нами з лайкою та криком, що й робила не раз, а це не так цікаво, як дивитись, як вона дереться під сходи. Тому-то ми й ховались, а вона, переконавшись, що нас уже нема, ставала рачки й лізла під сходи на чотирьох, вже зовсім не зважаючи на наші реготи, бо й на чотирьох нелегко їй було просуватися; часом, вона сідала на сходах і втирала піт.

— Недобре сміятися з нещасної, — сказав якось, прихопивши нас за цими насміхами, євангеліст Сухар.

— Але ж вона, дядьку, п’яниця, а не нещасна, — сказав я.

— Тим і нещасна, — сказав євангеліст Сухар і подивився на нас голубими, напрочуд добрими очима.

Євангеліст Сухар був височенного зросту, худий, із простим, ніби сокирою витесаним обличчям, і ми його трохи побоювалися, хоч був завжди лагідний. Але він весь час нам за щось дорікав, проказуючи оте своє «недобре», причому робив те якось так, що ми ніколи не огризалися і з нього не кпили. Він постійно столярував у своєму сарайчику, звідкіля завжди чудово пахло сосною, але ми туди забредали рідко, хоч він часом і запрошував, навіть показував, як треба орудувати рубанком, та все одно ми його побоювалися, мабуть, через те, що він вірив у Бога, а ми через наших учителів (я, зокрема, від своєї матері) чули, що той, хто вірить у Бога, — темний і дурний; коли ж бачили попа, котрий часом проходив нашою вуличкою, дружно хапалися за ґудзика, бо й той нам здавався ставлеником темної незрозумілої сили.

Я знав, що буде далі, коли Олька до своєї квартири доповзе. Ми були з Галею, її дочкою, однокласники, а ще й сусіди поруч, а ще й приятелі, отож вона мені й розказувала і про ті гостинці, які щодня приносить батько, і про матір-п’яницю, і про те, що вона тата свого любить, а матір ні, бо та її лупить, а татко жаліє; отож, коли вона, Галинчина матір, доповзала до своєї квартири, звідти починав лунати верескливий жіночий крик — Олька завжди репетувала, коли приходила додому; я знав, що Іван Касперович тоді зводився й мовчки виходив на веранду. Це Ольку трохи протвережувало, вона сідала на малого ослінчика й починала хлипати, розмазуючи сльози по брудному й червоному обличчі. Іван Касперович повертався додому, насипав їй миску картоплі, давав огірка, і вона, чавлячись, починала жадібно їсти. По тому завалювалася на ліжко й починала жахливо хропти, той хропіт долинав аж у наші кімнатки, і моя мати при цьому завжди робила строге обличчя і казала мені, що от, глянь, синку, які бувають у світі погані й зіпсуті жінки; коли бачиш таких поганих і зіпсутих жінок, казала вона, обходь, сину їх, десятою дорогою; люди, повчально виказувала вона, самі собі псують життя і себе псують, а це тому, що вони темні й лихі, а тобі, синку, підіймала вона пальця, треба бути не таким, а щоб таким не бути, маєш добре вчитися і в люди виходити.

Я шморкав носом, бо часто мав нежить, і згоджувався з нею, таким бути, як Олька, увіч не бажав. Іван же Касперович, коли вона засинала, знову виходив на веранду, розчиняв там вікно і дивився на небо, покурюючи цигарки з білими мундштуками, які він причавлював у кількох місцях. Мабуть, бачив він у тому небі табуни веселих, чорно-білих коней, що мчать серед рівного й вільного степу, — про це мені теж розказувала, по-доброму підсміюючись із батька, Галинка, на що я їй мовив:

— Це ж він тобі, дурна, казки розповідає!

— Ну, не така я вже мала, — смикала плечиком Галинка, — щоб мені казки розповідати.

Але в інші часи мені здавалося, що він тих чорно-білих коней і справді бачить, бо й мені часом ввижалися дивні й чудні речі.

Так бувало в них у мирні дні, а немирні приходили тоді, коли до Ольки прилазив її любас Микола. Микола був горилоподібний, з неголеним сірим обличчям, з розкуйовдженою чуприною і з червоним носом. Очі в нього ніби заливалися кров’ю, і коли дивився тими очима, то мені мурашки по спині бігали — був то звір, не людина. Коли ж він ішов сходами, то ті рипіли, стогнали і аж попискували, Микола сипко дихав, гейбито й справді був ведмедем, котрий лізе на мед. Підходив до дверей першої квартири і чемно стукав. Відчиняв Іван Касперович, синів, і блідів, і починав говорити щось скоромовкою. Ведмідь-Микола мовчки й тупо на нього дивився, відтак простягав кошлату лапу, хапав Івана Касперовича за одежу і викидав його на веранду, а сам без перешкод заходив у квартиру, де його з радісним окриком зустрічала Олька. Коли була в хаті Галинка, то вилітала й вона, а Іван Касперович стояв біля вікна й безмовно плакав.

— І знаєш, що мамка сказала, коли татко заявив, аби Микола не приходив? — спитала у мене Галинка, а що я не міг того знати, доказала. — «Якщо ти мужчина, прожени його, буду твоя! Ти ж за свою жизнь нікому не дав, хто тебе обідив, у морду!» Отак сказала таткові мамка…

Уявляю собі ту сцену. Малий, інтелігентний Іван Касперович, що стоїть на кухні в жіночому хвартушку, бо завжди його одягав, як порався, і груба, п’яна бабера з налитим червоною барвою обличчям, яка відверто з нього насміхалася.

— Коли мене не любиш, а того барбоса, — казав тихим голосом Іван Касперович, — іди до нього, а мені дай спокій!

— Какой ти хітрий! — казала Олька. — Брошу тібє квартіру і уйду? Нєт, уході сам!

Якось бачив його на веранді, можливо, після чергової такої сцени. Іван Касперович стояв і тер пальцями скроні. За вікном спалахувала блискавка, гриміло й періщив дощ. Він же стояв біля відчиненого вікна, і той дощ засипав краплями його лице. Стояв і дивився; можливо, тоді й бачив у небі степ, по якому мчать розбурхані, майже божевільні коні. Весело й гарно розпущено в них гриви, по-молодому блищать їхні очі — з тих ото очей вряди-годи і вдаряють блискавки, і це їхні копита гримлять об твердь небесну — коні летять, вільні й нестримні, а може, грім — то іржання тих коней? Навколо тужавіли сутінки, і, можливо, він бачив міст. Міст, який з’єднує цю веранду й дім наш із тим небом-степом, а він, Іван Касперович, ніяк не зважиться на нього ступити. Чи не тому на його обличчі така туга й розпач, наївно думав тоді я, невідривно на нього дивлячись зі своїх дверей.

Помітив мене, як і те, що я так на нього дивлюся, зирнув трохи випитими й несамовитими очима, відтак зачинив вікно і рушив по сходах униз; я знав куди — у сарайчик, де струже свіжі соснові дошки євангеліст Сухар. Іван Касперович сідав на лавку біля сусіди, виструнчувався і мовчки дивився, як ходить у вправних руках столяра рубанок. А той ніби не звертав на нього уваги, а плавко посилав по дошці інструмента, і той рубанок стесував із дошки тоненьку, як папір, стружку.

— Не заваджу вам? — питав чемно Іван Касперович.

— Розкажіть, що там у вас на серці зібралося, — мовив євангеліст Сухар. — Що приходить у розум, те й кажіть, бо так не ви промовлятимете, а дух живий.

Очевидно, той Сухар був трошки божевільний, бо говорив якось штучно, патетично, а може, це він цитував Євангеліє, не знаю, бо я Євангелія ніколи не читав навіть і в пізніші часи.

— Думок не зберу, що мені робити, — казав Іван Касперович. — Коли б не дитина, покинув би її, а сам пішов би світ за очі, хоч квартира належить мені, а не їй.

Євангеліст Сухар мовчав. Посилав рубанка і знову стесував тоненьку, як папір, смужку. І пахло в його сарайчику якось особливо, а в дощ поготів, свіжо й гарно пахло: сосновими стружками, і сам євангеліст Сухар пах сосновими стружками.

— Хай би я пропав, — казав Іван Касперович. — Але дитини жаль, дитини!

— Дітей тра жаліти, — мовив євангеліст Сухар. — Діти — наша надія, що кінець світу буде не тепер.

— А хіба це не кінець світу, коли вдома пекло? — питав тонко Іван Касперович.

— Кінець світу буде тоді, — відказував поважно євангеліст Сухар, — коли в кожній родині зробиться пекло. Тоді постане народ на народ і царство на царство, почнуться землетруси, а місцями й голод. То буде початок терпінь породільних. А ще діти постануть на батьків і смерть їм почнуть заподіювати. І всі будуть один одного ненавидіти. А хто витерпить до кінця, буде спасенний…

— Кажете: витерпить до кінця? — питав Іван Касперович і витягав пачку сигарет. Але євангеліст Сухар блискав у його бік оком, Іван Касперович ховав цигарки — не терпів євангеліст Сухар тютюнового диму.

— Признаюся вам, як на духу, — казав Іван Касперович. — Часом мені хочеться їх убити. Обох, Ольку і Миколу! Думав піти заявити в міліцію чи хоч би до нашого Гомзина звернутись, але це не діло… Не допоможе тут міліція.

— Коли сам собі не поможеш, то воно й так. Бо коли хочеш зарадити іншому, поможи собі, а тоді йди до іншого, — прорікав євангеліст Сухар.

Іван Касперович устав та й пішов, не попрощавшись, у дощ. Євангеліст Сухар співчутливо зирнув на нього, але не затримав. Знову пустив рубанка по дошці і зняв стружку таку тонку, як цигарковий папір.

А Іван Касперович ішов у дощ, і я за ним. Було літо, початок літа, і все цвіло й зелено буяло; бур’яни гнали стебла, розтуляли роти й пили воду, що зливалася згори, і листя лискотіло, пахло жасмином, що густо поріс біля нашого будинку, і трава вогко шелестіла під ногами, а небо лягало на землю, лишаючи такий вузький проміжок, щоб у ньому міг пройти маленький чоловік, мокрий і загублений у цьому світі, як мурашка, котра блукає у міжтрав'ї.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава