на главную   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




3


Після того, як ми поїли картоплі, задзеленчав телефон. Не так, як звичайно, а уривисто, короткими дзвінками — телефонувала міжміська. Тато кинувся до рурки й ледь не перекинувся через ослінця — я засміявся, але обірвав сміх, бо таткове обличчя стало поважне й сумне. Знав, що бабця за стіною підняла слухавку й собі.

— Так, — сказав татко. — Значить, таки інсульт. В легкій формі. Ясна річ. Зараз її чіпати не можна… Будь скільки треба. Викликали брата з Одеси? Не приїде? Та якось обійдемось… Варитиму я… І все інше… По-моєму, про це говорити ще рано. Дивись — коли треба, то треба.

Я не зовсім зрозумів, про що мова. Але знав, що зараз улетить у хату бабця і щось у нас почнеться веселе. Чому знав? Знав — от і все.

— Що це ти надумав? — почала вона від порога. — Знаєш, скільки ті інсультники можуть жити? Будеш з нею возитися?

— Не я, а її дочка, — сказав спокійно татко.

— Й припреш оту баберу в оцю конуру? — вибухнула бабця. — А дитина де буде?

— Одна кімнатка для мене й дитини, а друга для баб.

— А чого той, з Одеси, її не бере? Вона ж там і прописана! Він же і площу зайву хапнув через неї, то хай тепер забира.

— Не обзивається, — сказав мирно татко. — Біда є біда!

— А я її не буду прописувать! — гостро мовила бабця.

— То й не прописуй, — смикнув плечем татко.

— Ну, ти й дурний, ну й дурний? Нащо тобі той клопіт? Вони ж тобі не родичі.

— Вони мої родичі, — сказав татко. — Як і ти!

— Нє, вони в тебе родичі, не я. Ти до мене і в хату не зазирнеш, а все їм, їм, щоб вони подавилися. Так уже тебе вчарували! Ще ти мене згадаєш, коли біду в дім візьмеш, ще ти поплачеш!..

— Ти, бабцю, ображена не будеш, — сказав татко. — Як жила, так і житимеш. А про нас яка тобі турбота?

— А мені буде добре, коли тут бабера житиме?

— А тобі що?

— А то! — аж ніжкою в м’якому капці притупнула бабця. — А то, що не хочу я чужих у своєму домі…

Татко мовчав. Узяв недопиту кварту з домашнім вином і поволі його допив — заспокоювався. Бабця ще трохи постояла біля порога, очка її тріпотіли, а вуста трусилися. Тоді круто розвернулася й зникла в темені, а татко був, певне, аж дуже розхвильований, бо відразу ж поліз у льох і виніс звідти ще одну кварту вина. Випив половину і сказав мені:

— Світ — бардак, але добрі люди в ньому не повинні переводитися. Чи не так, синку?

Я хитнув. Таткові я співчував. Він дивився на мене блискучими, мов ґудзики, очима, і ті очі були ніби бляшані. Тоді допив другу половину кварти і виповів ще один афоризм:

— Одним у цьому світі щастить, а іншим — по голові! Чому?

Я не знав. Мій татко також. Усміхнувся якось криво і, як буває після домашнього вина, обійняв мене й обілляв слізьми. Я обережно вивільнився з його обіймів і попросив провести мене на двір по нужді, бо в темряві я боявся.

— Чого там боятися? — сказав мені мій героїчний татко й сміливо ринувсь у темряву, а я за ним.

Співали цвіркуни, а з бур’янів, із кубел, валували п’яниці. Щось викрикували хрипкими голосами; ми з татком дружно помочилися у кропиву під парканом.

— Що вони роблять там, оті п’яниці? — спитав я.

— П’ють, — відказав бадьоро татко. — Вони п’яниці-професіонали: п’ють, щоб бути п’яними, і це мета їхнього життя.

— Навіщо? — спитав я.

— Кожен має свою мету життя, — трохи патетично сказав татко, ярісно розжарюючи вогника своєї цигарки. — Мету чи антимету…

Я хотів спитати, що таке антимета, але стримався. І так уже багато розпитував, а коли так нав’язливо розпитую, татко сердиться: «Що ти все розпитуєш, як малий? — сказав він якось мені. — Доходь усього власною головою!» Через це я й не запитався, а вирішив, що антимета — це щось таке, як життя отих п’яниць із бур’янів. Я їм не заздрив, тим п’яницям, бо що то за життя у бур’яні? Вони ж там часто й спали і, що мене найбільше вражало, зовсім не боялися темряви, вужів та гадюк, яких там кишма у тих бур’янах; очевидно, вужі та гадюки, подумалося мені, бридять сивушними запахами.

Ми повернулися в хату, в бабці світилося, вона, певне, там начиняє себе лихими думками, як сказав якось мені татко. Я уявив собі бабцю, і лихі думки, і як вона ними себе напихає, зовсім так, як напихає домашньою локшиною качку мама, та локшина висить стрічками, а вона хапає її ложкою і пхає в розрізане нутро, аж доки всі хвости не зникають усередині. Тоді бере голку з білою ниткою і зашиває отвір, а що локшина все ще норовить висунутися, підпихає її пальцем — десь так, за моїми уявленнями начиняла себе лихими думками й бабця. Вона ще спробує начинити ними й нас, наче й ми качки, яких готуються спекти, але сьогодні татко дав їй відкоша, і вона кипить на самоті, хоч їй це нелегко чинити — любить бабця свої лихі думки не так у себе запихати, як викидати.

— Ходімо, синку, — сказав спатетизований домашнім вином мій татко, — проведемо останній парубоцький вечір, бо завтра нас окупують баби.

— Як так окупують? — не стримався, щоб запитати, я.

— А так, що нам тут хтозна чи й буде місце. Баби виживають нашого брата з цього світу.

Я не дуже збагнув цей черговий його афоризм, але в силі його довелося мені переконатися пізніше; дивно мені було, звідки татко знав, яке життя його чекає; але зовсім не противився тому, хоч цього бабця таки вимагала. Тепер, коли я майже дорослий, думаю: хто з них мав рацію: бабця чи татко — і до переконливої відповіді додуматися не можу.

Отже, ми з татком вирішили не лягати спати, а провести свій останній парубоцький вечір, і ця таткова ідея мені неймовірно сподобалася. Бабця ніби відчула цей наш намір, бо знову викралася з хати, підгледіла нас у шибку, а що татко ходив кімнатою досить героїчною ходою, вряди-годи надуваючи щоки і поплескуючи по плечах гумками підтяжок, — так він чинив завжди, коли йому вдавалося випивати аж дві кварти домашнього вина з льоху, — в хату зайти не зважувалася, а тільки зашкребла в шибку нігтем.

— Хто там? — рявкнув татко, певне, бажаючи напасника злякати.

— Хай вийде Толюньо! — пропищала за шибкою бабця.

— Що вона від тебе хоче? — повернувся до мене татко.

Я здвигнув плечима.

— Йди, а то вона нам сьогодні не дасть спокою.

Я вийшов на ґанок, бо далі, навіть не зважаючи на бабчину присутність, йти боявся — з темрявою в мене таки було неполагодження, — бабця прискочила до мене й зашепотіла, ніби вона сама була з племені гадюк-вужів:

— Дивись за татком, бо він їй-бо уп’ється сьогодні. Воно й не дивно, що вп’ється, бо кому це радість, що привезуть баберу, але дивись! І хай не йде туди, — бабця метнула пальцем у бік бур’янів, де все хрипко щось вигукували п’яниці, — бо пропаде. Ти ж знаєш, що він раз уже між них пропав?

Я знав, та як того не знати, коли бабця нагадує про це ледве не щодня: було якось, татко чи посварився з мамою, чи щось йому в душі заїло, але таки пішов у бур’яни між п’яниць, і мама з бабцею ледве зуміли його звідти вирвати. Тому одна й друга панічно боялися, коли татко випивав, а випивав він не так уже й рідко, хоч завжди давав собі раду сам, удома, а бувало, що він кілька разів приходив додому не на двох, а на чотирьох, я це також пам’ятаю: за вухо йому зачепилася дужка окулярів, а самі окуляри висіли біля скроні й погойдувалися, а татко, певне, щоб налякати жінок, ще й погавкав. Я певен, що він із них просто пожартував, і вони возилися з ним потім цілий вечір, як із дитиною, а татко тільки те й робив, що зіскакував із дивана і читав напам’ять цілі сторінки із «Записок Піквікського клубу» Чарльза Діккенса, при цьому вряди-годи підсьорбуючи носом, бо підхопив під час блукань на чотирьох нежить.

Я пообіцяв бабці дивитися за татком, і бабця заспокоїлася, бо добре знала, що татко слухається мене більше, ніж її чи маму; зрештою, я не мав ніякісінького бажання лишатися сам у хаті, отож з хати татка напевне не випущу.

— Що там вона казала? — спитав він, хмурячись і поплескуючи підтяжками.

— Щоб ти не ходив до п’яниць!

— Я з тим шоблом діла не маю, — мовив татко, все ще хмурячись. — То що: в шахи чи в карти?

Я вибрав шахи, в карти татко мене обігравав, а в шахи не завжди. Він сьогодні трохи під мухою, тож мав я надію, що виграю. Окрім того, чудово знав, що бабця додому не пішла, а стирчить у нас під вікном і підглядає у щілинку між рамою та фіранкою: коли засядемо за шахи, їй стане нудно, і вона піде до себе, а коли карти — насторожиться, бо татка карти збуджували, і він при вдачі чи невдачі відчував потребу підігрівати себе вином із льоху. Ми розклали фігури, і я почув за вікном лопотіння капців — бабця пішла. Зробив перший хід, бо грав білими, і задоволено роззирнувся навкіл: надто рідко буває, що ми з татком лишаємося вдвох. Вікна обступила щільна пітьма, там, у тій пітьмі, — п’яниці, вужі й гадюки, а тут тепло й тихо, і світло лампочки, і сидить на радіоприймачі кіт. Він тільки-но прокинувся, безтямно розширює очі й досипає свої сни: про мишей вони чи киць — хто і зна! А може, про рибу, яку наш кіт любить над усе, бо належить до породи рибожерних, а може, наш кіт також відчув, що це останній спокійний вечір у його житті в цьому домі, бо баба Ганя, яка поселиться тут завтра, виявиться лютим ненависником котів, і цей кіт перейде жити до бабці, яка прийме його до себе не так із любові, як із відчуття помсти й лихоносності. Там, у бабці, він спаде з тіла, бо та посадить його на сувору дієту, та й сама вона сидить на дієті — надто мала в неї пенсія, а татко допомагає їй тільки фізично, а не матеріально; вона, бабця, тим котом протуркоче мені вуха, скільки вона на нього тратиться, а де діти нещасну тваринку, яку та бабера нещадно виперла з хати. Отож кіт тепер сидів на приймачі в напівсонамбулічному маренні і востаннє впивався затишком рідного дому, а татко задумливо чухав маленьку, кругленьку лисинку на тім'ї, бо я його загнав на слизьке майже відразу.

— Чекай, я скочу в льох! — сказав татко.

— Ну, тат, — заперечив я, — тоді ти мені напевне програєш!

— Гм! — зашкробав лисинку татко. — Ну, гаразд! — Він раптом зробив блискучий хід, ну, просто чудовий хід, і аж засміявся із задоволення. — Як я дав?

Тепер випадало задуматися мені, а він, побачивши кота в його сонамбулічному заціпенінні, раптом просякся до нього сентиментом.

— Ходь сюди, босяк!

Кіт моргнув лівим оком, але йти до татка й не подумав. Я зробив хід, не менш блискучий, як передоцім татко, і він змушений був забути про кота — треба було викручуватися. За вікном знову зачопали бабчині капці — перевіряла, чи татко на місці і чи граємо ми в шахи. Ми в шахи грали, і капці прочопали назад.

І мені раптом стало дивно тужно в цьому вечорі, так ніби я прощався з якоюсь частинкою життя, так начебто не бабця підходила до нашого вікна й підглядала в шибку, а ота придумана мною й неіснуюча молода матінка моя — красуня писана; мені здалося: вийди я в цю хвилю надвір, і ніч відхлине від нашого дому, і відповзуть усі гадюки-вужі, і покинуть свої кубла п’яниці, і бездомні жінки з тих кубел згадають про свої родини й домівки, а зело раптом виросте на п’ядь, а дерева — на дві п’яді, і я вдихну у себе цілющого повітря і сам стану на п’ядь вищий, сильніший, розумніший, адже життя моє ніколи не було веселе, більше смутне, бо такий прийшов я у цей світ — смутне дитя, якому дано рости інакше, ніж усі діти, бо воно — ніби будячок на смітнику, отакий собі нікому не потрібний бур’янець.

— Ну, чого не дивишся на дошку, — невдоволено сказав татко. — Ти ж віддаєш туру.

Він був милостивий — татко — і ніколи не хапав у мене фігур, через це й програвав здебільшого. Я прийняв його милість, туру собі врятував, а тоді — раз і раз, і татко звів догори руки, здаючись — може, він мені спеціально програвав? Коли так, то для чого? Адже грав я увіч за нього сильніше.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава