home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню



1


Цього року брат приїхав не 31 грудня, як бувало, а 1 січня.

— Не склалася у мене поїздка, — ледве не з порогу мовив він. — Але прислав листа Сиротюк. Він зараз у Києві в родичів, десь у Біличах. Де ті Біличі?

— Край світа, — відповів я. — Ніколи там не бував. З правої руки від Святошина.

— Десь він там у родичів, — сказав брат, роздягаючись. — Прислав листа, притому такого відчайного…

— А чи присилає він невідчайні листи? — спитав я.

— Людина пише відчайні листи, коли потребує підтримки, — по-філософському зауважив брат. — А Сиротюк…

— Потребує підтримки майже завжди, — докінчив я. — Але чому роль отця-сповідника випала тобі?

Брат зняв окуляри, його малі, каправі оченята закліпали.

— Це легко пояснити, — мовив напрочуд добродушно. — Я завжди на його розпачливі листи відгукувався.

Брат приїхав нерано, було вже близько четвертої. Наступного дня він має вже бути на роботі; брат мій працював на лічильній машині; зараз — на другій зміні. Завтра він має повернутись до Житомира. Усе це оповів мені розважливим, повільним голосом із рокітливими басовими нотками. Отже, випадало, що розшукувати Сиротюка в Біличах мали сьогодні і не гаючись. Брат у Києві не орієнтувався; взагалі, Київ викликав у нього коли не неприязнь, то пригнічення — він у цьому місті більше двох днів побути не міг. Практично це означало, що мені доведеться стати братовим супровідником, хоч я в тому районі й не гадав бувати. Покірливо зітхнув і запропонував братові перекусити з дороги.

— Не губитимимемо часу, — сказав він. — Скільки туди, гадаєш, їхати?

— Не менше години, — відповів я.

— Отож, — зітхнув брат і надів окуляри. Вони в нього з грубим склом із ввігнутими лінзами, через що дивилися ніби покриті слізовою плівкою.

— Цього разу Сиротюковий лист був чи не найвідчайніший, — сказав брат. — Зламав на роботі ногу. Довго лежав у лубках, і йому світ спротивів. Власне, й поїздку в Київ він затіяв, щоб хоч якось розвіятися. Нога йому ще й досі болить, ходить із палицею. Ну й, звісно, щоб і зі мною побачитися.

Усе це брат мені оповідав рокітливим, розважливим голосом, і я подумав, що, можливо, саме цей голос приваблює до нього людей. Наш батьківський дім чи не через це став місцем, куди весь час заходили якісь люди, братові численні знайомі, заходили навіть незнайомі із тими, кого брат знав. Часом у нього замешкували якісь дивні особистості, аж доки не виганяла їх із хати братова, жінка на загал добродушна, але до пори. Любила, коли люди приходили, коли велися балачки, сама брала в них участь, згоджувалася, щоб у них заночував день чи два котрийсь знайомий братових знайомих — утікач від власної жінки чи навіть вигнаний із дому нестатечник, але коли ці тимчасові комірні затримувалися більше визначеного нею строку, починала перетворюватись у фурію. Опасиста не в міру, з грубими ногами, з вирячкуватими очима, вела себе так рішуче, що братовий дім на певний час порожнів. Отже, в братові справді щось було від отця-сповідника, отця-розрадника — до нього навіть приходило, як оповів був колись, кілька сектантів (не зразу, а по-одному), бозна-як чутка про брата докотилася й до них. Вони вели з ним довгі бесіди, і всі однодушно визнали (хоч і приходили не разом, а поодному), що з брата міг би вийти чудовий проповідник, але жоден не зміг спокусити його на це, бо брат мав рису, яка виключала з ним контакт саме подібних людей — був цілковитий безбожник. «Шкода, — казали дядьки-сектанти, виходячи з його дому. — Саме до вас, брате, Бог міг би бути по-особливому милосердний.»

Для мене ці речі були чудні, бо я зліплений з іншого тіста. Коли до брата всі горнулися, коли до нього тяглося й ліпилося всяке кволе, нікчемне й нещасне (хоч він сам і пальцем не кивав, щоб тих нещасних до себе привабити, обігріти), я належав до таких, котрих люди увагою чи обминають, чи ж відчувають засторогу і стороняться. Особливо це стосується жіночої статі: коли брат, незважаючи на свою подобу отця-сповідника, часом скакав у поле, засіяне гречкою, і поле те було в нього завжди неміряне, мене жіноча половина людства сприймала не тільки з острахом, а й панічно боялася, а коли я наближався до котроїсь, клеїла з себе таку святошу, незачепу, вичавлювала з себе стільки добродійних пахів, що я від того задихався. Ось і причина, чому я живу старим парубком; мій дім не відвідують друзі, не збираю я компаній, не переступають мого порога жінки; скажу чесно, від того не терплю незручностей, та чи якогось ущемлення, чи якоїсь урази, бо я, до вашого відома, старий книжник і моя однокімнатка — це не житло нормальної людини, а нора, викладена стосами книжок.

Тепер кілька слів про Сиротюка. Сиротюк, здається, звали його Анатолієм, був братовим однокласником. Я вчився на чотири роки раніше за брата, отож на таку малечу уваги не звертав. Але Сиротюка важко було не помітити серед сірої маси молодших школярів — це була дитина особлива, бо на неї градом валилися всі нещастя, які можуть спіткати хлопця. То він ходив із перев’язаною рукою, головою, шиєю, то в нього ламали дужку, то він накульгував, адже єдиний на сходах підвертав ноги так, що котився кумельгом аж додолу; часом у нього з носа струмком лилася кров, і її ніяк не могли спинити; оповідали, що він у дитинстві разом із сестрою вчаділи — цю історію оповідало пів-Житомира, бо мати їхня по тому померла, а дітей ледве врятували. Сиротюк, отже, став круглим безбатченком — батько не повернувся з війни. Виховувала дітей бабця і старша сестра, яка в ту злопам’ятну ніч не ночувала вдома, а пішла разом із бабцею погостювати до тітки. Сиротюк учився погано, можливо, трохи того чаду, коли ледве не помер, залишилося в його голові, отож він і падав, бився, кривавився, ламав руки й ноги, і це триває аж потепер, судячи із братового сповіщення, адже й зараз він має поламану ногу. Так-от, саме цей Сиротюк і помітив уперше братову подобу отця-сповідника, він почав ходити за ним слідцем і набивавсь у друзі; він приходив часто до нас додому і з великою нехіттю повертався до себе. Дивився на брата очима відданого собачати, а брат ніколи тих, що горнулися до нього, не відштовхував.

Я пам’ятаю з тієї далекої пори одну історію. Стояла тоді, як і тепер, зима, і лід на Кам’янці був блискучий та голий, той лід покликав на себе більших і менших, я тоді прив’язав на свою хвору ногу нормуса, яким пишався перед хлопчаками. Того нормуса всаджував у закаблук, де була прибита залізна платівка з отвором, біля передка в дві дротяні петлі засилювався шнурок і закручувався цуркою так туго, що ногу стискало, як у лещатах. Отож я бігав на одному ковзані, ніби підстрелений птах, а брат мій ковзався на одному снігурі, бо в нас тільки й було: один нормус і один снігур. Сиротюк бігав за братом слідом, він часто падав, і тоді лід тонко, з чудовим схлипом тьохкав і тріщини розбігалися по ньому, як блискавки в грозу. Хлопці сміялися із Сиротюка, але він тільки підсьорбував носом, з якого завжди звисала зелена бурулька; брат сміявся також, але Сиротюк на нього за те не ображався. Отак ми ганяли по льоду, а Старий Пічкур вивіз фінські санки, котрі притарабанив йому батько-офіцер, що відвідував сина раз на три роки; Старий Пічкур хвалився санками, але покататися не давав нікому.

Я вже чоловік немолодий, але й досі стоїть переді мною здивоване й захоплене Сиротюкове обличчя, адже Старий Пічкур учинив небувале діло: дозволив саме Сиротюкові (вони були однокласники) штовхати його фінські сани в той час, коли паном розсівся на сидінні попереду. Ці санки мали два довгі полози, і Сиротюк, розігнавши санки із розваленим на них паном — Старим Пічкуром, мав змогу вряди-годи скакувати на полози і трохи проїхатися й собі. Але тільки санки притишували біг, Старий Пічкур брутально горлав на свого візника, і візник знову біг із розтуленим од захоплення ротом, штовхаючи санки і свого гонорового пана-хазяїна Старого Пічкура. Але Сиротюк не був би Сиротюком, коли б ту свою радість не завершив бідою. Він послизнувся й упав, притому так нещасливо, що врізався лобом об гострий полоз фінських санок, і червона юшка бризнула на молодий лід. Ми повели Сиротюка до себе додому, з одного боку я, а з другого брат, Сиротюк затискав рану на лобі моїм носовичком, бо свого ніколи не мав, і той носовик став як червона жоржина. Сутінок тоді падав уже на землю, збиту у змерзле груддя, і я ледве дибав на своєму нормусі, а брат мій химерно шкутильгав на своєму снігурі.

Вискочила наша мати, заохала, й поки ми скидали ковзани, Сиротюк уже закрасувався білою пов’язкою на голові, на якій червоно цвіла не так жоржина, як гвоздика, і всміхався вимученою усмішкою. Мати поклала його на жорстку, оббиту цератою отоманку, які бувають у поліклініках, і мені здалося, що Сиротюк не так сумує зі своєї пригоди, як радіє, хоч зрозуміти від чого було годі. Але він лежав на отоманці десь так, як розвалювавася на власних фінських санках Старий Пічкур, кидав вряди-годи у братів бік поглядом, а брат сів біля нього і у вечірньому сутінку поплівся його розважливий голос, ще без басових ноток, але вже й тоді умиротворююче спокійний. Не пам’ятаю, що говорив тоді брат, але добре пригадую щасливе обличчя, обперезане по лобі білою биндою і з червоною гвоздикою на тій бинді — Сиротюк таки справді був щасливий. Ми тоді разом вечеряли, і хлопець сидів за столом, ніби це була «таємна вечеря», а Христом доконечне був мій брат, бо Сиротюк дивився на нього зовсім так, як дивилися, за євангельською легендою, на Христа апостоли.

Тоді часто вимикали світло, не було його і в той вечір, отож ми сиділи в сутінку, ніби відділені одне від одного, ніби зачинені кожен у прозорій капсулі, їли мовчки, і, хоч то було не більше, як картопля із квашеним огірком, Сиротюк укушав ту їжу з побожністю, а червона гвоздика на його лобі цвіла так само яскраво. І ми всі раптом позамовкали, ніби ось-ось мали пролунати в цьому сутінку й тиші віщі слова. Здається, тих віщих слів чекав і Сиротюк, упевнено вважаючи, що провістить їх таки мій брат, але брат ні на кого не дивився, а копирсався виделкою в картоплі, і лице його було бліде й загадкове, а очі сховані за окулярами із грубим склом. «Віщі слова» сказала наша мати, і були вони прозаїчно-буденні:

— Чи далеко живеш, хлопче?

Тоді Сиротюк утяг голову, ніби його вдарено, і здригнувся злякано, і злякано поставив очі на брата, ніби чекав, що той допоможе йому.

— Він живе, мамо, на Мальованці, — сказав брат рівним і спокійним голосом.

— Тебе вже, мабуть, розшуковувати почали? — спитала мати.

Сиротюк замахав головою: ні, його ніхто не розшуковує.

Сутінок за вікном ще більше згус, ми сиділи в кімнаті, як безсловесні тіні; картоплю було доїдено, а ріденький чай випито.

— Сам підеш додому чи тебе провести? — знову обізвалася наша мати.

Сиротюк схилив голову і, хоч було майже темно, ми побачили, що по обличчі хлопця поповзло два сльозові рівчаки.

— Чого ти? — схвилювалася мати.

— Я не хочу йти додому, — сказав, схлипуючи, Сиротюк.

— Як так, не хочеш? Та тебе, певне, шукають, ноги позбивали.

— Ніхто мене не шукає, — відказав Сиротюк.

— Миколо, — звела мати очі на батька. — Ти його відведеш.

— Ніхто мене не шукає, — вперто повторив Сиротюк. — Хочу у вас залишитися.

— Поясни йому, — повернулася мати до брата. — Поясни йому, що так не можна.

Брат почав тихо й спокійно пояснювати. Скинув окуляри й дивився на однокласника малими каправими очима. Слова, які вимовляв, були звичайні, власне повторював те, що вимагала сказати мати. І ті слова дійшли до Сиротюка, бо він раптом обтер обома руками сльози і встав.

— Ти його відведеш, Миколо, — сказала мати. — Ніч уже надворі.

Але то не ніч була, а сутінки. Ми зирнули у вікна й побачили, що йде сніг. Що сніг лапатий, повільний і спокійний, як голос мого молодшого брата, що він білий, як пов’язка на лобі Сиротюка; той сніг вирішив нарешті покрити землю й голий лід на річці, де вже не каталися хлопці, але на якому позалишалися сліди: світлі риски від ковзанів та полозків фінських санок, той сніг покривав калюжку крові, що її пролив Сиротюк, але цей сніг трохи й злякав цього чудного хлопця.

— Бачите, — мовив він тужно, — сніг іде. Я не хочу йти додому!

— Скажу, щоб тебе не били, — схилився над Сиротюком батько. — Скажу, що вийшло випадково — з лобом твоїм. Тебе ж б’ють удома, правда ж?

— Ні, — сказав Сиротюк, — але я не хочу додому.

— Чому? — спитала мати.

Але Сиротюк мовчав. Опустив голову, і на лобі в нього цвіла червона гвоздика.

— Відведи його, Миколо, — сказала мати. — Бо його вже, певне, хопилися.

— Ні, — сказав Сиротюк. — Ніхто мене не хопився. Я хочу залишитися у вас.

— Все-таки тебе вдома б’ють, — сказав батько. — Скажу, що ти невинуватий.

— Прийдеш до нас завтра, — мовив брат.

Сиротюк натяг на себе байове пальто, які видавали сиротам і напівсиротам у школі, насунув на лоба літунську шкіряну шапочку, таку велику, що під нею зовсім сховався бинт і червона гвоздика, повільно вступив валянцями у калоші, задники яких були тріснуті й розбиті, і так само тихо пішов у сіни. Батько накинув на плечі пальто, натяг шапку з облізлим хутром і також ступив у сіни. Ми з братом усе ще сиділи за столом, ніби позавмирали, а мати підійшла до вікна, за яким падав білий і чудовий сніг, припала до шибки й дивилася. Ми знали, що вона бачить: порожню дорогу, вже трохи побілену снігом, і дві постаті на ній, одна широка й кошлата, а друга мала. Їх засипав білий пух, і вони поволі вкривалися ним: зимова картина, яку ніхто не намалює і яка залишиться в пам’яті тільки у нас трьох.

— Дивний у тебе товариш, — сказала мати, відвертаючись од вікна. — Не дружив би з таким.

— Він не дивний, мамо, — розважливо сказав брат. — Він нещасний. Хай би залишився.

— Ну що ти мелеш! — розсердилася мати. — Там, певне, його рідні з ніг збилися, шукаючи його, лобуряку.

— Він не лобуряка, мамо, — так само рівним, але й трохи смутним голосом відказав брат. — Його й справді ніхто не шукатиме, хай би він кілька днів додому не приходив.

Це була неправда. Батько, повернувшись, оповів, що вони ще не дійшли до Чортової Кузні, коли назустріч вискочила старша Сиротюкова сестра. Вона кинулася до брата і, схопивши його за руку, голосно ляснула його по сідниці, і, хоч батько щось пробував їй пояснити, потягла брата геть. Сиротюк не плакав, він тільки повернув до нашого батька по-старечому зморщене личко і сказав:

— От бачите?

— Що бачите, пройдисвіте ти такий! — крикнула на нього сестра. — Я тобі ще вдома вріжу, блудязі!

Батько розповів цю історію вже при світлі, воно з’явилося, як тільки він переступив порога. Ми сиділи мовчки, жовті од того блідого світла, і мовчали. Батько також. Він сів і почав з крякотом стягувати з ноги чобота.



Finale | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава