home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




2


Я зі своїми однокласниками зв’язку не маю ніякого. Клас у нас не був дружний, а може, це я не був дружний із класом; може, вони між собою зустрічаються й контактують, як контактує і зустрічається зі своїми однокласниками мій брат. Не знаю навіть долі своєї першої любові Марії Іваницької, яка потім ще довго приходила у мої сни. Отже я «розсипався» зі своїми однокласниками і, кажучи відверто, особливого бажання зустрічатися з ними не маю. Ну, що б дала мені, приміром, зустріч з Марією Іваницькою, коли тій Марії зараз за п’ятдесят, і вона активно виховує чи глядить, балуючи, внуків. Ні, я твердо впевнений, що зустрічатися у нашому віці з однокласниками — це втратити решту сантиментів, яка в кожного залишається од власної юності.

У брата мого погляди інші. Хоч загалом пасивний, він кілька років тому розгорнув активну діяльність і не тільки розшукав більшість своїх однокласників, а й, увійшовши в контакт зі школою, організував їхню зустріч у честь двадцятип’ятиріччя від закінчення школи. Диво було, однак, не в тому, а в тому, що той клас майже в повному складі з'їхався на визначений термін, за винятком пожежника-полковника Терещука і ще одного полковника Ковальчука, які не змогли приїхати з огляду на службу, але прислали вітальні телеграми, які було урочисто зачитано на зібранні. Брат повернувся тоді аж уранці, ледь-ледь похитувався від утоми, але очі його сяяли. Я на той час гостював у нього і сподівався, що з тієї оказії його жінка спалахне, мов скіпка. Вона блимнула на лискуче, ніби мідна миса, братове лице й буркнула:

— Їсти будеш?

— Угу, — сказав брат. — Їсти — це необхідність для людини конечна.

— А там не давали? — не без їдкості спитала братова.

— Та от, давали, — розвів руками брат. — Але, повір, прийшов голодний як вовк. Знаєш, що я помітив, — повернувся він до мене. — Вони нітрішки не змінилися: ті самі пацани й дівчата, тільки зі старими фізіономіями.

Він засміявся, як умів, показуючи блискучі рівні зуби — сміх завжди його красив.

— І та твоя любов була? — підсіла до столу жінка.

— Любов? — перепитав, зводячи брови, брат. — Ні, любові не було, бо з них, шановна мадамусе, нікого тоді я не любив.

Любив я. Марію Іваницьку, яка зараз виховує внуків і якої я зустрічати не маю бажання, адже тоді вона перестала б приходити до мене у сни.

Але мова не про те. На зустрічі був, звісна річ, і Сиротюк.

Сиротюк поліз купатися, і його схопив корч. Він замахав руками і закричав, а мій брат, як був в одежі, стрибнув у воду й допоміг Сиротюку вибратися. Потім вони сушили біля вогнища братову одежу, а Сиротюк біля того вогнища цокотів зубами. Всі були в літньому, отож ніхто не міг дати братові й піджака. Комарі насідали на нього хмарою. Тоді він увімкнув транзистора, що його завбачливо захопила колишня класна відмінниця Ольга Лук’яненко, і почав танцювати в мокрих липких трусах, єдиний голий серед тих людей. І це всіх звеселило, всі пішли й собі в танок і танцювали всіма можливими способами: по-сучасному і по-старомодньому, один тільки Сиротюк сидів, скоцюрбившись біля вогню, і дивився засклілими очима на вогонь, який палахкотів серед ночі, лизав паліччя та хмиз, хрумав їх та поїдав, — у тій ночі одному лише Сиротюку було холодно і самотньо, і він видзвонював зубами, а губи його були сині, хоч вогнище кидало на нього жовті виграви: маленький, скулений, забутий усіма Сиротюк, на якого в цей момент ніхто не звертав уваги, бо тут, у приміському лісі, всі раптом забули про літа свої і поважність, про те, хто чим був, малим чи великим, чи так собі — всі залюбки повернулись у час, коли всі однакові і нічим одне від одного не різнилися, хіба що один був здібний, а другий тупіший, один одержував п’ятірки, а другий — трійки. Отож вони забули про скуленого біля вогню Сиротюка і, наче бджоли біля матки, кружляли довкола мого напівголого брата, який світив до всіх такою милою, доброю й привабливою усмішкою, що кожен несамохіть відчував: раз він тут, цей чоловік, все в світі чудово!

— А що! — вигукнув він, раптом зупиняючись. — Може б, покупалися всі разом?

Тоді жінки закричали, що в них нема купальних костюмів; егеж, і в нас нема, ніяково сказали чоловіки, на що мій брат засміявся, сповістивши, що коли Володимир хрестив киян, то у воду заганяли всіх, незважаючи на стать. На те вчене слово жінки ще рішучіше закричали, що так не годиться, бо хоч вони й колишні однокласники, але люди дорослі. На це мій брат засміявся і звістив, що навколо ніч, що жінки можуть увійти у воду вище за течією, за кущами ліщини, а чоловіки тут. Потім жінки припливуть сюди і вийде все найліпше й найпристойніше. Брата миттю послухалися, на те він і мав подобу отця-проповідника, і за хвилю вся річка сповнилася галасом, криками; здавалося, той танок, який почали вони тут, перенісся у воду, танцювали вже у воді, розбившись на пари, вигецували й тупали ногами, а жінки повискували, а чоловіки кокотіли, як півні, і чорна вода буринила біля їхніх тіл. А вони танцювали й танцювали, чорні бризки летіли навдокіл, а на березі палало вогнище, високе, шумке, тріпотливе, і на його тлі сиділа, скоцюрбившись, маленька змерзла постать і цокотіла зубами, повернувши у бік річки чорне, бо з тіньового боку, обличчя й дивилася на той шарварок у воді, на те погуляння, танці, слухала гегіт та регіт, отой клекіт, бо вода довкола тих веселих старих однокласників по-справжньому закипала.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава