home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




3


Доля — химерна жінка. Любить коверзувати, стає невгадною, жартує і кпить, а часом людину жаліє, ніби дитя. Треба було бути безумцем, щоб, знаючи про свої особливі здатності влазити при першій-ліпшій нагоді в усілякі лихі трафунки, ставати Сиротюку шофером — це значило, що невдозі цей хлопець розіб’є і себе, й машину об найближчого стовпа. Отут-то й починається диво чи незбагненні іграшки долі. Сиротюк не тільки не розбився на своїй старенькій вантажівці, але й їздив без найменших пригод. Я довго думав над цим феноменом і прийшов до висновку, що Сиротюк, очевидно, потрапляє в лихі пригоди тільки тоді, коли на них не сподівається; коли ж він щохвилини чекав на них, вони в дивний спосіб цього чоловіка оминали. Лихо прийшло з іншого боку: Сиротюк став жертвою судової помилки. Хтось перед цим збив п’яного, а зловили його. На нещастя собі, Сиротюк перед цим випив пива, і це стало особливо утяжуючою обставиною, йому приписали, що був у п’яному стані. Слідчий виявився з тих, хто хотів себе показати, отож знайшов жінку, яка була нібито свідком події, і та жінка нібито Сиротюка впізнала. Вона не сказала цього напевне, але й того вистачило, адже існує твердий закон: розкритий злочин похваляється, а нерозкритий осуджується. Сиротюка судили, а оскільки п’яниця не помер, а відбувся каліцтвом, дістав п’ять років. Саме тоді, коли зібралися братові й Сиротюкові однокласники, вийшов він на волю, його родина на той час оселилася на Донбасі і саме звідти прислав він братові листа. Сиротюк на зустріч однокласників приїхав і, як ми вже повідали, ледве тут не втопився. Отож я можу цілком вірогідно відтворити його психічний стан, коли сидів він біля вогнища у приміському лісі і перетворився у скоцюрблену грудку, яка дзвонила від холоду зубами: думки його навряд чи були під ту хвилю веселі. Однокласники вибредали з води, жінки побрели попід берегом за ліщинові кущі, чоловіки стрибали біля вогнища, викручуючи сімейні в квіточку чи горошок труси — ця сцена могла нагадати щось стародавнє: дикуни, які танцюють біля вогнища перш, ніж почати трапезу над зловленим полоненим. Брат підійшов до Сиротюка і обняв його за плечі, аж той здригнувся з несподіванки.

— Славно ми покупалися, — сказав брат, він до холоду був стійкий. — А ти чого набурмосився?..

— Нічо! — сказав Сиротюк. — Дивився на вас. Веселі ви, то й мені добре.

— Веселі, бо намагаємося забути про свої роки, — сказав брат.

— Та нє, — сказав Сиротюк. — Не було жодного, кого б я не впізнав. Одного мене не впізнали.

Це була правда, хоч він з-поміж усіх, здається, змінився чи не найменше.

— Бо сам себе часом не пізнаєш, — легковажно сказав брат.

— О! — мовив Сиротюк. — А знаєш, чого я сюди приїхав? З тобою зустрітися.

— О! — сказав і брат.

— З тобою зустрітися, — повторив Сиротюк, — бо хочу розказати тобі про себе. Тільки тобі.

— Чудово! — засміявся своїм характерним сміхом брат. — Але не зараз… Зараз будемо вечеряти чи, може, правильніше ночеряти. І не журись!

Брат плеснув Сиротюка по плечі й почав натягати на себе ще вогку одежу. З-за ліщинових кущів із галасом виходили вже вдягнені жінки, ті самі дівчата, з якими брат провчився десять років, тільки одні роздалися, інші висохли, а обличчя їхні стали до смішного, як повідомив мені брат, старі…

Він сидів і їв. Їв так, що завидки брали: миску картоплі й миску квашених огірків із помідорами. Водночас розповідав про те, як вони перебули ніч, бо потім ще довго танцювали, гріючи кров, і це тривало доти, доки не здригнулося небо, і зорі затремтіли й почали одна по одній гаситися, ніби хтось накривав їх рукою в сірій рукавичці. Тоді всі також почали погасати, ніби ті зорі, в ранковому сутінку обличчя у всіх посіріли, очі побільшали; вони втомлено вибралися на дорогу і почали розбредатися, киваючи одне одному на прощання, адже всі раптом відчули, що не двадцять і п’ять років тому відбувся їхній випускний вечір, а тепер, що після цієї ночі вони остаточно розстануться, розсипляться навсібіч, і вже ніхто, нічия воля, навіть чар мого брата, не зможе їх зібрати разом. Вони зіграли свої ролі, а ранок змивав із їхніх облич грим, і той грим, розмитий ранком, раптом з’явив, що всі вони більше вдавали із себе тих самих хлопців та дівчат, котрі нібито не змінюються, а насправді кожному з них було вже важко таких незмінних із себе вдавати.

Решту часу, аж до восьмої ранку, Сиротюк розповідав братові про себе. Брат провів його на вокзал, бо поїзд відходив о дев’ятій. Всю дорогу до вокзалу Сиротюк не замовкав. Він мав жінку, але та ставилася до нього зневажливо — не дозволяла йому навіть книжок купувати. Всі її інтереси — кофточки-мофточки, і Сиротюк уже не знає, про що з нею розмовляти. У них є хлопець, але хлопець, здається, перейняв материне до батька ставлення. Там, у Слов’янську, де він живе, мешкає і його сестра, саме та, з якою він колись учадів. Старша сестра з бабцею живе у Києві, в Біличах. У його молодшої сестри стосунки з чоловіком не склалися, і той десь повіявся, лишивши дівчинку.

— Часом мені хочеться переїхати до Житомира, — смутно сказав Сиротюк, — але в мене тут нікого не залишилося. Один ти.

Він подивився на брата із тією колишньою собачою відданістю, з якою дивився хлопчаком, і брат не міг йому не поспівчувати.

— Я хотів би з тобою листуватися, — сказав Сиротюк.

— А чом би й ні, — легковажно відповів брат.

— А коли б ти приїхав до мене в гості, — так само віддано дивлячись на брата, мовив Сиротюк, — я б спокійно жив після того цілий рік.

— Ну, скажеш! — відповів брат. — Ми не зустрічалися з тобою ось уже з двадцять років, а якось жив.

— Зле жив, — понурився Сиротюк. — Я не можу тобі цього пояснити.

— То й не пояснюй, — відказав брат. — Я не такий дурний, щоб не зрозуміти.

Я ж був трохи задурний, щоб те все до кінця зрозуміти. Хлопчача дружба інколи буває напрочуд міцна, діють там віджилі закони побратимства, часом і такого, що один за одного хлопці можуть і на злочин піти. Це ясно. Ми, люди, часто буваємо з’єднані один з одним нерозторжно, навіть при психологічній нетотожності. Це також ясно. Я не міг збагнути в цій ситуації іншого: в мого брата й Сиротюка дружба була однобічна. З мальства той чудний хлопець тягся до брата, хоч брат у дружбі з ним потреби не мав. Не відштовхував його, бо не відштовхував нікого, хто до нього тягся. Не ставав у позу отця-сповідника, але йому сповідалися. Отаких знайомих, котрі оббивали його пороги, мав десятки, але сам ні в чиї двері не стукався. Я знаю ще один неперехідний закон: найміцніша дружба не втримується на відстані. Для того, щоб вона була, мусить існувати сталий і міцний контакт. Мусять бути якісь взаємні дії, вчинки, послуги, сприяння, щоб дружба не зачахла. Тут же все було не так. Сиротюк двадцять років мешкав віддалік од брата, але, здається, всі ці роки той жив у його душі невимивно, не зважаючи на те, що мій брат про нього і думати забув. Бо не Сиротюк для нього зірка, зіркою був для Сиротюка він сам. Скільки можуть тривати такі стосунки?

Я можу здогадатися про причини дивовижної стабільності Сиротюкового ставлення до мого брата: він не був щасливий. За всі двадцять років на нього падало не одне лихо: ламав руки й ноги, ті руки й ноги мали б бути складені з самих уламків; відрубав сокирою пальця; йому впала на долоню бетонна плитка; хата, в якій він жив, поки дістав квартиру в коробці стилю «барако», згоріла, і він з родиною ледве вискочив у самій білизні — хату спалив біснуватий і п’яний господар її, щоб вижити квартирантів, за яких руками й ногами трималася господиня, може, зумисне наперекір чоловікові. На Сиротюка напали були хулігани й порізали йому обличчя. Його пошматувала вівчарка, коли він переходив парк, хоч господиня вівчарки елегійно закликала свого «песика» Сиротюка не чіпати. «Та не бійтеся ви, — зневажливо сказала вона жертві свого пса, в якого зі штанів залишилися лише клапті, а по нозі цебеніла кров. — Артур нікого не чіпає!» — «Щоб він здох, ваш Артур!» — не втримався Сиротюк, і це був, здається, єдиний спалах обурення, на який спромігся цей сумирний чоловік. «Нахаба!» — відрізала власниця вівчарки і гордо повела свою почвару геть.

Але попри те, Сиротюк життя не проклинав. Дивився на світ добрими круглими очима, і я багато дав би, щоб мати змогу пройти крізь ті очі в його душу. Я цього чоловіка, скажемо прямо, не розумів, а може, й не міг зрозуміти. І не тому, що належу до людей щасливих, я такий же невдаха, як і він. Дивувався я з того, що цей, здавалося б, зовсім позбавлений сили чоловік володів величезною витримкою і якось умудрявся в житті триматися.

У мене є один істотний ґандж. Коли дивлюся спортивні передачі по телевізору, співчуваю і уболіваю не за своїх земляків, а за тих, хто програє. Мої симпатії на боці бігуна, котрий іде останнім, на боці тих акторів, які грають у масовках: сказав одне речення, та й по всьому. Зізнаюся, я любитель балету і часто відвідую театр, але дивлюся не так на солістів чи перший ряд кордебалету, як на тих, кого ставлять у ряд останній. Знаю, що поганому курчаті, якого закльовують його ж брати й сестри, треба для того, щоб вижити, вдесятеро більше сили, ніж її має кожне нормальне курча. Не всі «погані курчата» гинуть, деякі з них виживають. З них не виведеш расових курей, але мої симпатії та співчуття на їхньому боці. Саме тому я звертаю свою увагу на Сиротюка.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава